Руслана Лижичко: Депутатство підрубало як ту смереку на корені

В усі часи в український парламент намагалися пройти не тільки бізнесмени й олігархи, але й «зірки» різної величини. В 1998 році до Верховної Ради від НРУ обиралась співачка Ніна Матвієнко (але після перемоги одразу відмовилась він мандату). Тренер футбольної збірної України Олег Блохін був членом парламенту двічі, хоча потім і визнав, що в політиці з нього «зробили клоуна». До першої п’ятірки Блоку Литвина входила Софія Ротару, проте в Раду так і не потрапила. Менш ніж через рік після свого обрання в депутати склав повноваження Святослав Вакарчук – зі словами: «Єдиний спосіб бути собою – піти». Зовсім недовго «просиділа» в парламенті Руслана Лижичко.

Проте, здається, на невдалі приклади минулих років ніхто не звертає уваги. На цих парламентських виборах більшість політичних сил включили до своїх перших п’ятірок відомих людей – щоб привернути виборця, який не цікавиться політичним життям. Виборча кампанія мерехтіла «зірковими» іменами: Таїсія Повалій, Марія Матіос, Михайло Поплавський, Андрій Шевченко, Остап Ступка… Пройшли, звісно, не всі. Але якби всім вдалось отримати мандат, то Верховна Рада була б схожа на добряче проплачену вечірку.

Проте є випадки, коли людей мистецтва політики іноді примушують йти в депутати. Саме про це, а також про корумпованість судової системи, байдуже ставлення Європи до України та про проблему непопулярності продукту вітчизняних митців «Главкому» розповіла співачка, продюсер та екс-депутат п’ятого скликання від блоку «Наша Україна» Руслана Лижичко. Відхрестившись від політики, артистка радить сприймати те, що робиться в Верховній Раді, як «Санта-Барбару», та не чекати на допомогу від Заходу.

-- «Тюрма в Україні – це тренд»

Руслано, нещодавно ви презентували новий кліп та акцію на захист засуджених за вбивство судді Дмитра та Сергія Павліченків «Не мовчи». Хтось з політиків або культурних діячів вже приєднався до неї?

Одразу скажу, що і пісню, відео на яку ми зняли у тюрмі, і саму акцію ми присвятили родині Павліченків тому, що ця справа є надто показовою в нашій сучасній державі. Чим далі вникаєш в неї, тим краще розумієш, що в Україні жорсткий бардак, заангажованість в суддівській системі. Якщо завтра ти станеш комусь не до вподоби, з тобою можуть будь-що зробити, можуть тобі щось підкинути, «пришити» злочин. Таке в нашій країні, на жаль, легко сходить з рук. І навіть якщо весь світ дізнається про те, що хтось у нас намагався тишком-нишком прокрутити якісь справи, все одно ані нашу владу, ані суддів це не гребе, вони просто не звертають уваги на суспільну думку.

Ми просто доєдналися до ультрас, до футбольних фанатів, які першими підняли цю хвилю протесту. Я не звертаюся до політиків, бо не маю на них ніякої надії, вони нічого не будуть робити. На них, взагалі, не треба звертати уваги. Те, що коїться в їхньому світі, можна сприймати лише як серіал «Санта-Барбара». Я звернулась до звичайних людей. І сподіваюсь, що хлопці-рокери підтримають акцію. Бо поп-зірки, скоріше, не захочуть ризикувати. Потрібно привернути увагу до цієї справи. Бо коли мажорні синочки потрапляють до суду як злодії, їх рятують. Замість них саджають простих невинних.

Тюрма в Україні – це є тренд! Тюрма – нині це символ України. Я їжджу за кордон, і тільки і чую там про наші тюремні справи. Ніхто мене не питає про те, що ми їмо, як ми співаємо, як ми вдягаємося, які в нас плани на майбутнє. У всіх тільки одне питання: кого у вас там в черговий раз посадили? Отака наша популярність в світі.

Цією акцією ви хочете пробудити людей, скажімо, вмовити їх вийти на вулиці проти свавілля судової системи? Але ж он навіть за Юлію Тимошенко та Юрія Луценко люди не дуже виходили.

Люди в Україні зараз дуже пасивні. Коли збирається не критична маса, влада може собі дозволити не реагувати, мовляв, та на вулиці холодно, українці лінуються, вже на Майдані один раз постояли, вже всі обламалися, ніхто вдруге таким займатись не буде. Треба не втомлюватися боротися за елементарну справедливість - я говорю зараз про спокій життя в нашій країні. Політика зараз, вибачте за грубість, не гребе ні в якій площині. Той цирк, який ми пережили на цих парламентських виборах, навіть описати словами неможливо. І представники суддівської гілки перші стали цими циркачами, клоунами, які виконали всі трюки для того, щоб показати потрібні результати виборів. Якщо так зробити, що протест, дійсно, піде, його всі відчують! Якщо навіть наказати тих, хто «творить» справу проти Павліченків, політики, судді зрозуміють, що люди – не мавпи, з ними треба рахуватися.

Ви заговорили про «цирк» на виборах. З одного боку, Європа визнає фальсифікації на округах, з іншого, зазначає, що голосування все-таки було «проведено добре». Фактично те ж саме – і щодо справ ув’язнених опозиційних лідерів. Є визнання політичного переслідування, але далі слів справа не йде. Виходить, натяків керівництво України не розуміє, а тиснути Європа не бажає.

Якщо керуватись тими критеріями і тими звинуваченнями, за якими посадили Тимошенко і Луценко, Ющенко і Янукович мають сидіти поруч, також має сидіти половина Кабміну і Адміністрація Президента. От хай вони собі побудують віп-тюрму і сідають в неї.

Я не вірю в Європу, я не вірю в наших інших зовнішньополітичних партнерів. Всі будуть триматись на відстані. Всі будуть діяти дуже-дуже обережно. Я була в парламенті, в комітеті з євроінтеграції – я знаю, як виглядають ці речі на зовнішньо політичному рівні. Всі три рази подують на воду перш ніж простягнуть руку Україні. Коли я їздила як депутат з робочими поїздками, усюди чула тільки одне: «спасение утопающих – дело рук самих утопающих». Не потрібно розраховувати на Європу, не потрібно розраховувати на інших сусідів і партнерів – якщо ми будемо топитися, ніхто нас не врятує.

Треба усвідомити, що нам знову почали паскудити на голову, політики знову перегинають палку, як вони її вже один раз перегинали. Треба просто донести до них думку: крадете собі гроші, ми не пхаємо носи в ті закони, які ви пишете, закриваємо очі, не чіпаємо вас, не лізьте і ви до простих людей. Коли політики починають влаштовувати розборки із простими людьми – це вже ні в які ворота не лізе.

-- «Я підтримувала на виборах п’ятьох мажоритарників»

На цих парламентських виборах до вас надходили пропозиції виступати на підтримку тої чи іншої політичної сили? Хто саме звертався?

Пропонували майже всі. Я була дуже здивована, що такі пропозиції мені робили дуже протилежні за своїми поглядами партії. Це говорить про те, що політичні сили не вникають в процеси життя в країні, їм байдуже, якої позиції дотримується артист. Всі діють за принципом: о, популярне ім’я, давай збирай нам людей, щоб ми провели якийсь мітинг. Ці технології показали, що у політиків та в їхніх штабах повно проблем, вони навіть не орієнтуються в тому, кого можна запрошувати, а кого – ні, чи потрібно, взагалі, артистів долучати до виборів. Ніхто не хоче проводити навіть малий аналіз. Та я хочу вже, щоб моє ім’я стояло подалі від політики.

Тобто всі політики від співачки Руслани отримували відмову?

Звичайно.

Але ж є інформація, що ви агітували за кандидата-мажоритарника Андрія Лопушанського. В Івано-Франківську також відбулась спільна прес-конференція народної артистки України Руслани Лижичко з кандидатами-мажоритарниками від «Удару», які балотуються на Прикарпатті – Миколою Палійчуком, Василем Онутчаком та Тарасом Парфаном.

Я підтримувала на цих виборах лише п’ятьох мажоритарників – всі вони є моїми близькими друзями, і я їх знаю в першу чергу, як надійних і порядних людей, що є не абиякою рисою для політика. Один з них допоміг мені організаційно і фінансово ще у буремному 2004-му році, коли я стартувала на «Євробачення». З іншим я робила величезні благочинні проекти, і коли в Карпатах була повінь, ми разом зробили багато гуманітарки. За цю співпрацю мені ніколи не буде соромно, ці люди є моїми побратимами, на багато речей у нас спільні погляди. Я агітувала за Андрія Лопушанського, Степана Івахіва, Миколу Катеринчука, Петра Порошенка та Миколу Палійчука – це щодо «Удару», а особисто з Віталієм Кличко ми ніяких переговорів не вели, та й він навіть до мене не звертався. Жодну політичну силу на цих виборах я не підтримувала.

В містечках, де я була з агітацією, теж такий цирк влаштовувався. В Нижанковичах я навіть не була впевнена, що вийду на сцену, були зірвані плакати, які повідомляли про те, що я приїду, а місцева влада не дала Лопушанському вийти на сцену.

А за кого ви віддали свій голос на виборах?

Утримаюсь від будь-якої агітації зараз. Не розумію, взагалі, позицію наших політиків. Вони занадто багато компроміснічають і занадто відверто займаються бізнесом. Це шито білими нитками. Я не бачу ідеологів, я не бачу людей, які займаються життям країни.

-- «Руслана в політиці – це була велика помилка»

Якщо, взагалі, оцінювати виборчу кампанію політсил цього року. Багато партій в перші п’ятірки своїх списків включили «зірок». Серед тих, кому вдалося потрапити в парламент, яскраві приклади: співачка Таїсія Повалій – другий номер списку Партії регіонів та письменниця Марія Матіос – другий номер «Удару». Як «зірка», що побувала в парламенті, і навіть почула на свою адресу багато звинувачень у прогулах засідань, розкажіть, кому потрібен цей «зірковий» десант. Це робиться тільки для того, щоб в певний час привернути увагу виборця, що не цікавиться політикою? Чи ці люди, дійсно, будуть активно працювати над законотворчістю в країні?

Я не хочу розписуватися за інших, але можу сказати за себе. Руслана в політиці – це була велика помилка. Мені не вистачило характеру дійти до кінця і дати відмову на пропозицію Ющенка, хоча давала я її сім годин. Мене вмовляли: ти ж мусиш щось країні віддати, використати свій авторитет. І я, як дурочка, повелася на всі ті розмови, і вирішила, що країні, дійсно, потрібно, щоб я щось робила в парламенті. Але коли почала пропонувати закони, зрозуміла, що цього ніхто не потребував, ніхто цього в парламенті серйозно не сприймав. Коли я відчула, що навколо відбувається лише клоунада і цирк, я і перестала ходити в парламент. І автоматично, коли Раду розпустили, пішла звідти і перехрестилася, вирішивши, що в таких махінаціях участі я більше брати не буду.

А, взагалі, наскільки можливо суміщати депутатську діяльність із виконавською, музичною, письменницькою?

Абсолютно неможливо.

Ви ж до того ще й не можете комерційну діяльність вести. Тоді мені пропонували дуже сильні світові контракти, в мене виходив альбом, ми кіно планували знімати – в нас такий величезний був проект. Та мене то депутатство підрубало як ту смереку на корені. Зрубали і вже труп віднесли до парламенту. Я вже трупом в Раді лежала, бо мене якщо від’єднати від мистецтва – я труп. І я про це говорила. Я казала, що не зможу бути депутатом, що, взагалі, не бачу свого існування без музики. Але це не цікавить наших політиків. Вони задовольняють свої примхи – доля інших людей їх не гребе.

І я не впевнена, що оці всі люди, оці «зірки» йдуть зараз в парламент по своїй волі. Не думаю, що вони аж так сильно хочуть бути депутатами. Вони самодостатні і так, їм політика не потрібна. Це треба бути збоченцем, щоб, маючи все для спокійної роботи і нормального життя, занурюватися в цей бруд. Бо політика – це енергетичний бруд. Людина мистецтва, опинившись в тому бруді, губиться, не знає, що робити, вона не знаходить спільної мови з тим середовищем. В політиків своя дуже агресивна енергетика. В цьому сенсі парламент можна порівняти з тюрмою: там теж жорсткі розбори, жорсткі «базари» в кулуарах. Це все зовсім не так, як це показують по телевізору, не так, як бачать журналісти.

Тобто ви натякаєте на те, що відомих людей, людей мистецтва політики змушують йти в Раду?

Хоча це й смішно звучить, але фактично в Раді я опинилась примусово. Достатньо лише того факту, що я, взагалі, про своє депутатство дізналася з Інтернету. Та я вже не хочу ворушити ту історію. Для мене це соромна сторінка біографії. Повірте, своїм дітям про неї розповідати я не буду.

Але не можна говорити, що ви живете зовсім осторонь від політики. На Громадському форумі Києва вам доручили контроль за «Молодіжним Києвом». Щось вже зроблено в цьому напрямку під вашим керівництвом?

В нас є один гарний проект – ми хотіли відкрити дуже серйозний і престижний навчальний заклад в Україні. Це мав би бути світовий бренд. Але нам поки що це не вдається.

До мене часто звертаються з-за кордону люди з різними пропозиціями. Але оскільки я музикант, мені не вистачає часу особисто займатись цими справами. Та я можу бути добрим посередником. Співпрацюючи після форуму з Києвом на такому рівні, у мене є можливість допомагати людям, які зацікавлені відкривати в Україні гарні некомерційні проекти. Конкретніше говорити не можу – бо все ще в розробці.

Наскільки, взагалі, в Україні складно реалізувати якийсь творчий проект? Заручитися підтримкою держави?

Нелегко. Держава у нас живе своїм життям – ті проекти її не обходять. Хоча мушу сказати, що в сьогоднішньому уряді є людина, яка допомогла мені реалізувати один проект під час Євро-2012. Я не хочу афішувати прізвище, але скажу, що все діється тільки на людському порозумінні. Якщо побудувати якісь стосунки, якщо людина, у якої ти просиш допомоги, адекватна, то можна здійснити якісь проекти. Але це велика рідкість. Краще на це не сподіватись.

Шоу-бізнес, взагалі, має максимально відокремитись від усього, що пов’язане з державою. Це комерційний напрямок, в ньому є свої економічні закони – у нас їх просто немає. Зараз в Україні шоу-бізнес тримається лише на корпоративах або шарових опенейрах. Інше – відсутнє. А це означає, що український шоу-бізнес замість того, щоб стояти на ногах, сидить на одному місці і повзає, як мавпа. Це нездорова схема, вона не дасть нормального продукту. Якщо так далі буде тривати, то розвиток української музики припиниться. Всі просто будуть думати про те, як потрапити на ті корпоративи, і всі будуть співати дуже ніжні пісні «про любов» - це комерційно вигідно, на жаль.

-- «Політики все, що могли українське вбити, вже вбили»

Як можете оцінити політику в мовному середовищі. Надання російській мові статусу регіональної – це загроза для державної української?

Я львів’янка, і ясно, що я про україномовна, проукраїнська. Ясно, що я за те, щоб в Україні культивувалося українське.

Але при цьому я розумію, що є багато російськомовних людей. В мене багато друзів, які говорять російською мовою і не переходять на українську. Але мене вони просять говорити українською, просять не переходити на російську. Кажуть: ми любимо слухати українську і хочемо вчити її. От саме таких маленьких кроків нам і не вистачає.

Я не знаю, що вирішив статус російської мови як регіональної. Нічого! Що комусь легше стало? Чи гірше? Він нічого не змінив. Це популізм певної політичної сили. Якщо йти за таким принципом, з яким вони йшли, що багато російськомовних областей в Україні, ну то давайте в тих регіонах Росії – на Півночі, в Москві, де більшість українців, зробимо другою державною українську. Адже там українців більше, ніж у всій Івано-Франківській області. Цей популізм нічого не дав ні російській мові, ні українській, ні російськомовному середовищі, ні україномовному. Я не зрозуміла конструктивності цього рішення.

А якщо говорити про те, чи вбиває це рішення українське чи ні… Українське можемо вбити тільки ми самі. Політики все, що могли українське вбити, вже вбили.

Але на телебаченні переважно звучить російська мова. А в Палаці «Україна» вже давно не виступають українські виконавці. Про що це говорить? Національний продукт не користується попитом?

Українську музику ніхто не популяризує. Складається навіть враження, що у нас просто немає українських пісень. Насправді, українського продукту – гарного, якісного – дуже багато. Українську музику сприймають в світі, але безпосередньо в Україні про неї не знають. Молоді групи роблять шикарні пісні, прекрасні треки. Але ніхто не турбується навіть про те, щоб хоч почути, що роблять в Україні. Всі просто, не вникаючи, кажуть: а, українське – гівно, а, українське – відстій. Але люди хочуть чути український продукт. Та в країні склалася інша ситуація, і я не знаю, хто почне її змінювати, і коли Україна нарешті стане Україною.

Я приїжджаю в Туреччину і чую турецької музики 99%, я приїжджаю в Румунію і чую румунської музики 99%, я приїжджаю в Росію і чую російської музики 99%. Араби співають своє, американці – своє, Латинська Америка – своє. Усюди люди елементарно слухають свою музику. А Україні треба робити висновки. Може, це прозвучить жорстко, але для мене це безхарактерність. Та треба також розуміти: якщо виконавець немає концертів в Палаці «Україна», це не означає, що він не має великих концертів в Сеулі, Філадельфії чи ще десь.

Так а що, врешті, потрібно робити для популяризації українського продукту, української музики в Україні? Ірина Фаріон, наприклад, висловила таку думку, що, можливо, варто на кшталт Франції вводити податок на чужу пісню і чужу мову.

Це нічого не дасть. Це теж дуже дивна позиція: давайте втопимо інше, щоб піднятися самим. Для мене така позиція не є конструктивною. Навпаки, люди тоді ще більше захочуть слухати чужу музику. Те, що забороняється, те і починають хотіти. Якщо вже так політики хочуть щось зробити для української пісні, я б їх попросила: забороніть українську пісню в Україні, поставте на неї заборону, і вона одразу стане популярною.