Сухопутний коридор до Криму: відкладена загроза?

Росія накачує Крим озброєннями й військами. Буквально кожного тижня з'являються новини про розміщення на півострові нових ударних комплексів чи бойових підрозділів. Українські прикордонники систематично фіксують розвідувальні польоти авіації країни-агресора. Кремль формує на захопленій території потужне угрупування вторгнення.

Тема «сухопутного коридору», який Москва може спробувати пробити до Криму, обговорюється в українському суспільстві з перших днів анексії. Днями тема знову стала актуальною з огляду на експертні прогнози про можливу атаку російських військ і сепаратистів на Маріуполь. Голова експертної ради Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Леонід Поляков вважає, що захоплення Маріуполя чи його оточення та блокування істотно полегшує створення сухопутного коридору до Криму. «При цьому в самому Криму постійно нарощується угрупування для можливого зустрічного удару», ‒ застерігає експерт.

Саме для цього Москва проводить мілітаризацію Криму й агресивну антиукраїнську пропаганду серед жителів республіки. Варто виділити кілька факторів, які можуть штовхнути Кремль на створення сухопутного коридору на лінії Донецьк-Маріуполь-Крим.

Перше ‒ провал кремлівського сценарію «мінського процесу». Спроби заштовхнути «народні республіки» назад до України, щоб вони роз'їдали державність ізсередини, не мала успіху. В умовах санкцій і політичної безвиході Москва змушена шукати інші варіанти для тиску на керівництво ЄС. Судячи з нещодавніх подій, Кремль націлений на повзучу анексію територій і створення маріонеткових режимів на кшталт Абхазії чи Придністров'я. Обстріли на лінії зіткнення, визнання «паспортів», виданих в ОРДЛО, повне витіснення гривні, «націоналізація» підприємств вказують саме на цей сценарій. Важлива різниця з Абхазією полягає в тому, що Москва не йде на закріплення нового статусу-кво. Окуповані райони Донбасу залишаються інструментом із дестабілізації України. Тільки цього разу Москва, висловлюючись фігурально, використовуватиме їх як ніж, а не отруєну голку.

Друге. Спроби спровокувати гостру політичну кризу всередині України, домогтися реваншу проросійських сил чи прихованих агентів Москви, які виряджаються в одяг націонал-демократів. Частину з них можна виявити за «планами примирення» з Москвою, «тимчасовою відмовою» від Криму чи здачею його в «оренду». Кремлю в найкоротші терміни (бажано до виборів президента Росії) потрібно домогтися паралічу української держави, хоча б часткового повторення ситуації лютого-березня 2014 року. В таких умовах удар із Криму й зустрічне вторгнення з боку Донбасу може мати ефект. Москва отримує нову лояльну українську «владу», з якою підписує «договір» щодо Криму, домагається «позаблокового статусу», нав'язує сценарій уповільненого розпаду державності за допомогою «федералізації».

У такій ситуації у європейських і американських лобістів Володимира Путіна остаточно розв'язуються руки. Без політичної кризи всередині України Кремлю відкрито діяти небезпечно. Масштабне вторгнення загрожує додатковими санкціями, в той час як федеральний уряд намагається утримати макроекономічні показники перед виборами президента. Москві простіше добити вже ослаблену Україну, використовуючи Крим і ОРДЛО як плацдарми.

Третій фактор, який може штовхнути Москву на удар із півдня, ‒ логістичні проблеми Криму. Півострів страждає без води з Дніпра, хвалений «енергоміст» не забезпечив потреби республіки в повному обсязі. Зростання цін не можна зупинити без поставок продуктів і промислових товарів із материкової України. Керченський міст ‒ проект, відданий другу Путіна Аркадію Ротенбергу, який після анексії Криму серед перших опинився під санкціями. Метою будівництва мосту є «освоєння грошей», а не забезпечення півострова. Навіть якщо транспортний перехід Керч-Кубань збудують, невідомо, скільки він простоїть. Без зв'язку з українським материком Крим приречений на стагнацію навіть за умови щедрих трансфертів із федерального бюджету. Блокада півострова б'є по іміджу Москви. Нинішній стан справ вказує, що команда Володимира Путіна взагалі не прорахувала економічні ризики, зважившись на захоплення української території.

Четвертий фактор ‒ вибори президента в Росії. Очевидно, що Путін балотуватиметься, а всі розмови про можливого наступника чи нібито бажання кремлівського ватажка «все обміркувати» ‒ політичне кокетування. Головна проблема, з якою зіткнулася російська адміністрація, полягає у відсутності виразного передвиборного порядку. Підвищення рівня життя, боротьба з тероризмом, «упокорення Кавказу» й інші тези минулих років втратили актуальність. Анексія Криму стала не тільки миттєвим тріумфом Володимира Путіна, а й пасткою легкого рішення. Російська громадськість, яка страждає імперськими комплексами, вимагає продовження. Можна довго сперечатися щодо горезвісних 86 відсотків «путінської більшості». Але очевидним є факт: російське суспільство звикло до гучних телевізійних перемог. «Маленька переможна війна» з «хунтою» чи «визволення України» від якихось міфічних «бандерівців» може стати ефектною приманкою.

Спершу Москву від широкого вторгнення в Україну стримували численні «хитрі плани» й надія на зміну влади у Вашингтоні. Перемога Дональда Трампа не принесла Путіну ніяких дивідендів. Навпаки, великий ризик того, що нова влада США всерйоз зажадає забратися з Криму або щонайменше провести демілітаризацію півострова. В Україні в Путіна взагалі не залишилося хороших ходів. У такій ситуації Москва, як правило, йде на загострення, намагаючись нав'язати новий переговорний порядок. Удар із боку півострова ‒ вельми ризикована операція, але українське суспільство зобов'язане враховувати будь-які сценарії. Війна проти України, розпочата з анексії Криму, не може завершитися «компромісом» із загарбниками. У Кремлі таку поведінку точно сприймуть як слабкість і запрошення до подальшої агресії.