Сергій Головатий: Законопроект Колєсніченка-Олійника – це справа ФСБ

Сергій Головатий: Законопроект Колєсніченка-Олійника – це справа ФСБ

Екс-міністр юстиції констатує: вся влада опинилась у руках Януковича без жодних юридичних підстав

Одним з варіантів виходу з політичної кризи багато хто називає скасування рішення Конституційного Суду щодо відміни політреформи 2004-го року. Таким чином в дію знову вступить Конституція зі змінами, прийнятими між другим і так званим третім турами минулих президентських виборів, що суттєво урізають повноваження голови держави.

Основним модератором цього процесу в парламенті є депутат Давід Жванія, що нещодавно вийшов з лав фракції Партії регіонів. Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, який він очолює, ще 18 грудня того року підтримав рекомендації для Верховної Ради ухвалити Акт щодо відновлення легітимності Конституції України 1996 року зі змінами, внесеними Законом №2222-IV від 8 грудня 2004 року. Але очевидно, що його прийняття в залі парламенту можливо лише за доброї волі самого Януковича, який поки що не був помічений в бажанні іти на компроміси.

Сам акт, який подається на розгляд Верховної Ради, як виявилось, на прохання зацікавлених сторін, готував екс-міністр юстиції Сергій Головатий. Він є депутатом шістьох скликань, а останній його похід в парламент у складі Партії регіонів завершився тим, що скоро після перемоги Януковича на президентських виборах Головатий почав відкрито його критикувати. Сергій Петрович практично не голосував разом із фракцією і зараз Президент тим більше не може розраховувати на позитивні оцінки з його вуст.

Головатий поділився з «Главкомом» своїми досить емоційними думками з приводу необхідності обмежити президентські повноваження і пояснив, чому «перезавантажити» державу можна тільки в стінах Верховної Ради.

«Це вже – дно. Далі падати нікуди»

- Відтоді, як у 1991 році Україну було проголошено незалежною від Москви державою, а у 1996 році у парламентський спосіб від імені народу було прийнято першу за всю українську історію справжню Конституцію, де було визначено сутність цієї держави як демократичної, а її головним обов’язком – утвердження і забезпечення прав і свобод людини, наприкінці 2013 року ця держава опинилась на межі краху, – категоричний Головатий. – За понад два десятиліття український політичний досвід породив те, що зветься «неспроможною державою», відоме в зарубіжній політології як failed state. Критичним для такого клейма стало листопадове «непідписання» у Вільнюсі. Хоча сповзання у цю прірву розпочалося відразу ж по сходженні на президентський пост Віктора Януковича у січні 2010 року та завдяки антиконституційному посиленню його влади кількома місяцями пізніше.

Вдумаймось: вряди-годи успішна в минулому наша держава наразі не функціонує – ні назовні, ні всередині країни. Назовні – Україна в повній ізоляції через свого президента та наслідки утвореного ним уряду. Усередині – ні охорона здоров’я, ні освіта, ні наука, ні культура, ні соціальний захист, а головне – стан із правами і свободами людини, жодною мірою не відповідають тому, що вимагається від держави конституційно встановленим принципом людської гідності. Названий «міліцією» ще за совка «озброєний загін народу» (озброєний «до зубів» за рахунок закритих шкіл і лікарень там, де їх найбільше потребують) боронить не людей від злочинців, а молотить беззахисних дітей, жінок і чоловіків у літах, розбиваючи їхні черепи, ламаючи їхні ребра та спричиняючи крововиливи в їхніх очах, доводячи свою псячу натуру, служачи сьогочасному цареві. Це вже – дно. Далі падати нікуди. Треба вибиратись із цієї прірви. Мільйони повстали.

Навіть і ті, хто не знає Тарасове: «О, люди, люди-небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди – не собаки!». Проте загалом ситуація дуже скидається на ту, що відома з анекдота про мавпу з гранатою: не знаєш, коли вона її жбурне і куди. Але знаєш: якщо поталанить ту гранату вирвати з передніх кінцівок мавпи, то – вже маєш пів-справи. Граната – об’єкт, а мавпа – суб’єкт. Політична наука вчить: об’єктивні речі завжди вагоміші за суб’єктивні. Об‘єктивні – такі як конституція, інститути влади та їх механізми тощо – набагато сталіші. Бо їх щороку, чи – щоп’ять, чи, скажімо, навіть щодекади – у легітимний спосіб поміняти не так то уже й легко. Тому то і прийшла у голову ідея – за ситуації, що склалася, пріоритетною слід визнати обєктивну річ – «гранату». Такою річчю на сьогодні є псевдолегітимний конституційний правопорядок. Про його псевдолегітимність вже наговорено багато. Час від балачки переходити до діла. Єдиний шлях – поновити цілковиту легітимність української конституції. За екстремальних умов (а таким є теперішній час в Україні) єдинолегітимним органом, у якого є всі повноваження та всі можливості таке зробити – це парламент. Моя ідея – Верховна Рада України своїм одноразовим та спеціальним рішенням (яке я пропоную назвати словом «Акт» – подібно до того, що парламент ухвалив у 1991 році як «Акт про незалежність») має поновити легітимність конституційного правопорядку в Україні.

Чи є політична підтримка цієї ідеї?

Ця ідея отримала схвалення з боку одного з профільних парламентських комітетів. На організованому ним «круглому столі» ще у середині грудня її підтримали три опозиційних фракції у особі присутніх там безпосередньо їх очільників. Представник комуністів від імені фракції висловилася солідарно. У преамбулі підготовленого мною проекту Акта чітко наголошено на тому, що Конституційний Суд у 2010 році вийшов за межі своїх повноважень. Крім того, він дуже нечітко виписав своє рішення. Посилання на Конституцію в редакції 1996-го року присутнє у ньому лише в його мотивувальній частині, яка не є нормативною. Вона є доктринальною, тобто – висловленням наукової позиції. А наукова позиція – завжди дискусійна. У резолютивній же частині рішення немає жодного прямого твердження про те, що з певного часу в Україні чинною визнано Конституцію в редакції 1996-го року. Тому жодних (наголошую: Ж О Д Н И Х!!!) юридичних підстав для того, щоб від часу ухвалення судом рішення наша держава почала була функціонувати за іншими конституційними нормами, ніж у редакції від 2004 року, Н Е Б У Л О і Н Е М А Є !!!

Але ж почала функціонувати…

Так, почала. Але де-факто. Без жодної на те юридичної вказівки. Таке можна назвати «повзучою узурпацією влади» – без жодних юридичних підстав уся влада опинилась у руках однієї особи. Тому Венеційська комісія у своїх висновках зазначила, що рішення Конституційного Суду від 2010-го року порушило питання легітимності діючих державних інститутів – зокрема, Президента України, якого було обрано на основі тих конституційних положень, які згодом було визнано такими, що буцімто не мають юридичної сили. Венеційська Комісія прямо зазначила, що внаслідок рішення Конституційного Суду Президент набув набагато більше повноважень, ніж він мав на момент обрання, і які були відомі виборцям під час голосування на президентських виборах. Тобто, з точки зору теорії права, теорії природи влади – народ не висловлював свою волю на наділення цієї людини такими повноваженнями, які вона сама собі привласнила на основі особистої примхи.

Пам’ятаєте, як тодішній міністр юстиції Лавринович доводив, що народ голосував за Януковича як за фізичну особу, а не сукупність повноважень?

Так-таки-так… Але ця «фізична особа» не у вакуумі ж і не в космосі перебуває, а на українській землі та у спільноті українських громадян. Тому вона одночасно «прив’язана» і до своїх співгромадян, що голосуванням призначали її на президентську посаду, і до визначених у Конституції повноважень, передбачених для цієї посади (а не для особи) на той момент, коли вона заступає на пост, куди її призначено народом. Лавринович міг так формулювати, знову ж таки – суто доктринально. Проте позиція Венеційської комісії у цьому питанні (а її думку враховує навіть увесь Євросоюз чи вся Рада Європи) для мене є набагато вагомішою та бездоганною у порівняні з науковою думкою колишнього міністра. Бо оцінка Венеційської комісії – це оцінка єдиного та найавторитетнішого у всьому світі експертного органу у ділянці конституційного права. А позиція Лавриновича – для «круглих столів» чи для «ексерсізів» на наукових семінарах. Отже, Венеційська комісія каже однозначно: від 2010 року діяльність головних органів державної влади базується на нормах, зміненим судом (як органом держави), а не Верховною Радою – як єдиним демократично легітимним органом (тобто – органом народу).

За нашою Конституцією, положення про повноваження вищих органів державної влади можна змінити виключно шляхом голосування у парламенті. Венеційська комісія чітко підтвердила це. Тому моя пропозиція – це стовідсотково легітимний спосіб виходу з політичної кризи, коли рішення про відновлення чинності норм Конституції в редакції 2004-го року приймає Верховна Рада. Звичайно, теоретично можна вести мову (як це йшлося під час згаданого мною «кругового столу») про прийняття змін до Конституції в установленому нею порядку. Але це дуже тривалий в часі шлях. А гостра політична криза часу для такої розкоші не надає. І не тільки часу. А й власне сприятливої атмосфери за гострих політичних криз не буває. Та ще й окрім часу, для конституційних змін, передбачених відповідною процедурою (тобто – упродовж двох поточних сесій парламенту) потрібен консенсус не менше ніж двох третин парламенту. У нашому випадку – теоретичний варіант так і залишається теоретичним. Практичних наслідків він не дає.

Обговорюється також варіант, коли Конституційний Суд сам може відмінити своє горезвісне рішення.

Дійсно, про таке мовить не один фахівець, що вважає себе таким у ділянці конституційного права. Але я у відповідь кажу: це – велика ганьба! Бо коли Конституційний Суд як єдина інстанція, що виносить рішення з питань конституційного правопорядку, сам визнає, що допустився помилки (і не в частковому питанні, а – стосовно усієї Конституції!!!), то він має саморозпуститись. Усі судді тоді мають одночасно подати у відставку. Таке можливе? Звісно, ні. Погляньмо: у системі судів загальної юрисдикції є декілька інстанцій, щоб досягти мети – забезпечити принцип справедливого судочинства, враховуючи з давніх часів думку про те, що errare humanum est (людині – властиво помилятися). У цій системі кожний суд вищого рівня має можливість виправити помилку суду (судді) нижчого рівня. Але ж Конституційний Суд – це єдиний (!) орган, що тлумачить Конституцію. Він не має права на помилку, попри навіть притаманні людині від природи вади. Тому то й суддів тут аж вісімнадцять! Щоб колективно обмірковувати та стояти на заваді «продажній трійці» чи навіть «п’ятірці». А коли «продажною» виявляється ціла «чортова дюжина», то це вже не помилка, яку не виключає природа і фізіологія та допускає філософія і психологія. Таке у юристів уже входить у конкретний понятійний апарат з ділянки кримінології. Понад те – конституційна практика європейських країн, у деяких з яких конституційні суди існують уже понад півстоліття, не знає жодного (!!!) такого випадку, коли б такий суд коли-небудь скасував би своє власне рішення. Якби у нас таке сталося, то Україна небезпідставно заслужила б, приміром, таке звання: «гірше-ніж-бананова-республіка». І про таку ідею можна говорити лише в рамках наукової дискусії. Але, спираючись на історичний досвід людства, виходячи з національної гідності – такого робити не годиться. Бо тоді це була б велика ганьба. Проте я цілком допускаю, що Конституційний Суд у нинішньому складі може це реально зробити – але якщо надійте політична вказівка на це.

Так тепер можуть дати завдання повернути все назад, якщо на те буде добра воля.

Цим же суддям свого часу вже було поставлене політичне завдання (виписати рішення так, щоб уможливити оволодіння усією владою однією людиною), і вони з ним легко впорались. Правда, тим самим підвівши риску під поняттям «орган конституційного судочинства». Відтоді – це стовідсотково «орган безвідмовного виконання політичних замовлень»… І зараз у науковому середовищі є пропозиції, щоб Конституційний Суд повернувся до цього питання у зв’язку з наявністю нових обставин, які минулого разу буцімто не були враховані. Стривайте: якщо певні обставини на час розгляду питання тоді існували, то вони вже не «нові», а якщо вони просто не були враховані, то це вже свідома дія суду, а не помилка. Якщо ж, як деякі кажуть, Президент подасть суду певний «маячок», то це означатиме лише те, про що я вже казав: що суд є залежним виключно від глави держави, що за таких умов годі вести мову про конституцію, конституційне судочинство чи про верховенство права.

«Зараз майже неможливо усунути з посади Януковича»

Але чи гіпотетично Янукович може піти на послаблення своїх повноважень через будь-який механізм?

Це політичне питання, воно – не до мене. Коли людина висловлює свій протест, вона сподівається, що її почують, тим більше коли наявний багатомільйонний мирний протест. Але той, до кого протест звернено, не реагує, хоч і обіцяв: «почую кожного». Тобто глава держави не виконує тієї функції, яку покладено на нього Конституцією. Його обов’язок як політика – відповідним, тобто належним, чином відреагувати на цей протест. За Конституцією головним обов’язком держави є забезпечення прав і свобод людини – людина, її життя і безпека визнаються найвищою цінністю. Коли ж держава не виконує оцього свого головного обов’язку – у народу є право на повстання. Адже держава ставиться до людей не по-людськи, а по-звірячому. Доказ – людей б’ють по-звірячому.

Прихильники влади люблять посилатися на те, що в цивілізованих країнах протестувальників теж б’ють і водометами розганяють.

Коли днями Греція перебирала головування в Євросоюзі, в Афінах були масові протести, бо там люди вважають, що ЄС спричинив кризу в Греції. І що там тільки не кидали в поліцію… І за усіх цих протестів та усіляких їх форм було заарештовано лише одну людину. Причому заарештовано не за сам протест, а за спричинення майнової шкоди. А хіба ті українські студенти, яких по-звірячому гамселили, якусь майнову шкоду кому-небудь були заподіяли? Вони ж не кидали в «орлів» Захарченка запальну суміш, не били його «орлят». Я в українській політиці уже майже 25 років. Але такого звірства з боку влади не пам’ятаю.

Ви вважаєте, що якщо повернутися до Конституції 2004-го року, то всі перекоси зникнуть?

Я глибоко переконаний, що проблема не лише і загалом у положеннях Конституції. Ані Конституція в редакції 2004-го року, ані Конституція в редакції 1996-го року не є тими актами, яких влада дотримувалась чи хотіла того. Першопричина – в людях. Проте, коли в одній точці сходяться об’єктивне – тобто недосконалість принципів, які покладено в основу фундамента держави, та суб’єктивне – себто особа, у якої немає знань, немає досвіду, але як найголовніше – немає совісті, а відтак не бажає нести відповідальність за невиконання свого головного обов’язку, у якої є тільки власна примха використовувати систему влади для особистої користі, для особистого збагачення і утримання будь-якою ціною при владі, тоді ситуація ще страшніша. Питання моралі, совісті, чеснот, справедливості, якості знань тощо – у Конституції не пропишеш. Це – дано людині, чи не дано. Ще у радянські часи поширеним був анекдот про тодішній суд, коли запитують: «Вас судити як – по закону чи по совісті?» Тобто: по-народному означало, що закон у радянській системі – несправедливий, а от «по совісті» – це природно для людини.

Українська система законів (особливо за нинішнього режиму, який – як «яблуко від радянської яблуні») – ще дуже далека від ідеалу справедливості. Та й у законі не розпишеш, що таке справедливість. А що вже казати про практику їх застосування, демонстровану і «орлами» з «орлятами», «беркутятами», «грифонятами» та іншими «пташенятами» того самого штибу , і слідчими, і прокурорами, і суддями. Тобто – усією сучасною юридичною системою держави. Включно – з Уповноваженою з прав людини від Верховної Ради… Зараз питання таке: яку з перешкод, що зійшлися в одній точці – об’єктивну чи суб’єктивну – легше подолати. Зараз майже неможливо усунути з посади особу, яку люди обрали. Бо її легітимний строк перебування на посаді – п’ять років. Але недосконалість інституційних структур можна дещо, як кажуть, «підлапічити». Можливо, за ситуації масового протесту, не чекаючи змін до Конституції, треба політичним шляхом через Верховну Раду затвердити оце, пропоноване мною, юридичне рішення.

Ваш прогноз – чи найближчим часом Рада може його прийняти?

Я не можу і дуже не люблю давати прогнозів. Коли в мене попросили консультаційної послуги та експертної оцінки, я відгукнувся. Все решта – відповідальність політиків.

Хто попросив? Група Жванії?

Це не так важливо. Є багато людей, які перейнялися проблемою виходу зі складної ситуації, що є. Я не вдамся до прогнозів щодо дій політиків. Але знаю точно – моя ідея виявилася продуктивною, її багато хто визнав корисною і практично здійсненною. Звісно, противники цієї ідеї будуть шукати вразливі місця і говорити, що це юридично неправильно. Але й на це є своя «скидка». Я б щонайменше вважав би це змаганням думок.

«Ніколи в Партії регіонів не було моїх однодумців»

Ви зараз спілкуєтесь з колишніми колегами-«регіоналами»? Які в них превалюють думки з цього приводу?

Я завжди спілкувався один-на-один лише з одним «регіоналом», прізвище якого – Янукович. Це було дуже давно. Ніколи в Партії регіонів не було моїх однодумців. Тому, навіть будучи у фракції за певних обставин, я не змінив свого позапартійного статусу, який я закріпив за собою ще від березня 1990 року. Відтоді як «регіонали» «здали» Росії частину державного суверенітету України, у неконституційний спосіб продовживши перебування Чорноморського флоту в Севастополі, скориставшись дублікатом моєї картки для голосування (бо її оригінал був у мені в кишені під час мого перебування у Страсбурзі на сесії в ПАРЄ), я практично припинив з ними спілкуватись. Від травня 2010-го року ледве можна знайти якесь моє голосування у Верховній Раді... За ситуації , що нині склалася, я переконаний в одному: правда на стороні тих, хто на Майдані в Києві, хто на «майданах» по всій Україні та за її межами. Бо в Україні було розтоптано людську гідність. Повертаючись до цитованих мною раніше слів Тараса, поміркуймо над його філософією. Вона – така ж самісінька, що й була матеріалізована у цивілізованому світі вже понад два століття тому назад. Кличучи до людей ще тоді «Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі?», Тарас і сьогодні промовляє до нас: навіщо нам, сучасним людям ХХІ століття, на чолі держави ті, хто має необмежену владу? Навіщо нам ті, хто людей вважає за собак? А мирних студентів побили так, як людина-добрий господар не ставиться до своєї собаки... За жорстоке поводження з тваринами навіть в українському законі є відповідне покарання. А за те звірство, до якого вдалася влада у побитті до мирних людей, і досі ніхто не поніс відповідальності. Навіть політичної. Я вже не кажу про кримінальну… Адже не вільно нікому (а передовсім – заборонено владі!) бити людину по голові. Там – там мозок, нервова система, власне те, що становить людську сутність, що містить у кожному потенційного генія... Навіть за царату в Росії нікого по голові не били. Правда у 1905-му році «кривавий Микола», чи як його ще називали – «Микола-палкін» дав наказ стріляти по мирній демонстрації. Але на тій крові він привів до влади того диявола, гранітну постать якого нещодавно скинули на київському бульварі Шевченка – як того давно вимагала природня і людська справедливість.

Отже, ця влада – тимчасова. При ній – випадкові люди. Бо є носіями учорашнього – темряви, азіатчини, деспотії, звірства. А українське – це світло. Це ще не сьогодення, але неодмінно – майбутнє. Більшість населення нашої країни – за Євросоюз. Це вже не треба доводити. Тобто – аксіома. А Європа – це напрямок до правди, до цивілізаційних цінностей, основоположними з яких є свобода людини та людська рівність. Про це знає кожен, хто там пробув хоч нетривалий час, проте побачив, як це працює. Бо у Європі – це вже давно не теорія, а – реальність практики, сучасна дійсність.

Яка доля спіткала комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, яку ви очолювали?

Комісія напрацювала пакет законопроектів, побудованих на європейських стандартах. Усі вони отримали позитивні висновки з боку Венеційської комісії. Це, зокрема: новий закон про судоустрій і статус суддів, новий закон про прокуратуру, закон про свободу зібрань. За мого головування було одностайно ухвалено негативний висновок стосовно «КПК Портнова» – на тій підставі, що він у багатьох речах не відповідає не тільки європейським стандартам, а й базовим положенням Конституції України. У наслідку – Президент видав указ, яким запровадив посаду співголови для Марини Ставнійчук та включив до складу комісії ще вісьмох нових членів, без мого подання. Тому після березня 2013-го року комісія жодного разу не збиралась. А всі напрацьовані нею документи викинуто в смітник на вулиці Банковій.

Наприкінці минулого року Ставнійчук заявила, що Конституційна асамблея розробила проект концепції Конституції і очікуватиме висновків Венеційської комісії у березні. Чи вам відомо, що це буде за концепція?

Не будучи членом Конституційної асамблеї, але будучи зацікавленим, щоб в Україні була демократична Конституція європейського зразка, я – категоричний противник того, щоб за нинішніх політичних умов у країні відбувався конституційний процес. Політичних умов для перегляду Конституції в парламенті немає, бо там для цього немає конституційної більшості. Я глибоко переконаний, що Конституційна асамблея – це «проект Медведчука» від самого початку. Ідею Конституційної асамблеї озвучив Президент Янукович у січні 2012-го року на інаугураційному засіданні комісії з верховенства права, яку я очолював. Його виступ стосовно завдань цієї комісії готував я, але раптом від Президента звучать слова, мною не писані: про те, що треба подумати про створення Конституційної асамблеї. Для мене це стало великою загадкою.

Проте два тижні виявилось достатньо, щоб напрацювати концепцію асамблеї як дорадчого органу. Я тоді взагалі не знав, до чого веде Президент і чого він хоче. Я відіслав проект концепції на висновок до Венеційської комісії. І тільки вже через це «мав неприємності». Після цього мені, як голові комісії з верховенства права, було заборонено напряму звертатись до Венеційської комісії за висновками. Тоді мені було сказано: «ще не час» давати хід цьому процесові. Відповідно – я зрозумів, що є якась стратегія, коли вже буде «саме той час». Уявіть собі: три роки писали «концепцію нової Конституції»… Чи не абсурд? Тому, як на мене, це все – «фіговий листок», щоб прикрити срам. Маю здогадку: проект саме нової Конституції давно вже написаний. І ніким іншим, як «путінсько-медвечуківськими» структурами. І – задля укорінення «непідписання у Вільнюсі». Для цього влада за своєю суттю має лишитися незмінною у 2015 році.

Тому немає у них іншого варіанту, як тільки референдумом «затвердити» цей проект. Це все обставлять як «тріумф народовладдя», «покращення захисту прав людини». Але – це облуда і брехня. Я давно говорив на цю тему з Леонідом Макаровичем Кравчуком. На початку він мене запевняв, що не є прихильником прийняття Конституції референдумом. Відомо, що навіть сама асамблея голосуванням стала на позицію, що немає іншого законного шляху оновлення Конституції, ніж голосування у парламенті. На цьому неодноразово наголошувала і Венеційська комісія. Тож, якщо за нинішнього складу парламенту не існує обставин, сприятливих для ухвалення змін до Конституції, то навіщо все це робиться? Навіщо це владі – зрозуміло. А от навіщо це Леоніду Макаровичу, який вже почав говорити, що у народу є право приймати Конституцію поза парламентом, тобто у порушення конституційно визначеної процедури, – не знаю.

А що саме можуть виписати в цій новій Конституції?

Не хочу навіть про це говорити. Я помічаю, що зараз багато хто виступає з ідеєю так званих «конституційних установчих зборів». Ті, хто про це веде мову в умовах сучасного розвитку України – або люди низької фахової кваліфікації, або ж – цілковиті дилетанти в ділянці конституційного права. Або ж цю тему хтось підкидає для ще одного шансу маніпуляцій. Слід раз і назавжди запам’ятати: в Україні «установчі збори» уже мали місце і виконали свою функцію – вони були у 1996-му році, коли було прийнято Конституцію, якою було «освячено» існування України як незалежної держави та юридично визначено її завдання і структурні компоненти. Установча функція тоді полягала в переході від «бездержавного» існування України – до державного, від «без конституційного» існування – до конституційного, за демократичною моделлю. Що зараз збираються змінювати? Усю Конституцію? Чи є для цього легітимні підстави?

Так, у нас справді недосконале облаштування самої держави. У нас справді недосконалий варіант поділу влади. Тобто – йдеться про владний «трикутник»: «Президент – Верховна Рада – Кабінет міністрів». Недосконалий розділ про судову владу. Надзвичайно недосконало виписано питання місцевого самоврядування… Але вважайте: те, що стосується облаштування суспільного буття в рамках незалежної держави на засадах прав людини, верховенства права, демократії, унітаризму і так далі – це не потребує змін чи заміни! То хіба ті, що закликають «перезапускати» державу, не ведуть до чергової ганьби? Країни в світі живуть за конституціями, яким по двісті років і більше, лише часом їх частинами оновлюють. Бо люди звикли пишатися своїми національними конституціями. У кожного – це своя національна гордість. Звичайно, що такою гордістю не може бути варіант Лукашенка, варіант Назарбаєва, чи Єльцина-Путіна. Адже саме там їх було ухвалено як «торжество народовладдя» – проведено через маніпулятивні референдуми, що у наслідку і дало автократичні чи авторитарні режими, дуже наближені до одноосібної диктатури.

Якщо ж хтось хоче поміняти засади конституційного ладу в Україні, наприклад, написати, що Україна – не республіка, а монархія, що вона не демократична – а автократична, що російська мова в ній – державна, або що Україна – не унітарна держава, а федеральна, то все одно це можна зробити тільки первинним і обов’язковим голосуванням (двічі – спочатку не менш як 226 голосів «за», а відтак – не менш як 300 голосів «за» від депутатів) у Верховній Раді, а потім уже – затвердженням такого рішення депутатів безпосередньо народом на референдумі. Ідея ж «нових установчих зборів» чи «перезапускання держави» є не тільки надзвичайно шкідливою, а й глибоко принизливою. «Перезасновуючи» державу, ми можемо лише принизити самі себе. Чи не досить такого в інших площинах?

Подивімось ще й на те, що можна назвати «технічним» боком справи. Хто буде ці «збори» скликати? Он парламент люди «обирають» за чітко розписаним правилами, але ж які при цьому аніскілечки не убезпечують від підкупу, маніпуляцій, фальсифікацій і «підрахуйства ЦВК». А тут тобі «перезапусковці» пропонують «обирати нові установчі збори»? Хто ж їх буде обирати? Та хто б не «обирав», а ясна річ – формувати їх буде адміністрація Президента. Тільки вона має всі можливості укомплектувати будь-які «збори», які ініціюють «все, що треба». Тому наразі слід відкинути всілякі розумові «ексерсізи» такого штибу. Нині час просто усунути з конституційного правопорядку те, що ще від 1996 року містило в собі небезпеку авторитарної президентської системи влади, а невдовзі – особливо за останні роки – вже переродилась у справжнісіньку реальність. Власне цим і варто перейматись як першочерговим. А не «новою Конституцією» чи «перезапусканням держави». Бо і від першого, і від другого – тхне…

Як ви оцінюєте скандальний законопроект Колесниченка-Олійника, який явно не відповідає багатьом статтям Конституції, зокрема 22-ї? Чи в таких умовах доречно взагалі говорити про зміну Конституції в парламенті?

По-перше, це – законопроект не Колєсніченка-Олійника. Обидвоє - інтелектуально неспроможні на такий системний «витвір мистецтва». Авторство - неукраїнського (і не тільки територіально) походження. Це справа «мозкових центрів» ФСБ Росії незалежно від того, де вони розташовані – тут чи там. Погляньте на інші закопроекти, під якими стоїть підпис Колєсніченка. Особливо – про «засади мовної політики», чи що відповідає його суті: «про російську як другу державну мову в Україні». Однакова цілеспрямованість: зруйнувати все, що до цього було зроблено на рівні Конституції для зміцнення України як держави незалежної і демократичної, в якій визнано принципи прав людини і верховества права. Однакова «техніка» спроб ухвалення: нелегітимна.

А, по-друге, оцей ФСБ-шний витвір суперечить не лише статі 22 Конституції. Куди набагато серйозніше те, що здійснена у найближчому його легалізація розчерком пера Януковича – це конкретний крок на вирівнювання природи політичних режимів у Росії, Білорусі та Україні. Дарма, що цей «витвір» не було ухвалено за визначеною юридичною процедурою. Для них головне – що це в Україні стане псевдоюридичною базою для тотальних політичних репресій. Почитайте, що намальовано на блозі під прізвищем Колесниченка. Там – «пояснювальна записка» від Путіна. Стверджується, що нарешті Україна стане «правовою державою». Росія Путіна та Білорусь Лукашенка – уже давно такі. Колись була «правова держава Адольфа Гітлера». Тоді на своїй землі називалася: «Furer Adolf Hitler Reachtsstaat». А тепер українців «ощасливлено» народженням «правової держави фюрера Януковича».

Так от: найголовніше – усе, що системно за роки правління Януковича виконано за наказом Кремля, сукупно суперечить засадам конституційного ладу України, які чітко визначені у першому розділі Конституції. Цим - поставлено велику жирну крапку стосовно: демократії (ст. 1), прав і свобод людини (ст.3), права виключно народу змінювати конституційний лад (ст.5), поділу влади (ст. 6), гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), принципу верховенства права (ст.8), найвищої сили норм Конституції України (ст. 8), української мови як єдиної державної (ст.8), заборони цензури (ст. 15), заборони розташування на території України іноземних військоіих баз (ст. 17) і т.д. Що маємо, як кажуть, «у сухому підсумку»?

А те, що відтак в Україні офіційно започатковано не словесну, а реальну диктатуру - з усіма її наслідками. А тепер згадайте про те, що на початку 90-х років минулого століття на увесь світ волали «мозковики» Кремля: вони запевняли, передовсім Захід, в тім, що «незалежна Україна як проект» протримається не довше 20 років. Період правління в Україні від початку 2010 року до 16 січня 2014 року красномовно свідчить про те, заради чого цю владу здобувалось. А назагал хочу сказати так: якщо пан Леонід Кравчук, з чиїм ім'ям пов'язане народження незалежної-непідмосковної України, хто був і її першим Президентом, а перед тим – Головою Верховної Ради, не відчуває, що 16 січня у будинку під тим самим куполом, де й проголошувалась під його головуванням незалежність, є саме тією останньою краплею, що переповнює чашу, та не подасть у відставку як Голова Конституційної Асамблеї, тоді він залишається співучасником злочину. Злочину – назва якого: «знищення України як незалежної держави з європейською перспективою». Яка від Асамблеї Конституція? Кому – Конституція? У Сталіна теж була «своя» Конституція – 1936 року. А у 37-му – масове вбивство під покровом цієї «конституції». У Брежнєва – була своя, 1977 року. Кравчукові дуже добре відомо про її наслідки. Тому у рік свого величного ювілею найкращий подарунок він може зробити собі сам – відмежуватися від тирана. Хіба у світі є ще щось інше найвище, аніж людська гідність?


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Сергій Головатий: Законопроект Колєсніченка-Олійника – це справа ФСБ