Борис Жебровський: Вчитель вищої категорії отримує дві тисячі гривень чистими

12-річна система навчання в школах була відмінена ще два роки тому. Але досі навколо цього питання в експертному середовищі ведуться запеклі суперечки. Трагедія української школи – так окреслили прибічники 12-річки повернення до 11 класів.

Гостро в цьому контексті постає і проблема профільного навчання. Ряд експертів запевняють, що якісним воно може бути лише у разі тривання протягом трьох років. Як це відбувається в Європі. В той час, як в Міністерстві освіти і науки радо «стиснули» програму в два роки, і пообіцяли в найближчому майбутньому шляхом комп’ютеризації зробити доступним для кожної дитини навчання в будь-якій школі країни – дистанційно чи екстерном. Бо вчитель в якомусь сенсі вже програв боротьбу новітнім технологіям.

Про те, як вплинула відміна 12-річки, про готовність шкіл до нового навчального року та абсурдність чуток про відміну обов’язкової середньої освіти в інтерв’ю «Главкому» розповів заступник міністра освіти і науки Борис Жебровський.

-- «Жодної хмаринки над середньою освітою немає»

Борисе Михайловичу, давайте почнемо з головного. Наскільки реальні розмови про відміну обов’язкової середньої освіти в Україні?

Жодної хмаринки над середньою обов’язковою освітою немає. Навпаки, все робиться для розвитку, для гарантії цієї освіти.

Але ж диму без вогню не буває. Достовірні джерела «Главкому» підтверджують, що така ідея озвучувалась на одному із засідань Конституційної асамблеї.

Десь хтось чув, хтось комусь сказав… Але у нас казати можна все, що завгодно. Головне, що серед документів, які прийняв уряд два роки тому, затвердивши нові стандарти школи, жодного натяку на це немає.

В кінці 90-х спроба ліквідувати обов’язкову середню освіту була. Було запропоновано зробити обов’язковим навчання до 15 років, а потім – на вибір. Це протрималось рівно один рік. Як тільки подивилися на криву підліткової злочинності, коли на вулицях з’явились підлітки 16-17 років, які не ходили до школи, все повернули назад. Школа, принаймні, старша, все-таки певною мірою виконувала не лише навчальну функцію, але й соціальну.

Я не думаю, що хтось, взагалі, ризикне публічно та серйозно внести сьогодні таку пропозицію. Якщо це політик, незалежно з якого табору, він одразу втратить свій імідж. Сьогоднішнє українське суспільство це не сприйме. Якщо десь хтось щось таке і справді сказав, то, може, оприлюднення цієї чутки піде навіть на користь.

А що ви скажете з приводу того скорочення профільного навчання у старшій школі? Оцінки експертів щодо цього питання надто різняться.

Діти п’ятого класу, які підуть першого вересня в школу, - це діти, які починають навчатися за новими стандартами. Вони провчаться до дев’ятого класу, і, по суті, завершать базову освіту. Програма з усіх предметів буде вичитана. Як у всій Європі. Після - починається профільна школа. В 2018 році нинішні п’ятикласники закінчать цикл, і для тих, хто піде в десятий клас, буде вже нова профільна школа. Два роки тому все визначили, уряд затвердив стандарти, були громадські обговорення.

Оцініть, наскільки якісним буде це профільне навчання. В чому будуть відмінності з нинішнім?

Профільне навчання – це не просто профорієнтація на якусь професію, як хтось розуміє. Це коли дитина в десятому класі має можливість визначитись з тим напрямом, який вона обрала у житті. Тобто дитина, наприклад, точно знає, що вона – гуманітарій, і тому обирає напрям, де обов’язковими будуть предмети гуманітарного циклу. А інші 50% предметів вона обирає сама, обирає те, що хоче. При чому, незважаючи на обраний гуманітарний профіль, вона самостійно може обирати фізику або математику. Сама собі формує програму.

Так звану варіативна частину, коли можна обирати предмети, в сучасній школі обирає школа. А в тій, що буде, буде обирати учень. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що істинна профільна школа майбутнього – це школа, де учень сам обирає половину предметів з навчального плану. От я знав, що мені не знадобиться математика і фізика, я був чистим гуманітарієм, але треба було вчити для оцінки. Коли я брав участь в громадських діалогах в Житомирі, Славутичі і в Острозькій академії, школярі нам розповідали, як вони до другої ночі вчать всі предмети. А коли я їм сказав, що у 2018 році можна буде обирати предмети, вони відповіли: «Ой, ми знову хочемо в школу». Це мрія багатьох поколінь.

Насправді, старшокласники давно за це проголосували.

Яким чином?

20 років тому ми в Києві створили школу екстернів. Це школа індивідуального навчання, куди приходять діти і відвідують ті уроки, які хочуть, ходять на ті консультації, які їм потрібні. Вони вже визначилися і обирають те, що їм подобається. І от десь років десять тому директор цієї школи прийшов до мене і сказав: «До нас десятками стали записуватись діти одинадцятих класів». Чому? Бо школа ж з першого класу. А дуже просто. Вони переходили до школи екстернів для того, щоб зосередити свою увагу на тих трьох-чотирьох предметах, які потрібні їм для вступу.

Коли ми ввели ЗНО, і не було ще середнього балу атестату, скільки предметів діти вчили в школах? Та вчителі піднімали ґвалт: діти не ходять на уроки, не вчать. Вони тоді так само обирали лише те, що їх цікавить. То кого ми обманюємо? В житті все рівно так було.

А тепер ми їм самі кажемо: не треба фальшивити, перевантажувати себе, обирайте те, що вам подобається, що ви вмієте, любити. І, скажімо, якщо ти обрав профільно фізику, то ти вже не дві години вчиш фізику, а шість. Що в тому поганого, якщо діти, які люблять фізику і хочуть нею займатися, замість двох годин будуть вчити її шість? А ті, які її і в дев’ятому класі не любили і не знали, будуть позбавлені цього?

Але не можна говорити про те, що кожна дитина у 15 років, насправді, визначилася у житті. Що на таких дітей чекає в тому ж 2018 році – вибір «навмання»?

Для того ми зробили одну річ, на яку наші опоненти не розраховували, на яку не пішли в Росії, якої немає навіть в багатьох країнах Європи. Ми залишили універсальний напрямок.

Може бути навіть так: в такій-то школі повністю залишили універсальний напрямок, але знайшовся один просунутий учень, який хоче обрати якийсь напрямок, і тоді він…

Переходить в іншу школу?

Не обов’язково. Він може переходити або навчатися в цій школі. Ми дали можливість або в одній школі навчатись одразу на двох профілях, або в сусідній, або в базовій, або в ресурсному центрі. Можна навчатись екстерном, дистанційно. Можна жити в селі і навчатись в київській школі. В 2018 році в кожній школі буде швидкісний Інтернет, в кожному будинку – Інтернет. Ми вступаємо в еру дистанційної освіти – і в школі, і в університетах. Ми впевненні в тому, що цей перехід на нову профільну школу буде успішним, тому що нові технології дають можливості поєднати різні напрямки. І гуманітарій зможе паралельно займатися фізикою – це не проблема. Це не те, що сьогодні, якщо тебе загнали в медичний ліцей, можливості переключитися на гуманітарний напрямок вже немає.

Ми передбачаємо, що навчання може бути також на базі профтехучилищ. І головне: більшість на виході зможуть отримати спеціальність одразу із атестатом. Автослюсар. Оператор комп’ютерного набору. Екскурсовод. 79-й ліцей разом з національним університетом імені Тараса Шевченка будуть готувати IT-спеціалістів. У нас навіть бджолярів одна школа готує – вулики там є, все, як має бути.

І якою бути система контролю у разі дистанційного навчання?

Досвід дистанційного навчання у нас вже є. В Києві є школа «Надія» - для дітей з комплексними психолого-фізіологічними порушеннями. Діти, інваліди-колясочники, приїжджають раз в місяць. А так вони сидять вдома. У них комп’ютер, в школі комп’ютер – іде спілкування. Діє така школа в Алчевську. Плюс, як приклад – наша Міжнародна українська школа при Міністерстві освіти, де навчаються екстерном діти 60 країн світу. Теж – дистанційне навчання. Тільки екзамени вони коли здають, приїжджають або сюди, або виїжджають в Португалію, Іспанію, Грецію чи Францію. А вона єдина дає можливість отримувати середню освіту та український атестат для українців в будь-якій країні.

В Америці навчання екстерном стає більш популярним. Там вже десятки тисяч дітей вчаться, по суті, вдома.

А можливість обирати кілька «профілів», навчатись в інших школах екстерном чи дистанційно буде надана лише за бюджетні кошти? Чи батькам ще доведеться доплачувати?

Звичайно, за бюджетні.

-- «Переходити до дванадцятирічки нереально»

Чому профільне навчання не можна було реалізувати в рамках дванадцятирічної системи навчання? Чи не було б воно тоді більш ефективним? Деякі експерти зараз стверджують, що при двохрічній старшій школі профільне навчання реалізувати практично неможливо. Як оціните нещодавню відміну дванадцятирічного навчання?

В нинішніх економічних умовах переходити до дванадцятирічки нереально. Щоб залишити ще одну паралель - 12-й клас, в 2012 році потрібно було 7 мільярдів гривень в бюджеті. Їх не було - це раз. Але не в цьому справа.

Давайте визначимо аргументи прибічників 12-річної школи. Перший – Європа вчиться 12 років, а наші діти будуть обділені. Пишемо листа в Страсбург, в Раду Європи з питанням: чи будуть якісь санкції до випускників 11-річної школи? Відповідь: кожна країна має право визначати термін, значення мають знання. Міф лопнув. Другий – в країнах Європи є обов’язковим середнє навчання протягом 12-14 років. Не правда. 2 чи 4 роки в старшій школі у Європі не є обов’язковими. Обов’язковими у більшості країн є дев’ять класів або до 15 років. А все інше – за вибором – для тих, хто хоче навчатися в університеті. У Європі бажають йти до університетів 9-10% випускників. А у нас сьогодні – 90%. В мої часи – було десь не більше 20%. За останні два роки, що минули з того часу, як була відмінена 12-річка, жодної скарги на те, що десь, колись, в якійсь країні не прийняли український атестат, немає.

Та ми і не були на 12-річній освіті. Це Білорусь перейшла на 12-річну систему, рік провчилась, і потім Олександр Лукашенко своїм декретом повернув 11-річну систему – після того, як почалися скарги, коли практично вся сільська школа була зруйнована, бо діти не хотіли йти у 12-й клас. Ми просто зупинилися. Перейшли з десятирічної на одинадцятирічну. Найбільша помилка багатьох експертів: ми нічого не ламали. Діти закінчили дев’ятий клас, і в липні було прийнято рішення, що буде одинадцятирічка. Дев’ятикласники не подавали документи, в селах не могли, взагалі, сформувати жодного десятого класу – діти не хотіли йти на 12 років. 80% населення, згідно соцопитуванням, висловились проти. Треба бути самовбивцею, щоб йти проти 80% і ще шукати 7 мільярдів гривень.

Міністр освіти в 2005-2007 роках Станіслав Ніколаєнко в інтерв’ю «Главкому» розповів, що за даними ООН збільшення терміну навчання в країні на один рік дає 10% росту валового продукту?

Мене дивує, де він це взяв. Якби це було так, то десь би вже знайшли 7 мільярдів, зате потім скільки б отримали.

Наскільки постраждали від того рішення навчальні плани?

Ми передивились плани старшої школи. З трьох років, що планувались, все перенесли в два. Трошечки спресували. Але там було багато годин на повторення. Тому це було абсолютно не складно. Підручники можна було доповнити – і вони були надруковані вже по нових програмах, більш ущільнених. І жоден підручник не ліг під ніж, не був вилучений з бібліотек. По них навчались і в 2010, і в 2011, і в 2012, і в 2013 роках, і ще будуть навчатися до того часу, доки не підійдуть оці нові класи. В цьому році у нас є нові підручники для першого, другого, третього, п’ятого класів, і зараз друкуємо – для шостого. Для сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого – ще кілька років будуть старі підручники. А експерти кажуть про якісь мільйони підручників і трагедію української школи.

Тобто в українській школі все добре?

Можу сказати абсолютно відповідально: трагедію української школи можуть писати лише для п’єс репертуару погорілих театрів – не більше. Українська школа жива, реформується. Вона отримала абсолютно чіткі орієнтири: ми знаємо, куди ми йдемо, і що ми робимо. Критику вислуховуємо, і робимо з неї висновки. Але коли говорять про трагедію української школи – я змовчати не можу. І друзям, які про це говорять, я кажу: не треба грішити.

Ми провели громадські діалоги «Українська школа: реалії і кроки до якісної освіти» - в Острозькій академії, в Житомирі, Славутичі, ми запрошували студентів, учнів, вчителів, методистів, вчених. Я побачив стільки розумних та відданих людей серед вчителів та вихователів дитсадочків, що будь-які сумніви просто відпали. Хто б тут не працював, що б не робили, в українській освіті залишились абсолютно самовіддані люди. Так, вони постаріли – 21% проти 9% в 1990 році пенсіонери. Так, вони часто хворіють, бо професія вчителя – це професія на вигорання. В тій же Німеччині третя частина вчителів до пенсії не працює – йдуть, не можуть. Це все зрозуміло. І проблема заробітної платні зрозуміла. Вчитель – це жертовна професія.

Ми в цьому році зробили дивовижну річ. От у нас є 20 тисяч шкіл, 20 тисяч директорів. В рамках однієї області директори шкіл одного району в червні поїхали до директорів шкіл іншого району. Один до одного. А потім у себе прийняли, але вже з іншого району. Для чого? Щоб не інспекції, а колега сказав: слухай, а я ламаю голову, а ти придумав, як це зробити. Вони таких прикладів понаходили море. От є маленька школа – шість учнів. Там тримають корову. І цього вистачає, щоб діти кожен день пили молоко. В іншій теплиця – і цілий рік свіжі фрукти. Оця інформація, яку ми отримали від 20 тисяч шкіл, і дає нам право говорити, що українська школа жива. У них є бажання щось зробити. І є багато речей дивовижних, які не можна передбачити ніякими концепціями, ніякими програмами.

Ніяких трагедій немає, не треба нагнітати.

Взагалі, ніяких трагедій? Але від правди не втекти, подивіться на викладацький склад сільських шкіл, містечок, сьогодні там можна побачити як вчитель хімії викладає дітям історію, вчитель фізкультури – хімію, вчитель інформатики – фізику.

Це якраз виводить нас на тему оптимізації шкіл. В маленьких школах – дійсно, так і є. Тому ми і пропонуємо створювати освітні округи, не чіплятися за власні інтереси чи вчителів, які там працюють, чи громади, яка користується певними політичними мотивами. Треба думати про дітей. Якщо через десять кілометрів є нова чи відремонтована школа, де є комп’ютерний клас, всі вчителі, і село це ще дихає, і є шкільний автобус, ну то чого ви граєтесь? Чого ви навколо цього танцюєте?

Проблема якості освіти, щоб ми зараз не говорили, завжди існувала. Важко її виміряти. Хоча Рада Європи спробувала. Я маю на увазі Резолюцію №13 за 2012 рік, де була здійснена спроба визначити основні критерії якості освіти. З більшості позицій ми виглядаємо абсолютно непогано. Наприклад, якщо говорити про відвідування школи, доступність до освіти – у нас тільки 1% дітей не ходить до школи. Навіть за офіційними даними – 0,3%. А ви подивіться, що робиться в країна Європи і в Америці. Там десятки відсотків. В деяких штатах доходить до 40%. Це по-перше. По-друге. У нас обов’язковою є повна середня освіта – тобто 11 класів. А у них це, як правило, дев’ять класів.

Звісно, де в чому ми відстаємо. Коли ми готували нові програми, обов’язковою позицією було розвантаження на 30% - ми це зробили. Провести психологічну експертизу і подивитись, наскільки наші програми (історія, література та інші) відповідають віковим можливостям дітей – ніхто ніколи цього не робив. Ми зробили. Не так, як хотілося, бо в нас мало фахівців психологів, які можуть це зробити, але – тим не менше. Ми зробили хронометраж. Ніхто ніколи не сідав і не рахував просто кількість сторінок у всіх підручниках і приблизний час, який потрібен, щоб діти перечитали всі ці твори і таке інше. Ми взяли всі програми, які є в країнах Європи, і зробили порівняння. Наприклад, ту ж літературу. От питання: читати чи не читати того ж Екзюпері? Ми подивились, а чи вивчається він у Франції чи в інших країнах – щоб наші діти, при спілкуванні в тих же університетах, мали якісь спільні теми. Це все впливає на якість освіти.

Україна другий раз брала участь в опитуванні, міжнародному порівняльному дослідженні якості природничо-математичної освіти TIMSS, і всі наші показники стали краще.

Оцініть рівень шкільної освіти в Україні. За критеріями Ради Європи який ви можете поставити бал?

За цими критеріями, якщо скромно, ми знаходимося десь в середині.

Той самий TIMSS це показав. У нас 19 місце з математики, 17-те – з природничих дисциплін.

Але є і інші критерії. Коли наші діти виїжджають за кордон, в будь-якій країні, вони кращі учні. Я бачив цих дітей і в Лос-Анджелесі, і в Нью-Йорку, і в Вашингтоні, і в Парижі, і в Лондоні, і в Мюнхені.

-- «Сьогодні в школу молоді вчителі майже не приходять»

Давайте все ж повернемось до проблеми якості викладання і підготовки вчителя.

Дійсно, найбільша наша проблема – це, звичайно, підготовка вчителя. Є три стовпи сьогоднішніх реформ. Перший – це новий зміст. Що наші діти повинні вчити і скільки. Другий – якими технологіями їм це знання передавати. Вчителя географії, який з указочкою стоїть біля мапи, вже мало. Є комп’ютер, Інтернет, веб-квест і багато інших технологій. Ми в цьому плані страшенно відставали. На початку 2011 року тільки третина вчителів вміли користуватись комп’ютерами. Зараз – 98%. За рік ми, по суті, ліквідували комп’ютерну безграмотність вчителя. На превеликий жаль, з державного бюджету ми не отримали жодної копійки. Все йшло за рахунок місцевих. Трошки китайці допомогли. Це погано.

І третій стовп – носій цих технологій і змістів – вчитель. Ми можемо сказати «новий вчитель»? Ні. А де його взяти? Що, людину, яка сорок років пропрацювала в школі, можна перевчити? Реально – ні. Ми це усвідомлюємо. Найбільша біда – сьогодні в школу молоді вчителі майже не приходять.

Через низьку зарплатню?

Ні. Дуже багато хто, до речі, готовий йти до школи. Немає місць. Немає вакансій!

Ну, по-перше, через величезне скорочення контингенту. Ми в 1990 році мали в школах 6 мільйонів і 300 тисяч учнів, зараз – 4 мільйони. Уявляєте собі, за двадцять років «мінус» 2 мільйони 300 тисяч учнів. По-друге, вчителі бояться йти на пенсію. Пенсія маленька. Психологічно важко. І чіпляються за кожну годину. Місць немає – молодь не приходить. В тій же Рівненській, Тернопільській областях на район один молодий спеціаліст приходить! В Києві їх стало разів в п’ять менше, аніж це було двадцять років тому. Школа старіє.

Тому ми можемо говорити лише про підвищення кваліфікації, перенавчання. Тобто вчитель той самий, але інший. Вони намагаються. Нам їх треба ще психологічно перелаштувати на те, що вони, як носії інформації, програли конкуренцію технологіям, електронним засобам. Діти звідти, в основному, беруть інформацію – це довела соціологія. А от як старший товариш, як посередник в якихось конфліктах, з родиною, як психолог – оце нова роль вчителя. Вчитель має зрозуміти: авторитарний стиль – в минулому. Монопольне право вчителя, що вони – основні носії формації, - в минулому. І лише психологія стосунків нова. Вона і дітям дуже потрібна, бо в багатьох родинах дитина не має можливості спілкуватися відверто з батьками. І перша кандидатура на відверті розмови, поради – це вчитель. Соцмережі тут теж є конкурентами.

Ми на цю проблему дивимося тверезо. І розуміємо, що новий вчитель – це той самий, але інший. Майже завершена вже концепція безперервної педагогічної освіти, наші педуніверситети будуть кардинально міняти свої програми.

Яким, до речі, є державне замовлення на вчителів?

Не ми розписуємо замовлення. Ми отримуємо його знизу. Його складає департамент вищої освіти. Воно в сумі таке саме. У нас йде перевиробництво вчителів по деяких областях, принаймні, бо немає роботи. В минулому році всього було 6616 місць, в цьому – за пропозиціями вищих навчальних закладів – 6566. В дошкільних закладах вакансії, до речі, є. А щоб потрапити в школу на роботу, як каже дехто, і гроші навіть дають.

Але ми попросили, щоб змінились пропорції держзамовлення. Нам зараз дуже потрібні вчителі інформатики і вчителі іноземних мов. Бо ми іноземну мову ввели в програму з першого, а другу іноземну – з п’ятого. Плюс, інформатика зараз – з другого класу, а не з дев’ятого. І з кожним роком потреба в таких кадрах буде наростати. Державне замовлення буде просто змінювати пропорції. Та наші педуніверситети наполовину готують вже тих же юристів, журналістів, економістів.

Головною причиною того, що в школах немає нових кадрів, ви називаєте відсутність місць. Але грошове питання теж є важливим. Якою зараз є середня зарплатня вчителя? Чи зміниться вона найближчим часом?

Середня зарплатня ані про що не говорить. По-перше, чотири категорії – вже вона змінюється. По-друге, години. Ставку у 18 годин сьогодні мало хто має.

Вчитель, який має нормальне навантаження у 18 годин, першої, вищої категорії чистими отримує орієнтовно дві тисячі гривень.

Ми на слуханнях у Житомирі сперечалися, чи треба повертати в школи профорієнтацію, як в радянські часи чи ні. Я кажу: слухайте, от хто орієнтував на професію юриста в останні десять років? І навіть коли стало зрозуміло, що «да здравствуют будущие безработные юристы-экономисты», все рівно всі продовжують туди йти. Хто їх орієнтував? Просто ринок праці показує, де можна мати гарні гроші. Все. Яка може бути зараз профорієнтація, коли можна подати документи в п’ять вузів, в кожний на три факультети? Це, виходить, в тебе має бути не одна мрія, а 15 мрій.

-- «Аварійні школи були, є і будуть»

Оцініть, чи готові вже навчальні заклади до нового навчального року?

Перше вересня – державне свято. Другого вересня навчальний рік розпочнеться у всіх школах України.

Всі школи мають бути готові до нового навчального року раніше, ніж починають святити яблука - до 19 серпня. Капітальні роботи, звісно, можуть продовжуватись і в вересні.

А як же інформацієя про те, що близько п’яти сотень шкіл в Україні в аварійному стані?

Я б не був таким категоричним в цифрах. Є перелік аварійних шкіл. Це ті школи, на які є приписи, які визнані такими відповідними службами, які обстежили, побачили тріщини, встановили маячки. Є служби – надзвичайних ситуацій, технаглядів, які можуть це визнати. Насправді, шкіл може бути і більше – бо не всі бувають обстежені. Але що? Вони з’явились тільки в цьому році? Вони вже багато років є. Головне тут, щоб, не дай Бог, хтось проґавив той факт, що вона аварійна. А те, що аварійна, - ну, все колись буває аварійним. Значить, треба ремонтувати. Проблема якраз в організації технічного нагляду.

Тим паче, що є офіційна статистика. На сьогоднішній день в аварійному стані перебуває 194 приміщення в школі. Тобто це може бути не вся школа, а спортзал, їдальня і так далі. За три останні роки їхня кількість зменшилась на 80 – на початку 2010 року їх було 274. Тут справа не в цифрах: можна сказати і 500, і 600. Але справа в тому, щоб вони обстежувалися.

Колись в Києві в 154-й гімназії, де Суркіси вчилися, на Берестейській, впала стеля прямо на парти. Вчителька побачила, як сиплеться, вивела дітей, і буквально через десять хвилин на парти впало так, що залізяки всі погнулися. Оце погано. Бо треба було дивитись, треба було обстукувати, ставити маячки. Питання технічного нагляду – оце проблема. А щодо кількості… Що ви хочете від приміщень, яким по 30-40-50-100 років? Там, де будували до революції, школи ще в нормальному стані. А де оці всі блоки – в поганому. Аварійні школи були, є і будуть. Питання в тому, щоб це не приховувати, а за цим слідкувати.

А інші матеріально-технічні питання… Парти є, вугілля завозиться по графіку. Підручники в червні для другого класу вже всі в школах. Для п’ятих класів – день-два і будуть на місці. Вчителі мали можливість їх отримати, коли йшли у відпустку, і вже щось планувати, зараз тільки методики їм інститути підкидають. Але це безкінечна тема.

Як вирішується питання комп’ютерізації шкіл?

Отут гірше. З державного бюджету коштів ми не отримували, окрім оцих китайських комп’ютерів. Але місцева влада знаходила виходи.

От ми порахували, чи зможемо починати з другого класу інформатику. Зможемо. От якщо за цей рік не вирішиться питання фінансування, то вже на наступний рік, коли буде і третій, і шостий, і другий, і п’ятий – буде складніше.

Але є абсолютно різні приклади. Школа №2 місто Золотоноша. Я питаю: скільки дітей не мають вдома комп’ютери. 4 із 330! У них голова піклувальної ради колишній мер, вони порадилися і цим сім’ям купили персональні комп’ютери додому - подарують до 1 вересня. І всі сім’ї матимуть комп’ютери. Це значить, що вони можуть встановлювати внутрішні соціальні мережі, що ніякі карантини, канікули їм не страшні. Вчитель може спокійно спілкуватись із своїми учнями. Таких прикладів багато.

Той факт, що щорічно на школи, вузи, дитсадки держава не додає майже 60 мільярдів гривень, відповідає дійсності?

В Законі про освіту говориться про те, що фінансування на освіту має становити 10% від ВВП. Зараз там трохи більше 6-7%. Ще 3-4% - якраз і є ця сума. Але ніколи 10% не було. В 2005 році було десь біля 4%. Потім стало 7%. З 2008 року знову стало падати, в 2010-му вирівнялося. Треба сказати, що цей відсоток в країнах Європи рідко буває більше п’яти. Але треба розуміти, що таке відсотки при ВВП в сотні мільярдів, і що таке відсотки від ВВП у нас. Нам і 10% буде мало. Тому що ми маємо значно менший ВВП, аніж в країнах тої ж Західної Європи. Але все рівно це більше, аніж було в 2005 році.

Скільки за останні два-три роки закрилося шкіл? І скільки відкрито нових?

Закриття шкіл або призупинення їх діяльності – це абсолютно об’єктивний процес. В усі роки, починаючи з 1991 року, в Україні закривали школи і будували нові. Але будувались вони де? Ну, скажімо, в Києві – там, де нові мікрорайони. Чи там, де зростали міста. Їх дуже мало. В 1990-му році в Києві було побудовано 10 нових шкіл і 15 дитячих садочків. В останній час – одна школа в три роки.

Зменшення контингенту призводить до закриття шкіл. Плюс, села, які залишаються практично без дітей. Динаміка різна. В 2008-2009 році їх закривалося більше, ніж в 2010-2011 роках. Можливо, тому що стали просто виконувати закон, згідно з яким без згоди громади не можна закривати школу. Наша позиція – строге дотримання закону. І коли десь школу, без згоди громади, закривають, міністр пише листа прокурору: ви порушуєте такий-то закон. Ну, якщо немає учнів, то там зрозуміло. Хоча у нас була школа, де був один учень в Одеській області.

І школа працювала?

Учень навчався у вчительки вдома. Це чисто одеські речі. Вони порахували, що якщо в це село, де один учень буде заїжджати автобус, то на бензин і інші речі буде йти більше грошей, аніж вони будуть платити вчительці, яка буде навчати його вдома. Але все офіційно – печатка, назва, реєстр. І в Китаї була така школа. Ми ще жартували, що треба підписати міжнародну угоду про співпрацю двох шкіл.

Бувають зараз навіть звернення від батьків: закрийте школу, бо все руйнується, а дітей переведіть у школу на відстані 7-8 кілометрів.

Ці процеси були завжди, але в останні роки вони перетворилися в політичні ігри. Всі пам’ятають ситуацію по макіївській школі, коли кричали: ай, закривають українську школу, всі на захист. Що таке Макіївка? 27 селищ і сам центр – це вже фактично Донецьк. Якщо закрили шахту, навколо все вмирає потихеньку. Є школи, що ще тримаються, а є ті, що вмирають. Оце якраз той випадок. Я їздив в ту школу. Там поруч, близько 11 кілометрів, є нормальна школа, директриса говорить українською, портрет Шевченка висить в учительській. Ну чого ви брешете? Дуже просто. Директор пенсійного віку, завуч її такого ж віку. Громада – це їхні родичі на половину. Підбурили батьків. От і все.

Завжди піднімається такий шум, що в Донецьку закривають більшу частину українських шкіл. За статистикою близько 80% шкіл в Донецькій області є з українською мовою навчання. Та якщо закривають школу у Львівській області, то точно закривають українську.

До речі, скільки в Україні шкіл з російською мовою навчання, а скільки з українською?

З українською мовою навчання – 16356 шкіл, з російською - 1256.

І наскільки після «мовного» закону змінилася ситуація із мовою викладання?

На практиці не змінилося нічого.