Олег Покальчук: На заяви Ахметова потрібно дивитися так: «Нельзя бомбить Донбасс! Там же моє майно!»

З Донбасу в інші регіони України, за оцінками ООН, переїхало вже щонайменше 60 тисяч переселенців. Потік людей, які бажають втекти із зони конфлікту, не зменшується. За прогнозами експертів, до осені їх кількість може зрости до 400 тис. осіб. Про те, чим може загрожувати таке масове переселення іншим регіонам України, у чому відмінність «донецьких» від «луганських», а також про посттравматичний синдром солдатів, які повернулися з війни, розповів в прес-центрі «Главкому» соціальний психолог Олег Покальчук.

Чим мешканці Донбасу відрізняються від жителів інших регіонів України?

Донбас – неоднорідний. Ми всі чули про конкретних донецьких пацанів, але ніколи не чули про луганських. Це тому, що Луганськ і Донецьк – дві різні ментальності. Я вже не кажу про райцентри, у яких є свої унікальні ментальності. При цьому при всьому їх усіх об’єднує те, що вони мають ментальність рівня 80-х років XX століття. Тобто це «совєцкіє люді» у не найкращому своєму вигляді, з тими уявленнями про світ, які у них були тоді, за СРСР. Ці люди не знають, що на дворі XXI століття. Між тим, багато розумних, освічених, тверезих людей з Донбасу за більш як 20 років незалежності поїхали або за кордон, або в інші регіони і міста України.

Якщо говорити про більшість тих, які лишилися на Донбасі, то, можливо, щодо цих людей є не дуже добрі характеристики. Ці люди до останнього триматимуться за свій чеський диван і югославський унітаз, але нікуди не поїдуть… Просто тому, що іншої системи координат вони не мають. Зважайте на те, що їм ще й підкинули наші чудові москальські сусіди парадигму буття, при якій ці люди опинилися в центрі світу. Ми донедавна, практично ніхто з нас, окрім мешканців Донеччини і Луганщини, не знали як всі ці міста, які оточують обласні центри на Сході, називалися. А тепер ми не просто міста знаємо, знаємо як вулиці їх називаються. Уявіть собі ментальність такої людини, яка приречена жити в цьому лайні решту свого життя без жодних шансів на підвищення самооцінки. Тепер вона, її місто, у центрі світової уваги, без лапок! Як вона має почуватися тепер, коли в неї в руках ще й автомат?

За моїм прогнозом, про це кажуть і фахівці, восени цього року кількість внутріпереміщених з Донбасу громадян становитиме близько 400 тис. осіб. Практика усіх війн показує, що із зникненням фронтів збройні протистояння, опір і вбивства не припиняються. Вдень це будуть мирні жителі, а вночі – бойовики. Для переселенців потрібно буде створювати окремі модульні містечка, можливо, біля існуючих населених пунктів. На мою думку, таких переселенців не можна розчиняти в тих містах і містечках, куди вони переїжджатимуть. Оскільки ті конфлікти (між мешканцями різних регіонів – «Главком»), про які журналісти пишуть, будуть посилюватися через наростання певної критичної маси людей зі Сходу. Як у казці про рукавичку.

Так як саме відрізнити донеччан від луганчан?

Приблизно тим самим, чим Янукович відрізняється від Єфремова. Донецьк – багате місто, петлюрівське до певної міри. Для основної маси його жителів важливо мати матеріальне благополуччя: телефон, красиві туфлі… І Росія їх не дуже цікавить.

Луганськ охарактеризую такою народною приказкою: «не украсть, не покараулить». Це місто значно слабше за фінансовими можливостями, аніж Донецьк. У луганчан завжди була заздрість до Донецька. Так буває у міст, які розташовані поряд. Візьміть Львів і Тернопіль, і суперечку за те, хто крутіший в них бандерівець. Якщо у людей протягом кількох поколінь не покращується матеріальне становище, є побутові проблеми, то люди більш вразливі, більш готові сприймати ідеї і ідеології, які мають характер гіперкомпенсації. За моїми спостереженнями, луганський ареал більш схильний до ідеологізації, накачаної ворожою парадигмою буття.

Хіба можливо чекати на толерантність з боку мешканців Сходу, якщо ви даєте їм таку негативну характеристику?

Я ніколи не вважав себе толерантною людиною. Про це всі знають… Від того, що ми три місяці не називали війну війною, краще не стало. Якщо говорити про те, як мінімізувати конфлікт (між переселенцями зі Сходу і мешканцями тих регіонів, куди приїздять східняки – «Главком») , то концепцію цієї ситуації потрібно розглядати в жанрі співіснування. Ми не можемо цих людей перевиховати, задобрити тощо. Є маса країн у світі, де люди один одного, м’яко кажучи, не долюблюють. Візьміть, наприклад Англію і Ірландію… В Італії старі міста-держави ненавиділи одне одного. У нас те саме. Не потрібно робити вигляд і лакувати зверху політичною косметикою культурно-естетично-світоглядний конфлікт. Потрібно зняти політичну складову напруження. Потрібно існуючий конфлікт не роздмухувати, а мінімізувати. Знаєте, як в тому анекдоті: «Если вас беспокоит Гондурас, то вы его не чешите»… Потрібно дати тим людям, які переїжджають, мінімальні економічні можливості, а також можливість повернутися, звідки вони приїхали… Там, де людям бракує грошей, вони починають говорити про ідеологію. Ідеологією економічний ресурс ви не заміните. Цей конфлікт потрібно мінімізувати, щоб він не був братовбивчим. Нехай культурним буде, нічого страшного. В кожній родині є конфлікт, так що, через це вішатися?

Яким чином можна мінімізувати конфлікт, адже російську пропаганду ніхто не відміняв?

Не факт, що вони продовжуватимуть дивитися той самий «Первый канал». В сукупності люди поводяться подібно до тварин. Арістотель казав, що людина – це політична тварина. Тому, як тільки людина проявляє слабкість, то всі вважають, що вона не права, навіть якщо вона була права. Інстинктивно. Тому, якщо Росія програватиме у цій війні, а вона почне програвати, реакція на те ж саме ОРТ вже не буде такою, як була. Коли змістова частина інформації перестає бути життєво важливою для людини, інтерес і вплив такої інформації втрачаються.

Ким українці є для російських пропагандистів?

Ми для Росії не люди. Перше завдання пропаганди – дегуманізація. Донбасу запропонували струнке світобачення, в якому укри і жидобандерівці – не люди. А ворога легше вбивати, якщо він не людина.

Ринат Ахметов – це людина, яка вже кілька місяців повторює, що «Донбас бомбити не можна». Він проявляє слабкість, а значить, його не слухатимуть?

Потрібно дивитися на його заяви так: «Нельзя бомбить Донбас, там же моє майно!». Не дивіться на ситуацію з боку, дивіться зсередини.

Тобто його вплив не змінився?

Він має вплив на якусь частину ситуації, і завжди мав. Він ніколи не мав впливу на всю ситуацію, це фейк. Твердження про його загальний вплив ми самі собі вигадали. Очевидно, ця людина мала великий вплив. А зараз він зменшився.

Днями один з російських телеканалів показав сюжет, в якому одна жінка розповідала, що українські військові розпинали при матері 3-річну дитину. Хто споживач такої «інформації», чи потрібно спростовувати настільки абсурдні речі?

Історія такого російського підходу, такої подачі інформації почалася з того, коли злочинні майданівці розіп’яли нещасного «беркутівця». Звичайно, ця інформація направлена на внутрішнього споживача. Військова пропаганда має свої закони і свої правила. Боротися з нею цивільними методами, це все одно, що боротися з танками за допомогою заклинань і молитв. Більше 20 років російську спільноту готували для такої інформації… На книжковому ринку з’являлася величезна кількість fiction books про гіпотетичну війну з Україною. Це вже було нормою, всі до цього уже були готові. Реагувати на це, чи ні? Сам факт вашого запитання – це поширення цієї пропаганди. По-перше, не поширюйте нісенітниць, навіть у якості обурення. Пропаганда діє для того, щоб ви відреагували. А як тільки ви «дьорнулись» у своїй реакції, ви розкрилися, як в боксі, і пропускаєте удар. На жаль, з боку пропагандистів не складно розхитати ситуацію. Ми достатньо сентиментальна нація, я вважаю це системним недоліком. Нашу сентиментальність потрібно ізолювати до розмірів власного помешкання, не виносячи у публічний простір.

Чи звертаються солдати, які повертаються з фронту, до психологів, наскільки дієва така допомога?

Є ті, які звертаються. Є посттравматичний синдром, який може тривати від кількох місяців до 5-7 років, в залежності від рівня травм. Я не кажу про фізичні травми. В «ампутантів», то взагалі, інша історія. Потрібно враховувати, що люди, які прийшли з фронту є представниками різних груп. Є кадрові військові, а є ВВшники, є міліціонери, а є добровольці. У всіх цих людей були різні мотивації іти на фронт, у них різні типи поведінки. Частина з тих, які повернулися з фронтів, зміцніє, зробить собі кар’єру абсолютно заслужено. Частина деградує, так само як було після афганської війни. Частина людей буде адаптуватися, якось з цим жити.

Є випадки, коли втікачі зі Сходу, облаштовуючись, наприклад, на Київщині, чи в інших спокійних регіонах, називають Україну ворогом. Мовляв, якби не Майдан, нічого трагічного на Донбасі не сталося б. Чому ці люди не адаптуються до нових умов, живляться міфами?

Чому пострадянські люди, які переселялися на Захід, пишуть звідти листи про те, як там тяжко живеться? Вони мову не вчать, і у вус не дують. Та сама ситуація зараз. Чисто радянські люди незалежно від віку. Подібне є у цілому світі. Наприклад, візьміть купу арабів, які живуть у Франції.