Баттл, Oxxymiron, Гнойний - про що гудуть соцмережі?

Але, що найдивніше, про нього написали навіть ті, хто зазвичай висвітлює тільки солідні культурні заходи, хоча критиками і суддями на самій битві були виключно неформальні персони.

Чому раптом реп став бодай якось цікавити «високу» публіку?

Причини тут дві: по-перше, тем у журналістів стає дедалі менше, і треба освоювати нові території, а по-друге (і найголовніше), сам цей римований поєдинок неформальних бардів якось так непомітно вийшов у мейнстрім, пише оглядачка Російської служби ВВС Катерина Архарова.

У кого краще, більше і довше?

Що взагалі таке цей реп-баттл?

Як і кожна дуель на словах, це мирне, вербальне висловлення наболілого. А з наболілого у людей творчих завжди одне і те ж: у кого ж краще, більше і довше виходить?

«Вступне слово» старожила реп-сцени Оксі тривало понад 10 хвилин. Воно, як і зазвичай, містило особисті ескапади (і дещо гірше) на адресу його ліричного суперника: «Ти смішний, дуже довгий, відверто незграбний, у тебе статура як у вагітної чаплі, непропорційна - як твій хайп і твій внесок у реп - не «Облако в штанах» (поема Володимира Маяковського. - Ред.), ти лише мода, як клауд-реп, на кілька сезонів...».

Недобро. Але добро бути і не повинно.

Його опонент у перших рядках заявив про загибель свого старшого товариша як творця, зосередившись не на його особистих характеристиках, а на його творчій складовій:

«Якщо росіяни щось вміють, так це розвалювати імперії. Всі чекали чотири роки. Він, як міг, нагнітав інтригу, і все, що йому спало на думку - це записати аудіокнигу. Причому, банальну антиутопію. [...] Твій реп - це дешева література в м'якій обкладинці...».

Відповідь гідна, і, може, тому Слава КПСС і побив свого іменитішого спаринг-партнера, хоча перемога в справах навкололітературних - справа суто умовна.

Чистою триповерховою кельтською

Вважають, що реп бере свій початок від середньовічної шотландської словесної, не завжди римованої лайки flyting, коли двоє володіють словом краще, ніж шпагою, поета (або makaris гельською), починали поливати один одного всіма відомими їм виразами.

Знавці стверджують, що ця традиція походить ще від філід - давньоірландських зберігачів саг і переказів, у яких було достатньо влади, вони були наділені землями і мали не тільки писати офіційну поезію, а й освічувати місцеве населення щодо законів, національної історії та літератури.

Але головне - вони могли бити віршем, тобто навести на людину поетичне прокляття і вмить зруйнувати репутацію вискочки, що зарвався, ба навіть, як вірили їхні сучасники, і побити фізично.

Велика сила рими. І ритму

Обзивання і лайка протягом століть теж часто вдиралися у «чисту» поезію: у великого шотландця Роберта Бернса є вірш «До воші» («На всіх навколо ти дивишся сміливо, як ніби ти - аґрус стиглий, вже злегка порожевілий. Як шкода, що нема тут порошку, щоб здохла ти в розквіті літ!"), який якраз написаний у традиції лайки (flyting) з тією лише різницею, що відповіддю йому було мовчання паразитки, яка його надихнула.

Ну і захоплення нащадків, звісно.

Джеймс Джойс теж відзначився в цьому сенсі, кинувши виклик не одній людині, а всьому ірландському літературному колу своїм сатиричним віршем «Свята місія», який ніхто не захотів публікувати, тож Джойс у підсумку видав його за власний кошт: «Я - катарсис. Я - очищення. Це - моє призначення. Я не магічна призма, але очисна клізма».

Ну, поети вони такі. Вони аж ніяк не усі такі куртуазні, як Карл Орлеанський, що влаштовував у себе в Блуа поетичні поєдинки, і програв, як відомо, Франсуа Війону, причому скромно і з гідністю: вірші Карла довго не друкували, та й зараз викликають інтерес здебільшого лише у зв'язку з його чудовим суперником.

Маяковський, до речі, якого не всує згадав той же Оксімірон, і зовсім провів посмертний поєдинок із Сергієм Єсеніним, відповівши на його «У цьому житті вмирати не ново...» своїм «У цьому житті померти не важко. Зробити життя значно важче».

До речі, трохи вище у цьому ж вірші у великого руйнівника ритму і рими Маяковського є такі рядки: «Цей час - важкуватий для пера, але скажіть ви, каліки і калікші, де, коли, який великий вибирав шлях, щоб протоптаніший і легший?».

Ось це якраз і є той самий, важкуватий для пера шлях, затребуваний новими реаліями і новим поколінням, який долають сучасні репери: вони оновлюють нашу закостенілу за довгі цензурні роки мову, а з нею разом і наше мислення.