Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Привіт, Юро! Лист в Менську колонію

    • Данило Яневський
      Заслужений журналіст України
    • Розсилка
    Привіт, Юро! Лист в Менську колонію

    Можливо, цей лист ще застане тебе у «Діда Лук’яна», адже інтернети повідомили

    Можливо, цей лист ще застане тебе у «Діда Лук’яна», адже інтернети повідомили: «Менська колонія уже готова до прийому Луценка – омбудсмен» (хоча вона все ж таки омбудсвумен) :).

    Тим часом я декілька разів перечитував, передумував твого попереднього листа (до слова, він зібрав десятки перепостів та сотні коментарів). Зокрема, ти написав таке: «Як на мене, ми маємо подолати три ключові проблеми: а) знецінення поняття честі у людей, обтяжених державною функцією, б) відсутність механізму очищення державного апарату за зрозумілими і справедливими критеріями, не пов'язаними із політичними чи національними характеристиками особи і в) відстороненість суспільства від участі в державному житті. Відтак, - на твою думку,- першим кроком до змін має стати заміна суціль гнилої державної верхівки» .

    Питання, яке ставив собі, а тепер переадресовую тобі, - як це зробити? Як це зробити в країні, яка займає 1 місце в світі за рівнем дитячого алкоголізму, по темпах вимирання населення, по розповсюдженості СНІДу серед дорослих та вагітних жінок, за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини (в перерахунку на 10 тис. населення) та кількістю податків та зборів до бюджету.

    Як це практично зробити в країні, яка впевнено веде вперед планети усієї за кількістю курців у віці 12 років та старших(2 місце в світі), має «бронзу» у змаганні найбільш неконкурентноздатних країн, впевнено утримує 4-те місце серед країн з найгіршою економікою, за кількістю емігрантів, комп’ютерного піратства та об’ємам вживання алкоголю на душу населення, 10-те – за кількістю ув’язнених на душу населення, 131-е – за рівнем свободи слова, 164-е – за рівнем економічних свобод, 181-е – за простотою сплати податків?

    Як практично зробити це в країні, де людей обходять питання можливого державного банкрутства (цим цікавиться хіба 4% населення), згортання демократії та свободи слова (3,5%), втрати державної незалежності 2,2%), можливих територіальних претензії з боку країн-сусідів України (1,3%)?

    Як практично реалізувати твою програму в суспільстві, в якому люди переймаються виключно проблемами матеріального збагачення (90%), зростання цін на комунальні послуги (64%), на харчові продукти (61%)?

    Як реалізувати твою програму в країні, в якій за 6 останніх місяців продали горілки на 20% більше, ніж за той самий період минулого року?

    Як реалізувати це в країні, з якої вже виїхали більше 6 мільйонів найактивніших, найпрацьовитіших? В країні, в якій за право постійного проживання тільки в США змагаються понад 800 тис. осіб?

    Судомно шукав свій, можливо недосконалий, але свій варіант відповіді – і не знайшов.

    Все змінилося після останніх вихідних днів. Мені неймовірно пощастило. Впродовж трьох діб перебував в спільноті абсолютно щасливих людей. Громадян різних країн – України, Польщі, Сполучених Штатів, Німеччини, Франції, Канади. Різного віку – від 6 до 96. Різномовних. Різнобарвних. Голосних. Мовчазних. Декілька їх тисяч, залишивши всі буденні і термінові справи, з’їхалися до одного місця, аби пережити одну ВЕЛИКУ РАДІСТЬ. Одну на всіх. І від того вона, ця радість, просто на очах ставала все більшою, все помітнішою, всеосяжнішою. Вона стала радістю вселенського масштабу – з огляду на вселенський масштаб нашого народу.

    Ії, цю радість (як це не дивно) радикально підсилювали сльози. Мужчин і жінок. Дорослих і тих, які хотіли видаватися більш дорослими, ніж вони поки що є.

    Вони годинами стояли під пекучим сонцем. Годинами мокли під практично вже осіннім дощем. Терпіли спрагу. Не нарікали навіть на Україну, на свою долю в ній та поза нею. Щиро раділи тому, на що дивилися і тому, що пощастило побачити бодай одним оком. Раділи тому, що слухали і тому, що вдалося таки почути.

    Вони поступалися один одному кращими місцями, пропонували один одному все, що мали в той момент з собою – воду, хусточки, парасольки.

    І весь цей час, всі три доби вони раділи і плакали в той сам момент в тому самому місці. В їх життя прийшла велика, сердечна, радість – радість на все життя. Це була і радість розлуки, і радість зустрічі. Радість зустрічі із плинним, але завжди вічним. Тим плинним, яке є вічним і тим вічним, яким вічним було, вічним є і вічним залишиться. Тому ж бо вічне.

    Як вічною є вода, якою їх обливав один чоловік з балкону. А вони все одно тішилися, плакали і раділи. А ще кричали: «Аксіос!» та «Ісполла єті, деспота!» (українською ці слова означають: «Гідний» та «На многая літа, Владико»!).

    У Львові святкували архієрейську хіротонію (тобто возведення в єпископське достоїнство) ректора Українського Католицького Університету о. Бориса Ґудзяка.

    20 років тому він приїхав до України СЛУЖИТИ. Служити тому, що вважав правдою, істиною. Служити тому, що вважав шляхом, істиною і життям. Він був свідомий свого вибору. Досвід його Церкви, досвід його персональний, досвід всіх тих, хто є сьогодні Українським Католицьким Університетом, свідчить ясно, недвозначно, чітко: там, де немає ідеї Бога, там, де люди сповідують не Божий Завіт, а служать долару (гривні, рулю, шекелю) та обслуговують беззаконня – там нічого зрости не може гідного звання людини.

    20 років тому в Україні мало хто знав, що таке УГКЦ, ніхто не знав, хто такий Борис Ґудзяк. Не існувало і Університету, який він створив на порожньому місці. 20 років тому всім здавалося що от-от і ми заживо як в Європі, хоч і працювати будемо як працювали в СРСР. 20 років тому в на рівні суспільної свідомості вони не існували, а держава Україна була. Сьогодні вони є,а від Української держави залишилася порожня оболонка, яка мало кого цікавить.

    Це, задається мені, і є відповіддю на твої питання. Існуючу Україну ані модернізувати, ані трансформувати неможливо. Мерці, як відомо, не пріють. Їх треба гідно поховати.

    Ми, ті, хто вважає себе вільними громадянами, не маємо іншого шляху, як будувати Україну нову тут і зараз. Будувати серед тієї субстанції, в якій живемо. Будувати в собі. Щоденно жити (бодай намагатися) за «новим і праведним Законом». Не служити закону незаконному, закону старому, закону неправедному. Не співпрацювати з тими, які старанно переконують в тому, що наше майбутнє – це наше минуле. Принципово уникати будь-яких насильницьких дій.

    Це - єдиний продуктивний спосіб жити з честю. І досвід Кир Бориса не залишає в цьому сумнівів.

    З повагою, Данило.

    P.S. Переказую тобі вітання від десятків людей, з якими пощастило «слегка соприкоснуться рукавами» ( :) Борис Пастернак) впродовж останнього тижня.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Возняк
    Тарас Возняк

    Головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ