Сильних політиків нардепи не водять за ручку

Щойно розпочались виборчі перегони, як до регіонів наввипередки рвонули із гастролями народні депутати. Бо раптом виявилось, що на місцеві вибори іти парламентським партіям ні з чим: вони так захопились інтригами у трикутнику «ВР-АП-Кабмін», що забули про необхідність працювати із звичайними виборцями. І хоч зміна виборчої системи була прогнозованою, переможці парламентських перегонів-2014 виявилися неготовими до кампанії у місцевих масштабах.

Здоровий глузд з самого початку мав би підказати вітчизняним політикам, що їм знадобляться адаптовані до регіональної конкретики програми, а на місцях не обійтись без яскравих постатей, які завдяки власному авторитету зможуть переконати виборців, що саме за цю програму і слід голосувати. Одним словом, логіка мала б підказати середньостатистичному голові великої української партії, що одного лише фактора приналежності до відомої парламентської сили для перемоги на місцях буде мало.

На жаль, нинішні виборчі перегони демонструють зворотні тенденції. Найкраще це ілюструє змістова частина кампаній: замість розмов про утеплення будинків, будівництво дитячих садків чи асфальтування вулиць виборців годують міфами про збереження країни, справедливі пенсії і контрактну армію. При цьому скромно замовчуючи, що депутати місцевих рад на кадровий склад армії чи підвищення соціальних стандартів впливати на ці процеси ніяк не можуть. Однак під прикриттям гучних гасел до списків поспіхом набирають кандидатів у мери, обласні та міські депутати. Лідерів народної довіри серед них, звісно, обмаль. І компенсувати відверту кадрову імпотенцію на місцях покликані люди високого польоту – VIP-агітатори з числа народних депутатів. Їхнє завдання – однією своєю присутністю вразити виборців у регіонах, не розбещених увагою політичних небожителів. І на хвилі цього захоплення буквально за ручку привести до влади непримітних кандидатів, що ховаються за партійними брендами.

І от уже «Оппоблок» в особі Юрія Павленка на Житомирщині розповідає, що лише політика мирного розвитку забезпечить вихід України із важкої кризи, а його однопартієць Юрій Бойко переконує жителів Полтави у необхідності «убезпечити національну валюту від стрибків». Наче від цих заяв на місцях з’являться нові дороги чи самі відремонтуються латані-перелатані труби водоканалів. На Тернопільщині місцеві осередки «Батьківщини» пишуть листи Надії Савченко, а нардеп від цієї політичної сили Олексій Рябчин їде до Краматорська, щоб засвітитись на тлі старту набору нової поліції. Іноді виступи народних обранців дуже умовно пов’язані із виборами на місцях. Скажімо, нардеп від «Відродження» Віктор Бондар під час поїздки до Харкова взагалі заявив, що до кінця року депутатська група «Партія «Відродження» стане другою за чисельністю фракцією Верховної ради».

Усі ці візити - фактично профанація виборчого процесу, адже виборці 25 жовтня обиратимуть не депутатів Верховної Ради, а місцевого депутата чи мера. Чи є чесною така гра з виборцями? Сумнівно…

Народні депутати слабко обізнані у місцевій проблематиці, тож під час агітаційних зустрічей підміняють реальні справи, про які мали б звітувати кандидати, загальною риторикою. Але якщо кандидат претендує на мандат у міськраді, то повинен розбиратись у низці дуже специфічних питань. Адже, погодьтесь, не існує патріотичного або демократичного методу прибирання вулиць...

Тож попри потужну медійну підтримку технологія VIP-агітаторів навряд чи буде ефективною - вояжі політиків-телезірок грають радше проти висуванців від парламентських партій. Це демонструють і дані останніх соцдосліджень у регіонах: популярність великих політичних сил падає, а от місцевих політичних партій продовжує зростати. Одна з головних причин такої зміни симпатій – банальна втома людей від сварок між парламентськими партіями, їхньої неспроможності виконати бодай якісь обіцянки. І на тлі загального падіння рівня життя заїжджі VIP-агітатори нічого, окрім роздратування, у людей не викликають.

В іншій ситуації опинились сили, які наразі не мають представництва у парламенті, а значить, не можуть похвастатись десантом політичних зірок. Скажімо, партії «Наш край» просто нікого привозити в регіони: на центральному телебаченні члени цієї політсили практично на світяться, а сенсу возити регіональних лідерів «чужими» областями немає, бо їх там просто ніхто не знає. Бо в Миколаєві обличчя «Нашого краю» - міський голова Юрій Гранатуров, у Харкові – народний депутат Олександр Фельдман, а у Чернігові – міський голова Олександр Соколов. У підсумку «Нашому краю» доводиться спиратись не на підтримку лідерів загальнонаціональних, відомих по телешоу, а виключно на авторитет лідерів місцевих. У форматі парламентських виборів така тактика була б згубною, а от на місцевих, швидше за все, виявиться виграшною. Бо у провінції на заїжджих зірок збігаються подивитись, як на цирк шапіто, а голоси віддають своїм, перевіреним політикам. Вони, може, на ток-шоу і не світяться, зате знають, скільки тролейбусів треба місту і чи готові міські мережі до зими.

Досвід цих виборів напевне доведе, що сильні кандидати в міські голови та депутати місцевих рад не потребують відомих агітаторів з ВР - вони агітують своїми справами. Їм є, що розповісти своїм виборцям і посередники для цього не потрібні. А от слабаків і несамостійних у своїх діях політиків нардепи водять за ручку. Та виборці все розуміють. І наступного дня після виборів чимало з таких кандидатів може опинитися у ролі Вінні-Пуха, який поліз за медом до «неправильних» бджіл.