Ярослав Кендзьор: Юлію Володимирівну ніколи не посадять – цього не дозволить Путін

69-річний Ярослав Кендзьор – один з трьох чинних парламентарів, які були депутатами всіх скликань Верховної Ради, починаючи з 1990 року. Довго очолював львівський Рух, зрештою, у 2009-му був виключений з партії – як каже сам, за несприйняття дрейфу «тарасюківців» у бік Юлії Тимошенко. Сьогодні Кендзьор знайшов себе у складі партії «За Україну!» В’ячеслава Кириленка – політсили, яка, кажуть, має стати однією зі складових частин «нової демократичної партії», обіцяної на День Злуки Арсенієм Яценюком.

Інтерв’ю з Ярославом Кендзьором «Главком» записував за кілька годин після вівторкового голосування про внесення змін до Конституції, тож і розмову ми почали саме з цього.

-- Тимошенко не має жодного стосунку до українських цінностей та ідеалів

Пане Ярославе, чому ви не голосували за продовження своїх повноважень на зайві півтора роки? Вам так не подобається працювати у Верховній Раді?

Неголосування за це рішення – це консолідована позиція нашої партійної групи «За Україну!» По-перше, ми не голосували за нього через те, що ми мали б бути послідовними у цій авантюрі з поверненням Конституції 1996 року через Конституційний суд. По-друге, ми брали до уваги морально-політичний фактор: люди сьогодні хочуть якомога швидше переобрати цю Верховну Раду, бо її репутація серед виборців є дуже сумною, а відтак навряд чи вони воліли б продовжити її повноваження ще фактично на два роки.

Незважаючи на, як ви кажете, консолідовану партійну позицію, ваш однопартієць Олег Гуменюк таки проголосував за зміни до Конституції.

З цього приводу у нас ще буде розмова. Але всі інші депутати від нашої партійної групи не голосували, не підтримали цих змін.

БЮТ протягом 20 хвилин з моменту голосування виключив зі своєї фракції тих сімох депутатів, які проголосували за зміни до Конституції. Ви вживатимете якихось санкцій до Гуменюка?

БЮТ вдається до таких заходів, бо в них це вже навіть не інфекція, а епідемія зради, переходів до більшості. Зі 157 депутатів, які вони мали на початку каденцій Ради, сьогодні залишилося 106…

Якщо вже говорити про інфекцію зради, то не можна не зауважити: з 71 члена фракції НУНС за зміни до Конституції проголосували аж 41 чоловік…

Я можу нести моральну відповідальність лише за нашу депутатську групу «За Україну!», бо ми розуміємо, яка ситуація склалася у фракції НУНС. У ній сьогодні сформувалися кілька груп, які діють у абсолютно розрізнений спосіб, кожна з них знайшла собі якусь метрополію: або тяжіє до БЮТ, або прихилилася до «Регіонів»…

Тим не менше, пан Гуменюк – це інфекція, яку треба відсікати хірургічним шляхом, чи потрібно проводити з ним виховну роботу і давати шанс на виправлення?

Я не беруся сам виставляти якісь рецепти. Але я переконаний, що раз було рішення нашої партійної групи не підтримувати це рішення, то розмова з ним неодмінно відбудеться.

Чи мали місце бодай якісь спроби скоординувати дії фракції НУНС щодо сьогоднішнього голосування, якісь намагання виробити консолідовану позицію тих депутатів, які сьогодні входять до її складу?

Оскільки кожна група всередині фракції НУНС діє самостійно, і виходить при цьому виключно з тільки їй відомих і зрозумілих міркувань, кожна група вирішувала це питання про підтримку чи непідтримку цього рішення самостійно. Звісна річ, ми обмінювалися між собою думками, але не більше. У зв’язку з тим, що практично упродовж всієї каденції Верховної Ради, ще з тих пір, коли формувалася більшість під Юлію Володимирівну, фракція не була єдиною структурою, вона і сьогодні не могла діяти скоординовано.

Тобто сьогодні можна констатувати, що навіть жодних спроб консолідувати фракцію не вживається?

Ні, це безнадійно. Та й як ми можемо консолідуватися з тими ж рухівцями? Адже ми добре знаємо, що Борис Тарасюк свідомо взяв курс на те, щоб знищити Народний Рух України, увійшовши в союз з Юлією Тимошенко і таким чином забезпечити принаймні собі місце у виборчому списку на наступні вибори. Або який сенс консолідуватися з тими політичними партіями, які, як ми жартуємо, повним складом представлені в парламенті – я говорю про Європейську партію, про Партію захисників Вітчизни, які сьогодні теж схиляються до Юлії Володимирівни?..

Тим не менше, той самий Кармазін голосував за зміни до Конституції…

Наша політика взагалі позбавлена будь-якої логіки. Якщо ви пам’ятаєте засідання парламенту, на якому представляли кандидата на посаду генпрокурора добродія Пшонку, то ви пригадаєте дуже яскравий виступ Сергія Міщенка. Він навіть генеральський мундир одягнув, щоби вийти на трибуну Верховної Ради і проголосити славословіє на адресу Пшонки, мало не батьком його назвати. А сьогодні цей генеральний прокурор садить багатьох соратників Міщенка за грати, тероризує саму Юлію Тимошенко. А реакції Юлії Володимирівни на виступ Міщенка не було і немає жодної…

Чому ж? Відомо, що Міщенко після того виступу потрапив у серйозну опалу зі сторони керівництва БЮТ…

Але чому не виключити цього чоловіка з фракції так само, як тих, хто проголосував за зміни до Конституції? Мені здається, що сьогоднішнє голосування – це навіть менше зло, ніж публічні хвалебні оди на адресу Пшонки.

Той самий Кармазін, до речі, так само голосував за призначення Пшонки і також скерував на його підтримку дуже пієтетний виступ з трибуни парламенту. Тобто пояснювати логічно дії наших політиків неможливо, бо логіки у їхній поведінці просто немає.

Зрештою, це саме стосується і сьогоднішньої влади. Наприклад, коли з подачі прямого ідейного нащадка Лазаря Кагановича, відвертого українофоба товариша Дмитра Табачника з підручника історії вилучається згадка про Крути, і враз Президент України Віктор Янукович, якого теж у любові до українських цінностей і ідеалів не запідозриш, виходить зі зверненням до народу з нагоди Дня пам’яті Героїв Крут, то я не знаю, як це розуміти. Логіки тут немає: якщо Янукович і Азаров, який теж вшанував крутянців на Аскольдовій могилі, справді, щиро, під тиском української інтелігенції стають справжніми українськими чиновниками, то Табачника сьогодні вже не мало б бути в урядовій команді. Але цієї відставки не відбувається. Тому, як ви бачите, логіку влади у багатьох випадках теж пояснити дуже важко.

Повертаючись до голосування за зміни до Конституції, пригадаємо, що у квітні 2004 року, під час невдалої спроби змінити Основний Закон, опозиція заявляла, що голоси її представників активно скуповуються владою. Чи були спроби запропонувати певні матеріальні та нематеріальні блага опозиціонерам, аби зібрати триста голосів, сьогодні?

Мені складно про це говорити, тому що мою позицію у Верховній Раді знають всі. До мене ніхто ніколи не підходив з жодними подібними натяками.

І в коаліцію жодного разу не звали?

Ніколи. Я часом навіть жартома бідкаюсь колегам, коли хтось з них говорить: от, мовляв, сьогодні до мене підходили, давали чистий листок і просили написати мої вимоги. Я в таких випадках кажу: «Чого ж мене так ігнорують, обминають? Так хоча б міг би зрозуміти, у скільки мене оцінюють...»

А якщо серйозно, то скажу чесно: до мене ніхто ніколи не підходив і нічого не пропонував. Я знаю, що багато хто купується на подібні пропозиції. Такі люди думають: «Це моя остання каденція, треба уже щось з цього депутатства заробити, щось дітям залишити. А людський осуд – якось переживемо»…

З іншого боку, Володимир Литвин заявив, що під час голосування за зміни до Конституцією підкупом депутатів займалася опозиція. Він згадував про розписки, у яких певна політична сила обіцяла місце у прохідній частині свого списку на наступні парламентські вибори в обмін на неголосування за зміни до Конституції…

Я не можу ані спростовувати, ані підтвердити цю інформацію, бо я не бачив того на власні очі. Але поміркувавши логічно, можна прийти до висновку, що найбільше не хотіла прийняття цих поправок до Конституції, звісна річ, Юлія Тимошенко.

І Арсеній Яценюк.

По-перше, він у парламенті одинак. «Фронт змін» ніхто крім нього у Верховній Раді не репрезентує. А по-друге, потрібно розуміти, у кого з наших політиків можуть знайтися гроші для того, щоб заохотити когось голосувати таким чи іншим чином...

Просто інколи наші політики кидають у маси абсолютно безпідставні заяви: як-от Юлія Володимирівна, яка назвала спільну акцію партій «За Україну!» і «Фронт змін» до Дня Злуки на Контрактовій площі профінансованою «Регіонами», аби не йти на Софійську площу.

Саме через подібні прецеденти я є категоричним противником такого «всесвітнього» об’єднання всіх, хто назвав себе патріотом та натягнув на себе вишивану сорочку. У 2002 році у блоці «Наша Україна» вже об’єднувався десяток партій. Але тільки-но цей блок стикнувся з певними проблемами, труднощами, у ньому одразу почалися відцентрові процеси. Бо коли перед тобою відкриваються перспективи потрапити до Верховної Ради, піти у структури виконавчої влади – то це одна ситуація. А коли потрібно стояти голими-босими, відстоюючи свою ідею, свою мету, – це зовсім інша справа…

Саме тому коли мені говорять, що Юлія Володимирівна і її політична сила – це національні демократи, і вони за українські ідеали і цінності, за українську Україну будуть стояти насмерть, я регочу до десятої сльози. Один маленький приклад: коли стояло питання про встановлення пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві, а член її команди, мер міста Андрій Матковський категорично противився тому, Микола Кульчинський ходив до Юлії Володимирівни, писав їй листи, просив вплинути на того чоловіка, а вона і пальцем не поворухнула. Я міг би навести ще багато фактів, які б підтверджували, що ця людина лише грає роль української патріотки, а насправді до українських цінностей та ідеалів жодного стосунку не має. Але головне – що об’єднуватися з такою політичною силою мені чи моїм побратимам абсурдно.

Я – прихильник того, щоб об’єдналися хоча б дві партії, але які би при цьому чітко визначили свою мету, оголосили свої ідеологічні, програмові засади, конкретний план дій для досягнення своїх цілей та продемонстрували, що вони не зрадять своїм ідеалам, незважаючи на жодний тиск з боку влади.

-- «Партія «За Україну!», як я вже казав, може додати Яценюкові ідеологічної складової, якої у нього сьогодні відверто бракує»

Той інтеграційний процес, який за інформацією ЗМІ, ваша партія веде з «Фронтом змін» і «Собором», підпадає під названі вами критерії?

Сьогодні ми зондуємо позиції, ведемо ґрунтовні, серйозні розмови про те, якою має бути ця нова партія, чи здатна вона буде забезпечити те, про що я щойно говорив.

Якщо мова йде про ідеологічну складову цього об’єднання, то як ви плануєте сумістити вашу націонал-демократичну ідеологію з дещо космополітичним лібералізмом Яценюка?

Ми виходимо з того, що партія «За Україну!» могла б гармонійно забезпечити ідеологічну складову нової партії. Але поки що ми не робимо жодних декларацій – ми ведемо переговори з усіх питань стосовно створення нової партії і повідомимо про їхні результати тоді, коли воно стане фактом.

Тим не менше, чи правда, що однією з ключових вимог, від якої Яценюк у ході переговорів не хоче відступати, є те, що нова партія повинна користуватися виключно брендом «Фронт змін»?

Знову ж таки, з цього питання тривають переговори. Звичайно, нам би хотілося, щоб у назві цього гіпотетичного об’єднання зберігся хоч якийсь натяк на структуру «За Україну!». Але, повторю, зараз триває процес обговорення, виважування різних варіантів…

Коли мова заходить про гіпотетичне об’єднання ваших партій, то у багатьох одразу виникає питання про те, що до нової структури можуть вкласти її потенційні учасники. У Арсенія Яценюка сьогодні є особистий рейтинг, є більш-менш розбудована партійна структура і є результат на місцевих виборах. А що до цього капіталу може докласти «За Україну!»?

По-перше, партія «За Україну!», як я вже казав, може додати Яценюкові ідеологічної складової, якої у нього сьогодні відверто бракує.

По-друге, ми можемо вкласти в це об’єднання наші партійні структури. Так, у деяких областях їх фактично немає або вони лише починають зароджуватись. Але деякі регіони – наприклад, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Полтавська області – досить серйозно структуровані нашою політичною силою, в основному за рахунок тих структур Народного Руху, які не захотіли співпрацювати з Борисом Тарасюком та його командою, як ми їх жартома називаємо, «кремлівських курсантів».

А чому ж результатів роботи ваших структур не видно за результатами місцевих виборів?

Ми мали замало часу, аби заявити про своє існування. Наприклад, коли я їздив по Львівській області перед місцевими виборами, то у багатьох селах я чув: «О, пане Ярославе, добре, що Рух приїхав!» І мені доводилося довго пояснювати, що я вже півтора року, як вийшов з Руху, що Руху, який пов’язують з іменем В’ячеслава Чорновола, вже не існує, що Атена Пашко, дружина Чорновола, покинула Рух, бо зрозуміла, що це вже не чорноволівський рух… Там, де за цей короткий час ми встигли це пояснити, де нам вдалося попрацювати, – наприклад, на Львівщині це у Дрогобицькому чи в Жидачівському районах – там у нас є результат, є фракції у районних радах.

Окремі експерти вважають, що об’єднання з вашою політичною силою не надто вигідне Яценюкові, адже воно може замкнути його у західноукраїнському електоральному полі. Сьогодні він за рахунок відсутності яскраво вираженої ідеологічної складової може відносно успішно спілкуватися з виборцем сходу та півдня України. Якщо ж він об’єднається з вами, то відкриє для себе захід держави, проте замкне для себе вихід поза його межі…

Звісна річ, якщо «За Україну!» як частина майбутньої умовної об’єднаної організації демонструватиме такі відверто радикальні позиції, як сьогодні це робить, наприклад, «Свобода» – то так, це зашкодить Яценюкові. Але якщо вона стоятиме на поміркованій правоцентристській позиції, то, думаю, жодних проблем у нього не виникне.

Так, практика показала, що його спокійна ліберальна позиція справді спокійно сприймається на півдні та сході України. Але у той же час на заході держави часто можна було почути: мовляв, Яценюк – добрий чоловік, цікавий політик, але надто вже мало він згадує про якісь національні моменти. Якщо доповнити його багаж цією ідеологічною складовою, то це дозволить йому дуже серйозно поповнити свою рейтингову скарбничку на західній Україні.

Чи можливе приєднання до ваших переговорів «Нашої України»? Її нове керівництво вже котрий місяць заявляє про необхідність консолідації націонал-демократичних сил, але практичних результатів цих заяв наразі не видно…

В «Нашій Україні» справді є дуже цікаві, дуже порядні люди. Це і Андрій Парубій, і Володя В’язівський, і Ліля Григорович, і Володя Карпук. Вони чудово розуміють, що станом на сьогодні «Наша Україна» самостійно навряд чи змогла б подолати тривідсотковий виборчий бар’єр. Однак чи веде керівництво «Нашої України», Віктор Андрійович Ющенко чи Валентин Наливайченко якісь розмови з цього приводу – я не знаю і не особливо розпитую про це у своїх колег.

Але результати місцевих виборів восени минулого року стали для всіх нас холодним душем. Українські політики повинні зрозуміти, що якщо вони в такий самий спосіб підуть на парламентські вибори, то отримають той самий результат, що й на місцевих. Тому той резерв часу, який ми отримали до жовтня 2012 року нам потрібно, не гаючи часу, конвертувати у конкретні результати наших домовленостей.

Знову хотів би акцентувати: не потрібно ганятися за глобальним об’єднанням демократів. Почати треба принаймні двом партіям. Вони повинні поставити суспільство перед фактом: все, об’єднання відбулося, а не обіцяти об’єднатися в черговий раз, бо такі обіцянки у людей нічого, окрім злості, не викликають.

Просто тут є ще одна небезпека: якщо цей процес об’єднання затягнеться, то ближче до виборів маленькі демократичні сили просто посиплються і будуть затягнуті в свою орбіту котримсь з центрів тяжіння, які сьогодні існують на опозиційному фланзі політичної сцени. Ви не припускаєте, що насправді Яценюку навіть на руку, щоб цей процес нічим не закінчився, адже в такому разі він в перспективі зможе просто зібрати левову частку націонал-демократів голими руками без будь-яких додаткових умов?

Нормальне об’єднання може відбутися лише за умови того, що ми відкинемо всі оці підкилимні моменти. Те, про що ви кажете – це нечесна гра, і з такого об’єднання не вийде нічого доброго.

Адже не програє Яценюк, якщо ми чесно і прозоро сядемо і оцінимо вартість його акцій і вартість нашу. Так, звісна річ, вартість Яценюка значно вища. Але ж ми теж можемо його чимось підсилити!

Чим подобається мені Арсеній Петрович, так це своїм максималізмом. Він каже: «Мене не цікавить 10% на виборах. Це – нічого, це – просто присутність. Мене цікавить значно серйозніший результат». Мені дуже імпонує така позиція...

Він зустрічався з нашою депутатською групою, і у нас склалося гарне враження...

А як би ви прокоментували чутки про те, що ваш колега по групі «За Україну!» Роман Ткач може невдовзі очолити івано-франківський «Фронт змін»? Ви не вважаєте це подвійною грою з боку Яценюка, переманюванням ваших кадрів?

Роман не є членом партії «За Україну!», він просто член нашої групи. Тобто це не є жодною подвійною грою з боку Яценюка.

А які емоції викликала у вас присутність на акції до Дня Злуки на Контрактовій площі і, наскільки я розумію, в переговорах щодо створення об’єднаної партії Миколи Мартиненка і Петра Порошенка?

Звичайно, я здивувався, що Мартиненко, який то тяжіє до БЮТ, то зближується з «Регіонами», враз з’явився тут. Якщо мова йде про його участь у переговорах стосовно створення об’єднаної партії, то я не знаю, від чийого імені він їх може вести – як я вже казав, фракції НУНС, формальним керівником якої він є, де факто вже не існує…

Ми ж розуміємо, що він може репрезентувати на цих переговорах себе особисто…

Мені здається, що про його участь у цьому об’єднанні варто буде говорити вже на наступному етапі – після того, як досягнуть домовленостей про об’єднання «Фронт змін» та «За Україну!»

Але я особисто дотримуюсь тієї позиції, що людей, які виляли у цей важкий час, до нового об’єднання залучати не варто, і буду наполягати на цій точці зору. Адже не варто думати, що прості люди про політику нічого не знають і нічим у ній не цікавляться – насправді вони дуже тонко відчувають різноманітні політичні хитрощі. І вони неодмінно питатимуть у нас: якщо ви кажете, що ви – нова демократична сила, то що в такому разі у ваших лавах робить той, другий чи третій чоловік? На це потрібно зважати.

А до Петра Порошенка ви ставитеся так само?

Петро Олексійович прийшов на акцію без жодних претензій, він просто хотів відсвяткувати з нами таке велике свято. Про участь цих людей у об’єднавчому процесі у нашому середовищі не говорилося.

Проте будь-яка політична сила повинна мати фінансування, а Порошенко з Мартиненком могли б допомогти вирішити цю проблему…

Але тут перед нами постає інша проблема: інколи це фінансування для політичної сили вилазить боком. Звісна річ, виборча компанія вимагає колосальних затрат та й для повсякденної роботи політичної організації потрібні ресурси. Проте часто серйозні спонсори політичних сил діють за принципом «хто платить гроші, той і музику замовляє». А коли спонсор починає диктувати політичній силі певні дії, то для неї це може закінчитися повним крахом.

А ви за свою політичну кар’єру бачили інших спонсорів?

Бачив. У 1989, у 1990 році я бачив простих селян, які приносили останню копійку зі своєї пенсії в скарбничку Народного Руху України. Коли у квітні 1990 року В’ячеслава Чорновола обрали головою Львівської обласної ради, у нас не було грошей для того, аби зорганізувати пряму трансляцію її засідань. І варто нам було на це натякнути громадськості, як до нас колонами пішли люди, несучи хто по карбованцю, хто по п’ять, а хто по сто. Ми не встигали рахувати гроші, що їх нам приносили ті спонсори, які хотіли одного – України. Як це зробити зараз, я, на жаль, рецепту не маю.

-- Кожне наступне скликання парламенту було більш антиукраїнським, ніж попереднє

Ви буди депутатом Верховної Ради протягом усіх шести скликань. На яке з них, на вашу думку, найбільше схожий нинішній парламент?

Знаєте, я коли прийшов у перше скликання 15 травня 1990 року – тоді це ще була Верховна Рада 12 скликання, – мені наївному здавалося, що це страшенно складна Верховна Рада. Нас тоді до парламенту пройшло всього 120 чоловік патріотів, демократів, а протистояла нам «група 239» – це була комуністична еліта: перші секретарі обкомів, райкомів, міськкомів…

Нам було дуже складно, але при тому ми в тому першому скликанні прийняли Декларацію про державний суверенітет України, трішки більше як за рік від того – Акт проголошення Незалежності, узаконили прапор, прийняли багато інших потрібних законів. Тоді мені здавалося, що всі наступні скликання Верховної Ради будуть більш українськими, парламент ставатиме дедалі більш професійним, у ньому буде легше і приємніше працювати. Але коли я сьогодні, так би мовити, викладаю перед собою всі шість скликань, то бачу, що насправді процес пішов навпаки. Кожне наступне скликання, з мого погляду, було складнішим, більш антиукраїнським, ніж попереднє.

Тоді, у перших скликаннях, нашими опонентами були представники комуністичної політичної еліти, з якими, незважаючи ні на що, таки можна було сперечатися, дискутувати. Звичайно, згодом у нас траплялися різні шарпанини, проте ніколи не було такого, щоб депутатів били кріслами по голові, ніколи у Верховній Раді не панували безкультурні люди з інтелектом вуличного бандита…

Тим не менше, регіонали у відповідь на питання про бійки у парламенті кажуть, що у цих стінах билися завжди і у цих сутичках нічого особливого немає. Часто при цьому згадують про вашу сутичку з Михайлом Бродським – мовляв, ви в тому числі заклали фундамент нинішній ситуації…

Не було там ніякої бійки! Просто тоді, коли Бродський конфліктував з Кучмою, він якось сів у крісло Президента, яке тоді знаходилося там, де зараз урядова ложа. Я, хоч і не переносив Кучму, вважав саму посаду Президента таким самим символом держави, як, приміром, її прапор чи герб. Тож я тоді голосно зі свого місця голосно сказав спікерові – здається, вів засідання тоді Ткаченко: «Олександре Миколайовичу, а чи можливо, щоб у Кнесеті в Тель-Авіві українець сів в крісло ізраїльського Президента і шельмував з нього Президента?»

Бродський тоді ледве виліз з того крісла, бо його широкі зади йому в цьому трохи заважали і побіг у мій бік. А наша депутатка Олена Бондаренко почала його тримати і кричати мені: Ярославе, мовляв, не бий його, бо ти його заб’єш і в тюрму потрапиш. То він тоді почав плюватися, як верблюд. Не було там ніякої бійки – так, невеличке збурення в залі…

-- Юлія Володимирівна виконувала замовлення Кремля на морально-політичне знищення Віктора Ющенка

Давайте поговоримо про те, що українська опозиція називає політичними репресіями, а влада – боротьбою за законність. Вам не здається дивним, що на допити ходить практично все оточення Тимошенко з нею особисто на чолі, до в’язниці потрапив колишній спікер кримського парламенту, колись впливовий тамтешній регіонал Анатолій Гриценко, але правоохоронці, по суті, не цікавляться ніким з оточення колишнього Президента Віктора Ющенка. Як ви думаєте, це у Віктора Андрійовича було таке кришталево чисте оточення, чи мова йде про якісь домовленості між колишнім та нинішнім Президентами?

Мені здається, що причина трошки в іншому. Згадаймо: весь економічний блок уряду Тимошенко формувався саме нею за рахунок представників саме її команди. Члени команди Ющенка були в основному в гуманітарному блоці уряду плюс, може, Огризко в МЗС…

А як же діяльність Нацбанку щодо курсових коливань, рекапіталізації та рефінансування банків? А питання до діяльності міністерства оборони, за які, зокрема, був відправлений у відставку Юрій Єхануров? За бажання питань до оточення Ющенка можна було б знайти безліч…

Я не буду заперечувати, знаючи повадки сьогоднішньої влади, якщо б її представники захотіли, вони могли б завести не одну кримінальну справу щодо оточення Ющенка. Але все одно економічний блок уряду, до діяльності якого зараз виникає найбільше питань, формувала сама Юлія Володимирівна.

Чому не турбують нікого з найближчого оточення Ющенка? Звісна річ, можна робити з цього приводу різні здогадки. Але мені не хочеться вірити, що Янукович і Ющенко сіли і, так би мовити, за чаркою домовились, що всі, хто був у команді Ющенка, мають індульгенцію. Мені здається, що ця команда однаково ненавидить і Ющенка, і тих, хто поруч з Ющенком, і Юлію Тимошенко. Звичайно, до Юлії Володимирівни ненависть у них особлива, бо саме вона найбільше відгавкується на дії сьогоднішньої влади. Хоча я абсолютно переконаний, що Юлію Володимирівну ніколи не посадять.

Чому?

Тому що не дозволить цього її великий московський симпатик Володимир Володимирович Путін. Саме тому мені здається, що Юлія Володимирівна усвідомлює це і намагається якнайбільше дошкулити Януковичу і його команді, щоб ця лють і зло до неї у них збільшувалися, а її саму – стараючись хоч чимось відомстити, якнайчастіше водили до прокуратури. Адже ходіння до прокуратури – це запорука присутності в усіх новинах на всіх телеканалах. Це підтягує рейтинги Юлії Володимирівни, створює її образ великої мучениці за долю українського народу, за Україну.

Але те, що Юлія Володимирівна виконувала замовлення Кремля на морально-політичне знищення Віктора Ющенка, було зрозуміло ще з вересня 2005 року, коли вона в статусі звичайнісінької громадянки України ні з того, ні з сього поїхала до Москви на зустріч з тодішнім Президентом Росії Путіним, яку їй організував Віктор Медведчук. Там вона зустрілась із керівництвом Генпрокуратури Російської Федерації, керівництвом Федеральної служби безпеки, а потім – з самим Путіним, отримала від нього індульгенцію від двох кримінальних справ, а взамін отримала чітке завдання готуватися до виборів і зробити все, щоб Ющенко не став президентом на другий термін. І Юлія Володимирівна блискуче впоралася із цим завданням – до другого туру президентських виборів 2010 року вийшли два кандидати, абсолютно вигідні Кремлю.

Продовжує вона відпрацьовувати це завдання і сьогодні. Якби фракція БЮТ виконала свою частину домовленостей, нам би вдалося зірвати ратифікацію «харківських угод» 27 квітня минулого року…

А що тоді мали зробити бютівці? Яких домовленостей вони не виконали? Сьогодні вони стверджують, що робили тоді все, що від них залежало…

Вони мали зробити багато чого – говорити про це не буду, бо не хочу, щоб через це завтра когось потягнули до криміналу. Натомість вони не зробили нічого, вони спокійно стояли у проходах і спостерігали, як нам оці бандити з «Регіонів» ламають носи і щелепи.

Насправді всі їхні дії пояснюються тим, що якраз за день до ратифікації, 26 квітня, Путін повертався до Москви з Італії і дорогою зробив зупинку у Борисполі для зустрічі з Януковичем і Азаровим – для такої інспекторської перевірки і для запевненням, що за будь-яких обставин ратифікація відбудеться. Крім того, він хотів зустрітися з Юлією Володимирівною, але вона розуміла, що ця зустріч стане крахом міфу про неї як велику патріотку України. Тому Володимир Володимирович зустрівся зі своїм кумом Віктором Медведчуком увечері того самого дня і сказав йому: «Вітя, ти перекажи нашій подрузі, що якщо вона зірве ратифікацію, я дам команду опублікувати стенограму наших розмов, у яких вона виражала готовність продовжити базування Чорноморського флоту в Криму навіть не на 25, а на 50 років».

Тому Юлія Володимирівна, боячись своєї повної дискредитації, наказала своїм депутатам імітувати якісь дії, але насправді не перешкоджати ратифікації. Саме тому відбулося те, що відбулося. І коли мені пропонують об’єднатися з БЮТ, я просто заїкатись починаю.

-- У влади зріє намір провести нову політичну реформу і повернути Україну назад до парламентсько-президентської республіки

Однією з сенсацій місцевих виборів стала тотальна перемога «Свободи» на виборах у трьох галицьких областях. Чи свідчить такий її результат про те, що запит на традиційні національно-демократичні сили на заході України вже не актуальний?

Слід віддати належне «Свободі»: партія, яка ще кілька років тому показувала дуже скромні результати на виборах, сьогодні виступила просто блискуче. «Свободівці» надзвичайно вміло використали той політичний розгардіяш, який панує в Галичині серед націонал-демократичних політичних сил, а з іншого боку – страх галичан перед наступом на всі національні пріоритети і цінності, який сьогодні провадить влада Януковича.

Оскільки традиційні націонал-демократичні сили демонструють свою нездатність об’єднатися і виступити проти цієї загрози, яку несе з собою Партія регіонів, у виборця, по суті, не залишилося іншого вибору, окрім як піти за цими радикальними гаслами і, треба віддати належне, дуже послідовною позицією «Свободи».

Проте я переконаний, що вже невдовзі у цих виборців наступить розчарування «Свободою», причому найсильніше воно відчуватиметься саме у західних областях, де зараз позиції цієї партії особливо сильні. Адже одне діло – на мітингах з трибун промовляти радикальні гасла, а інше – робити непомітні, негаласливі, конкретні кроки, щоби запрацювала господарка в цих областях, щоби люди відчули, що діяльність тих самих обласних рад, які очолюються представниками «Свободи» дала відчутне полегшення життя громадам цих областей.

Ви натякаєте на те, що якість кадрів, які «Свободи» зараз провела до влади, не дозволить їй показати реальний результат у місцевих радах?

Нинішня ситуація нагадує мені ситуацію на виборах 1990 року, коли абсолютно невідома нікому людина могла виграти вибори на західній Україні, просто сказавши, що вона йде від Народного Руху чи «Просвіти». Однак тоді до Верховної Ради дійсно йшла вся галицька еліта. На Львівщині тоді повигравали вибори такі потужні постаті як Роман Лубківський, Роман Іваничук, В’ячеслав Чорновіл, академік Голубець…

«Свобода» зараз цим похвалитись не може?

«Свобода» такими кадрами похвалитися не може. Без сумніву, у її лавах є цікаві, авторитетні люди, але… Хоча я кажу про це не зі злості, не з якимось єхидством – дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти.

Представники «Свободи» пророкують, що продовження наступу нинішньої влади на українські цінності та на політичних опонентів може, – тим більше на західних землях з тамтешніми традиціями збройного спротиву подібним діям – вилитись навіть в терористичний опір владі. Чи вірите ви в те, що спротив західних українців діям влади набуде таких радикальних форм, що вони просто вийдуть за межі політичної боротьби?

Цьому радикалізму аплодують «Регіони», аплодують комуністи, аплодують всі українофоби. Цим радикалізмом лякатимуть південь, схід та й центр України. Лякається цього і Західна Європа.

Саме тому я думаю, що не випадково «Свобода» сьогодні має такий вільний доступ на всі телевізійні шоу. Абсолютно очевидно, що влада сприяє популяризації «Свободи». Можливо, саме її висуванця готують в якості зручного спаринг-партнера для Віктора Януковича на президентські вибори 2015 року – як колись, у 1999-му, Симоненка вели у фінал виборів як зручного суперника для Леоніда Кучми. Мені здається, що такий варіант розглядається владою дуже серйозно.

Але погодьтеся, що є «Свобода» чи немає, а суспільні настрої на західній Україні об’єктивно радикалізуються…

Безсумнівно, ключовою причиною радикалізації є катастрофічна соціальна ситуація. Коли люди не мають роботи, коли за пенсію прожити є неможливо, люди переповнені злістю. А коли людина зла, вона готова на дуже радикальні дії.

Але я не хотів би такого розвитку подій. Бо якби така радикалізація паралельно і пропорційно відбувалася по всій Україні, то ми мали би ситуацію подібну до туніської чи єгипетської. Насправді ж сьогодні південь та схід України демонструють певну ментальну загальмованість. Така неоднорідність суспільних настроїв – це дуже погано, адже вона може призвести навіть до руйнації України. Ми не можемо виключати, що влада не витягне на світ Божий жупел «бандерівців-фашистів» і почне тотальне придушення Галичини під мовчазну згоду решти України…

А Галичина отак візьме і придушиться?

(пауза) Я категорично не хотів би такого розвитку подій. Я на власні очі бачив, що може робити влада, яка ще має сили, має спецназ, має танки і так далі. Я бачив це 20 років тому у Вільнюсі. Я бачив розчавлені танками тіла молодих людей, і дуже не хотів би, аби щось подібне повторилося в Україні…

Звичайно, влада усвідомлює, що настрої суспільства радикалізуються. Вони знають, що дедалі більше людей розчаровуються у Партії регіонів, у Януковичі, що щоденні дії уряду і так звані реформи просто-напросто копають їм усім яму.

Тому в кулуарах парламенту зараз ходить багато розмов про те, що влада вже усвідомлює, що Януковичу навряд чи вдасться виграти вибори у 2015 році. Тому кажуть, що у них зріє намір провести нову політичну реформу і повернути Україну назад до парламентсько-президентської республіки.

Реалізація цього наміру може початися вже з наступної сесії, після літніх канікул. Спочатку вони підготують такі зміни до Конституції, відправлять їх до Конституційного суду, а на початку зимової сесії, рівно за рік від сьогодні, – остаточно їх затвердять, конституційна більшість у них вже є, вони це сьогодні продемонстрували. Заразом, до речі, щоб якомога довше протримати нинішню покірну Верховну Раду, можна буде конституційно сумістити парламентські вибори з президентськими і перенести їх на 2015 рік. А як це сприйме українське суспільство – це вже питання до суспільства…