Чи можна переконати людину змінити свої (політичні) погляди? Три несподівані висновки

За різними опитуваннями, від 9 до 13% американських виборців, які проголосували у 2012-му році на президентських виборах в США за Барака Обаму, у 2016-му році віддали свій голос Дональду Трампу. А близько двох відсотків виборців, які голосували за кандидата від Республіканців у 2012-му Міта Ромні на минулих президентських виборах підтримали Демократку Гілларі Клінтон.

Отже виборці змінюють свої партійні уподобання і часом – у досить драматичний спосіб. Але ж кожен, хто брав участь у будь-яких дебатах, знає, наскільки важко переконати іншу людину змінити свої погляди. То ж за яких умов люди змінюють свої погляди, готові поступитися, а коли - будуть наполягати на своєму, навіть якщо очевидно, що помиляються? Ось висновки, яких я дійшла, вивчаючи цю тему:

Експертна думка мало важить для неосвічених людей. Люди, які мало знають, недооцінюють своє невігластво.

Додаткова інформація не завжди сприяє консенсусу та кращому розумінню – вона може поляризувати людей, загострюючи їхні упередження

Якщо переконання є основою самоідентифікації, від них дуже важко відмовитися. Якщо ж ні – легко!

Зазначу, що ця стаття – не дисертація і вичерпної інформації вона не дає (для цього треба читати значно довші тексти і не один), як не є вона і пам’яткою для агітаторів.

Людина, яка мало що знає в тій чи іншій сфері, рідко зважає на авторитети. Але ми всі - в чомусь «бовдури»

Називається це «ефект Даннінга-Крюгера»: некомпетентні в якомусь питанні люди сильно перебільшують свої знання в цій темі. Один з авторів цього закону Девід Даннінг, професор психології Корнельського інституту, в статті у журналі «Pacific Standard» пояснює: люди, мало обізнані в тому чи іншому питанні, просто нездатні зрозуміти, наскільки вони некомпетентні.

Мозок навіть найменш освіченої людини наповнений різноманітними упередженнями, теоріями, розрізненими фактами, стратегією та інтуїцією. Але і освічені люди багато в чому покладаються на стереотипи та упередження.

Вибори – одна з таких ситуацій. Американські соціологи Крістофер Ейчен та Леррі Бартелс у своїй новій книзі «Демократія для реалістів: Чому у результаті виборів не виникає відповідального уряду» переконують, що виборці, навіть найбільш поінформовані, переважно роблять свій вибір на основі партійної лояльності та соціальної ідентичності, а не внаслідок аналізу слів та дій того чи іншого кандидата.

«У них бракує інформації і вони спираються на здогадки та уявлення про світ, яке є для них комфортним. Я думаю, що люди дійсно намагаються розібратися у дуже складних речах. Але це важко зрозуміти навіть нам, людям, чия робота думати про це весь час», - говорить Крістофер Ейчен, професор Прінстонського університету у розмові з журналістом Vox.

Він та його співавтор вважають, що у США виборців від великих помилок стримують саме партії, але і це – не завжди виходить. «Партії повністю не вирішують проблему демократичного контролю, вони лише роблять її менш гострою. Коли професійні політики достатньо освічені, професійні, а правила та політична культура дозволяють їм виконувати свою роботу, демократія, як правило, працює дуже добре. Якщо цього немає, то – ні», - говорить Леррі Бартелс з Вандербільтського університету.

Автори вважають, що партії мусять мати більший контроль і наводять приклад штату Нью-Джерсі, де вплив партій - більший і урядування, як наслідок, – краще. «Тому що виборцям важче собі тут нашкодити, ніж в інших штатах, де групи за інтересами можуть просувати реально божевільні ідеї через необмежений доступ до виборів та інших ініціатив», - каже Ейчен.

Бомбардування інформацією не завжди сприяє порозумінню

Антропологічна теорія культурної свідомості припускає, що люди загалом діляться на чотири категорії за двома різними координатами. Вони або індивідуалісти (виступають за автономію, свободу, опору на власні сили) або общинники (за розподіл благ всередині групи); ієрархісти (розподіл ресурсів і обов'язків у відповідності зі статусом) або поборники рівноправності. Думаю, це багато в чому пояснює успіх у США Республіканської і Демократичної партій, оскільки багато хто відразу народжуються республіканцями (ієрархічні індивідуалісти) або демократами (егалітарні общинники). Дві інші категорії – рівноправні індивідуалісти та ієрархічні общинники – не так чітко вписуються в партійні філософії.

Здавалася, чим більше інформації людина отримує про кандидата чи якусь проблему, тим менше вона покладатиметься на власні стереотипи та ідеологічні концепції. Професор Єльського університету Деніель Кан продемонстрував, що відбувається як раз навпаки.

Він запитав учасників експерименту, що вони думають про нанотехнології. Багато людей мало що в них розуміли, але впевнено ділилися думками, які не були пов'язані з ідеологією. Але як тільки їм прочитали невелику лекцію про те, як працюють нанотехнології, які переваги та небезпеки вони несуть, їхня думка почала чітко збігатися з внутрішніми установками. Ієрархісти довіряють тому, що люди зверху знають, що роблять, і вірять, що переваги переважать небезпеки. А прихильники рівноправності висловлювали побоювання, що плодами нових технологій скористається еліта, а народ знову буде страждати.

Так само Бартелс та Ейчен пишуть, що активніші виборці навіть більш схильні голосувати, відповідно до своїх партійних уподобань та ідеологічних упереджень, а не аналізу поглядів та дій кандидатів.

Від певних переконань, які є основою самоідентифікації, дуже важко відмовитися. Від інших - легко

За моїми спостереженнями, старші за віком іммігранти з країн колишнього Радянського Союзу діляться на дві категорії. Одні абсолютно впевнені, що в СРСР були найкращі школи і лікарі, а інгаляція вареною картоплею – найкращий спосіб боротьби з нежитем. Інші, якщо повністю і не відмовляються від привезених зі Старого світу звичок, починають поступово їх переглядати. В перших - сильна ідентифікація себе як радянських людей і хибність тієї чи іншої практики ставить під сумнів їхню ідентичність як особистості. Для других - це лише те, як робили вдома, і на їхнє уявлення про самих себе не впливає.

Яскравий приклад, наскільки важко подолати свої переконання, якщо вони є основою ідентичності, - трагічна історія австрійського лікаря Земмельвайса.

Ігнац Земмельвайс, головний лікар у шпиталі у Відні в середині 19-го століття, намагався зрозуміти, чому смертність в результаті післяпологової гарячки серед жінок, пологи у яких приймали лікарі, була набагато вищою, ніж у тих, у кого пологи приймали повитухи. Осяяння настало, коли його друг помер після поранення скальпелем під час розтину трупа. Його симптоми були ідентичні з симптомами післяпологової гарячки. У той час звичайною практикою для лікарів було різати трупи, а потім, ледь витерши руки ганчірочкою, приймати пологи.

Земмельвайс розробив і впровадив у своїй лікарні новий протокол миття рук з хлоркою і смертність серед породілль різко впала. Окрилений, він кинувся поширювати це знання по всій Європі – друкував статті, виступав з лекціями, писав листи лікарям. Очікував похвали, визнання і натовпів послідовників, а отримав цькування. Лікарів образило припущення, що у них, джентльменів, руки можуть бути нечистими. Думка, що саме вони відповідальні за смерть матерів, приносила дискомфорт. А вся ця дурна, на їхню думку, затія з хлоркою йшла врозріз з існуючою тоді медичної теорією. Земмельвайс закінчив своє життя в притулку для божевільних і минуло понад 20 років після його відкриття, перш ніж ретельна обробка рук перед прийманням пологів стала повсюдною практикою в Європі!

Зворотній приклад – ставлення до Росії виборців- республіканців у США. З 2014 до 2018-го року кількість республіканців, які, згідно з опитуваннями, позитивно ставляться до Росії, майже подвоїлася – з 22-% до 40%.

Це тому, кажуть Бартелс та Ейчен, що Трамп робив позитивні заяви на адресу Путіна. «Погляди людей змінилися досить швидко і достатньо драматично під впливом сигналів, які вони отримували від еліт. Відносини між Росією та США - досить важлива річ, але звичайні американці не проводили багато часу у роздумах на цю тему», - каже Бартелс.

Отже, щоб спробувати людину в чомусь переконати, спочатку треба розуміти, наскільки важливими для її уявлень про себе є ці погляди. Якщо вони центральні, то можна спочатку укріпити самооцінку (щирі компліменти іншим чеснотам), або апелювати саме до них. Також треба зважати на те, що власні погляди можуть бути продиктовані стереотипами, що не для всіх авторитетна думка щось важить, а додаткова інформація може лише укріпити людину у свій думці, а не змінити її. І останнє – професіонали потрібні в політиці не меншою, а може навіть більшою мірою, ніж в інших галузях людського життя.

Тетяна Ворожко