Кирило Карабиць: Російський національний оркестр запропонував мені стати головним запрошеним диригентом. Я відмовився

Кирило Карабиць – молодий український диригент, який отримав визнання на Заході. Сьогодні, він є найуспішнішим українським маестро у всій Європі. Карабиць виступав з найбільшими європейськими та американськими оркестрами, з 2008 року є диригентом одного з найстаріших колективів Великобританії - Борнмутського симфонічного оркестру. Нещодавно Кирило Карабиць став новим музичним директором і шеф-диригентом Німецького національного театру і Державної капели у місті Веймар. «Тепер доведеться відмовлятися від деяких проектів», - визнає диригент в інтерв’ю «Главкому».

Родина музиканта постійно живе в Парижі. А своїм домом всесвітньо відомий диригент жартома називає літаки. У Кирила і справді дуже щільний графік. На День Незалежності в рамках турне країнами Східної Європи, у столиці під орудою Карабиця виступить оркестр I, Culture Orchestra, до якого увійшли 100 кращих молодих музикантів з семи європейських країн. А вже на початку вересня Кирило Карабиць разом з українськими естрадними співаками представить концерт на честь ювілею свого знаменитого батька на сцені Національного палацу «Україна».

«На Заході керівника оркестру обирають музиканти»

Розкажіть, як ви очолили Борнмутський симфонічний оркестр? Хто вас запросив?

Є молоді диригенти, які працюють в оркестрах або виграють якісь конкурси. Вони звертають на себе увагу менеджерів оркестрів, які відслідковують і запрошують їх. У мене була цікава ситуація. Я працював головним диригентом Страсбурзького оркестру в той час. І людина, яка працювала в Борнмуті, планувала переїхати на роботу в Страсбурзький оркестр. Мене порадили на її місце, і вийшло, що ми обмінялися позиціями.

Присвоєння оркестру торік звання «найулюбленіший оркестр світу» - це вже ваша заслуга?

Ну так (сором’язливо), це, звичайно, приємно, що з усіх оркестрів світу саме цей отримав нагороду.

Вас також визнали найкращим диригентом року. Як це звання вплинуло на вашу кар'єру?

Це, в першу чергу, визнання. Будь-яке визнання надає внутрішню силу, тому що робота не проста.

Те, що Борнмутський оркестр очолив український диригент, якось відобразилося на репертуарі колективу?

Так. Один з перших проектів, який я запропонував, був фестиваль, в якому прозвучать відомі класичні твори для симфонічного оркестру, в яких є українська тема. Наприклад, «Тарас Бульба» Яначека, друга симфонія Чайковського, «Ніч на Лисій горі» Мусоргського. Хто знає в світі, де ця Лиса гора? Тобто музиканти через такі речі для себе відкривали Україну.

Як у вас складаються стосунки з колективом, як сприйняли музиканти диригента-варяга?

Важко було завоювати їх. Але досить вдало це відбулося. І про це свідчить те, що вони дуже хотіли продовжити контракт в квітні, при чому безстроково.

Зазвичай, на який термін підписується контракт?

Буває два, три роки. А тут відкритий контракт без визначення строку. Вирішують це фактично музиканти.

Розкажіть, як проходять ваші репетиції з оркестром, і як часто ви виступаєте з концертами?

В середньому, це один тиждень на місяць. Даємо три-чотири концерти на місяць з одною програмою. А бувають ще записи. Після цього фестивалю з українською темою я запропонував музикантам записати цикл симфоній Сергія Прокоф’єва (композитор родом з Донбасу - «Главком»), до якого ми додали ранні твори, які він ще написав, коли жив на Донбасі. Ми також виконували його твори на концерті у Львові на форумі «Донкульт». Його організатором є Фонд «Духовні надри». Тому, наскільки я розумію, все було за приватні кошти, жодної копійки від держави.

Чи підтримує якимось чином такі ініціативи Міністерство культури України?

Воно зараз і без мене у важкому стані. Фінансування, можу уявити, мінімальне, тому треба створювати альтернативу, яка допомагала б культурі розвиватися.

У Польщі діє система інститутів на проектній основі, які частково фінансуються державою, а частково знаходять приватні кошти. Хтось відповідає за музику, хтось за кінематограф, інший інститут - за театр.

Дуже хотілося, щоб наші політики зрозуміли, що культура є те, чим треба користуватись в політиці. Культура відрізняє українця від росіянина, а не політика. Якщо, скажімо, маніпулювати культурними цінностями, то буде набагато простіше пояснити європейцю, яка різниця між Україною і Росією.

В одному інтерв'ю ви говорили, що здійснити будь-який культурний проект в державі без грошей неможливо, особливо коли всі засоби йдуть на забезпечення армії. Де ви берете гроші на свої проекти?

Проект з Прокоф’євим фінансує Борнмутський оркестр. Тепер з’явився Ваймер. Там дуже великі можливості для створення проектів і фестивалів, в тому числі на українську тематику. В якому саме вигляді це буде, я ще не готовий сказати.

Повертаючись до теми Донбасу, чому ви не користувалися можливістю просувати творчість Прокоф'єва за часів попередньої влади, яка була переважно з того краю?

Це все не просто. Ще до початку Майдану я домовився про документальний фільм, який був би зроблений за підтримки фонду Ахметова саме про дитинство Прокоф’єва.

Особисто з Ахметовим домовлялись?

З його компанією.

На якій стадії цей проект сьогодні?

Війна, зараз це нереально.

Для мене Донбас – це, передусім, батьківщина батька. Востаннє я був там років двадцять назад. Ми їздили бабусю провідати, а я народився в Києві, де буваю теж не так часто, як хотілося б.

Чи залишились у вас там рідні чи друзі? Підтримуєте зв'язок?

Я не мав близьких друзів з Донбасу. Двоюрідна сестра і моя мама буває там частіше, тому спілкується з місцевими. Люди розгублені, спочатку вони підтримували «ДНР», потім зрозуміли, що це неправильно. Знаєте, це регіон, яким ніхто ніколи не займався. Я нещодавно спілкувався з дівчиною з Горлівки. Вона каже, що втекти з міста після школи була її головна мрія. Сподіватись, що люди будуть там підтримувати Україну і стояти на майданах, не варто. Що влада з Донбасу зробила для цих людей?

Ви отримали визнання в світі, маєте багато нагород, але, якщо не помиляюся, рідна країна вас ще не відзначила жодним званням?

Ні, ніхто не пропонував. Можливо, ще не зробив достатньо для української культури (сміється).

Ви також берете участь в турне проекту I, CULTURE Orchestra. Як склалося це співробітництво?

Мене запросили, тому що для мене це тема повсякдення: молодіжній оркестр, музика Східної Європи, при чому невідома музика, яку треба просувати на Заході. Польський фонд Адама Міцкевича запропонував мені покерувати один раз цим оркестром. Наша співпраця склалася, і мені надійшла пропозиція стати арт-директором. Але це проектний оркестр, який збирається щороку.

Склад оркестру оновлюється?

Десь 30% залишається сталим. Але усі проходять конкурсне прослуховування для того, щоб приїхати знову.

Як вдається об'єднати таку кількість людей, та ще й коли вони всі розмовляють різними мовами?

Ми спілкуємося англійською. І дуже приємно, що в цьому році у нас з ними буде концерт в Національній опері на День незалежності.

У минулому у вас був конфлікт з керівництвом Національної опери. Як складаються стосунки зараз, після зміни влади в Україні?

А ніяк. Останній раз я диригував та сім років тому.

Взагалі, в яких проектах ви зараз зайняті?

Зараз у зв’язку з роботою у Веймарі треба відмовлятися від багатьох речей. Бо це дуже відповідальна робота, там є театр, а це і прослуховування співаків, і оперні постановки – досить серйозна професійна завантаженість. Треба буде обирати.

Як просувається ваша робота як постановника опер. Чи збираєтеся найближчим часом щось ставити?

Так, я постійно над цим працюю. Ще буквально десять днів я диригував в Гамбургській опері «Мадам Батерфляй» Пуччіні, з вересня буду ставити нову постановку «Хованщина» Мусоргського в Базелі в Швейцарії. Мене театр запросив ще два роки тому. Мусоргський близький до нас композитор, він написав багато творів на українські теми.

В одному з інтерв'ю ви говори про те, що є речі, які не залежать від політики. Саме тому ви поїхали на Великий фестиваль Російського національного оркестру в Москву. Чи змінилася ваша думка після початку війни в Україні?

Мені Російський національний оркестр запропонував стати головним запрошеним диригентом. Я відмовився. Сказав, пробачте, зараз я не можу погодитись на це. Мене просто не зрозуміють в моїй країні.

Але я завжди хочу думати, що є емоції, а є професійний момент. Якщо людина дає слово, вона мусить його тримати. До речі, перша людина, з якою я познайомився в російському оркестрі, була з України. І ми спілкувалися українською мовою.

Як вас сприймає російська публіка?

Я не був вже два роки в Москві. До того останній раз я приїжджав у 1987 році. Тобто я їхав в Москву як в столицю, як на Батьківщину. І дуже швидко зрозумів, що це не моє місто. Москва була в моїй уяві містом, де розумніші люди, кращі оркестрі. Тому для мене був шок: я відчув, що це абсолютно не співпадає з моїм баченням, я себе почуваю в чужій країні. Це люди з абсолютно іншою ментальністю. Треба визнати, що Україна існує як окрема країна, незважаючи на те, що нас багато з Росією і поєднувало в минулому.

«Коли диригентів підтримує власна країна, їхня кар’єра швидко йде вгору»

Чи є оркестри, з якими ви мрієте попрацювати, але пропозицій поки не надходило?

Зрозуміло, що кожний диригент хоче подиригувати в Берлінській або Віденській філармонії. Я знаю: якщо буду правильно розвиватися як диригент, це станеться рано чи пізно. В принципі, я диригував вже такими оркестрами, про які навіть не міг мріяти.

Моя країна має відбутися. Поки що вона є на папері. Відчуття, що за тобою стоїть твоя країна, як, наприклад, у якогось англійського диригента, у мене не було і немає. На жаль, я абсолютно не відчуваю підтримки своєї країни. Але я відчуваю, що це я маю підтримувати її, що я і намагаюсь завжди робити. Знаєте, коли моїх колег диригентів підтримує власна країна, їхня кар’єра просто стрибає зовсім іншими темпами, ніж моя. Щоб досягти таких самих результатів, мені треба зробити в п’ять-шість разів більше. От такий парадокс. Хоча я переконаний, що якби я був народжений десь в Латвії чи Англії, я не був би більш щасливішою людиною.

Все змушує змінити громадянство?

Безперечно, є внутрішній тиск, але я зрозумів, що я просто не зможу бути французом. Навіть не так. Я можу забути про своє дитинство, і видавати себе, скажімо, за англійця, але я не хочу.

Чим відрізняється робота з іноземними оркестрами від роботи в Україні?

Все різне. По-перше, такого поняття як західний оркестр фактично немає. Є німецький оркестр, але навіть в Німеччині є свої розбіжності. Наприклад, Баварський оркестр – це одна ментальність, Берлінський – зовсім інша. Якщо порівнювати Англію з Німеччиною - це абсолютно різни типи спілкування. В Україні є своя специфіка, але в цілому хотілося б бачити більше професійності в оркестрі. У нас люди чудові, емоційні, але їм інколи не вистачає професійного елементу.

В чому проблема? Наша школа не готує професіоналів?

Це, скоріше, проблема внутрішнього стану, тому що цьому навчитися можна і дуже легко. Це загальне правило поведінки українців. Ми думаємо завжди, якщо ми емоційні, то нам не треба бути професійними, що цього достатньо. І так вистачить. На жаль, ні. Професійні навички мають бути пріоритетними.

Цікаво, яка зарплата у керівника Борнмутського оркестру?

Тут немає стабільності. Більше диригуєш, більше заробляєш. Мені порівнювати з Україною дуже важко,тому що я тут нічого не заробляю.

Найбільшу суму, яку вам колись пропонували за концерт, можете назвати?

(Надовго замислюється) Важко мені сказати. Дуже гарні гонорари у Скандинавських країнах. Можуть вдвічі бути вищими, ніж в Європі.

Ви говорили, що концерт 5 вересня на честь вашого батька – Івана Карабиця - це спроба відродити сучасну українську естраду. Вам знайома творчість артистів, з якими доведеться разом виступати. Взагалі, яку ви музику слухаєте?

Я не слухаю нічого (сміється). Я намагаюся просто побути в тиші.

З деякими виконавцями я дуже добре знайомий, з деякими - ні, але в принципі їхня творчість мені знайома. Я багато років мріяв підійти ближче до більш популярного формату, але в той же час академічного. Мені цікаво спробувати.

Чи будете продовжувати працювати з українськими виконавцями, якщо експеримент буде вдалий? Ви якось згадували, що хотіли зробити спільний проект з «Океаном Ельзи».

Я сподіваюся, що цей концерт дасть поштовх саме в цьому напрямку. З ОЕ ми дуже давно розмовляємо і шукаємо можливість співпраці. Я дуже хочу, щоб це відбулося найближчим часом.

Порівняйте рівень цін на квитки на концерти симфонічних оркестрів у нас та кордоном?

Квитки дуже різні на симфонічні концерти. Найдешевші коштують близько 20-25 євро у Франції, наприклад, чи в Англії. Є також пільгові квитки для студентів та дітей. Але квиток на оперну виставу або престижний симфонічний концерт може бути набагато дорожчий.

Вас називають єдиним в українській історії диригентом, якому вдалося зробити блискучу міжнародну кар'єру. Кого ще з українських диригентів ви могли виокремити?

Є молоді талановиті диригенті, зокрема, і на заході. Мій колега зі Львова Андрій Юркевич зараз працює у Варшавський опері. Є ще Оксана Линів. Вона працює асистентом в Баварський національній опері. Цього року будемо запрошувати до I, CULTURE Orchestra асистента-диригента саме з України.

Що говорять про ситуацію в Україні ваші колеги із зарубіжних оркестрів?

Більшість з них не розуміють, що відбувається.

Вони взагалі знають, що у нас війна? Чи творчі люди не цікавляться таким?

Знають, чули. Зараз вже не так активно обговорюють, тому що це все досить довго триває.

Оксана Лой, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»