Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Андрій Піонтковський: Путінський міф здихає. Україна не має права капітулювати на порозі перемоги

    • Розсилка
    Андрій Піонтковський - Андрій Піонтковський: Путінський міф здихає. Україна не має права капітулювати на порозі перемоги
    Андрій Піонтковський

    В Росії не зрозуміли, що сталося 20 грудня в овальному кабінеті Білого дому. Це не Трамп звільнив Меттіса, це Меттіс звільнив Трампа

    Знаковий російський політолог Андрій Піонтковський в ефірі програми телеканалу «Еспресо» «Студія Захід з Антоном Борковським» про підготовку кримського Ґляйвіцу, склянку «Новічка» для Лукашенка і українських капітулянтів

    Пане Андрію, попрошу вас підбити підсумки минулого року. Останніми, як на мене, найбільш характерними подіями стали відставка Джеймса Меттіса, відкритий морський напад Російської Федерації на Україну і, заява Лаврова, де він назвав нашу владу нацистською.

    Я, як громадянин держави-агресора, не маю жодного морального права втручатися і коментувати хід вашої президентської кампанії, але як експерт, можливо, можу дати невеличку довідку. Декілька дуже поважних учасників цієї кампанії критикують нинішню українську владу за те, що вона немовби не могла налагодити діалог з росіянами, з Путіним, а вони, мовляв, якщо прийдуть до влади, то ось сядуть з Путіним, розберуться і все буде чудово. Це дивовижно. Ця ілюзія «Путін-verstehen» (від німецької «зрозуміти Путіна», - ред.), вона взагалі заразила усю Європу, кожен американський президент за останні 20-30 років починав з того, що «мій попередник був дурень і нічого не розумів як треба чинити з Росією, а ось я зараз зроблю по-іншому, перезавантаження і так далі". Ми  знаємо, чим це закінчується. Особливо дивують мене такі ілюзії в країні, яка є об’єктом агресії, і четвертий рік веде війну. Ось мені здається, більш актуальними тут є знамениті слова прем’єр-міністра Ізраїлю Ґолди Меїр. Коли їй дорікали у недостатнього пошуку компромісів, вона казала: «Річ у  тім, що наші противники хочуть, щоб ми померли, а ми хочемо жити». У такій ситуації поле для компромісу не надто велике. Так от, запевняю вас, що Путін, його ближнє оточення, значна частина російської політичної еліти сильно хоче, щоб українська самостійна суверенна держава померла, щоб її не існувало, щоб, можливо, формально вона залишилась і її очолював який-небудь ґауляйтер. Ідея української держави абсолютно не сприймається російською політичною, так званою імперською елітою. І сьогодні, і сто років тому, і 200, і 300 років тому. Вкрай дивними  є  заяви на кшталт «ось я сяду, на одному папері Путін напише свої побажання, ми - на іншому». Це дитячий белькіт в державі, яка перебуває у стані війни з агресором і небезпека ескалації цієї війни з кожною хвилиною зростає. 

    Загалом можливі два підходи в якихось путінських головах до цієї проблеми: чекати до українських виборів, чи намагатися підняти рівень ескалації вище.

    Гадаю, саме ці дві опції розглядались останніми двома тижнями  минулого року. Особливо знаковою для мене стала заява Лаврова. Нацистами вас вже тисячу разів оголошували, натомість він 17 грудня в інтерв’ю напівголим комсомолкам сказав, що Україна готує провокацію в районі Криму. Це була нова ідея. Раніше ж постійно торочили, що будуть провокації на Донбасі. Це означає, що Ґляйвіц, реальний Ґляйвіц (провокація організована нацистською Німеччиною проти Польщі у 1939 році, яка «обґрунтовувала» напад Гітлера, - ред.)  планувався в Криму. Звісно, це пов’язано і, як багато спостерігачів відзначило, з проблемою, зокрема північнокримського водного каналу. Тобто, варіант силової акції серйозно розглядався. Але, як ви справедливо відзначили, був і інший. І коли у Кремлі чують ось такий дискурс під час виборчої кампанії,  що «відійдіть, ви не змогли домовитись, дайте я зараз домовлюсь з Путіним»– вони по своєму реагують, вони також раціональні люди. А чому б і не почекати три місяці і не подивитись, що з цього вийде!? Це буде більш економний спосіб досягнення тих же цілей, і насамперед, найголовнішого – повного підпорядкування собі української держави. 



    Шановний Андрію Андрійовичу, але з іншої сторони, ми бачимо деяке послаблення, якщо не сказати перезавантаження, американської зовнішньої політики. Ми з подивом побачили відставку Джеймса Меттіса, як її не трактувати – як добровільну, чи як звільнення. І ми почули про виведення американських військ із Сирії. Насправді це свідчить про деякий волюнтаризм Трампа, який не погодив такі дії, наскільки я розумію, з тим, що і називається колективна політична Америка.

    В Росії не зрозуміли, що сталося 20 грудня в овальному кабінеті Білого дому. Це не Трамп звільнив Меттіса, це Меттіс звільнив Трампа. Меттіс демонстративно пішов у відставку, написав публічного листа, в якому висловив свою незгоду, насамперед з тим, що Трамп по всьому світі розриває американські союзи, і заохочує американських ворогів. І вперше усі тези цього листа були підтримані провідними республіканцями в американському сенаті. І до речі, такою ж була реакція на рішення Трампа вивести війська із Сирії. Це викликало дуже різкий спротив республіканських сенаторів. Американський політичний клас, американські інститути,  знайшли інструменти і можливості прибрати цю загрозу Америки і вільного світу - або ж усікти  найближчим часом можливості Трампа впливати на зовнішньополітичні рішення, або ж просто викинути його з Білого Дому. 

    Просто чи не забракне цих інструментів у конкретно визначений період часу? Тому що у Кремля зараз два коридори можливостей. Один – це кинутись на Україну, і другий  - почати повзучий аншлюс Білорусі. Хоча це все зможе поєднатися в одному геополітичному пориві. 

    У Кремлі ж теж трошки рахують, особливо, якщо розуміють, що Трамп доживає якщо не останні дні, то останні місяці в Білому Домі. І зрозуміло, що при наступному президенті, ким би він не був, це буде сприйнято дуже жорстко, а Трамп спробує якимось чином пом’якшити реакцію Сполучених Штатів. Найближчі три місяці – вони вирішальні на багато років вперед. Тому що проясняються ситуація в Україні, проясняються ситуація в Білорусі. Там що власне? Там вибір стоїть перед Лукашенком – або ж змиритися, отримати пристойну пенсію до кінця життя де-небудь на сочинській віллі. Або ж продовжити те, чим він займається впродовж 25 років – боротьбою за незалежність Білорусі. Так, можна сказати, що він боровся весь час за свою владу. Але ж він ефективним способом чинив спротив. Це ж не Путін почав спробу анексії, аншлюсу Білорусі. А за Єльцина  усе це починалося, усі ці  великі об’єднання. Лукашенко їх обманював, він приїздив у Москву, підписував якийсь черговий договір, розпивав стакан з горілкою, вивозив 10-12 мільярдів субсидій, але не погоджувався на посаду секретаря Мінського обкому. А зараз його загнали в кут, буквально з ножем біля горла. 

    Ви згадали про стакан з горілкою, а я, нехотячи, подумав про стакан з «Новічком». Це ж ще третій якийсь варіант, на жаль, напевно, для Лукашенка. 

    Так, якщо він відмовиться піти на капітуляцію, «Новічок» - це один із перших для нього варіантів. Але центральне питання буде – наскільки білоруське населення в цілому відкине цю ідею. У Білорусі у 1991 році не було такого рівня національної свідомості як в Україні, тому Москва й намагалася з самого початку проковтнути її. Але за всієї суперечливості фігури Лукашенка, йому слід  віддати належне:  він тягнув час, зберігаючи незалежність Білорусі, і за цей час національна свідомість в Білорусі зросла. 

    Але, незважаючи на можливий аншлюс Білорусі, в принципі кремлівський режим не вирішує своїх внутрішніх питань. Ми бачимо постійне помноження так званої системної помилки. Тобто, існуюча система вже не може вирішувати тих чи інших елементарних, але від цього не менш страшних проблем, наприклад, як було в ситуації з десятками смертей в Магнітогорську.

    Коли мене запитують, що було найголовнішою подією 2018 року, я відповідаю, що не якась конкретна подія, а ось цей системний кумулятивний процес, який тривав увесь рік, який помітили усі, і називають по-різному. Я його називаю смертю путінського міфу. Адже будь-який авторитарний режим тримається не тільки на насильстві, але на якомусь міфі, який пояснює населенню, чому воно повинне терпіти  диктатора. І ми прекрасно пам’ятаємо, як у телевізійній пробірці цей міф був створений восени 1999 року. Через вибухи будинків, через війну у Чечні нам казали:  «ось нас вбивають терористи, а ось молодий енергійний офіцер спецслужб, який піднімає з колін Росію, захищає нас, і ми всі повинні об’єднатися навколо нього». Цей міф тоді спрацював. Тоді він декілька разів перезавантажувався, отримував нові складові – «борець з олігархами», "борець з однополярним світом». Зрештою, стався жахливий  наркотичний сплеск в 2014 році з цією нацистською ідеєю «русского міра». Вона теж на деякий час захопила значну частину людей. «Крим наш» загалом підтримувало більше половини населення. І ось цей світ впав! З кожним новим опитуванням стрімко падає популярність Путіна. Це не якесь падіння на 5-10 відсотків. Це набагато глибше. Це смерть міфу!  У великого, справедливого вождя, який захищає від жадних бояр, вже ніхто не вірить. З кожним новим питанням все більше 50, 60, 65 відсотків виступає за нормальні відносини із Заходом. Так що немає на що опертись. Ви правильно намацали основний нерв проблеми путінської диктатури. Адже для чого задумувались усі ці авантюри в Криму, на Донбасі, в Білорусі? Заради імперської  риторики із «об’єднанням роз’єднаного народу», як вони кажуть, об’єднати населення. Але це вже не об’єднує. Це відштовхує населення. Ось у чому основна путінська проблема. І трагічною помилкою українського суспільства, українських політиків було б саме зараз, коли цей путінський міф здихає на очах, починати щось бурмотіти про розуміння Путіна, про спільну мову, про компроміси «я приїду – ми поговоримо» і так далі. Це – капітулювати на порозі перемоги. Ось що б це означало і з чим я б хотів звернутись до українських друзів на порозі цієї президентської кампанії. 

    Джерело: Еспресо ТВ

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ