Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Війна і Мінськ

    • Сергій Рахманін, Дзеркало тижня
    • Розсилка
    Війна і Мінськ

    Підготовка законопроекту про вибори в ОРДЛО («окремих районах Донецької та Луганської областей») наближається до завершення.

    Підготовка законопроекту про вибори в ОРДЛО («окремих районах Донецької та Луганської областей») наближається до завершення.

    За нашою інформацією, група Руслана Князевича, яка співпрацювала з німецькими фахівцями і яка контактувала з експертами з БДІПЛ (Бюро демократичних інститутів і прав людини, одного з інститутів ОБСЄ), практично, вийшла на фінішну пряму. Документ уже найближчим часом може бути належним чином оформлений і поданий у Раду.

    Однак прогнозувати, коли він з'явиться у порядку денному сесії, не береться ніхто. Ніхто зі спостерігачів не береться також заявляти, чи судилося проекту стати законом. Нерепрезентативне опитування представників різних парламентських фракцій підтвердило, що наразі за документ під такою назвою більшість народних обранців голосувати не готові. Хоча задля справедливості годиться згадати дві важливі деталі. По-перше, не вдалося знайти людину, ознайомлену бодай із чернеткою законопроекту. По-друге, Банкова ще не почала активну роботу з депутатськими спільнотами. А яка влада винахідлива й наполеглива, коли слід оперативно протиснути потрібне рішення, загальновідомо. Питання — наскільки їй потрібен цей закон. І наскільки їй потрібні ці вибори.

    Хай там як, на рівні керівництва парламенту обговорюється питання створення свого роду погоджувальної комісії, до якої б увійшли представники різних фракцій. Цей тимчасовий орган може як спростити проходження документа через ВР, так і загальмувати його розгляд. Залежно від обставин. У тому числі й зовнішньополітичних.

    Навіть якщо закон про місцеву виборчу кампанію в ОРДЛО і буде ухвалений до кінця поточної сесії, її проведення, щонайменше до кінця нинішнього року, малоймовірне. Так вважають більшість опитаних експертів, незалежно від того, який сценарій розв'язання конфлікту на Сході вони підтримують. І річ не тільки в тому, що в досяжному майбутньому провести хоч щось, схоже на нормальні вибори, нереально в принципі. Це й раніше розуміли всі, включно з Обамою та Меркель. Але, розуміючи, продовжували тиснути на Київ, наполегливо вимагаючи інсценування волевиявлення.

    Однак останнім часом в українському політикумі трохи поменшало тих, хто вважає навіть імітацію виборів у ОРДЛО можливою, а в колах «наших західних партнерів» — тих, хто вважає такий сценарій бажаним.

    Ні, Обама, як і раніше, не проти синьо-жовтого листочка у вінку миротворця, Нуланд не розлучилася з мрією продовжити успішну кар'єру в Держдепі, а Штайнмаєр не передумав боротися за крісло німецького президента. І кожен із них розраховує, що «мир» на Донбасі, «встановлений» згідно з Мінським планом, допоможе їм у досягненні особистих цілей. Змінилася ситуація всередині України. З одного боку, опитування фіксують стабільне падіння довіри населення до влади в цілому і серйозне падіння довіри до президента, зокрема. І наскільки загальмує цей процес зміна прем'єра — питання. З іншого боку, соцзаміри демонструють зростання кількості тих, хто проти припинення війни будь-якою ціною. Нагадаємо підсумки недавнього дослідження Центру Разумкова: 56,4% проти надання ОРДЛО «особливого статусу», 52,5% — проти проведення там виборів до відновлення Києвом контролю над територіями, 42,3% — проти амністії «учасникам подій» на Сході. Від себе додамо, що схожі цифри фігурують ще в кількох закритих опитуваннях. І що дані ці уважно вивчали не тільки на Банковій, а й у Білому домі, Канцлерамті та на Єлисейських полях.

    Висновки, до яких, судячи з усього, прийшли на Заході:

    — надмірний поспіх у питанні виборів в ОРДЛО може посилити внутрішню напругу в Україні;

    — президент Порошенко на сьогодні недосить впливовий і авторитетний, щоб швидко і безболісно «протиснути» це питання в парламенті та переконливо обґрунтувати таке рішення в очах громадськості;

    — форсована реалізація «мінського сценарію» (на чому зовсім недавно наполягав Захід) може ще більше дестабілізувати ситуацію в державі, ще більше послабити авторитет влади. А це зіграє на руку Москві. І, врешті-решт, може привести не до «миру», хай і декоративного, а до реальної ескалації. Бо Росія — єдина країна, яку мир в Україні не цікавить.

    Це зовсім не означає, що учасники процесу відмовилися від своїх цілей. Це означає, що Вашингтон і Берлін віднедавна, за нашою інформацією, стали витрачати трохи менше часу на розмови про мету і почали трохи більше часу приділяти процесові.

    Те, що розмови про появу на території ОРДЛО міжнародного поліцейського контингенту перейшли у практичну площину — одне з підтверджень.

    Стисло про цілі.

    Захід не проти, щоб «декоративні вибори» в ОРДЛО відбулися. Якомога швидше. У США, Німеччині та Франції — зовсім скоро вибори. Але розуміє: гальмування «мінського процесу» — краще, ніж його повний крах.

    В Україні не горять бажанням проводити вибори в ОРДЛО. Ще менше бажання — фінансувати ОРДЛО за рахунок і так мізерного бюджету. Але є «мінські» зобов'язання, які примушують, як мінімум, означити готовність їх виконувати. І тому сьогоднішня тактика Банкової — приховати небажання проводити вибори за готовністю ухвалити закон про їх проведення. Для цього планується оснастити цей законопроект вимогами, на які не захоче піти Москва, й умовами, яких вона не зможе виконати. У такому разі навіть можливе прийняття закону про вибори в ОРДЛО дозволить відкласти на невизначений термін проведення самої кампанії. Обговорюється можливість (на крайній випадок) скасувати вже ухвалений закон про вибори на неконтрольованих територіях (а також горезвісний закон «про особливий статус», який теж, можливо, набере юридичної сили) рішенням Конституційного суду. Адже їх неконституційність очевидна, а питання внесення відповідних змін відкладене до кращих часів. На що в Берліні й Вашингтоні знехотя свого часу погодилися.

    Відверто ігнорувати «мінські» приписи Київ не може, насамперед через страх перед скасуванням санкцій щодо Росії. Тим більше що «західні партнери» таким кроком відверто шантажують. «Не будете дотримуватися «Мінська» — скасуємо санкції!» — погрожує Брюссель. «Не будете дотримуватися «Мінська» — не зможемо втримувати ЄС від зняття санкцій!» — вторить Вашингтон. Ситуація майже патова: якщо мінських домовленостей буде дотримано, з Росії знімуть усі обмеження; якщо не буде — санкції скасують, караючи за необов'язковість Київ. Тож логіка дій української влади така: демонструвати вірність духові мінських домовленостей і при цьому намагатися не допустити їх реалізації. Поки що така тактика спрацьовує: питання продовження обмежень стосовно Росії до кінця поточного року, практично, вирішене. Чи буде їх продовжено у грудні — не візьметься прогнозувати ніхто.

    Питання, навіщо треба було заганяти себе в «мінську» пастку, щоб так вивертатися; і чому наша стратегія будується виключно на прив'язці до західних санкцій стосовно РФ — риторичні. Діапазон вітчизняних оцінок запасу міцності Росії — від «доїдає останні нафтодолари» до «їхнього ресурсу на нас вистачить завжди». Невсипуще спостереження за зменшенням чужого потенціалу виявилося значно приємнішим заняттям, ніж невтомне примноження свого. Якби стратегічно важливі рішення в країні ухвалювалися так швидко й віртуозно, як «лобістські» і «комерційні», наша залежність від західних «вливань» в українську економіку та західних обмежень щодо економіки російської точно не була б такою критичною.

    Росія вже, практично, не приховує, наскільки вона зацікавлена у скасуванні санкцій. Товарообіг держави, за офіційними даними Федеральної митної служби, за рік знизився більш ніж на чверть. Дохід від експорту нафти, за деякими даними, знизився втричі. За час дії санкцій товарообіг з ЄС (до речі, основним торговим партнером) впав удвічі. Москва гостро потребує доступу до західних фінансових ресурсів та ринку технологій.

    Слід гадати, Кремль змирився з тим, що до грудня санкції буде продовжено. І навіть планує скористатися цією обставиною як мобілізуючим чинником на осінніх парламентських виборах. «Весь світ проти Росії!» Як завжди...

    Але вже в найближчому майбутньому Москва розраховує на сприятливі зовнішньополітичні зміни. Західні дипломати розповідають, що у приватних розмовах їхні російські колеги випромінюють упевненість: після виборів у США, Німеччині та Франції до влади прийдуть лідери, значно лояльніші до політики Путіна. У Кремлі переконані, що в 2017-му вони зможуть не тільки домогтися скасування санкцій з боку ЄС, а й порушити питання про скасування санкцій американських. Наскільки обґрунтований такий оптимізм, покаже час. Але те, що Україні слід заздалегідь готуватися до небажаних для неї сценаріїв, очевидно.

    До речі, за твердженнями наших джерел, наприкінці квітня Барак Обама, спілкуючись із Ангелою Меркель на міжнародній промисловій виставці в Ганновері, запропонував їй розширити «нормандський формат» за рахунок Вашингтона. І отримав ввічливу відмову. Чи виступить з аналогічною ініціативою новий президент США — питання. І чи піде Україні на користь таке розширення за умови перемоги Трампа — теж...

    Росія, як і раніше, розглядає Донбас насамперед як майданчик для постійної дестабілізації ситуації в Україні. Повну реалізацію «мінського сценарію» вона вважає вкрай вигідною для себе, але малоймовірною. В оточенні Путіна, наскільки можна судити, поступово стає більше тих, хто пропонує відмовитися від ідеї втілення «мінського» плану, — мовляв, санкції все одно знімуть, нікуди не дінуться, натомість маневру побільшає. Можна навіть не відволікатися на розмови про припинення вогню, відведення озброєнь тощо. А заодно буде легше торпедувати питання введення поліцейської місії, яка розглядалася насамперед як фактор забезпечення безпеки на час проведення виборів. Немає виборів — немає міжнародного збройного контингенту, немає «Мінська» — немає навіть приводу говорити про моніторинг кордону представниками ОБСЄ. У наступ української армії в Кремлі не вірять. При цьому російські прибічники відмови від мінського плану рекомендують докласти всіх зусиль, щоб відповідальність за зрив процесу лягла не на Москву, а на Київ. Ставлення Путіна до таких ініціатив невідоме. Однак не виключено, що він може розглядати й такий сценарій.

    Під час недавньої зустрічі глав МЗС «нормандської четвірки» і останнього раунду переговорів тристоронньої контактної групи в Мінську Кремль укотре спробував нав'язати свій план виборів у ОРДЛО. Наскільки відомо, там знову фігурували жорстка «мажоритарка», не менш жорсткий ценз осілості (до виборів не можуть бути допущені особи, котрі не проживали на цій території впродовж останнього року), обмежений допуск українських ЗМІ та політичних партій. Україна цей план відкинула і була підтримана західними союзниками. Крок Москви був, швидше, ритуальним, а реакція на нього — очікуваною.

    Такою ж невдалою (принаймні поки що) була спроба «розміняти» звільнення незаконно утримуваних у ОРДЛО українських громадян на набуття чинності законом про амністію. Нагадаємо, що закон «Про недопущення переслідування і покарання осіб — учасників подій на території Донецької та Луганської областей» ВР прийняла ще 16 вересня 2014 р. Прийняла... але спікер ВР його не підписав. Офіційний статус документа (згідно із записом на сайті парламенту) — готується до підпису головою Верховної Ради. Юристи стверджують, що законодавство не забороняє нинішньому спікеру будь-якої хвилини завізувати закон півторарічної давності й подати його на підпис президенту. Росіяни, за нашими даними, різними каналами адресували Києву сигнал: легалізуєте закон — відпустимо полонених і заручників. Київ своєї згоди на такий розмін не дав.

    Однак можливість проведення виборів на неконтрольованих територіях і питання амністії не зняті з порядку денного. Очікується, що місцева кампанія в ОРДЛО буде однією з тем запланованої на сьогодні телефонної розмови Петра Порошенка з канцлером Німеччини і президентом Франції. Передбачається також, що про підсумки розмови Ангела Меркель потім (знову-таки, в телефонному режимі) повідомить Володимиру Путіну.

    Іншою важливою темою полілогу трьох лідерів має стати обговорення мандата і чисельності майбутньої міжнародної поліцейської місії на Донбасі. Очікується, що це питання обговорюватиметься наступного тижня на саміті G7 у Японії. Росія поки що не дала згоди на розміщення збройного контингенту під егідою ОБСЄ в ОРДЛО, але принаймні висловила готовність обговорювати це питання. Що вже можна вважати маленькою дипломатичною перемогою, досягнутою за посередництва США. Вашингтону, наскільки відомо, вдалося пом'якшити і позицію Берліна, який раніше виступав проти такого кроку.

    Суперечки про чисельність майбутнього поліцейського контингенту — у самому розпалі. Мінімально можлива — від півтори тисячі (проти категорично виступає Київ, вважаючи її неприпустимо малою). Максимально можлива — до 11 тисяч (тут уже категорично проти Москва). Передбачається, що місія буде оснащена легким озброєнням і забезпечена броньованою технікою (про танки, зрозуміло, не йдеться, але наявність БТР цілком обґрунтована). Київ добивається, щоб мандат місії був максимально широким, і сподівається, що вона стане наймасштабнішою в історії. У такому разі ОБСЄ може звернутися до ООН із проханням надати матеріальну, технічну, консультативну та логістичну допомогу в розгортанні місії. Принаймні вітчизняне МЗС таку можливість опрацьовує.

    Москва, певна річ, цьому всіляко перешкоджатиме. Дискусія буде тривалою, складною й предметною. Її підсумок однаковою мірою залежить і від наполегливості Києва, і від мудрості Берліна та Вашингтона. Принципова умова України на сьогодні — без забезпечення безпеки розмови про вибори неможливі. Забезпечення безпеки в ОРДЛО без присутності поліцейської місії та цілодобового повномасштабного моніторингу кордону — неможливе. На розгортання повноцінного поліцейського контингенту, за твердженнями спеців, знадобиться не менше півроку. А ще ж навіть рішення не прийнято.

    Перелік основних умов, необхідних для проведення виборів у ОРДЛО, висунутих українською стороною, нижче:

    — дотримання режиму повного припинення вогню (тобто жодного пострілу по всій лінії розмежування), як мінімум, упродовж місяця;

    — повний доступ місії ОБСЄ в будь-яку точку ОРДЛО;

    — цілодобовий моніторинг ОБСЄ неконтрольованої Києвом ділянки україно-російського кордону з допомогою технічних засобів (Київ позначив на карті 9 найбільш проблемних точок кордону, в безпосередній близькості до яких мають дислокуватися підрозділи ОБСЄ);

    — поліцейська місія має діяти на території ОРДЛО до, під час і після виборів. Її повноваження мають бути чітко прописані. Її сфера діяльності не повинна обмежуватися лінією розмежування. Її доступ у будь-яку точку ОРДЛО має бути гарантований не тільки на час проведення можливих виборів;

    — усе важке озброєння і техніка мають бути відведені в заздалегідь визначені місця і перебувати там під постійним контролем місії. Терміни та умови виведення мають бути обумовлені заздалегідь. Місця кінцевої передислокації (за межами України) — також;

    — усі внутрішньо переміщені особи, які раніше проживали на території ОРДЛО, повинні мати активне і пасивне виборче право без обмежень;

    — недопустима дискримінація українських політичних партій, які хочуть взяти участь у виборах, і українських ЗМІ, які бажають їх висвітлювати;

    — ключова роль в організації та проведенні виборів має належати ЦВК України;

    — всі нелегітимні органи на території ОРДЛО після виборів мають бути скасовані;

    Легко припустити, що цей перелік вимог неприйнятний для Москви.

    А отже, нас чекають нові демарші, домовленості, компроміси.

    Потрібно запасатися терпінням. І зміцнювати оборону. Як тут не згадати, що Мінськ-1 був підписаний після Іловайська. А Мінськ-2 — після Дебальцевого...

    Джерело: Дзеркало тижня

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ