Призначення нового генерального прокурора - подія знакова в багатьох сенсах. Вона має багато аспектів, які варто було б обговорити чи хоча б осмислити. Так само до цієї події призвело і багато причин. Причому – і причин об’єктивних, і причин суб’єктивних.

Об’єктивні – це світова геополітична гра, це світова економічна кон’юнктура.

Суб’єктивні – це тиск і союзників і ворогів, це політична боротьба всередині України, це боротьба олігархічних кланів в Україні, це стагнація реформи державного апарату, частиною якого є прокуратура.

Політична спільнота всередині України розділилася на критиків і оборонців. Одні за призначення близького до Порошенка Юрія Луценка, інші різко проти. На реакцію з-за кордону почекаємо. Очевидно, що вона виходитиме з політичної доцільності, а не з трендів внутрішньої політичної конкуренції в Україні – тобто оцінка буде за результатами.

Однак давайте відійдемо від партійних чи особистісних преференцій і розглянемо інші аспекти цього призначення. Причому можемо розглядати його з різних позицій – і з позиції опонентів, і з позиції прихильників цього призначення.

Яку головну проблему має розв’язати це призначення?

Як на мене то головною метою є ведення «людини з сторони» в намертво замкнуте прокурорське середовище в ситуації його абсолютної корпоративності розглядається як єдиний спосіб розірвати забетоновану прокурорську кругову поруку.

Я написав – головною метою – якщо хтось не дочитує до кінця. А є і інші. Але вони – інші. Сподіваюся, що будучи втомленими 25 роками боротьби за хоч якийсь просвіток ви розрізняєте головне і інше.

Отож ні для кого вже не є таємницею, що саме такі корпорації, як прокурорська, на сьогодні і є головними ворогами Української держави. Вони є консолідованим, вмілим, перебуваючим «у законі» непорушним бастіоном опору будь-яким змінам у країні. Кожен з працівників прокуратури намертво вбудований у прокурорську оборонну стіну. Жоден камінь чи навіть камінець з неї вихопитись не зможе. Або буде виштовхнутий, як Сакварелідзе. Давид Сакварелідзе теж є чужинцем, тому система його виштовхує. Не тому, що він грузинського походження. Він чужий для системи, для корпорації. Дія таких корпоративних структур нагадує реакцію червоних кров’яних тілець – як тільки в корумпованому організмі прокуратури появляється чужинець, його негайно оточують сотні «борців в ім’я корупції» - ізольовують а потім знищують. Система захищає сама себе.

Така ж реакція буде і на нового генерального прокурора. Вже сама кампанія напередодні його обрання значною мірою стимулювалася саме з цього середовища. Переконаний, що невдовзі і Луценко узнає з «безсторонніх» джерел про себе таке, чого й не підозрював – гра тільки починається. А підставляти «прокурори в законі» чудесно вміють.

Або оточать «удушающе узким кругом товарищей». Це ще одна технологія, щоб знерухоміти реформатора.

Чи тільки прокурорська система є такою замкнутою корумпованою корпорацією? Звичайно ж, ні. Чи не всі державні інституції уражені цим корпоративізмом. Ми звертаємо увагу на найбільш кричущі приклади.

Не меншою проблемою є й судова система. Вона нахабно, вміло, «в рамках закону» і «на межі закону» жорстко відбила перші спроби наївних пост майданних реформаторів з вулиці хоч якось себе реформувати. Що вона, як і прокурорська система, відбиває? Ну, щонайперше свій кадровий склад – щоб всі сиділи там, де сидять. Але для чого? Для того, щоб отримувати ту мізерну (за їхніми критеріями, але не за нашими) платню? Можна ж піти працювати на фірму – там платня неспівмірно більша. Звісно ж, ні – вони з піною на губах відстоюють своє свята святих - право жирувати на хабарах. Бо ж головний прибуток вся ця система отримує не у вигляді заробітної плати, а в якості хабарів. Для всієї прокурорсько-суддівської корпорації Україна - дійна корова.

Поясніть мені, яка мотивація у членів цієї прокурорської української каморри зробити самій собі харакірі? Що, є якісь ідеологічні переконання – комуністичні чи націоналістичні? Постійте якось перед будь-якою прокуратурою і поспостерігайте за типажами… Там працюють дуже специфічні типажі. Далеко не харизмати чи подвижники – на всі 100% гедоністи, хазяї життя. Ситі вгодовані типи…

При цьому рекрутування молодої крові у цю систему відбувається через ініціацію повальної компрометації – не скомпрометований, а, отже, не прив’язаний до системи, прошмигнути в неї не зможе. Ну хіба що кілька дочечок поважних сеньйорів системи – так собі як бантики збоку. Чи кілька ну зовсім ні на що не придатних синочків-мажорів тих самих поважних сеньйорів системи. Буває, що природа відпочиває. Ну і окремі збої, звичайно. Ось в чому суть цих систем.

Чи є інші такі ж корпорації? Звісно, є. Причому ще потужніші - тому що міжнародні.

З того, що я бачу, це фармацевтика, яка має міжнародні масштаби. Тому й корумпованість тут світового рівня. Наше Міністерство охорони здоров’я тільки примикає до величезного Материка Фармацевтики. У нашому Міністерстві охорони здоров’я головні корупційні тренди лежать не в сфері безпосереднього надавання медичної допомоги, а у фармацевтиці – там ходять такі суми, про які страшно й подумати. На першому, ще романтичному післямайданному етапі, у цю сферу був рекрутований ще один «чужий» - Олександр Квіташвілі. І не дав ради. Медична корпорація його схрумала навіть не зауваживши того.

Це приклад поразки. Однак не все так погано.

Що б там не говорили про місію Наталії Яресько – в ситуації війни і фінансової катастрофи вона втримала ситуацію і оздоровила наші фінанси. Так, жорстко. Чи була вона українським фінансистом, і чи закінчила кузню кадрів - славний Тернопільський фінансово-економічний інститут? Ні. Отже, як і Луценко, – без профільної освіти бо вчилася у Гарвардському інституті державного управління імені Джона Ф. Кеннеді. Президенту Українського католицького університету Борису Гудзяку його гарвардський докторат в Україні теж не визнали. Отож, як і Луценко, вони теж без совкового «образованія». Але це жарти. Як на мене Яресько теж була людиною «з сторони», свого роду «комісаром».

Що б там не говорили про зроблене Айварасом Абромавічусом – він теж стояв за штурвалом утлого суденця нашої економіки, яке впевнено йшло на дно. Але не пішло, і появляються ознаки того, що мертвий ще не такий мертвий. Ще одна людина «з сторони».

Про французьку грузинку а водночас журналістку (!) за освітою, якщо хто не знає, Еку Згуладзе чи спеціаліста з міжнародних відносин (!) за освітою, а не поліцейської справи, Хатію Деконаідзе, які принаймні частково реформували ще одну нашу корпорацію – міліцейську – напевно згадувати не треба. Їхньою функцією теж було – розірвати залізобетонну ментовську кругову поруку. Хоч і вона опирається, відсуджується і прокурориться – насправді це складові однієї системи.

В чому суть призначень «зі сторони»? Коли неможливо розірвати кругову поруку, коли немає можливості за одну ніч поміняти весь вищий хоча б кадровий склад прокуратури, судів, медичних закладів, освітніх закладів, лісівництва і т.д. і т.п. – ну немає не корумпованих спеціалістів, то останнім порятунком може бути тільки призначення корпусу «комісарів». Так-так – de facto не юрист Юрій Луценко в Генеральній прокуратурі призначений комісаром. І немає чого боятися цього слова. Він і не приховує, ба більше – декларує, що не є фаховим юристом, а людиною, з завданням.

Людина з системи змінити систему не може. Її змінити можна тільки примусово і діючи з сторони. Тут можемо поставити крапку. Маємо два роки досвіду.

І тут з-за куліси вискакують опоненти – ага! А ми що казали – він «з завданням!». Він буде «смотрящім» Порошенка! Все пропало! Знову Янукович! Коло замкнулося! Граблі! Граблі! Граблі! І т.д. і т.п.

Все неначе б то подібно. Але залишається невеличке запитання – а яке ж завдання, навіть якщо так, може ставити перед ним Порошенко? Луценко має захистити виділення діляночки для Рошену? Це було б смішно. Чи, може він захистить його від оскаржень в аспекті офшорного скандалу? А тут ніякий Генеральний прокурор України нічого зробити не зможе. Які ще завдання може поставити Порошенко Луценку – може захищати інтереси Путіна? І такі голоси чути. Але це вже за межами здорового глузду. Тай чи Луценко на цій посаді буде настільки несамостійною і дрібною фігурою, щоб лишень обстоювати якісь дрібничкові інтереси Порошенка?

Чи розуміє Порошенко, що всі погляди тепер звернені на нього? Переконаний, що розуміє. І призначивши Луценка Генеральним прокурором взяв на себе відповідальність. І відповідати прийдеться доволі швидко. І за стагнацію реформ і за капітуляцію перед українськими корупційними корпораціями та олігархами. Чого гріха таїти – за веремією війни він з ними справився на бліденьку трієчку – щось зробили з військом, з поліцією і фінансами, і здається, що й все. Хоча – фронт таки не дійшов до Житомира – про це ми якось забуваємо… І вже розслабилися – навіть не допускаємо, що сьогодні і у підвалах Тернополя ДНРівські НКВДисти цілком спокійно могли заганяти цвяхи під нігті українським патріотам… І все таки цього не сталося…  

Цим призначенням Президент Порошенко взяв ще один кредит довіри у народу. Після офшорних скандалів це загрозлива фраза. Я б не радив йому відноситися до цього кредиту не всерйоз – як до риторичного прийому. Цей кредит вже є критичним і може стати вирішальним. І для нього, і для України.

Так само пішов va bank і сам Юрій Луценко – він не дитина в політиці, хоча і не старець, як Шокін, якому не цікава політична перспектива чи імідж як політика. Ну і не самогубець. Тому він чудово розуміє, що суспільство очікує від нього не відстоювання якихось приватних інтересів Петра Порошенка, а розірвання зачарованого кола прокурорської поруки. Крім того у нього знову розкривається перспектива як самостійної політичної величини крупного масштабу. Як у Гройсмана, до речі. Тепер справа за ними і їхніми амбіціями.

Якщо Луценко хоч частково виконає це завдання (будьмо дорослими), то буде на щиті. А як ні – то віддадуть на розтерзання опонентам. Ні, не воріженькам з Кремля, а саме опонентам. І він, як на мене, це чудово розуміє.

А хто вони, ці опоненти, і чого хочуть вони? Ну, звісно, «розділення гілок влади», як у підручниках з політології для першого курсу університету. Ой хотілось би… щоб як в Америці.

Ну от дали ми прокурорській і судовій системі два роки самостійності – і це при нашій політичній і корупційній культурі – і прокурорські та суддівські баскаки загнуздали все суспільство і весело поскакали у своє сите та щасливе майбутнє. Не в наше – ми лиш лошаки, на яких вони скачуть. Боюсь, що приклади з підручників, занадто спрощено відображають різноманітність світу.

Ну а хто є виразником інтересів прокурорської братії видно на екранах наших савік-шоу – Тимошенко, Ляшко і т.д. і т.п. – наші милі сирени. Вони дійсно хочуть «розділення гілок влади», але не так, як у підручниках з політології для першого курсу університету – а одну тобі – другу мені – приватно. Тобто бачать ці корпорації як вотчини, які можна приватизовувати, як свого часу судівсько-прокуроську корпорацію успішно приватизував Віктор Медведчук. Та так, що й досі хватка його (читай Путіна) руки відчувається у подригах цього монстра. Чи як Тимошенко і Фірташ боролися за те, щоб покласти руку на газову енергетику – ще одну сьогодні підупалу проте все ще гігантську корпорацію.

Як то кажуть – куди не кинь, всюди клин. Не можна ні відпустити ні прикрутити. Ні відпустити ці вщент корумповані і глибоко аморальні корпорації не можна, бо перетворять всю країну на своїх пахолків, та й керувати у ручному режимі не можна – зловлять за руку, затаврують як автократа чи диктатора.  Треба пройти між Сциллою і Харибдою. Але між Сциллою і Харибдою можна пройти тільки тоді, коли діяти швидко і рішуче. І з благими намірами, звісно.

І завершуючи: Після двох років війни, не надто успішних реформ ми всі вочевидь побачили, що головний ворог України всередині України.

Так, в першу чергу це олігархічні клани. І в Україні обов’язково має відбутися деолігархізація.

Але не меншим ворогом України є корупційні корпорації однією з якої є прокурорська. Маючи дворічний безуспішний досвід з їх реформування перед тим як вийти на черговий антипрокурорський чи антисуддівський майдан, маємо ще одну спробу, здається, що останню  – можемо застосувати інститут «комісарів».

Іншого вже не м’якого, а жорсткого інструменту у нас вже не залишилося. Тому, якщо Президент хоче щось змінювати, то в переддень чергового революційного вибуху іншого інструменту, крім корпусу провідників реформ чи комісарів я не бачу.

Якщо не вдасться – то залишиться тільки гільйотина.

Часопис Ї