Джерела близькосхідного протистояння

  •  glavcom.ua
  • Розсилка
Джерела близькосхідного протистояння

Допоки не буде розірваний цей порочний зв'язок палестинців з Москвою, миру на Близькому Сході марно сподіватися

Загострення протистояння між арабами та ізраїльтянами відбувається перманентно, тому досить часто на ньому світові медіа не надто загострюють увагу. На початках і актуальна ескалація на Близькому Сході не вирізнялася нічим особливо.

Пригадаймо, як розвивалася ситуація. Із 13 квітня, тобто з початком священного для мусульман місяця Рамадана, на Храмовій горі в Єрусалимі почали фіксувати вже звичні для таких днів сутички. Правовірні намагаються потрапити в мечеть Аль-Акса (третю за значимістю святиню ісламу) для здійснення традиційного для тих днів таравіх намазу. Своєю чергою, ізраїльські поліціянти намагаються навести порядок в місці проведення масових заходів. І тут силовики вперше встановлюють обмежувальні бар’єри на площі біля Дамаських воріт, звідки власне йде шлях до мечеті. Це обурює мусульман. Справа доходить до сутичок. Найжорстокіше протистояння на вулицях Старого міста Єрусалима відбулося в ніч на 23 квітня, коли, за даними Палестинського товариства Червоного Півмісяця, понад сотня палестинців отримали травми, 20 осіб були шпиталізовані, ще 44-х правоохоронці затримали.

Тобто ситуація була напруженою, але не фатальною. Аж поки олії до багаття не підлила ситуація навколо переважно арабського кварталу Східного Єрусалиму Шейх-Джаррах. Там, за рішенням ізраїльського суду, будинки восьми арабських родин, розташовані за пів кілометра від Аль-Акси, мали передати єврейським поселенцям. Рішення таке було ухвалене на основі документів, виданих ще до заснування держави Ізраїль, тобто до 1948 року. Пікантності ситуації додавав той факт, що ізраїльські органи влади досить часто іґнорували такі документи, особливо якщо їх надавали арабські родини, які претендували житло, яке колись належало їхнім предкам.

У будь-якому випадку, палестинців, багато з яких прожили в цих будинках все життя, почали виселяти зі залученням ізраїльських силовиків. Зрозуміло, що така ситуація спричинилася до того, що сутички з поліцією в Східному Єрусалимі переросли вже у відносно масові заворушення.

Ще нівроку провокували ескалацію єврейські націоналістині організації, які влаштовували дефіляди з гаслами про відновлення гідності євреїв, про те, що арабів треба поставити на місце.

Базовою датою єврейсько-арабського протистояння стало 10 травня. Ізраїльтяни планували провести традиційний марш в центрі міста з нагоди Дня Єрусалима. Таким чином вони щороку святкують перехід під контроль Ізраїлю східної частини Єрусалиму після Шестиденної війни 1967 року. В ході битви за Старе місто євреям вперше за дві тисячі років вдалося встановити контроль над священними місцями – Храмовою горою і Стіною плачу.

Утім кілька тисяч палестинців, які зібралися на Храмовій горі, намагалися зірвати захід. Тоді ізраїльські правоохоронці отримали наказ витіснити палестинців. Вони використовували ґумові кулі, сльозогінний газ і світло-шумові гранати. У відповідь на це палестинці закидали правоохоронців камінням.

А вже під вечір того ж дня своє вагоме слово вирішили сказати радикальні палестинські угруповання зі Сектора Ґаза. Так, «Бригади Іззеддіна аль-Кассама» (бойове крило ХАМАС) висунули ультиматум ізраїльській владі, згідно з яким вона повинна вивести протягом двох годин всіх своїх силовиків з району Храмової гори і Шейх-Джарраха, а також звільнити всіх затриманих в ході недавніх сутичок. Зрозуміло, що Ізраїль проіґнорував ці вимоги. І вже в ніч на 11 травня з Ґази в бік Ізраїлю полетіли перші ракети.

Фактично розпочався повноцінний збройний конфлікт. Палестинці влаштовували масовані ракетні обстріли ізраїльської території. Ізраїльський «залізний купол» заледве впорувався з цією навалою. Звісно, відповідь Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) була як зазвичай асиметричною, тобто значно потужнішою та ефективнішою. Авіація Ізраїлю дощенту руйнувала всі об’єкти в Ґазі, де могли переховуватися бойовики ХАМАС, бомбардувала тунелі, якими могло постачатися озброєння. Ефективно працювала ізраїльська розвідка, яка виявляла командирів бойовиків, аби потім точково їх винищувати.

Тим часом на вулицях ізраїльських міст тривали сутички між єврейським і арабським населенням. Одні одним влаштовували «суди Лінча», руйнували крамниці, палили авта.

Тим часом ледь не у всіх столицях західних країн пройшли демонстрації, присвячені близькосхідному протистоянню. Значна більшість з них була на захист палестинців. Демонстранти доволі часто виявляли агресію, вигукували антисемітські гасла. Тож урядам багатьох країн довелося вибачатися перед Ізраїлем за своїх громадян і запевняти, що агресивний антисемітизм будуть придушувати в зародку.

Чи був шанс уникнути розростання досить звичного для Близького Сходу вуличного протистояння до фактично справжньої війни? Можливо. Щодо цього існують різні думки. Наприклад, ізраїльська опозиція (в унісон з арабськими країнами) жорстко критикує непоступливість влади. Головну провину, звісно, покладають на багаторічного керівника ізраїльського уряду Беньяміна Нетаньягу. Йому закидають, що нібито заради того, щоб утримати владу, він сприяв ескалації насильства. Адже щойно Нетаньягу позбудеться прем’єрського крісла, як на нього чекає судовий процес за звинуваченням у хабарництві, шахрайстві, зловживанні владою.

Нетаньягу, своєю чергою, називає всі ці закиди «абсурдом». «Кожен, хто мене знає, розуміє, що я ніколи не ставив би питання безпеки, життя наших солдатів, життя наших громадян в залежність від політичних інтересів. Це просто дурниця. Я роблю те, що повинен зробити, щоб захищати життя ізраїльських громадян і відновити мир», – запевняв виконувач обов’язків прем’єр-міністра Ізраїлю.

А були ж часи, коли здавалося, що до миру на Близькому Сході – рукою подати. На початку 1990-х років тодішньому американському президентові Біллові Клінтону майже вдалося реалізувати свою амбітну мету: помирити ізраїльтян і палестинців. Він зумів посадити за стіл перемовин прем’єрміністра і президента Ізраїлю Шимона Переса та Іцхака Рабіна – з одного боку, а з другого – лідера Організації звільнення Палестини (ОВП) Ясіра Арафата та його заступника Махмуда Абаса (котрий останні 16 років є президентом Палестини, чи, точніше, головою Палестинської національної адміністрації).

Наслідком цих домовленостей стало те, що 1994 року було підписано епохальну Угоду в Осло між Ізраїлем і ОВП. Цю домовленість вітав цілий світ. Перес, Рабін і Арафат стали лауреатами Нобелівської премії миру за 1994 рік.

Документ передбачав створення Палестинської автономії та Палестинської національної адміністрації. Питання створення майбутньої держави Угодою не передбачалося. Утім увесь світ тоді заговорив про перспективи створення повноцінної палестинської держави. Відносно ліберальний уряд Шимона Переса навіть допускав колись у майбутньому перетворення автономії на повноцінну країну, але висував палестинцям вимогу про виконання низки умов. Першою з них мала бути відмова від тези про знищення держави Ізраїль. Що нібито мало бути логічним кроком. Але вже на виконанні першої умови справа забуксувала. І буксує вона, як ми бачимо, донині.

Чому так? Багато хто з західних аналітиків, котрі займаються Близьким Сходом, стверджують, що ключі від миру в реґіоні лежать в Москві. Чи справді це так?

Звернімо увагу на лідерів нинішнього протистояння: Нетаньягу та Аббаса. Як один, так і другий чомусь вперто піддаються на маніпуляцію Москви. Ізраїльський лідер часто веде перемовини з президентом Росії Володимиром Путіним, він один з небагатьох світових лідерів був присутнім на параді 9 травня 2020 року. І загалом Нетаньягу вперто шукає шляхів до добрих стосунків з Кремлем. Дехто з його прихильників стверджує, що це такі хитрі ходи Бібі, що насправді він знає, що таке Росія, розуміє, наскільки підступний Путін, і пильності не втрачає.

А от з Махмудом Аббасом ситуація значно цікавіша. Він чудово знає російську мову. Студіював у сумнозвісному Університеті дружби народів ім. Патріса Лумумби, який у часи СРСР готував лідерів терористичних загонів для всього світу. 1982-го Аббас захистив кандидатську дисертацію в московській філії Інституту сходознавства Академії наук СРСР за темою «Секретний зв'язок між нацизмом і сіонізмом». Промовиста тема, чи не так?

Але головне: існують незаперечні дані, що Аббас був завербований ще радянським КДБ і зареєстрований як агент «Кротов». А кадебісти колишніми, як відомо, не бувають.

Тож з Махмудом Аббасом як головою національної адміністрації Палестинська автономія цілковито контролювалася Кремлем. Тому немає жодного сумніву, що всі ці ракетні обстріли Ізраїлю здійснюються за вказівкою з Москви. А та, своєю чергою, постачає необхідну зброю та амуніцію в Сектор Ґаза та на західний берег річки Йордан.

І допоки не буде розірваний цей порочний зв'язок палестинців з Москвою, миру на Близькому Сході марно сподіватися.

Петро Гладієвський

Джерело: Zbruc


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Джерела близькосхідного протистояння