Екс-мер Києва Леонід Косаківський: Навіть Черновецький займав вищі рядки рейтингу, ніж теперішні міські очільники

У липні 1994-го року на перших в історії Києва загальних прямих виборах мером Києва був обраний інженер-радіофізик Леонід Косаківський. До речі, того ж дня відбулися і перші після проголошення Незалежності України вибори Київської міської ради. Але довго Косаківському управляти містом не довелося: спочатку у 1996-му році новообраний Президент Кучма фактично позбавив Косаківського повноважень голови Київської адміністрації, а через рік – збори депутатів опозиційної до Косаківського Київради прийняли рішення про дострокове припинення повноважень Київського міського голови (щоправда, потім суд визнав це рішення неправомірним). Основною прочиною конфліктів по лінії Хрещатик-Банкова називали підтримку Косаківським на виборах Президента Леоніда Кравчука.

Сьогодні Косаківський виступає у ролі незалежного експерта, який зі свого досвіду знає, що таке відміна виборів напередодні їх проведення, і як часто мінялися правила гри у Києві задля політичної доцільності.

-- «На жаль, у нас в питаннях щодо Києва завжди бере гору політична доцільність»

Леоніде Григоровичу, як можете охарактеризувати ситуацію, що склалась сьогодні в Києві? Київрада ніби є, але її вже ніби й немає. Керівник міста є, але його ніхто не обирав.

Це – одна з ганебних сторінок в історії міста Києва, яку хотілося б швидше перегорнути. Київ не має самоврядування. Городяни жодним чином не впливають на стан речей в місті.

Який вихід ви бачите з ситуації. Повноваження Київради закінчилися на початку червня. Влада стверджує, що депутати мають право працювати й далі. І на 19 серпня готує чергову спробу провести засідання. Опозиція впевнена, що міськрада не легітимна і блокує діяльність.

Якщо говорити про правовий бік питання, то в цій площині виходу немає. Ситуація зайшла в глухий кут і юридично з неї вийти неможливо. Останні вибори міськради і мера були в 2008 році. Потім в 2009 році було рішення Конституційного суду, який визначив, що обрані навіть на позачергових виборах рада і голова мають відпрацювати весь термін своїх конституційних повноважень. Воно було ухвалено після позачергових виборів в Києві у 2008 році, а отже, за юридичними правилами, зворотної сили не має. І йти на виборчі дільниці кияни мали разом з усією країною восени 2010 року. Коли цього не сталося, ситуація в столиці вийшла за межі правового поля. Зараз мова може йти тільки про, як у нас зараз стало модно говорити, політико-правове рішення.

Що мала б робити опозиція в цій ситуації?

Опозиція зробила дуже велику стратегічну помилку, коли навесні наполягала на виборах чергових, а не позачергових. За настроями ми бачили тоді: навіть владна більшість була готова проголосувати за позачергові вибори. Але опозиція, на жаль, наполягала на тому, що має бути обрано Київраду, міського голову на весь термін повноважень. А в результаті ми втратили вибори взагалі.

Про відсутність якоїсь продуманої лінії опозиції свідчить й останній її ляп зі спробою оскаржити розпорядження Гереги про скликання сесії на 19 серпня, який обернувся рішенням суду про визнання легітимності Київради до виборів у 2015 році, а рішення про скликання сесії — правомочним. Розіграли, як дітей.

Свого часу особисто ви стали жертвою ситуації, коли Президент і його команда вирішили підкорити владу в Києві. Ви проводите сьогодні якісь історичні паралелі?

Зараз мені дуже цікаво спостерігати як одні й ті ж люди, займали в 1996-98 роках і обстоюють зараз різні позицію. Тоді також провладна більшість депутатів Київради була не легітимною: два роки вона працювала в режимі депутатських зборів, всі рішення відмінялися судами, ніким не визнавалися, а робота законно обраної міської ради штучно блокувалася. І люди, які сьогодні голосніше всього кричать про захист самоврядування, були на чолі купки депутатів, які незаконно захопили разом з Омельченком владу в Києві. В той період часу в Києві паралельно із законним органом – Київрадою на чолі з міським головою – безкарно діяв інший – нелегітимний – орган, із також ж назвою, печаткою, рахунками в банку, який, вкупі з міськдержадміністрацією, незаконно перебрав на себе повноваження міської ради. Вони протиправно «пекли» від імені ради рішення, роздавали землю, майно громади.

Зараз вони рядяться в шати захисників самоврядування, яке в свій час в столиці й згубили. Точку зору визначає місце сидіння? Як у тому відомому літературному творі: Ваше політичне кредо? — Завжди!

Ви про тодішню команду Олександра Омельченка?

Я про Володимира Бондаренка, Олександра Чорноволенка (сьогодні народні депутати від «Батьківщини». — Главком.). А Омельченко був на чолі цього процесу. Тоді й почався цей весь «дерибан». Всі документи йшли за підписами Бондаренка та Омельченка. Тільки чомусь зараз про це ніхто не згадує.

А давайте пригадаємо ще й таке. У 1998-99 рр. Омельченко обіймав посаду голови Київради, якої не існувало тоді ні в Конституції, ні за законами України. І Рада Європи спеціально в одній із резолюцій відреагувала на цю ситуацію. Це тоді когось взагалі турбувало? Ні! Тому, на жаль, у нас в питаннях щодо Києва завжди бере гору політична доцільність. Правові норми і політична практика дуже відрізняються.

Це почалось ще з часів Кучми, коли на Конституцію і закони ніхто не озирався, і столицею правили так, як бажав тодішній президент. І сьогодні ключ від рішення кризи теж треба шукати на тій саме Банковій.

Але така ситуація може влаштовувати Банкову ще довго… В Києві у цієї влади ніколи не було підтримки.

Киян загнали в електоральну резервацію. Спочатку нас позбавили права обирати депутатів районних рад. В усіх столицях світу, в найбільших містах: Варшава, Берлін, Париж, Мадрид, Відень, Лондон, Нью-Йорк і так далі цей елемент управління мегаполісом є. Чому ж в нас немає? Він для столиці потрібен, це я кажу, спираючись на власний досвід, оскільки п’ять років очолював Печерський район.

Сьогодні нам не дають можливості обрати депутатів міської ради, міського голову.

Тому вихід єдиний – це призначати вибори. Іншої відповіді, якщо у нас демократія насправді, а не на словах, не існує.

-- «Для Кучми важливіше було позбавитися норовливого мера та прибрати до своїх рук столичне місто»

До речі, вас не вражає байдужість київської громади. Ніяких масових протестів так і не вдалось зібрати опозиції.

А вона й не пробувала це зробити. Треба також знати менталітет киян. Їм властивий такий «кухонний радикалізм» ще з часів Радянського Союзу. Після Помаранчевої революції підняти людей знову на щось масштабне не скоро вдасться. Розчарування було дуже великим і ще часу мало сплило... Але киян не треба звинувачувати ні в чому. Буде потрібно – вони скажуть своє слово.

В подіях 17-річної давнини, коли вас відсторонювали від влади в столиці, громадськість була більш активнішою?

В 1996-98 роках, коли намагалися розправитися зі мною, працював громадський комітет захисту мера, потужно виступила на мою підтримку Рада Європи, вітчизняна Феміда визнала мою правоту й незаконність дій частини депутатського корпусу, громадська думка, у переважній більшості ЗМІ були на моєму боці. Але від якихось вуличних акцій, а плани такі були, я сам своїх прихильників попросив утриматися, оскільки не хотів наражати їх на небезпеку, і волів рішення конфлікту у цивілізованому, правовому ключі.

Такий широкий загальноєвропейський резонанс, я тепер це усвідомлюю, коли відкрилися деякі матеріали про «орлів Кравченка» тощо, вберегли мене від більш радикальних дій з боку влади і її силових структур.

Але попри громадську підтримку та вимоги європейських інституцій, судові рішення, влада вела зі мною боротьбу без правил, плюючи на все це. Для Кучми важливіше було позбавитися норовливого мера та прибрати до своїх рук столичне місто. І навіть при цьому не почервоніти. Хоча він на таке не здатний генетично.

Не здатний червоніти чи захоплювати?

Червоніти. Захоплював він дуже добре, і це почав робити з першого дня, як зайшов в кабінет на Банковій. Моє відсторонення відбулося в два етапи. Спочатку в 96-му мене змістили з посади голови адміністрації. Я в порядку протесту проти політики центральної влади відносно Києва подав заяву про відставку, але її навіть не розглянули, мене звільнили за іншим механізмом, що було незаконно. Через рік мене спробували посунути з посади Київського міського голови, яку обійняв після того, як увійшов в дію закон 1997 року про місцеве самоврядування. Українські суди, а я дійшов до Верховного включно, ухвалили рішення на мою користь, що це було незаконно. Було навіть відкрито виконавче провадження.

Провідні видання тоді обішли кадри, коли міського голову не пускають на робоче місце, бо біля його кабінету стоїть озброєна міліція. Цей «рубіж» вона тримала 300 діб.

Конгрес місцевих регіональних влад, Парламентська Асамблея Ради Європи неодноразово ухвалювали звернення до президента, щоб він виконав рішення суду і дозволив мені повернутися до своїх обов’язків. Даремно.

Тобто громадське не сприйняття таких силових методів, осуд європейських структур були, але, влада виявилась до цього байдужою. Як уже йшлося, для неї було важливіше захопити важелі управління Києвом в свої руки. Вони це зробили, абсолютно незаконно поставивши сюди Омельченка.

-- «Мер Києва має доволі значні організаційні, кадрові, фінансові та інші повноваження»

Сьогодні опозиція стверджує, що без суміщення посад голови адміністрації і міського голови, яке було винайдене при Омельченку, крісло мера не має сенсу? Ви погоджуєтесь?

Ну, справа в тім, якщо взяти сам закон про столицю, то суміщення посад в ньому не передбачалося. Але на етапі підписання до тексту документа були внесені деякі правки. В своєму рішенні від 16 березня 1999 року це визнав регламентний комітет парламенту, встановивши, що були такі фальсифікації.

Що саме було «підправлено»?

Наприклад, ми проголосували за те, щоб в Києві був виконком міської ради, після «доопрацювання» закону дивовижним чином виконавчим органом Київради стала міська державна адміністрація. Ми прийняли рішення, що міськадміністрація має фінансуватись за рахунок державного бюджету, в підписаному тексті закону — внаслідок маніпуляцій — вона переведена на міський бюджет. За рахунок ще деяких подібних «правок» міська рада побавилася й інших прав, властивих усім іншим українським радам.

А суміщення посад з’явилось після сумнозвісного рішення Конституційного суду. Такий висновок був подарунком Омельченку, коли той не хотів полишати посаду в 65 років, вирішивши, що може довічно працювати, і на нього ці норми не розповсюджуються. І тоді Конституційний суд, замінюючи законодавця, не вперше до речі, фактично установив норму, що призначати головою адміністрації президент може тільки обраного міського голову.

Так за часів Кучми завершилася побудова в Києві хибної моделі влади, яка продукує більшість нинішніх проблем. Кучма поставив сюди свою людину, дав їй всі важелі управління, а законно обраного мера та депутатів відсторонив.

З тих пір наше місто й управляється не за законом, а відповідно до політичної практики, вигідної верхам.

Якщо оцінювати потенційних кандидатів на мерство, про яких сьогодні говорять, ви як киянин комусь симпатизуєте?

А хіба вже оголосили вибори в Києві?

Ще ні.

Тоді про це зарано говорити.

-- «Висуванку Черновецького Галину Герегу, схоже, все влаштовує»

Але кампанія іде. Ми це бачимо кожного дня прямо на вулицях.

Це - фальстарт. Давайте дочекаємось виборів.

До речі, у зв’язку з цим я хотів привернути увагу ваших читачів до тих суджень, які тиражуються пресою, що у нас міський голова, мовляв, не має ніяких можливостей для впливу на ситуацію у місті. Я спеціально підготував й розмістив у Фейсбуці матеріал «Чи такий вже безправний Київський міський голова?», де розвінчав усі ці вигадки, що в мера немає повноважень, що він «британська королева»… Це все неправда!

Поясніть чому?

Сьогодні в Києві є виконуючий обов’язки Київського міського голови – це Галина Федорівна Герега. Навіть зараз, поки немає обраного міського голови, за законом вона має всі його повноваження. Я стверджую, навіть з урахуванням того, що частина функцій міського голови відійшла від нього в зв’язку з розмежуванням цієї посади і посади голови міської державної адміністрації, він має доволі значні організаційні, кадрові, фінансові та інші повноваження, що, поза сумнівом, ставить його на перше місце у столичній владній ієрархії.

Добре чи погано, але в законі про столицю виписано всі повноваженні голови міського голови як належить, а от про особливості здійснення виконавчої влади, тобто міської адміністрації міста Києва, її голови там не прописано жодним словом. Тому вони взагалі невідомо чим керуються в своїй діяльності.

Відкрийте веб-портал сайт міської влади і подивіться: ви не знайдете жодного кадрового розпорядження Київського міського голови. Останнє датоване ще 2010 роком.

Про що це говорить?

Діє механізм, який передбачений законом, але він не афішується. Наприклад, Київський міський голова за законом призначає керівників підрозділів структур виконавчої влади, керівників комунальних підприємств – жодного розпорядження з цього приводу не оприлюднюється. Далі, Київський міський голова за законом призначає за погодженням з президентом і Кабінетом міністрів відповідно першого заступника і заступників голови адміністрації. Відчуваєте парадокс? Тобто, я голова адміністрації, а заступника мого призначає Київський міський голова. І судячи з тих окремих повідомлень, які іноді прориваються в пресу, ці всі документи підписує Герега, а раніше — Черновецький. Але вони не оприлюднюються, тому що це тоді підриває статус голови адміністрації, який виходить навіть не може призначити собі заступника чи начальника управління і повинен іти за підписом до Київського міського голови. Подібних казусів у законі вдосталь. Це ще один аргумент на користь того, що потрібно докорінно удосконалювати правову базу, котра регулює роботу столичних структур.

Київський міський голова за законом є розпорядником бюджетних і позабюджетних коштів. Він єдиний має право розпоряджатися фінансовими ресурсами міста. Він представляє місто на міжнародній арені; він за законами про столицю, про місцеве самоврядування має купу організаційних, фінансових і інших повноважень, тому це сьогодні основна керівна особа міста Києва.

Інша справа, що у нас спочатку Черновецький добровільно відійшов в тінь і віддав це все голові адміністрації, і зараз виконуючу обов’язки міського голови, висуванку Черновецького Галину Герегу теж, схоже, все влаштовує, і вона задовольняється тією декоративною роллю, яку їй відвели. А як іще може поводитися власниця великої торгівельної мережі, якщо вона в усіх питаннях повністю залежить від влади?

Тому я не погоджусь із тим, коли кажуть, що у нас у міського голови немає прав. Все є. Просто немає людини, яка могла б взяти на себе всю відповідальність. Бракує лише волі й бажання йти проти течії.

-- «Думкою Попова взагалі не цікавляться»

Тоді як ви оціните заяви опозиції про те, що кандидатура мера геть зовсім не важлива, бо в нього нема повноважень…

Це — лукавство.

Чому так відбувається? Адже Київ – це форпост для опозиції!

Тому що тут треба боротися. А історія показує, що, як правило, мери міста, які йшли проти центральної влади, погано закінчили. За минуле століття практично ніхто з київських керівників не полишив свою посаду з власної волі або внаслідок виборів. Їх усіх «пішли».

Я думаю, що просто шукається виправдання, дехто ще не визначився з президентськими перспективами, дехто просто очікує, дехто грає в піддавки з владою. Усе це розмови і намагання уникнути відповідальності.

Наголошу ще й на тому, що вага посади міського голови визначається не обсягом повноважень, а масштабом тієї особи, яка її обіймає. Ось візьміть рейтинги впливовості за минулий рік, опублікованими в одному авторитетному журналі. На якому місці опинився голова міської адміністрації? На 37-му. А виконуючий обов’язки Київського міського голови? На 126-му. Такого не було ще в історії міста Києва, щоб так низько оцінювали керівників столиці. Я в свій час з першої десятки ніколи не випадав. Навіть Черновецький займав вищі рядки, ніж теперішні міські очільники.

Влада навмисно девальвувала статус столичних керманичів?

Очевидно політична еліта сьогодні ні голову столичної адміністрації, ні виконуючого обов’язки Київського міського голови не сприймає як вагомих посадових осіб, з ними не рахуються. Їх в кращому випадку розглядають як бліду тінь президента і Кабінету Міністрів. У наші часи мер столиці був набагато впливовішою фігурою. Реально я рахувався лише з президентом. І то не завжди. У місті не було людини, яка б наважилася не виконати мого розпорядження, хоча формально прав тоді у мене було набагато менше, ніж тепер.

В чому виражається зневага для Попова?

З головою адміністрації не те що не рахуються, а й думкою взагалі не цікавляться. Ситуація з затвердженням держбюджету це показала. Доходить до курйозів. Йому, принаймні виглядає так, навіть не довіряють проводити наради. На всіх важливих засіданнях поруч із ним обов’язково сидить одна людина…

Хто ця людина??

Валерій Пустовойтенко.

-- «Зараз Валерій Павлович дочекався свого «зіркового» часу»

В якому статусі він там сидить?

Не знаю. Кажуть, що тепер він – радник президента. Якщо це так, то нехай би й давав поради за своїм статусом. Жодних розпорядчих повноважень ця посада не дає. Яку він виконує роль, коли постійно сидить поруч з Поповим в президіях: на засіданнях колегії виконавчого органу Київради, нарадах? Він що — наглядач? Слідкує, щоб Попов правильно себе поводив, щоб проводив «лінію партії» в столиці? Чи він у такий спосіб тішить свої незадоволені амбіції?

Адже в середині 90-х він так хотів стати головою міськдержадміністрації, аж тремтів. Але не вийшло. Він був одним із ідеологів, організаторів і виконавців тих подій, які отримали у пресі назву «переворот на Хрещатику». Згадаймо хоча б його, на той момент міністра Кабміну, донос президенту Кучмі від 12.12.1995 щодо некерованості мера Києва, зокрема, в питаннях забезпечення житлом адмінеліти, передачі цілого ряду споруд з комунальної в державну власність. Цей лист фактично відкрив фронт боротьби за відсторонення мене від роботи.

Він так старався. Адже йому була обіцяна моя посада. І після мого відсторонення в 96-му такий указ був дійсно підписаний. Але Омельченко виявився спритнішим. Спочатку 3, а потім 5 серпня 96-го на очах у численних представників ЗМІ, які зібралися на мою прес-конференцію, він показово зламав замки та захопив мій кабінет.

І що б ви думали? У будь-якій країні такий бандитський вчинок був би засуджений громадськістю та отримав би належну правову оцінку. А у нас це так сподобалось верхівці влади, що тодішній прем’єр Павло Лазаренко терміново переконав Кучму відкликати свій указ по Пустовойтенку й призначити на цю посаду Омельченка, що і було найближчими днями після цих подій зроблено. Павло Іванович особисто приїхав представляти на Хрещатик свою креатуру. Так Омельченко вислужився до керівництва міської адміністрації, а захоплення кабінетів стало нормою в українському політикумі.

А Пустовойтенку залишилися лише його мрії. В 2006-му він балотувався на посаду міського голови, отримавши непристойні 1,6%. Потім заступником пішов до Черновецького. Пам’ятаєте уїдливі заголовки тогочасних публікацій на кшталт «Черновецький «пожалував» Пустовойтенку столичні туалети»?

І ось зараз Валерій Павлович дочекався свого «зіркового» часу. Через Попова він фактично керує містом, роздаючи на цих нарадах всілякі доручення й вказівки, розставляючи на керівних постах свої людей.

Але хотілося б, щоб керівник адміністрації був більш самостійною людиною, і гідно тримав свій статус, не дозволяючи себе принижувати й так відкрито собою маніпулювати.

Ви сказали, що дуже багато залежить від масштабу особистості, яка займе посаду міського голови. Бачите сьогодні таку особистість серед тих, хто публічно виявляє бажання брати участь у виборах.

Серед тих, хто фігурує в пресі, ні. Хоча, можливо, я помиляюсь.

Розумієте, позиціонуються як можливі кандидати достойні, поза сумнівом люди.

Проте варто усвідомити, що Київ – це надто складний управлінський механізм. Коли я працював, у мене в підпорядкуванні було більше 300 тисяч осіб – людей, які забезпечували життєдіяльність міста. Ця цифра дорівнює сьогодні чисельності всієї міліції, вдвічі більше ніж чисельність української армії.

І щоби з такою адміністративною й господарською махиною впоратися, одного бажання замало. Потрібні досвід й елементарне вміння. Команда. Інакше наш чекає нова серія з «любими друзями».

Та й серед цих людей я не бачу тих, хто готовий пожертвувати всім заради інтересів Києва й городян. А таке питання перед кожним мером рано чи пізно постає. Знаю це за власним досвідом. І чи готові вони пройти такі випробування, які випали, приміром, на мою долю, я не впевнений.

-- «Інфраструктурний колапс не за горами»

Ви активно досліджуєте розвиток світових столиць. Що можете сказати про Київ: зміни в українській столиці вписуються в глобальні тренди?

Ні. Навіть якщо взяти такі речі, як стратегія розвитку міста Києва, котра є нічим іншим, ніж набором гасел та гарних картинок, проект нового генплану. Ці документи не дають відповіді на ті виклики, які постали перед нашим містом як мегаполісом в сучасних умовах.

Що саме не так?

Головна помилка розробників цих документів — ставка на розвиток Києва в існуючих кордонах, ущільнення забудови, тобто наступ на життєвий простір киян, без належного врахування взаємозв'язку з розвитком найближчих областей.

Ми втрачаємо світовий тренд, коли всі мегаполіси розвиваються спільно з прилеглими територіями. Наприклад, у Франції реалізується зараз ініціатива «Великий Париж». Амбіційний проект для 12 млн. осіб, що проживають в регіоні Іль-де-Франс, який охоплює власне місто Париж і ще 7 департаментів.

Ми ще в 1994 році визначили, що Київ має розвиватися в рамках Київської агломерації разом з прилеглими Київською, Житомирською, Черкаською, Чернігівською областями, це — десь 8 мільйонів осіб.

Це положення увійшло до програми діяльності міської влади, затвердженою на основі моєї передвиборної програми, підтриманої киянами на виборах 1994 року. Ми навіть встигли дещо зробити в цьому напрямку.

Але наші наступники про це забули. Чому б зараз не повернутися до цієї перспективної теми?

Які конкретно вигоди бачите ви в такому плані?

Київ не може щодня приймати десятки тисяч людей, що прямують вранці сюди на роботу, а ввечері їдуть додому. Це велике додаткове навантаження на міську інфраструктуру. За оцінками маятникова міграція у нас складає від 70 до 130 тис. осіб. Додайте сюди понад статистичне населення, що постійно проживає в місті.

Київ — не гумовий. Він не може прийняти всіх, хто хоче вкусити принад столичного життя. Інфраструктурний колапс не за горами. Замість розтягування Києва за прикладом Москви, на території агломерації крім столиці треба створити ще кілька центрів тяжіння зі своїми точками докладання робочих рук, соціальними об’єктами, новим житлом. Ну і, ясна річ, розвинутим транспортним сполученням. Почати варто було би з налагодження міжмуніципальної кооперації. Це був би колосальний проривний проект для держави. Але, на жаль, такими категоріями сьогодні ніхто не мислить.

А потім, хто дав взагалі право сьогодні цій владі говорити про те, що вона пропонує якусь стратегію?! Кияни її не обирали, і мандат на це не давали…

Чи бачите ви сьогодні таку програму розвитку столиці в якоїсь з політичних сил?

На жаль, і опозиція нічого не пропонує суттєвого з точки зору розв’язання проблем Києва. Їх фантазія сягає лише бажання сумістити знову посади міського голови і голови адміністрації. Це все одно, що поєднати вужа з їжаком, це несумісні речі взагалі! Адміністрація – це місцевий орган виконавчої влади, хай вона займається наглядом за виконанням законів і державних програм. А міська представницька влада має мати свій виконавчий орган, який підпорядковується Київраді, і підзвітний киянам. На чолі його повинен стояти обраний нами міський голова.

У наступній частині інтерв’ю з Леонідом Косаківським читайте про ордери на квартири, міфи про Омельченка та пропозиції Черновецького.