Ігор Луценко: Умови спеціального ізолятора – це коли 24 години сидиш фактично в туалеті

Незважаючи на протести опозиції та столичного громадянського активу, 19 серпня Київська міська рада трохи більше, ніж за десять хвилин таки провела засідання та ухвалила заплановані рішення. Всередині та під стінами будівлі в той спекотний понеділок зібралися одночасно «підготовлені» бюджетники, численні групи «тітушок», бійці «Беркуту» та провладні депутати. Все для того, щоб ті, хто виступає проти роботи нелегітимного органу, далі словесних акцій не дійшли. Але про численні сутички, вибите вікно та результати засідання троє київських активістів – Ігор Луценко, Єгор Соболєв та Олексій Герман – дізналися тільки наступного дня з газет, сидячи в ізоляторі для адмінарештованих.

Активісти політичної ініціативи «Воля» з метою завадити проведенню засідання захопили президію Київради ще в п’ятницю, 16 серпня. Далі за стандартним сценарієм: в залу увірвалися бійці «Беркуту», активістів вивезли до Шевченківського райсуду, той виніс вирок в 5 діб адмінарешту.

Термін їхнього утримання мав закінчитися в середу, 21 серпня, о 15.00. Проте всі, хто чекав в цей час активістів на Ремонтній біля спеціального приймальника, нікого не дочекалися. Із звільненням Луценка, Соболєва та Германа правоохоронні органи влаштували «цирк». На годину раніше забрали з камер, через задній двір привели до автобусу, фактично силоміць туди заштовхали та повезли до райвідділу на Прорізну – щоб вручити повістку… як свідкам подій 19 серпня під Київрадою.

Про умови утримання, настрої в міліції, підступний обман керівництва приймальника та свої подальші дії Ігор Луценко розповів в інтерв’ю «Главкому».

-- «У нас ніхто не питав, хто ми такі»

Ігоре, в середу, 21 серпня, о третій дня офіційно закінчився термін вашого ув’язнення «за злісну непокору міліції». Як ви себе почуваєте? Щось змінилося за ці п’ять діб, проведені в ізоляторі?

За великим рахунком за ці п’ять діб плани та погляди не помінялися – це точно. Змінилося сутнісне розуміння проблематики, над якою ми працюємо. Власне, розуміння того, що заважає нам в Україні нормально жити.

І що заважає?

Це щось типу рабської психології. Коли дивишся на міліціонерів, які систематично виконують якісь неправомірні, а інколи злочинні накази, дуже легко зневіритися і в народі. Але якраз основним завданням і є переконати людей, що можна жити за іншими правилами, це реалістично, і що змінити владу можна без того, щоб десь по річках плавали трупи. Тобто основне – знайти прийнятний для всіх мирний шлях перетворень, в який всі можуть повірити, який водночас не буде помстою чи бунтом і не буде сповзанням туди, куди ми зараз сповзаємо.

Розкажіть, як з вами спілкувались представники міліції, коли забирали із залу Київради, коли везли в автозаку до Шевченківського райсуду, в ізолятор тимчасового утримання. Що вам говорили? В якій формі? Чи ввічливим було це спілкування?

По-перше, я хочу сказати, що саме затримання – це була така дуже незаконна річ. Просто надзвичайна. Ще наприкінці зими та навесні ми багато працювали спільно з київською верхівкою над тим, щоб були правила доступу до будівлі Київради. І, власне, вони були прописані в певному положенні, яке ми спільно розробили. В результаті це положення періодично, в ті моменти, коли найбільше треба його виконувати, не виконується. І, зокрема, воно було невиконане в той момент, коли нас брали. У нас було право знаходитись в будівлі Київради, в сесійній залі. Але виявилось, що міліція може командувати, і нас, заарештувавши, просто викинули звідси.

Як зазначив народний депутат Олександр Бригинець, ви також могли знаходитись в залі, як помічник-консультант народного депутата. По-перше, як давно ви є помічником Бригинця і по яких питаннях? По-друге, чи ви повідомляли працівників міліції про це?

Дійсно, було порушено не тільки це положення, а й закон про статус народного депутата, який дозволяє помічникові відвідувати органи місцевого самоврядування. Якщо брати юридичні моменти, то тут багато можна розказувати.

Я є помічником на громадських засадах – термін тут не визначається. Але жодної різниці в правах в даному випадку немає. Як тільки Бригинець став депутатом, я одразу став помічником, і ми активно співпрацювали по захисту Києва.

Але у нас ніхто не питав, хто ми такі. Нам просто поставили ультиматум: або ви підете звідси, або поїдете на Прорізну, в територіальне відділення міліції. Власне, так і сталося.

Так як щодо того, як з вами спілкувалися?

Найбільш неприємним було враження від того, що частині міліції неприємно працювати, а частині – дуже неприємно. Всі міліціонери просто мріють звільнитися з міліції. Чим ближче до 2015 року, тим більше цього бажання. І це бажання їм важко приховувати – і тим, хто нас конвоював, і тим, хто нас допитував. Працівник, який допитував мене, взагалі, почав цікавитися у мого адвоката, яким чином можна було б перестати бути міліціонером і просунутися в бік адвокатури. І слідчого є такий потенціал.

Зрозуміло, що ми всі вже багато чого знаємо про цю систему. Але найбільш небезпечною з того, що ми там побачили, є поведінка суддів.

Маєте на увазі заангажованість суддів?

Судді – це ті люди, які відповідають, власне, за вирішення питань по справедливості. Їм важко закинути нерозуміння політичної ситуації, правової ситуації. Але найбільш цинічно і аморально в таких ситуаціях, як відбулась з нами, поводяться саме вони.

Не слухаються жодні аргументи, під копірку робиться вирок, рішення суду щодо адміністративного покарання. Їм байдуже було на те, що є закон, є положення. Хоча міліція намагалася максимально підстрахуватись і навіть допомагала нам, тому що всі аргументи і вся законодавча база вже були у матеріалах наших справ – і положення про доступ до будівлі Київради, в тому числі. Все було чітко прописано. І я просто тикнув пальцем судді на пункт, на підставі якого ми там знаходилися, і до якого часу ми мали там знаходитися. В пункті 4.3 там було прописано, що людина, яка за перепусткою, за паспортом потрапила до Київради, має право знаходитися там до кінця робочого дня. І за п'ятнадцять хвилин до кінця робочого дня вона має будівлю залишити. Але суддя це все не сприйняла.

А помічником-консультантом нардепа в суді ви представлялися?

Я представлявся помічником-консультантом народного депутата і посилався також і на закон про статус народного депутата. Бо і в положенні, і в законі була прописана можливість мого знаходження в Київраді. Але суддя не почув ці дублюючі одна одну норму. До неї прийшов один з начальників київської міліції, і після цього вона почала стартувати оці так би мовити рішення. І це найнебезпечніше, коли люди з інтелектом, можливістю проявити совість, так роблять. На суддю ж ніхто не тиснув, вона незалежна в своїх рішеннях.

Все інше – це було звичайне спілкування з біль-менш пересічними правоохоронної системи. Коли нас везли в автозаку, ми з тими людьми розмовляли, і намагалися вияснити, чому вони працюють в міліції, чому вони виконують ці накази і що їм робити. Ми говорили про те, як вони, взагалі, бачать майбутнє. Проблема в тому, що оці звичайні люди, які працюють в міліції, в якихось ще державних структурах, можливо, не є надто освіченими, мають одне бачення: в цій країні без жорстоких кривавих подій нічого не зміниться. Я не знаю, як вони себе бачать в цьому майбутньому, бо, насправді, якщо не дай Боже почнуться оці події, то гнів буде спрямований не на їхніх начальників, а на них, бо саме вони носять форму і систематично звикли захищати режим в усіх проявах.

-- «Через деякий час після цієї їжі мені почало ставати погано»

Розкажіть про умови вашого утримання в ізоляторі. Як до вас ставилися? Яким було приміщення утримання?

До нас ставилися з дуже великою обережністю. В перший же день нашого перебування там, до нас прийшло начальство цієї мікро-тюрми – спеціального ізолятора Головного управління МВС України місті Києві для утримання адмінарештованих. Нас попросили написати, що нас все влаштовує, що ми отримали належне ставлення і так далі. Ми написали – станом на день суботи нас все влаштовувало.

Але потім виявилося, що влаштовує не все?

Там є певні проблеми. Наприклад, персонал не завжди водить на прогулянки в тій кількості, як це б хотілося. Одна зміна мене водили «гуляти» три рази на день. А інша зміна – лише раз. Яким чином це можна пояснити – я не знаю. Можливо, лише службовою недбалістю.

Але, за великим рахунком, розуміючи, яким чином у тюрмах, у подібних закладах, у СІЗО в Україні ставляться до звичайних людей, можу сказати, що до нас ставилися нормально. Нам розповідали, що от книжки не дають. Коли нас привезли, нам давали книжки.

Скільки в одній камері знаходиться людей?

Нас весь час переводили по різних камерах. Я помітив, що там є два стандарти камер – тримісна і п’ятимісна.

В якій були ви?

Я був і в тримісній, і п’ятимісній камері. Ніч я перебував в тримісній камері, потім два дні – в п’ятимісній, решту – знову в тримісній.

Ви знаходилися там разом із Єгором Соболєвим та Олексієм Германом?

Ні. Нас розділили в першу ж ніч. Мало б сенс розділяти людей в тюрмі, якщо б вони були учасниками якоїсь банди, щоб вони не плели якісь інтриги. Але в тому, щоб розділяти адмінарештованих, на мою думку, немає ніякого сенсу.

В певний час зі мною були четверо інших адмінарештованих…

Що це були за люди?

Серед тих, з ким я там спілкувався, я б виділив дві категорії. Перші – їздять туди регулярно, і завжди сповнені оптимізму, для них це звичайна процедура. Я так розумію, що жодної виховної функції в їхньому випадку цей адмінарешт не виконує. Скоріше, це для них засіб прохарчуватися, погрітися, можливо, в зимовий період. Це не зовсім бомжі, бо бомжів туди, на щастя, не возять, але такі соціально маргіналізовані люди, колишні ув’язнені і так далі.

Друга категорія – це, дійсно, ті, хто потрапив туди випадково. Вони перебувають в легкому шоці. Багатьом з них погано – через те, що це все-таки певний стрес – потрапити в тюремні умови, раптово. У них і зі здоров’ям проблеми.

Але всі вони стали нашими палкими прихильниками. Тому що тою чи іншою мірою вони пізнали несправедливість цієї системи. Неналежне ставлення, несправедливе судочинство – це систематичні явища. І для них ми були квінтесенцією цією несправедливості, оскільки були так би мовити політичними ув’язненими.

Чим вас годували в ізоляторі?

Там такий маразм твориться з цією їжею. Номінально їжі мало б бути достатньо. Це просто пісна їжа, без м’яса. Але її трошки більше, і енергетично, за рахунок того, що ти сидиш там цілодобово, її мало б вистачати. Єдине, що вона не вітамінізована.

Але є дурні норми по калорійності. І до цих норм ту їжу доводять якимись штучними жирами, і її стає неможливо їсти. Сніданок, наприклад, представляв собою якісь макарони з жирною приправою, яка просто робила їх неїстівними. Через деякий час після цієї їжі мені просто почало ставати погано, і я зрозумів, що краще її не їсти. Більшість з тих, хто там сидів, також її не їли. Фактично їсти можна було хліб і чай.

Олексій Герман начебто навіть оголосив голодування? Через що саме?

Так. Але з цього приводу я не встиг з ним поспілкуватися, бо після звільнення ми поїхали додому. Наскільки я чув через двері, в нього були претензії по кількості прогулянок.

Прогулянки – це дуже важливий процес. Бо в тих умовах є дві речі лише: харчі і прогулянки. Прогулянки відбуваються в таких «колодязях». Тебе виводять туди, небо видно лише далеко вгорі, навколо тебе десь чотириметрові стіни, невеличкий простір. Якщо тебе виводять туди, то, в принципі, ти там нічого і не бачиш. Тобто бачиш оті страшні стіни, твої сокамерники в цей час палять, і ти навіть не можеш нормально подихати повітрям. Зрозуміло, що їм треба попалити, бо палити можна тільки там. Для людини, яка звикла палити по пачці в день, таке перебування, звісно, стає страшним шоком. Я їм не можу сказати, щоб вони не палили, бо їм погано, коли вони не палять. Але мені всім цим доводиться дихати. Логічніше було б поділити людей на тих, хто палить, і тих, хто не палить. І виводити по черзі одних і інших.

Що, окрім їжі та прогулянок, було ще у вашому розпорядку дня? Якісь виховні роботи?

Нічого не було. Теоретично ми могли залучитися до якихось робіт. Нам пропонували це спочатку, але я не пішов, бо хотів відіспатися від тієї безсонної ночі. А потім мені вже не пропонували.

Мені розповідали, що зимою людей виводили на прибирання снігу, території. Тобто, в принципі, це могло б оздоровити ситуацію, коли ти 24 години сидиш фактично в туалеті. Бо туалет знаходиться фактично у камері, і там пахне. 24 години сидіння в туалеті створюють таку трохи нездорову атмосферу. Плюс, те, чим утримання тут відрізняється від тюрми, - заборонене спілкування із зовнішнім світом. Не можна ані подзвонити, ані з кимсь побачитись.

-- «Нас обманули, щоб ми не чинили фізичного спротиву»

Вашого звільнення всі чекали на Ремонтній, біля спеціального приймальника для утримання осіб, підданих адміністративному арешту. Потім стало відомо, що вас начебто етапували у відділення міліції на Прорізній, по дорозі начебто в автобусу, що вас перевозив, скінчилося пальне… Що відбувалося, насправді? Навіщо? І як це пояснили в міліції?

В мене з самого початку підозра, що відбувається щось не те, бо нас трошки раніше почали збирати. Там немає ні в кого годинників: ані у арештованих, ані у охорони. Але приблизно я так порахував, що нас почали збирати раніше на годину. Виявилося, що недарма. Вони намагалися не дати нам нормальної можливості поспілкуватися з пресою, зробити так, щоб не було отієї картинки, що ми виходимо, щось розповідаємо. Нас вирішили завести і випустити з Прорізної. Нас визвали і повели. А ми ж не знаємо, куди там йти. Прийшли до якоїсь щілини в паркані, і зрозуміли, що опинилися вже на задньому дворі. Там була якась цегляна стіна збоку. Між цією стіною та закладом стояв мікроавтобус. Довкола висока трава. Бачимо, що щось не те. Питаємо: що відбувається? Нам кажуть: ви ще годину маєте слухати нас, сідайте в мікроавтобус, ми вас повеземо до Шевченківської РУВС, звідти вас випустять. Бо там треба закрити якісь папери. Тобто якась дурна формальна відмазка.

Ми кажемо: ні, чекайте, це не схоже на нормальний процес. Бо якщо б нас вже мали вести в РУВС, то мали б вести в автозаку, бо адмінарештованих зазвичай возять в автозаку. А то був звичайний мікроавтобус. Кажемо: або везіть в наручниках, або відпускайте, бо рідні нас тут чекають. Вони, звісно, відмовилися. Я запропонував хлопцям: сідаймо, будемо тут чекати – бо звільнення вже звили шістдесят залишилося. А запихнути в такий мікроавтобус силою було б важко.

Рядовий персонал дуже цікавився нами, ми були них непересічні гості, багато їм розповідали, вони до нас обережно ставилися, і ми були на якійсь позитивній хвилі із звичайними конвоїрами. А начальство нас в той момент просто підло обмануло.

Яким чином?

Врешті ми з ними домовилися: окей, ми сідаємо нормально в мікроавтобус, але дайте хоч сказати рідним, що нас випустять, але випустять не тут, а там. Щоб у них не було того страшенного шоку, що мають вийти люди, а хопа – їх немає. Домовилися, що піде скаже про це Єгор Соболєв. Але тільки ми зайшли в мікроавтобус, бачимо, що несуть вже Єгора.

Тобто несуть?

Ну, тягнуть по землі. Він кричить. Тобто нас обманули, щоб ми не чинили фізичного спротиву. Неприємний момент.

Потім цей мікроавтобус, як скажений, починає їхати по тій просьолочній дорозі, начебто за нами хтось женеться. Ми проїжджаємо ПТСку 5 каналу – вона стояла поза видимістю воріт, там якийсь технічний персонал, ми їм кричимо, що нас везуть, а вони не розуміють, бо тільки приїхали. Нас провезли хвилин п’ять-сім, і у автобуса закінчилося пальне, мабуть, через те, що водій так газував. Було б цікаво, якщо б воно ще десь на мосту закінчилося. Але ми і так заблокували стоянку. Стоїмо, чекаємо. Страшенно нервуються міліціонери. Пройшло вже 25 хвилин, а у Германа було записано тридцять з чимось хвилин під час арешту – тобто його треба було вже відпускати. Нас з Єгором ще десь десять хвилин – ні.

Врешті, під’їхала якась машина, перелили з неї бензин, і повезли нас далі. За часом виходить, що вже мають звільнити, а фактично все ще везуть Києвом. Коли нас привезли на Прорізну, ми добилися того, щоб зафіксували час, коли нас туди доставили. А та процедура, через яку на туди везли, полягала в тому, що нам вручили повістки як свідкам подій 19 серпня.

Подій, свідками яких ви апріорі бути не могли?

Це якраз третя доба нашого ув’язнення. Не знаю, як це виглядає в їхніх очах, але в наших очах - це повний маразм.

Тобто вас тепер ще будуть викликати на допити і розпитувати про те, як «позасідала» Київрада в той час, коли ви перебували в ізоляторі?

Так, як свідків. Будуть питати, що ми знаємо про те, що там відбувалося. А ми дізналися про події 19 серпня з газет, які нам передали. Ми тільки тоді зрозуміли приблизно, що хоч було.

Коли вручили повістки, одразу випустили. Ми потім ще хвилин 10-15 чекали, поки до нас всі доїдуть.

Беручи вас під варту на п’ять діб вам інкримінували «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції». Ви будете оскаржувати ваш адмінарешт?

Я буду оскаржувати і адмінарешт, і те, що нас фактично протримали на годину більше. Ми сфотографували цей журнал доставки-випуску. Ми вважаємо, що в тому, що відбувається з нами, в країні, взагалі, винуваті не просто якісь верхи, а ще й безпосередньо виконавці – начальники Шевченківського РУВС, главку київського. Вони організовували весь цей фарс навколо нас. Ми, насправді, не очікували, що буде такий галас навколо цього.

Тобто варіанту, що вас арештують, і з Київради ви поїдете до суду, а далі до ізолятора не було?

Ми думали, що нас просто викинуть звідти, ну, може, ще призначать якийсь штраф і все. А вони вирішили таким чином нас залякати, залякати інших активістів. Зрозуміло, що замовники тут – це Герега, Попов і так далі. Але відповідальні за це все безпосередньо в міліції, яка робила оці всі фальшивих документи по наших справах і так далі.

-- «Я б на нашу київську владу просто не звертав би уваги»

Тетяна Чорновіл, яка також проходила «по справі», отримала статтю «дрібне хуліганство» та два штрафи. А ви – п’ять діб арешту. Завданням було не допустити вас до участі в акціях під Київрадою 19 серпня?

Нас хотіли ізолювати, щоб ми не заважали їм проводити засідання Київради.

Вони спочатку думали оформити на нас штраф. Але потім виникла якась пауза, у них помінялися плани, і після цього нас повезли в суд, суд прийняв рішення, після того як один з міліціонерів київського главку прийшов до судді. До Чорновіл не могли застосувати адмінарешт, бо вона мати малолітніх дітей, і вона ще в декреті. Тому і сенсу не було її забирати. А нас вони закрили – ці, дійсно спрацювало. Бо за 11 хвилин, за допомогою «Беркуту», «ті тушок» та бюджетників, вдалося провести засідання.

Активісти, які були під Київрадою в понеділок, розказували, що не вистачало буквально декілька людей для того, щоб все-таки більш ефективно завадити оцьому нелегітимному зборищу.

Якщо говорити про рішення, які прийняло оце «нелегітимне зборище». Навряд чи ви не погодитеся з тим, що виплата муніципальних надбавок працівникам бюджетної сфери була, дійсно, потрібною.

Насправді, всі повноваження для того, щоб збільшити надбавки, були і без цього рішення Київради. Це було заплановано просто з самого початку, що начебто потрібно прийняти якесь рішення про надбавки.

Яку головну мету переслідувала ваша акція в Київраді? Фактично, якщо говорити про досягнення тут і зараз, то його не було. Хотіли в черговий раз звернути уваги на проблему та активізувати суспільство? Як можете оцінити її здійснення?

По-перше, ми показали не легітимність цієї влади, взагалі, і київської, зокрема, показали, що вона не може діяти легально, а може діяти тільки силою. Навіть однією міліцію не може обійтися – потрібні ще якісь найманці, провладні народні депутати. Ми хотіли реальну ситуацію розкладу права і сили. Це спрацювало навіть більше, ніж ми очікували.

Я б на нашу київську владу просто не звертав би уваги. Тихенько від штовхав би у куток і далі робив би свою справу. Але їм же хочеться продемонструвати свою силу.

По-друге, ми все-таки багато говоримо про те, що наша судова система, наша міліція, так звані правоохоронні органи є найбільшою хворобою на сьогодні. І яка б влада не приходила, ця хвороба все одно буде поганою, бо погана сама система, якою вони керуються. Ми ще раз це показали на нашій шкурі. Всіх суддів, всю міліцію потрібно абсолютно по-іншому формувати, щоб вони були незалежні, професійні, у них був якийсь моральний авторитет і так далі. Щоб така система працювала. І тоді у нас право буде правом, а не невідомо чим. Це основний наш посил. Його ми озвучували ще у боротьбі за політв’язнів, яку почали півтора роки тому. А вона врешті вилилися в те, що і ми вже стали такими мікро політв’язнями.

Зараз вже є прогнози відносно того, що наступне засідання Київради відбудеться через місяць. Якими будуть ваші дії? Знову прийдете в сесійний зал?

Ми не будемо повторювати той самий сценарій. Кожного разу ми діємо по-новому. Зрозуміло, що ми будемо перешкоджати цим діям, будемо якимись способами показувати нелегітимність цього зборища. Це не більше, ніж зборище. І особливо це стало зрозуміло після того, як вони стали наймати якихось «тітушок», щоб проводити якісь зібрання. Будемо намагатися розширювати свою діяльність стосовно агітації щодо правопорядку. Напрямок правопорядку зараз стає все більш важливим. Ми оцінили настрої міліції, їхнє розуміння ситуації. Є, насправді, дуже небезпечний сигнал. З одного боку, обиватель налаштований дуже жорстоко, з іншого, міліція також із приреченістю бачить, що без чогось кривавого змін в країні не буде. Ми працюємо над тим, що не кривавим чином зробити нормальну країну.