Таємниці окупованої Росією Луганщини: речі, про які не можна говорити

Найбільшою і найпотішнішою таємницею було те, що про росіян, тисячі яких з'явилися на Донбасі, не можна було говорити вголос.

Вони були, їх бачили, з ними спілкувалися, працювали, але їхні справжні прізвища або посади в їхньому оточенні не знав ніхто. Тільки позивні, які вони вигадали на шляху до «республіки», і такі ж вигадані особові дані, які часто нагадували невдалу імпровізацію.

За позивні правили прізвиська домашніх птахів або міст, в яких ці люди колись служили або збиралися відвідати, військові атрибути або вигадані слова.

Проте говірка, виправка й форма видавали росіян одразу.

Спочатку вони вільно пересувалися містом - купували місцеве сало на ринку - тутешній «колорит», ходили напівпорожніми супермаркетами в пошуках делікатесів і навіть відвідували кафе.

Але навесні 2015 року правила стали жорсткішими - пересуватися по місту тільки в супроводі, а дислокуватися тільки на території казарм і «військових» об'єктів, не виходити самостійно за територію та не віддалятися.

Проте працівниць сфери послуг не проведеш! З росіян, навіть при тому маскуванні в штатське, брали дорожче за стрижку і те ж сало.

Це була своєрідна жіноча помста за війну та довге безгрошів'я. Та й грошей у хлопців з російською вимовою було завжди більше, ніж у місцевих «військових» - тут їм усе здавалося дешевим, і вони нарікали на маленький вибір і відсутність розваг.

А потім з'явилися таємниці, до яких потрібно було швидко звикати.

Не можна було фотографувати всі об'єкти, які потрапляють під визначення «військових» і стратегічно важливих. Навіть якщо це був колишній банк, фабрика спідньої білизни «Грація» або ресторан сімейних цінностей «Мафія».

Не можна було пильно розглядати ці об'єкти, затримуватися поруч, у жодному разі не можна було їх знімати та передавати місця їх розташування.

Найбільш резонансним випадком було затримання дівчини, яка фотографувала, не криючись, колишній банк, і яку затримали за шпигунство.

Вона чесно називала ім'я того, хто, виїхавши звідси, попросив сфотографувати будівлю, яка йому належала.

Та це нікого не переконало, а вона провела під слідством в ув'язненні понад півроку. Звичайно, це був урок для всіх.

До стратегічно важливих об'єктів почали відносити й ті, які хоча б побічно могли розкрити місце дислокації «військових».

Я була свідком того, як під час переходу мосту з боку Станиці дівчина-підліток, не криючись, дістала телефон і стала фотографувати річку та навколишню природу.

Її мати, обвішана сумками, йшла на крок попереду і не бачила цього. До дівчини миттєво підлетіли люди зі зброєю, взяли її під руки і так само швидко відвели в сторону. Навіть мимоволі бути свідком цієї сцени було моторошно.

«На кого працюєш?», «Хто тобі платить?» - питали вони.

І мати, і донька ридали від жаху. Для дівчини ця річка та перехід по мосту були чимось на кшталт подорожі, і вона почала фотографувати, не замислюючись, не підозрюючи про масштаби можливої катастрофи.

Також до секретних даних почали відносити особові відомості про абітурієнтів вищих навчальних закладів, які не можна виносити, переписувати та зберігати при собі навіть членам приймальної комісії.

Від цього року правила посилили настільки, що з кожного члена приймальної комісії взяли підписку про невиїзд з території «республіки» на час вступної кампанії, що викликало величезний резонанс.