Тарас Марусик Експерт з мовних питань, журналіст, перекладач

Правопис нашої мрії?

Під час акції у Києві на підтримку української мови (архівне фото)

Правопис, незалежно від наших бажань чи міркувань, завжди має політичне підґрунтя

Якщо чесно відповісти на запитання в заголовку цієї статті, то відповідь буде негативна. Але така відповідь – дещо поспішна, бо, як відомо, істина пізнається і в порівнянні. Звичайно, хотілося більшого наближення до харківського правопису 1929 року, який чомусь часто вважають діаспорним або західноукраїнським, хоча деяким учасникам правописної комісії 1929 року було непереливки по поверненні до західноукраїнського дому.

Правопис, незалежно від наших бажань чи міркувань, завжди має політичне підґрунтя. Вплив політики може бути великим або незначним, але він є.

Правописна комісія 2001 року

Несміливі спроби віддалитися від зрусифікованого українського правопису, нищити який Кремль та його «українські» посіпаки почали в рік піку Голодомору, відносяться до передодня Незалежності, часу ухвалення нового закону «Про мови в УРСР», де українська була визначена єдиною державною мовою.

Пригадую, скільки листів і пропозицій від 1990 року надходило в комітети Верховної Ради з питань культури й духовності та питань освіти і науки, очолювані Лесем Танюком та Ігорем Юхновським. Але тодішня опозиційна «Народна рада» не мала шансів проти «групи 239», складеної з комуністів, соціалістів і «червоних директорів». Тому не дивно, що правопис 1990 року був лише косметично підрихтований.

Серйозною, на перший погляд, була спроба 2001 року. Якщо бути точним, то в пожежному поспіху 20 грудня 2000 року була скликана Рада з питань мовної політики при Президенті України, на засідання якої винесли одне питання – зміни до правопису. Їхнім автором був директор Інституту української мови НАН України Василь Німчук, який ще в 1999 році видав «Проєкт правопису 1999 року».

Рада ухвалила підтримати запропоновані зміни і скликати на середину лютого 2001 року всеукраїнську правописну комісію із залученням відомих мовознавців діаспори. Одразу після засідання відбувся брифінг віце-прем’єра Миколи Жулинського та Івана Дзюби для журналістів. У наступні дні деякі газети, серед яких особливо відзначилися російськомовні, зокрема, «Киевские ведомости», опублікували матеріали, в яких виставляли на посміх пропоновані зміни, а деякі зміни вигадували з метою викликати огиду в пересічного читача. Наприклад, писалося, що самокат – це «самопер» відповідно до нового правопису.

Всім, і серед них Юрієві Шевельову, були надіслані запрошення. З усіх запрошених устиг прилетіти з Канади Андрій Горняткевич, якого залучали ще до роботи над правописом 1990 року. Однак підготовку засідання було зупинено на самому початку розпорядженням президента Леоніда Кучми. Свою далеко не найкращу роль у новітній історії України відіграли, гальмуючи національне відродження, і ті журналісти, які працювали в тодішніх виданнях, хоча в душі були, можливо, патріотами.

Висловлю свою суб’єктивну думку щодо тих подій: правопис упав жертвою політичної ситуації, пов’язаної з убивством Георгія Гонгадзе та оприлюдненими в кінці листопада 2000 року плівками Мельниченка. Глум над правописними змінами трохи переключив увагу суспільства з цього жахливого злочину.

А невдовзі статус Правописної комісії понизили. Вона перейшла з підпорядкування безпосередньо Кабінетові міністрів у підпорядкування Міносвіти.

Правопис новітнього компромісу

Цьому правописові пасує більше слово «компроміс», аніж слово «мрія». Та цей компроміс зроблено в правильному напрямку. Сподіватися на щось радикальніше (хоча сподівалися), з огляду на те саме політичне підґрунтя, було, мабуть, марноАле вже те, що рекомендовано нове написання слів проЄкт і проЄкція (стор. 128), які обстоював ще в 1999 році Василь Німчук, є показовим.

Характерною ознакою запропонованого для обговорення документа є його варіативність у деяких давно дискутованих випадках. Наприклад, закінчення іменників ІІІ відміни в родовому відмінку – гідностІ/гідностИ (стор. 100), а також іменників IV відміни в родовому відмінку – іменІ/іменИ (стор. 102). Те, що це допускається в художніх текстах, є також компромісом, але, сподіваюся, тимчасовим.

Між іншим, у своєму перекладі праці Алена Безансона «Лихо століття» 10 років тому я ризикнув використати ці й інші елементи харківського правопису. Думки розділилися.

Найбільше дискусій викликав (і викликає) правопис слів та власних назв іншомовного походження. Проект допускає подвійне написання: Гете і Ґете, Афіни й Атени, анафема й анатема, дифірамб і дитирамб, ефір та етер, міф і міт (стор. 127), лауреат і лавреат, пауза і павза (стор. 132).

Принагідно маю два географічні зауваження. Ґорґа́ни – це справді гірський масив, але не в Бескидах (стор. 7), а французькі міста Бурвіль і Мельвіль не можна ставити в низку інших французьких назв і слів (ваніль, Версаль, Марсель), тому що останні читаються по-французьки як ваній, Версай, Марсей (стор. 127), а перші зберігають звучання, яке збігається з українським, бо закінчення означає «місто», ville (віль) по-французьки.

На мою думку, підстав для фанфар немає, як і підстав для тотальної критики. Це правопис перехідного періоду. Залишається відкритим питання, скільки триватиме цей перехідний період, а він триватиме доти, доки не завершиться перехідний політичний період від колишнього колоніального стану до повної незалежності України. Можливо, тоді матимемо правопис нашої мрії.

Але нам ще далеко до розуміння політики мовної уніфікації Франції, яка спричинилася до того, що мова стала невіддільною частиною концепції сучасної нації й однією з підвалин її політичної єдності. І не треба забувати, що Французьку академію було створено в Парижі майже чотири століття тому з метою укладати словники і дбати про правопис французької мови. Недаремно Алексіс де Токвіль у книжці «Давній порядок і Революція» написав: «Париж, який поступово став єдиним наставником Франції, давав усім мізкам однакову виправку й форму».

На закінчення –

Один анекдот із далеких совєтських часів. Збирають гуцули в Карпатах чорницю. Аж тут туристи з московським акцентом. «А что ето ви собіраєтє? –Афини. – Как-как, Афіни? – Ні, Афіни – це Атени, а афини – це афини, ягода така.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: