Як виглядає культурне життя в окупованому Луганську

Концертні агентства змагалися між собою і доставляли замовлені квитки додому. Хоча, як це часто буває, коли щось є і було завжди, на це не звертаєш особливої уваги.

Тож до літа 2014 року тенденція була така, що Луганськ відвідували зірки не лише українські й російські, а й іноземні. І знаєте, зали були повні.

А потім відкрився театр естради в парку 1-го Травня, і в місті з'явилося ще більше майданчиків для виступів, більше гастролей, більше вибору.

Останнім концертом перед війною був виступ симфонічного оркестру «Резонанс» із рок-хітами в Будинку культури імені Леніна.

Це було 20 травня 2014 року. Вільних місць у залі не залишилося. Глядачі аплодували стоячи, не відпускали оркестр. Нічним містом іще ходили маршрутки, Луганськ був освітлений ліхтарями і водночас - біля будівлі облдержадміністрацій уже розбирали тротуарну плитку і палили багаття.

А потім війна і багаття надовго витіснили ті винятково мирні явища культурного життя, коли людина думає не тільки про хліб насущний, а й про свою душу. На перший план виступили проблеми збереження життя і пошуку харчів.

У жовтні 2014 року в місто приїхав Йосип Кобзон. Його концерт у БК імені Леніна був безкоштовним і відкритим для всіх охочих.

Це було так дивно - ще вчора ми боялися підняти голови, ховалися на підлозі від обстрілів, а сьогодні нас запрошували на концерт. Навіть відпустили раніше з роботи, щоб ми встигли на виступ. І нам обіцяли, що пустять всіх - цивільних і «військових», працівників і пенсіонерів.

Я пам'ятаю те дивне, непевне враження, коли бігла на концерт і по дорозі заходила в магазинчики, жахаючись цінам на продукти. Війна, концерт Кобзона, голод, безгрошів'я... Це все про той період життя.

Потім дуже довго не було нічого. А може, це я не бачила і не помічала нічого, хоча «республіканська» філармонія почала давати концерти - тільки вдень, щоб закінчити до сутінку.

На місцевому телеканалі показали звернення солістів філармонії до української влади з осудом боїв на Донбасі... Мене і далі хвилювали питання пошуку грошей, харчів і страх за свою сім'ю. Тому я з подивом слухала про те, що в місті у якійсь іншій площині життя проходять концерти, і хтось на них ходить.

Ні, звісно, я бачила і помічала афіші. І завжди дивувалася, що зірки, яких нам рекламували як мегапопулярних, у реальності - маловідомі і вийшли в тираж. У Луганську на них ішли, бо альтернативи не було. І щоразу, читаючи ім'я на афіші, я ловила себе на тому, що або чогось не розумію, або мегазірка - не така вже і мега-, якщо я нічого про неї не знаю.

Потім місто відвідав ВІА «Синій птах», і знову зала була повна. Як раніше! Аншлаг був забезпечений уже тим, що люди скучили за святом, почуттям безпеки і миру. Людям хотілося тих, довоєнних відчуттів, тому незалежно від якості виступу, концерт апріорі мав бути хорошим.

І ставка організаторів була, зокрема, і на це - на хороші добрі пісні на всі часи, музику часів СРСР, з якою у людей пов'язане або щасливе дитинство, або молодість.

І зал співав разом із постарілими виконавцями і радів, забувши на кілька годин концерту про проблему низьких зарплат і мізерних пенсій (один квиток на такий концерт дорівнює половині середньої пенсії в Луганську).

Після «Синього птаха» в місті з'явилися афіші «Піснярів». І вже відверто запахло старою запилюженою скринею, в якій зберігаються, без сумніву, хороші речі, але ще «тих» років.

Квитки - у діапазоні від 300 до 1000 рублів. Концерт, звісно, вдень - о 16:00, щоб дістатися додому громадським транспортом - аванс глядачам від організаторів.

Подейкували, що до нас везуть тих, кого вже ніде не приймають. Хто робить останній кидок перед виходом на пенсію. Мовляв, все одно нормальних виконавців сюди не заманити.

Але ж так і виявилося на ділі. «Пісняри» виступили так, ніби забігли до нас на хвилинку. Дорожній одяг, прикритий фірмовими вишитими довгими піджаками. Джинси. Якщо хтось ішов за тінню тієї епохи, то концерт треба було слухати, а не дивитися.

Апаратура барахлила. Соліст відрепетировано жартував про тещу й Лукашенка і співав під фонограму. Глядачі виходили мовчки. Не було пісні на біс, не було іскри, яку, здавалося б, так легко було висікти з тих, хто йшов на концерт за святом.

Дорогою люди перемовлялися про низьку якість виступу і дивне ставлення до нас, глядачів. І я не пам'ятаю такого раніше, бо відчуттями після концертів зазвичай жили ще довго - жили планами, чекали на улюблених зірок.

А зараз усе, що відбувається в «республіці» в сфері культури, дуже нагадує виконання плану, де в графі «Відмітка про виконання» обов'язково має стояти «пташка».

Примусовим є відвідування філармонії студентами місцевих «вишів», примусово «запрошують» працюють і школярів на виступ ансамблю «військово-патріотичної» пісні «Новоросія» (хоча, можливо, є й ті, хто слухає з задоволенням).

Для душі і за гроші приїжджають дивні зірки іще тих років, які працюють у залах кафе і ресторанів, що вже говорить про якість виступів - вони не зможуть зібрати стадіони і навіть зали.

І це все - чергова ілюзія життя, в якій хтось бачить саме життя, а хтось - насмішку.