Геополітичний вузол Молдови

А з чого складатиметься його політика щодо ЄС, уже незабаром покаже візит Додона до Брюсселя.

Не маючи конституційних повноважень змінювати зовнішньополітичний вектор держави, президент Молдови, проте, зробив ставку на геополітичні баталії як основу своєї діяльності. На кону шлях розвитку республіки, який розігруватиметься вже на наступних парламентських виборах. Попри те що наразі ніхто достеменно не скаже, дійде до позачергових виборів чи ні, не доводиться сумніватися в тому, що громадянам Молдови запропонують вибирати між подальшою інтеграцією в ЄС і поворотом у бік Росії з майбутньою інтеграцією в Євразійський економічний союз (ЄАЕС). Про це, зокрема, свідчать не так результати, як перебіг візиту Додона до Москви 16–18 січня 2017 р. 

Візит новообраного президента Молдови до РФ був першим такого рівня від 2008 року. Його перебіг, риторика, учасники свідчать про добре зрежисовану постановку, яка мала підкреслити серйозність намірів (а звідси й погроз) Додона розірвати євроінтеграційний «шлюб» Молдови з ЄС і укласти вигіднішу «шлюбну угоду» з Росією. Як і в давнину, матримоніальні реверанси розпочалися з символічних подарунків — президент Росії Владімір Путін подарував своєму візаві мапу Молдовського князівства XVII століття. Натомість від Додона він отримав статуетку з Петром І і Димитрієм Кантеміром, господарем Молдовського князівства у 1710–1711 рр. та відданим союзником російського царя. Символізм такого обміну мав нагадати про втрачену велич Молдовського князівства, територія якого вбирала частини прилеглих територій сучасної України і Румунії, а також, вочевидь, підкреслити щирість намірів Додона служити Путіну, як свого часу Кантемір служив Петру І. 

18 січня відбулася також церемоніальна зустріч Додона з патріархом Кірілом. Президент Молдови подякував за підтримку під час виборчої кампанії і вкотре наголосив на вірності молдован православ'ю. Це була вже друга зустріч парафіянина Ігоря Додона з главою церкви протягом останніх півроку. 
22 вересня 2016-го вони обговорювали суспільно-політичну ситуацію в Молдові. Тепер, вочевидь, мали можливість підбити підсумки пройденого шляху й узгодити подальші кроки для зміцнення статусу РПЦ в республіці.

Інші складові візиту стосувалися розвитку відносин з Євразійським союзом. Президент Додон, не включивши в делегацію до Москви жодного представника уряду, розпочав одноособові перемовини про отримання статусу спостерігача в цьому союзі. Крім того, він ініціював консультації щодо Меморандуму про рамкове співробітництво між Молдовою і ЄАЕС. Такі дії також покликані підкреслити серйозність намірів Додона щодо зміни зовнішньополітичного курсу держави після перемоги соціалістів, яку він їм пророкує у 
2018 р. Разом із тим вони свідчать і про намір створити платформу для змін і показати виборцеві, що Додон виконує свою передвиборну програму, але не має повноважень для того, щоб реалізувати її. Така тактика може допомогти соціалістам змобілізувати виборців під час парламентської кампанії. 

Риторика, що її використовував Додон для обґрунтування розбудови стратегічного партнерства з Росією через майбутнє анулювання Угоди про Асоціацію з ЄС, продемонструвала його готовність і надалі маніпулювати фактами в цьому питанні. В часи, коли навіть Білий дім упроваджує в політичний лексикон концепцію «альтернативних фактів», від молдовського президента годі очікувати іншого. Під час прес-конференції з вуст Путіна і Додона неодноразово звучали негативні оцінки на адресу Угоди про Асоціацію з ЄС, як-от: угода себе не виправдала; Молдова не змогла закріпитися на ринках ЄС, а натомість втратила російський ринок; експорт до ЄС відчутно знизився тощо. Таке висвітлення євроінтеграційних здобутків Кишинева не витримує критики. Показники зовнішньої торгівлі Молдови незаперечно свідчать про те, що від 2006 р. молдовський ринок переорієнтувався на ЄС. За даними 2016 р., 65% експорту молдовських товарів припадає на ЄС і лише 21 — на країни СНД (62% і 25% відповідно у 2015 р.), з них на Росію — 12%. 

Далекосяжнішим за ці заяви може виявитися визнання Додоном в результаті зустрічі з Алєксєєм Міллером боргу перед «Газпромом» за спожитий Молдовою газ (ідеться про суму 6,5 млрд дол., з яких 6 млрд визначають як борг невизнаного Придністров'я). Справа тягнеться роками і по суті стосується заборгованості «Молдовагазу» перед «Газпромом», який володіє контрольним пакетом акцій молдовського підприємства. Поставки ж «безплатного газу» у Придністров'я із записуванням його вартості в рахунок боргу Молдови стали фактичною схемою фінансування Росією Тирасполя. Згода Додона вирішити це питання створює небажаний прецедент, який згодом Москва може використати проти Кишинева. Адже досі «газовий борг» можна було розглядати як «одіозний» («нелегітимний борг»), який, згідно із міжнародним правом, може розглядатися як борг режиму (невизнаної влади Придністров'я), а не держави (Молдови). Відтак у випадку тиску Кремля Кишинів досі мав змогу оскаржити можливий позов «Газпрому» у міжнародних інституціях. Однак визнання боргу нинішнім президентом зменшує поле для маневрів. На практиці це може означати, що «безплатний газ» для Тирасполя ляже на плечі громадян Молдови. За приблизними підрахунками, кожен житель мав би заплатити 50 тис. лей (60 тис. грн) для його погашення. 

 »Газовий зашморг» не тільки загрожує енергетичній безпеці Молдови, яка повністю залежить від поставок російського газу. Від нього також безпосередньо залежить статус Придністров'я. Адже знаємо риторику Кремля, згідно з якою визнання боргу Лівого берега є індикатором готовності Кишинева на практиці доводити дотримання принципу територіальної цілісності Молдови. Схоже, що заява Додона разом з іншими ритуальними обмовками щодо Придністров'я може стати єдиним практичним результатом візиту молдовського президента до Москви, продемонструвавши готовність пришвидшено врегулювати статус невизнаної республіки.

Про те, що він готовий розв'язати придністровське питання, Додон заявляв під час президентської кампанії. Згідно з його тогочасним баченням, Придністров'я мало б отримати особливий статус у межах федеративної держави. Для реалізації цього плану передбачалося спочатку провести переговори на різних рівнях, а згодом дати слово народу на референдумі. Ставши президентом, Додон спочатку вирушив із візитом до Бендер, де зустрівся з новообраним президентом невизнаної республіки Вадимом Красносельським. Того ж тижня він укотре оголосив про бажання винести питання статусу Придністров'я на референдум.

Зустріч лідерів обох берегів Дністра схвально оцінив Путін. Для нього просування у вирішенні придністровського конфлікту важливе з багатьох причин. Зокрема, завдяки налагодженому діалогу між контрольованими ним Додоном і Красносельським (з подальшим закріпленням за Росією статусу гаранта укладених домовленостей), російський президент отримає наочний приклад того, як, маючи «добру волю» і «щиру зацікавленість» у врегулюванні конфлікту, сторони можуть порозумітися. За всіма ознаками такий приклад стане козирем у переговорах із західними партнерами (насамперед адміністрацією Трампа) щодо врегулювання конфлікту на Сході України. А надто — якщо до відповідних перемовин не буде запрошено українську сторону. Недарма ж російська пропаганда так наполегливо створює образ «незацікавленої у врегулюванні конфлікту української влади, що не виконує Мінських домовленостей». З новим придністровським прецедентом Путін може спробувати переконати американського президента в тому, що саме завдяки, а не всупереч гарантіям Росії сторони конфлікту можуть досягти порозуміння. 

Іншою складовою цього сценарію є «закріплення» вже закріпленого у Конституції нейтрального статусу Республіки Молдова. Після повернення з Москви Ігор Додон пішов на відкриту конфронтацію з НАТО. З одного боку, він заявив, що має намір підписати угоду з НАТО про визнання нейтралітету Молдови. З іншого, він продовжує виступати проти роботи Офісу зв'язку НАТО в Кишиневі, характеризуючи діяльність офісу як джерело загрози нейтральному і безпечному існуванню Молдови. Разом із тим Додон ані словом не прохопився про те, щоб Путін вивів нелегальний російський контингент з Придністров'я, який якраз і становить справжню загрозу нейтралітету та суверенітету молдовської держави. Наразившись на хвилю гострої критики у відповідь на свої заяви у Москві, Додон спробував залагодити ситуацію під час прес-конференції 24 січня. Зокрема, він зазначив, що на території Молдови не повинно бути іноземних військ узагалі. Однак при цьому він повторює російський наратив, говорячи про одночасність процесів виведення російських формувань і врегулювання конфлікту. Натомість позиція, яка збігається з інтересами Молдови, вимагає негайного виведення незаконного російського контингенту як передумови вирішення конфлікту. 

Як і у випадку з Угодою про Асоціацію з ЄС, відносини з НАТО потрапляють до категорії, в якій діють закони «альтернативних фактів». З огляду на недостатню обізнаність суспільства зі змістом угод та безпосередньою діяльністю Офісу зв'язку НАТО, як і з суттю конституційно закріпленого нейтралітету, — ці питання стають благодатним ґрунтом для різних маніпуляцій. Зважаючи на те, що на інформаційному полі Молдови домінують російські ЗМІ, можна очікувати, що наміри Додона стосовно НАТО матимуть підтримку молдаван. Разом із тим, беручи до уваги той факт, що безпосередньою метою Кремля є збереження російських миротворців і свого нелегального військового контингенту у Придністров'ї, а також недопущення проникнення альянсу на територію Молдови, не складно здогадатися, хто збиратиме вершки з цієї ситуації.

Отже, менше ніж за сто днів свого президентства Додон зумів довести, що він здатен позмагатися за статус найбільш лояльного до Путіна президента на пострадянському просторі. Своїми діями він також продемонстрував, що передвиборні обіцянки не залишаються обіцянками, а реалізуються, якщо вони покликані утвердити образ всемогутньої Росії. Крім того, Додон може стати прикладом реалізації нового курсу Росії щодо політичних еліт у пострадянських державах. Цей курс полягає не в підкупі та експлуатації «радянського спадку» контактів, а в послідовному «вирощуванні» нової еліти. Підтримка Путіна стала запорукою успіху Соціалістичної партії Додона на парламентських виборах 2014 року. Ставка на Путіна стала ключем до президентства 2016-го. Від Путіна залежить і успішність Додона навіть із тими обмеженими повноваженнями, які він має. Не виключено, що РФ дозволить імпорт молдовської виноробної та плодоовочевої продукції на свій ринок, у чому зацікавлені пересічні молдавани. Також Москва може піти назустріч у питанні амністії громадян Молдови, які вчинили правопорушення на території Росії. Все це може посилити авторитет Додона в самій Молдові. 

Однак не знімається головне питання, яке залишилося за лаштунками розіграного в Москві спектаклю, — хто є кінцевим бенефіціаром цієї ситуації? Вважається, що Додон не є самостійним політиком. Його діяльність визначається компроматом, на нього зібраним, але не Кремлем. Молдовські й іноземні ЗМІ неодноразово вказували на те, що він діє в інтересах лідера правлячої Демократичної партії Владіміра Плахотнюка. Завдяки Додону найвпливовішому олігарху Молдови значно легше плекати образ Демпартії як єдиної проєвропейської сили і вистилати власний шлях до Брюсселя. Створюючи образ Додона як проросійського президента Молдови, Плахотнюк тим самим виліплює для себе головного конкурента на наступних парламентських виборах. Цього нескладно досягти з огляду на те, що інші опозиційні проєвропейські політики (насамперед Майя Санду, яка програла Додону на президентських перегонах), не мають достатньо фінансового ресурсу та доступу до ЗМІ для розвитку власного політичного проекту, а Ренато Усатий зійшов з політичної арени, будучи загнаний у Росію. 

Чи вдасться громадянам Молдови розібратися в геополітичних перипетіях, які зав'язуються в тугий вузол за їхнього невтручання? Побачимо вже незабаром. Чи вдасться Києву вплинути на ситуацію в Молдові і втримати сусідню державу від остаточного сповзання в статус корумпованої напівдемократичної держави? Це питання також відкрите. Однак те, що під час своїх відвідин Москви президент Додон не ризикнув повторити свої передвиборні тези стосовно визнання російської окупації Криму, свідчить про те, що Київ уміє переконливо донести Кишиневу своє бачення ситуації. 

Насамкінець, не можна не зауважити, що хай як би цього хотілося Кремлю і хай які історичні паралелі він проводить, ХХІ століття — все ж таки не ХVII. Сучасні Молдова і Україна цілком здатні самостійно визначати своє майбутнє, а також успішно розвивати двостороннє співробітництво. Тим більше тоді, коли гірка ціна російських гарантій вже випробувана попередніми століттями. 

Олена Бетлій, Леонід Літра