Міфотворчість Кремля: провокація і невігластво

Гучними заявами він спробував відвернути громадськість від провального візиту до Франції. У той же час історичні міфи залишаються важливим елементом антиукраїнської пропаганди Кремля. Москва невпинно намагається вселити українцям тезу про нібито «штучність» історії та державності України.

Голова російської держави Володимир Путін назвав «російською» королеву Франції Анну – дочку князя Київського Ярослава Мудрого. Провокаційне висловлювання прозвучало після зустрічі з французьким колегою Емманюелем Макроном у Версалі під Парижем. Там президенти відкрили виставку до 300-річчя візиту російського царя Петра I до Франції.

Путін зазначив, що російсько-французькі відносини розвивалися і до царювання Петра. «Освічена французька публіка знає про російську Анну, королеву Франції; молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха I і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією із засновниць як мінімум двох європейських династій – Бурбонів і Валуа – одна з яких досі править в Іспанії», – сказав російський президент. Його заява викликала негативну реакцію з боку української громадськості. Довелося вкотре нагадати московським політикам, що Анна – дружина короля Франції Генріха I – була дочкою київського князя, а російської держави в XI столітті взагалі не існувало.

Посол України в США Валерій Чалий вважає, що слова російського президента мають якийсь глибинний сенс. Коли Путін говорить від імені Росії про «нашого» князя Ярослава і його молодшу дочку Анну – королеву Франції, він не тільки робить замах на українську чи загальноєвропейську історію. Кремль переслідує інші цілі, впевнений посол. «У позиції російського режиму проглядається спроба показати, що королівські, а потім й імперські європейські династії залежали від Росії. І саме Росія вирішуватиме, що далі робити з «аморфною», «слабкою», «невпевненою в собі» Європою, «кінець якої наближається». Тому послідовність: «наш князь Ярослав» – «наша Анна» – королева Франції...» може мати у нездорових головах своє продовження. До того ж, династичні шлюби мали наслідком і територіальні претензії», – пояснив Чалий.

Насправді, провокаційне висловлювання Володимира Путіна має два важливі аспекти: дипломатичний і загальний підхід Кремля до поширення історичних міфів (перш за все, стосовно України) і неосвіченості окремих політиків. Почнемо з першого. Путін, вилітаючи до Парижу, знав, що майбутня зустріч з Макроном не принесе йому результату. Такі візити ретельно готуються. Дипломати заздалегідь обговорюють коло питань і, якщо необхідно, чернетки документів, що готуються до підписання. Лідери країн, грубо кажучи, їдуть на «готове». Як показали подальші події, французи не захотіли обговорювати російські побажання щодо України і санкцій. Путін спеціально згадав королеву Анну, щоб публіка обговорювала його слова, а не те, як Макрон жорстко висловився про пропаганду в кремлівських ЗМІ і вказав Кремлю, що санкції залишаться в силі.

У відповідь Путін почав розмірковувати про те, що санкції жодним чином не допоможуть врегулювати ситуацію на Донбасі. Він закликав західних журналістів «боротися за скасування усіляких обмежень у світовій економіці». Макрон слухав його з іронічною посмішкою. Він розумів, що російський президент бреше. Санкції серйозно нервують кремлівську еліту, Путін втомився від того, що західні лідери тримаються від нього на дистанції, розмовляють крізь зуби або відкрито висміюють. Але відмовитися від зарубіжних візитів він не може. Йому потрібно демонструвати близькому оточенню, що він може «вирішити питання» в європейських столицях.

Після анексії Криму дипломатичне фіґлярство і тролінг стали невід'ємним елементом російської зовнішньої політики. Один з таких прикладів – зустріч голови МЗС Сергія Лаврова з тодішнім держсекретарем США Джоном Керрі в Сочі навесні 2015 року. У результаті російські ЗМІ обговорювали, що Лавров приїхав на зустріч на білій «Побєді» і подарував Керрі помідори і картоплю, а не те, що американці технічно відшили росіян з визнанням «Кримнаша». Таким чином, путінська «русифікація» королеви Анни – лише черговий епізод кремлівського піару.

Другий аспект – історична міфотворчість і загальна неосвіченість прихильників Кремля. «Історичні відкриття» Путіна адресовані його прихильникам в Україні – проросійськи налаштованим кримчанам і жителям південно-східних областей. Йдеться про «п'яту колону», яку потрібно постійно переконувати в тому, що Україна суцільно складається з «корінних російських» земель, українці «ніколи не зможуть» самостійно відбудувати власну державу і тому подібну маячню.

Погане знання історії – одна з ознак «професійних росіян» і колабораціоністів. Ще під час перебування спікером кримського парламенту Леонід Грач, нагороджуючи керівництво євпаторійського санаторію «Полтава», видав в ефір наступне: «У нас в Криму є своя Полтава. Я тут недавно розповідав про те, що було б з його Україною, якби Олександр Невський не розбив шведів під Полтавою». Доктор історичних наук (!) Грач смутно пам'ятав, що Невський бився зі шведами, а ті, в свою чергу, опинилися потім в Україні. Історичні сюжети перемішалися в його голові настільки сильно, що він пізніше кілька разів згадував «полтавські баталії» князя Олександра.

Нещодавно «історичне відкриття» зробив інший маститий персонаж кримської політики – «сенатор» Сергій Цеков. Виступаючи в Радфі з нагоди чергової річниці «возз'єднання» росіян і українців, він оголосив, що Переяславська рада 1654 року «забезпечила прийняття Криму та Кубані до складу Росії». Він, мабуть, не пам'ятав або не знав, що росіяни вперше анексували півострів за Катерини II в 1783 році. Гетьман Богдан Хмельницький уклав договір з московським царем Олексієм Михайловичем. Україна пішла «під царську руку» на правах широкої автономії, але московити згодом порушили угоду.

Минулого року «відзначилася» колишній «прокурор», а нині «депутат» Держдуми Наталія Поклонська. В ефірі однієї з російських радіостанцій вона приписала полководцю Олександру Суворову слова головного героя комедії «Горе від розуму» драматурга Олександра Грибоєдова. «Як то кажуть, служити хочу, та прислужувати тошно... Це наш великий полководець Суворов сказав так», – заявила Поклонська. Ведуча спробувала виправити її, уточнивши, що вираз «служити б радий, прислужувати тошно» вимовив герой грибоєдівської комедії Олександр Чацький. Але Поклонська все одно наполягала на Суворові.

Особливі історичні пізнання виявилися у «голови» Криму Сергія Аксьонова. Під час телеефіру, присвяченого черговій річниці «російської весни», кремлівський ставленик розкритикував останнього російського царя Миколу II. «Микола пограв у демократію, в результаті втратили Аляску», – проголосив Аксьонов. Насправді ж, Аляска була продана США в 1867 році за Олександра II.

Свою ерудицію Аксьонов продемонстрував ще на початку анексії Криму. 8 березня 2014 року в ефірі телеканалу «Росія-1» вийшло його інтерв'ю. Журналіст Сергій Брильов поцікавився у кримського «прем'єра», чи є він родичем Василя Аксьонова – автора книги «Острів Крим». Аксьонов відповів негативно. «Але другу частину цього роману ви явно пишете», – зазначив Брильов з єхидною посмішкою. «Постараємося дописати», – радісно сказав Аксьонов.

Московський журналіст тонко підколов провінційного політика, який волею випадку опинився у вирі гучних подій. Брильову було смішно від того, що Аксьонов взагалі не знає про зміст «Острова Крим». Адже роман закінчується трагічно: на територію півострова висаджується радянська армія і починає масові розправи. Гинуть всі близькі і друзі головного героя – дворянина Андрія Лучникова, який розуміє, що зробив фатальну помилку, бажаючи входження «російського» Криму до складу СРСР. Вираз «писати другу частину роману» – тонкий стьоб над Сергієм Аксьоновим. У Криму, дійсно, висадилася чужа армія, яка вводить власні порядки. «Голова» республіки так і не зрозумів, що його прилюдно виставили дурнем.

Все це пояснює, чому деякі представники кримської верхівки охоче повірили в кремлівські байки щодо України. Незнання історії та проблеми із загальною ерудицією зробили їх легким об'єктом для маніпуляцій. Анексію Криму і подальшу бійню на Донбасі Путін спочатку розглядав як засіб ліквідації «історичного непорозуміння» у вигляді Української держави. Російський президент в черговий раз показав, що готовий вкрасти не тільки Крим, а й українське минуле, приписавши Кремлю важливу роль у європейській історії.