рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Андрій Іллєнко: Футбол ще раз показав, що Росія – глибинно хвора країна

    • Павло Вуєць
    • Розсилка
    Андрій Іллєнко: Футбол ще раз показав, що Росія – глибинно хвора країна

    Голова столичної «Свободи» Андрій Іллєнко про африканський менталітет Януковича і останній бій з Кремлем

    Поки об’єднана опозиція ламає голову, як «утрамбувати» в свій роздутий список всіх бажаючих, у її партнерів по КОДу – «Свободи» – інші проблеми. Партія балансує на межі прохідного бар’єру, і ризикує бути представленою в парламенті лише кількома мажоритарниками. Але українські націоналісти вірять в успіх і розраховують взяти необхідну кількість голосів з запасом.

    Голова столичної організації партії Андрій Іллєнко не дуже охоче коментує нинішній переговорний процес в рамках КОДу щодо розподілу округів, мотивуючи це небажанням заздалегідь виносити нюанси важких домовленостей в пресу. Проте емоційно розповідає про перспективи власної політичної сили, нову революцію, кризу Європи, гей-паради та поведінку російських вболівальників.

    «Ми ніколи категорично не відкидали той чи інший формат участі у виборах»

    Чому процес узгодження округів йде так довго та які основні складнощі при цьому виникають?

    Такий процес апріорі не може бути простим. І немає нічого поганого в тому, що він штучно не пришвидшувався. Не можна в наказовому порядку зверху накинути якусь схему поділу округів – це має бути спільне рішення всіх учасників процесу, причому воно повинно визріти, а не бути викликане якимось тиском. «Свобода», до речі, проти того, щоб називати остаточні прізвища кандидатів раніше, ніж треба. Насправді, ми можемо таким чином просто тих людей підставити. Зараз влада не знає, проти кого на округах воювати, а якби це стало відомо кілька місяців назад, то влада мала б час цих людей всіляко «обробляти». І хіба Партія регіонів вже назвала своїх кандидатів? Ніхто не називав, крім окремих людей, які самі сказали, що йдуть по певних округах. До того ж, невідомо, чи дозволять їм ще там іти, це може бути просто внутрішньою грою.

    По Житомирщині ж КОД назвав кандидатів…

    Так, але списку з 225 кандидатів ще немає. Давайте не поспішати, бо це тільки владі було б вигідно. Позитив нинішнього формату КОДу – це чітка підтримка того чи іншого кандидата опозицією. Звичайно, будуть йти і Королевська, і Ляшко…

    Вам більше треба побоюватися не їх, а ображених, які зараз на щось розраховують, але яким не вистачить місця при узгодженні.

    Ми – реалісти і прекрасно розуміємо, що знайдуться ображені, які всупереч рішенням КОДу висунуть свої кандидатури. Але в будь-якому окрузі Західної та Центральної України кандидат, що йде під брендом об’єднаної опозиції, має величезні шанси на перемогу. І три місяці передвиборчої кампанії буде більш ніж достатньо, щоб довести до кожної людини в цьому окрузі, що він – єдиний кандидат від опозиції.

    На скількох округах планує перемогти «Свобода»?

    Зараз нема ані потреби, ані бажання говорити жодних конкретних цифр. Ми ведемо переговори з нашими партнерами, і, якщо зараз в пресу буде оголошена якась цифра, то навколо неї виросте купа розмов та домислів. Неодноразово вже якісь люди виносили в пресу попередні речі, які, насправді, були одним з десяти варіантів – і потім виникала купа проблем через це. Зараз переговорний процес завершується, і скоро все буде відомо.

    Ми – партія, яка має дуже сильних мажоритарників, хоча нам завжди казали, що це не «коньок» націоналістів. Але наша більшість, отримана на місцевих виборах в міські ради Тернополя, Львова, Івано-Франківська, переважно формувалася за рахунок мажоритарників. Ми вже доводили свою спроможність перемагати на мажоритарних округах, і не тільки на Галичині – а й на Волині, Рівненщині, в Центральній Україні... Ми – не регіональна, а загальноукраїнська партія.

    Зрозуміло, що зараз рейтинг «Батьківщини» чи «Фронту змін» в Києві або Черкаській області вищий, ніж наш. Але, з іншого боку, ми віддаємо їм свої абсолютно переможні округи на Галичині і розраховуємо отримати так само переможні округи в Центральній Україні. І те, що ми згодні піти на певне обмеження власних позицій на Галичині в обмін на просування в Центр, напевно, говорить про те, що ми думаємо саме загальноукраїнським масштабом.

    Те, що ви йдете на вибори окремо від загального списку – все-таки більше ваше бажання чи позиція об’єднаної опозиції?

    Спочатку був варіант трьох колон, які відображали б ідеологічний спектр української опозиції. В результаті три колони плавно перейшли в дві, і КОД – як загальна парасолька, яка це все об’єднує. Ми ніколи категорично не відкидали той чи інший формат участі у виборах, в тому числі, єдиним списком, але все ж таки ми – партія, яка має свої ідеологічні позиції, які суттєво відрізняються від позиції наших партнерів, і виборець наш теж суттєво відрізняється. До того ж, всі соціологічні дослідження показують, що варіант двох колон для України вигідніший, ніж однієї. Основний електорат «Свободи» за умов «однієї колони» просто не піде на вибори. А їхнє рішення об’єднатися ми вітаємо, бо великої ідеологічної різниці між «Батьківщиною» і «Фронтом змін» немає. Хай краще буде одна ліберальна партія, ніж 50.

    Ви не відчували, що Турчинов, а особливо Яценюк, не хотіли бачити «свободівців» в своєму списку?

    Це питання не до мене. Думаю, що ми вийшли на природне взаємовигідне рішення. Єдиний список не був метою нашого життя, і нинішня диспозиція нас повністю задовольняє.

    Ваші перші кроки в новому парламенті співпадають с планами об’єднаної опозиції?

    Зараз на фінішній прямій переговорів з нашими партнерами знаходиться проект спільної політичної платформи КОДу. Об’єднана опозиція вже презентувала свою програму, існує наша «Програма захисту українців», і буде така платформа, яка, попри наші ідеологічні розбіжності, задасть ключові 10–15 позицій, виражені в законопроектах. За ці законопроекти ми гарантовано голосуємо в наступному парламенті. Наша партія пропонує закон про імпічмент Президенту, закон про стратегічні підприємства, закон про недопущення торгівлі землею сільськогосподарського призначення, закон про захист української мови та інші. І зараз ми намагаємося дійти до певних компромісів з нашими партнерами про спільне бачення і щоб ми могли гарантовано проголосувати за це в парламенті.

    Як вам взагалі нещодавно з пафосом презентована програма об’єднаної опозиції?

    Це програма з пунктами, які зазвичай декларують партії такого типу. Не робив якогось детального аналізу цієї програми, але, думаю, ми знайдемо багато точок дотику.

    «Погляди Табачника – загальна тенденція серед всіх нинішніх урядовців»

    Яка зараз в «Свободи» ситуація з фінансуванням? Вистачить на повноцінну кампанію?

    Оскільки наша партія не залежить від крупного капіталу, ми можемо дозволяти собі дуже багато. З іншого боку, проблеми з фінансами – постійні, проте нам вдається в останній момент змобілізуватися і акумулювати необхідні ресурси. Хай вони і будуть набагато менші, ніж в прямих конкурентів, але ми не будемо нікому нічого винні і не будемо ставати «тушками». А якщо пройдемо в парламент, то не будемо переживати, щоб нам не потоптали туфлі з анаконди чи не порвали піджак від «бріоні» в парламентських бійках, нам буде все одно, чи не зіпсуються в нас стосунки, умовно кажучи, з Ринатом Леонідовичем.

    Ви вже заточені на бійки?

    Ну а як же? Подивіться, що робиться, – навіть нинішня опозиція б’ється. І будь ми зараз депутатами – теж щось би робили. На нас за останні пару місяців тільки по Києву завели п’ять кримінальних справ. Реальна політика – це приводи в міліцію. Цікаво, але небезпечно.

    Як ви ставитесь до того, що дехто з тих, хто теж причисляє себе до націоналістів, скаржиться, що «Свобода» узурпувала цей фланг і, умовно кажучи, «зажралась»?

    Ви вважаєте, у «Свободі» хтось «зажрався»?! Ця хвороблива маячня не має під собою жодного підґрунтя. Ми відкриті до будь-якої співпраці з ідеологічно близькими нам силами, і завжди про це говоримо. КУН, УНА-УНСО, націоналістичні громадські організації – ми готові з ними співпрацювати і співпрацюємо. І ми ж чужого не забираємо: виборці – не кріпаки, які назавжди прикріплені до якоїсь однієї партії. «Свобода» на сьогоднішній день – найбільш рейтингова націоналістична партія, в якої вперше в історії України є вагомі підстави сформувати фракцію в парламенті. Це буде перехід націоналістичного руху на зовсім інший рівень за 20 років в Україні, і навпаки треба якось сприяти цьому. Якщо такі голоси лунають з боку людей, які ніколи і націоналістами себе не називали і до націоналістичного руху в якийсь момент примазались, то їхня думка не сильно цікавить.

    Ви можете назвати відсоткову межу, яку націоналісти найближчим часом не перетнуть з об’єктивних причин?

    Все дуже умовно. За всіма соцопитуваннями на сьогодні твердого національно спрямованого виборця більш ніж достатньо. Проблема в тому, що націоналізм дуже часто штучно заганявся в маргінальні рамки: нав’язувалася громадська думка, що націоналізм – це виключно гуманітарні питання, питання історії і там немає ніякої соціально-економічної складової, реальних справ, що ці люди не здатні до управління, а просто балакуни з вусами та в шароварах. Ця карикатура, на жаль, була доволі життєздатною, і багато людей підтверджували її собою. Відносний успіх «Свободи» можна пояснити тим, що вона, по-перше, актуалізувала націоналізм, прибравши з нього чужеродні ліберальні домішки, і, по-друге, поєднала соціальне з національним. Тобто ми націоналісти, які виступають за соціальну справедливість, бо без неї не може бути національної справедливості. За нас пішли малі й середні підприємці, робітники, селяни, інтелігенція – верстви, які зараз потерпають через систему. Тобто наша політика всеохопна – у «Свободи» найбільш системна економічна програма серед усіх реально присутніх в українській політиці партій.

    А до якого пункту вашої програми відносяться ваші виступи проти гей-парадів?

    Це захист традиційних цінностей, нашого способу життя, уявлень про те, що добре, а що погано. Це наша відповідь наступу так званої толерантності, знищення національних спільнот, традиційної моралі і так далі. Ми ж не ганяємось за гомосексуалістами, що сидять в себе вдома чи навіть в закритих гей-клубах. Хай займаються там, чим хочуть – але не нав’язують це іншим.

    Але всі ж розуміють, що гей-парад – це політика. Вони хочуть нав’язувати свою лінію, вимагаючи для себе особливого ставлення, якихось особливих прав, статусу в суспільстві. Зараз в нас більш-менш нормальна ситуація, а вони хочуть, щоб було, як в Європі: криве слово сказав про гомосексуалістів – і тебе записали в фашисти, ти закінчуєш після цього політичну кар’єру і тому подібне. Ми не хочемо, щоб відхилення нав’язувалося нам як норму, не хочемо, щоб всю цю нав’язливу пропаганду бачили діти, не хочемо терпіти цей наступ глобалістичного маразму.

    Ви не дуже засмутилися, коли євроінтеграція України загальмувалася?

    Безумовно, ми цим схвильовані, але не треба думати, що це залежить від гей-парадів. Ми виступаємо за Європу вільних націй, в якій шануються традиційні національні цінності, є соціальна та національна справедливість. Сьогодні ми бачимо в Європі серйозну кризу, і це пов’язано також з тим, що люди реально втомлені від цього маразму толерантності, мільйонів мігрантів, які приїжджають в Європу, і хочуть жити там, як в Африці, тих же гей-парадів… Те, що зараз по всій Європі націоналісти збільшили своє представництво в парламентах – саме відповідь на ці загрози.

    Ми входимо в Альянс європейських національних рухів, співпрацюємо з усіма цими партіями. Тому коли нам кажуть, що ми – ізоляціоністи, хочу нагадати, що ми, не будучи в парламенті, вже маємо величезне коло спілкування з людьми, які реально через два-три роки будуть владою в Європі. Якраз коли ми будемо владою в Україні (посміхається). Це – люди, які будуть визначати порядок денний європейської політики в найближчі десятиліття. Зараз маятник в Європі качнувся від повного космополітизму і лібералізму в інший бік.

    Тобто Брейвік правильно ставить питання?

    Брейвік – це хвора людина. По-перше, ніщо не може виправдати вбивство дітей, по-друге, він не є націоналістом, якщо взагалі можна серйозно обговорювати його політичні погляди. Він, наприклад, великий прихильник Путіна та держави Ізраїль, яку вважає форпостом європейської цивілізації на шляху арабської експансії. Для нас він навіть близько не ідейний союзник, а просто хвора людина. І не можна зводити все до Брейвіка – скільки в Європі було лівацьких терористів, які дуже мило сприймались частиною європейської інтелігенції. Деякі навіть віце-канцлерами стали, як Йошка Фішер.

    Насправді, Європа стоїть на порозі дуже серйозних викликів, а Україна – частина європейської цивілізації, яка нікуди від її долі не дінеться. В цій ситуації політика Януковича просто абсурдна – я взагалі не розумію, що він робить, і цим кидає Україну в обійми Кремля.

    Чи можна продовжувати називати політику Януковича проросійською, враховуючи охолодження відносин Москви та Києва?

    Якщо скласти рейтинг українофобських вчинків на рівні державної влади за останні двадцять років, то нинішня далеко попереду: за ці два с половиною роки відбулися Харківські угоди, закон про мови, що приймається зараз, тотальна «табачкивщіна» в освіті, з приходом Януковича посилює свої позиції російський бізнес… У Януковича – совковий менталітет, і він об’єктивно тяжіє в той бік. Просто Табачник колись мав необережність висловити свої погляди, але його погляди – загальна тенденція серед всіх нинішніх урядовців і більшості парламентарів від Партії регіонів.

    «5 % нам набирати не можна»

    Влада зможе провести парламентські вибори чесно, як це декларує?

    Без фальсифікацій в тій чи іншій формі вони вибори програють в одну калитку – навіть мажоритарники їх не витягнуть. В нинішній ситуації для влади єдиним варіантом зберегти обличчя було б програти вибори, але це означає для них початок політичного кінця. Очевидно, що з присутністю «Свободи» в парламенті їм вже важко буде іти на компроміси, підписувати меморандуми, як в 2005-му. Тому владі прийдеться іти ва-банк, а це можна зробити тільки за рахунок масових фальсифікацій. Плюс «незалежні мажоритарники» типу Пилипишина, Довгого, які не є членами Партії регіонів, але очевидно, на якій стороні вони будуть в наступному парламенті.

    Але ж ви розумієте, що основна гра по контролю над Радою піде не на виборах, а вже після них.

    А якщо вони отримають парламент, в якому не можуть це зробити? Не можна ж думати, що вони куплять всіх. Нас точно не куплять і, думаю, більшість депутатів теж. Їм треба заводити чисто своїх людей, бо пам’ятаємо ситуацію 2004-го року, коли парламент, який повністю лежав під Кучмою, реально збунтувався. Коли центр тяжіння змінився, все це «болото», всі ці політичні флюгери побігли туди. Тому, щоб уникнути ризиків, владі треба робити ставку на своїх перевірених людей, а це неможливо без фальсифікацій. І одна з функцій КОДу – якраз намагатися зберегти наші спільні результати на виборах. І це, може, головне наше завдання з точки зору не публічного піару, а реального результату на виборах.

    Різні соцопитування дають «Свободі» різні цифри підтримки – від 3 % до 5 %. Яку цифру на цей момент ви вважаєте реальною?

    За свою реальну підтримку ми не хвилюємось, бо розуміємо, що 5 % – не той бар’єр, який нас має зупинити. Тим більше, що найбільш авторитетні соціологічні кампанії якраз показують наш успіх на виборах. Соціологія, особливо в Україні, один з елементів маніпуляції громадською думкою – не завжди, але елемент цього є. От ви вірите в те, що у Королевської, за соцопитуваннями, більше 5 %? Мені здається, що діє система накручування рейтингів.

    5 % нам набирати не можна, бо, якщо ми наберемо 5,1 %, нам відріжуть пів-відсотка і ми не пройдемо. Тому треба брати з запасом – 7–8 %, щоб впевнено проходити по списку. Зараз чутно багато дурних розмов, що «Свобода» сконцентрувалась на мажоритарці. Для нас список, який поведе голова партії, – це пріоритет, тому ми будемо воювати за проходження і, думаю, наберемо те, що плануємо.

    Якщо якийсь проект на чолі з Ющенком піде на вибори самостійно, про що зараз кажуть, він зможе відібрати у вас частину електорату?

    В нас ніколи не було жодних сумнівів, що влада в потрібний момент зможе організувати якусь псевдонаціональну силу, яка буде грати приблизно на одному з нами полі. До речі, коли ми вирішили піти двома колонами, то якраз враховували таку ситуацію, коли б створився такий проект і вони б почали казати, що ось – «Свобода» пішла в список із Яценюком і Турчиновим, і тільки ми – єдина національна опозиція… Не відомо, кого влада спробує використати в такій ролі і чи буде це Ющенко. На мою думку, він сам зараз більше тяжіє до громадської діяльності, аніж до суто політичної. Серед традиційних націонал-демократичних партій і сьогодні є чимало людей, які самі заявляють про свої симпатії до «Свободи». Дуже сподіваємося, що вони не дадуть використати себе в якихось брудних іграх.

    Якщо об’єднана опозиція – ліберали, ви – націоналісти, то хто в цій мозаїці Кличко?

    В Кличко з лібералами багато спільного, але він займає подвійну позицію. З одного боку, він хоче бути в партнерських стосунках з КОДом, але з іншого – готує для себе самостійний аеродром для походу на вибори. Думаю, на багато запитань будуть отримані відповіді, коли Кличко покаже свій список і своїх мажоритарників.

    Чи мусування владою мовного питання відіб’ється позитивно на ваших рейтингах?

    Ми ніколи не мислили в таких категоріях – хай станеться якась халепа, а нам це підніме рейтинг. Перед другим читанням ми всіма силами будемо разом з іншими політичними силами боротися проти прийняття цього закону і, думаю, підготуємо неприємні сюрпризи для влади. Але те, що агресивна українофобія, на яку взяла курс влада, викличе зворотну реакцію – це факт. І, звісно, ми сподіваємося, що «Свобода» отримає на цій хвилі певну підтримку.

    Чи будуть «регіонали» використовувати на цих виборах стару технологію – «наші» проти «бандерівців»?

    Я, чесно кажучи, не великий знавець Донбасу, але «свободівці», які там зараз працюють, розповідають, що народ дуже розчарований Партією регіонів, і йому просто треба дати альтернативу. Я не кажу, що ми претендуємо на грандіозний результат по Донбасу, але не думаю, що люди всерйоз будуть вестися на «бандерівців», «жупел українського фашизму» і тому подібний бред. Є, звісно, ті, хто це з задоволенням сприймає, але, думаю, люди починають з часом добре розбиратися в політичних маніпуляціях.

    Чи вважаєте ви нинішніх лідерів об’єднаної опозиції політиками з великим політичним майбутнім?

    Не люблю робити такі громогласні прогнози, тому що це буде вирішувати історія. На сьогоднішній день ці люди актуальні в політиці, а далі подивимось.

    Давайте відверто – навряд чи представник «Свободи» найближчим часом зможе стати Президентом України. Хто б, на ваш погляд, міг би стати не найгіршим варіантом?

    Давайте не ставити такі рамки. Ще відносно нещодавно «Свободу» деякі політичні діячі взагалі не сприймали всерйоз, а зараз все змінилось. Ситуація взагалі дуже швидко змінюється, а Україна зараз заходить в фазу суттєвого революційного процесу, тому що революції, що були в 1991-му і 2004-му роках, були просто спалахами, бо не вирішували корінних питань, що ці революції викликали. І ці питання рано чи пізно знову створять революційну ситуацію – а в такій ситуації передбачити, хто буде на коні, кого ситуація підніме чи опустить, складно.

    Янукович досидить в президентському кріслі до 2015-го року?

    Парламентські вибори покажуть. Я думаю, що не досидить, бо в нього не залишилось, на кого опиратися. Коли він прийшов до влади, то опирався на великий капітал – спочатку частина олігархів працювала з Ющенком, потім вони переключились на Януковича. Кучма теж був за великим рахунком Президентом великого капіталу, з тією різницею, що цей капітал виник вже за часів його президентства. Так от при Кучмі ці клани були доволі слабенькі, і ними можна було маніпулювати і грати в наперстки.

    Янукович теж хотів вибудувати таку модель, але не вийшло, бо олігархи стали дуже сильні і не дадуть з собою гратися. В результаті Янукович зрозумів, що ніхто не є йому вірним до кінця, і переключився виключно на свою родину. Останні кадрові призначення були зроблені за родинним принципом – це Африка просто якась. Але якщо в Африці можна гратись в таку кланову політику, оголосити себе імператором та одягтися в леопардову шкуру, то в Україні так не вийде. Тобто Президент стикнеться з тим, що підтримка його особистої влади звузиться до рівня його родини. А далі він просто зависне в повітрі, бо чіткої вертикалі, на якій тримається його влада, немає. Партія, на яку він спирається, це – не партія, а зборище бездарних чиновників, ті сили, які вели його до влади, все більше дистанціюються від нього, а народна підтримка зменшується швидше, ніж у Ющенка в свій час. І в потрібний момент пасьянс складеться так, що його влада просто захитається в повітрі.

    Чи здатен Янукович віддати владу мирним шляхом?

    Він думає, перш за все, про свою особисту безпеку і свій особистий комфорт. В його ієрархії цінностей це для нього на першому місті, і це – ознака поверхового політичного лідера, бо він має жити іншими цінностями. Навіть фанатична ніцшеанська жага до влади краще, ніж просто постійна думка про свою кишеню. Тому що перший може наробити дурості, а може й щось хороше зробити, а від банального казнокрада годі цього чекати. Вся тяга Януковича до розкоші, Межигір’я і всі ці понти говорять про те, що людина хоче жити в комфортному світі, де він – цар і нема проблем. З одного боку, людина з такою психологією здатна піти на кровопролиття, якщо відчує особисту небезпеку, але не завжди владу втримаєш силовим шляхом – силовий метод може тільки пришвидшити падіння і спрацювати як детонатор.

    Звісно, нам треба готуватись до будь-яких варіантів, але якщо Янукович відчує, що його влада не має під собою жодного грунту, навряд чи це призведе до силових дій, бо йому просто не буде кому віддавати команди. Хоча немає жодних сумнівів, що, наприклад, новий міністр оборони, який відзначився тільки мордобоєм в парламенті, призначений тільки за принципом особистої відданості. Скажуть виводити танки – виведе.

    Але знову ж таки – цілком реальний мирний сценарій. Ми ж всі нормальні люди, і розуміємо, що кровопролиття – це дуже погано і ніколи не можна до цього доводити. Проте якщо питання стоїть в виживанні нації, звичайно, тут треба діяти, незважаючи на власне життя.

    «Чому на чемпіонат приїхало 16 збірних, а проблеми сталися тільки з Росією?»

    Єврочемпіонат став об’єднуючим для українців?

    Насправді, немає такого розколу, про який часто кажуть. В тих же Бельгії, Іспанії розкол набагато суттєвіший, навіть в мононаціональній Італії північ з півднем постійно ворогують. Насправді, у нас все притягнуто за вуха, бо поруч є такий сусід як Росія, який щоденно тільки тим і займається, що намагається провокувати всі ці речі. Для мене відчуття національного єднання – дуже позитивний фактор, хоча б і на фоні футболу.

    До речі, не розумію, коли починають розказувати, що, мовляв, тільки така дурниця як футбол може нас об’єднати. Так Майдан щодня не збирається, а футбол – якраз той привід, коли люди з хорошим настроєм і позитивними емоціями проявляють національну солідарність.

    Великий футбол – це велика політика. Наприклад, Німеччина після війни в 54-му році виграла чемпіонат світу, і це був один з факторів післявоєнного відродження Німеччини і єднання нації. Так що не треба називати футбол просто спортом. Про це свідчить і ганебна поведінка російських фанатів в Варшаві…

    Поляки теж не були зразком гостинності.

    Ну, не знаю. Я не кажу, що всі російські фани вели себе як совкові жлоби, але ми ж бачили всі ці речі – портрети Сталіна, червоні прапори, наліпки «Хозяин вернулся», плакати «This is Russia» на стадіоні… За таке треба бити по морді – і все, більше варіантів тут немає. Якщо гість нагадить тобі на стіл, то є якась межа гостинності. Були б такі товариші у нас в Києві – то ми б їм били морди, а як інакше? Чому на чемпіонат приїхало 16 збірних, а проблеми сталися тільки з Росією? Приїжджає Росія – і одразу війна. Тому що Росія досі хоче цієї війни – причому не тільки якісь п’яні жлоби, а російська влада вважає всю Східну Європу своєю територією.

    Якщо продовжити тему Росії вже відносно до України. Яку тактику обере Кремль, враховуючи те, що Янукович загнаний в кут між Європою та Росією?

    Для Кремля кращої ситуації просто немає. Там бачать, що українська влада, навіть на чолі з Януковичем, свідомо піде під владу Кремля, тільки якщо не залишиться інших варіантів і вона побачить, що їй повний капець. Вважаю, що зараз буде останній наступ Росії на Україну, який нам треба витримати. Як в футболі, команда, що програє, за десять хвилин до кінця матчу починає фінальний штурм.

    Пройшло вже більше двадцяти років, як Україна незалежна. Очевидно, що вже виросло покоління, яке абсолютно не жило в Радянському Союзі, вчилося в українських школах, закінчувало українські університети і тому подібне. Зараз у Росії ще є можливість поглинути Україну або принаймні її значну частину без особливих для себе втрат, а от за п’ять-десять років це можливо буде тільки шляхом тотальної війни, і їм це теж буде невигідно.

    Поки ж вони намагатимуться нас поглинути таким «soft power» – російською мовою, імперською історичною пам’яттю і так далі. Тож треба витримати 10 років, коли людям, що народились в незалежній Україні, буде вже по 30 років. Це вже буде кінець тієї системи. Тож для Росії це буде «последний и решающий бой», на який вони кидають всі сили, щоб взяти реванш за все. І зараз Янукович з його табачніками та колесниченками – реальна фігура для цього.

    Ось що таке закон про мови? Нам розповідають, що треба давати російській мові такий же статус як українській. Тобто спочатку триста років вони знищують українську мову та її носіїв, а потім кажуть – тепер демократія і повна рівноправність. Чекайте, але давайте тепер ми років триста будемо відновлювати українську мову такими ж методами, а потім будемо говорити про якусь рівноправність. А зараз хочуть законодавчо закріпити той постгеноцидний, постокупаційний стан України. І зробити так, що в регіонах, які більше всього постраждали від геноциду, вже ніякої України ніколи не буде. Але, думаю, цей натиск ми витримаємо.

    Росії ж доведеться щось робити із своєю свідомістю. Футбол зайвий раз показав, що Росія – глибинно хвора країна, причому як на рівні еліти, так і на рівні простого народу. Вони живуть і дихають відновленням імперії – це їхня ідея-фікс. І вони мають знайти в собі сили відмовитись від імперського маразму, який їх же приведе до прірви. І навіть серед російських націоналістів вже виникають сили, які виступають проти імперії – за від’єднання Кавказу, проти експансії в Україну, за побудову нормальної російської держави. Доки ж триватиме нинішня ситуація, буде, як в тому анекдоті: «В Росії дві біди – дурні і дороги, а в Україні три – дурні, дороги і Росія».

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ