Правозахисниця Паліна Бродік: Лукашенко на місці Януковича вивів би танки. Однозначно
Чи буде продовження протестів у Білорусі?
Минулими вихідними у Білорусі відбулися масові протести. Традиційно завершились вони жорстким придушенням. Свідки кажуть, що востаннє в країні таке відбулось років сім тому, у часи президентської кампанії 2010 року. Тоді в центрі столиці міліція застосувала силу проти десятків тисяч протестувальників.
Приводом для нинішньої акції став так званий «декрет про дармоїдів». Документ було видано президентом ще 2 квітня 2015 року, проте силу він набрав тільки на початку цього року. Декрет зобов'язував усіх жителів Білорусі, які протягом мінімум 183 днів на рік не були офіційно працевлаштовані, сплачувати податок у розмірі 360 білоруських рублів (близько $190). В іншому разі людині загрожує штраф або адмінарешт.
17 лютого в центрі Мінська відбувся перший «Марш розгніваних білорусів» за участю близько 4 тисяч громадян. Організував акцію колишній кандидат у президенти, політв'язнь Микола Статкевич. Після цього в багатьох містечках країни відбулися свої Марші, на яких люди виступили проти вищезгаданого рішення. Найбільш дивним було те, що влада дуже лояльно поставилася до цих акцій. Людей не розганяли силою, що для Білорусі велика рідкість. Люди могли вільно спілкуватися з журналістами. Висловлювати свої вимоги.
Однак 25 березня все змінилося. У День волі в центрі Мінська відбулася велелюдна акція, яка ознаменувалися масовими затриманнями.За даними правозахисників, під час протестів було затримано близько тисячі протестувальників, зокрема й нібито учасників націоналістичних організацій «Білий легіон» і «Молодий фронт». Серед затриманих були також громадські активісти, які довгий час проживають в Україні й займаються правозахисною та журналістською діяльністю, - Ян Авсєюшкін, Євгенія Андреюк, Паліна Бродік. Паліна раніше працювала координатором правозахисної кампанії LetMyPeopleGo. Вона розповідає, що затримання активістів центру відбулися тоді, коли вони з колегами готувалися до офіційного спостереження (за акцією протесту) від Білоруської гельсінської спілки (БГС). «Ми сиділи в офісі правозахисної організації «Весна» під час інструктажу і обговорювали наші подальші дії у той момент, коли увірвалися люди, більшість з яких була у штатському. Усіх нас в грубій формі поклали обличчям на підлогу, почали обшукувати, переписувати імена, потім запакували до автобуса і відвезли до райвідділку», - розповіла правозахисниця. За деякий час її і кілька десятків журналістів, які також потрапили до автозаків, звільнили.
Наступного дня акції підтримки затриманих активістів і журналістів відбулися у кількох українських містах, зокрема біля посольства Білорусі в Києві, куди вийшло біля двох сотень людей, а також у центрі Харкова біля пам’ятника Тарасові Шевченку.
В інтерв’ю «Главкому» Паліна Бродік, яка повернулася до Києва розповіла, чому акція протесту в Білорусі навряд чи матиме продовження, як Україна може допомогти білорусам захищати їх права, чим протести в Мінську і Києві відрізняються між собою.
Вже після акції протесту у Білорусі, до цієї країни не пустили автобус з українцями. Наскільки велика небезпека тепер при перетині кордону бути затриманим білоруськими прикордонниками?
Ми розуміли, що той український досвід, який ми отримали тут за останні 1,5-2 роки може бути розцінений як спроба перенесення його у Білорусь і може викликати різну реакцію у прикордонників. Проте ми перетнули кордон абсолютно спокійно в обох напрямках.
Лукашенко часто говорить на тему Євромайдану і виносить її у медіа. Таким чином він намагається залякувати населення мантрою «лиш бы не было войны», яка тягнеться ще з часів Другої світової. Зараз вона стала ще більш актуальною на тлі тих подій, які відбуваються в Україні. Перед останніми акціями Лукашенко знову поновив свою риторику. Якраз тоді, коли ми збиралися їхати (з Києва до Мінська), 24-25 березня повідомлялося, що активні євромайданівці збираються до Білорусі. В інтерв’ю Лукашенко говорив, що були затримані групи людей, яких він називав бойовиками. Начебто це терористи, які планували масові безлади. Також він говорив, що лідери «Білого легіону» частково готувалися на території України. Звичайно, ніяких підтверджень цим заявам ніхто не бачив.
Одних активістів силовики затримали і одразу відпустили. Інших тримають досі, люди очікують на суд. Чому такий різний підхід?
Хапаючи одного чи іншого, вони намагаються оцінити рівень впливу активістів на суспільну думку, в залежності від цього і затримують лідерів. Тобто як тільки хтось намагається проявити надактивність під час акції і в людини це виходить, то вона одразу потрапляє в поле зору правоохоронців. Таких активістів намагатимуться протримати якомога довше. Саме тому усіх опозиціонерів, яких затримали до 25-го березня, засудили на 15 діб. У них просто не було можливості бути присутніми на останній акції протесту. В той час пересічним громадянам лише виписали штрафи і відпустили, або й взагалі відпустили, не складаючи протокол.
Наскільки акція у День волі, під час якої затримали близько тисячі людей, була організованою?
В умовах Білорусі люди поводяться дуже акуратно, інформація про поїздки напередодні великих опозиційних заходів широко не розповсюджується. Навіть якщо з-за кордону і їхала на акцію група білорусів, то я про це не знаю, ніхто б про це відкрито не говорив.
Якщо порівнювати протести в Україні, Білорусі і Росії, поведінку правоохоронців, які особливості ви виділили би?
Різниця, звичайно, глобальна. В Україні не настільки залякане населення. І зараз, і тоді, коли був Євромайдан. Натомість у Білорусі дуже довга історія репресій. Якщо в Україні у 2004 році був Майдан, нікого не розганяли, то у Білорусі у 2006-му році всіх хапали. Для медіа створили тоді картинку, що це наче були наркомани, які намагалися скинути владу насильно. Лукашенко не церемониться з протестувальниками. Білоруський президент діє радикально на відміну від Януковича, який не зміг вивести військову техніку одразу. Лукашенко в подібній ситуації, якщо би в центрі Мінська зібралася критична маса людей, це зробив би однозначно, стояли би танки.
У 2010-му році в Мінську на Кастричницькій площі було не менше 30 тисяч людей, але жодного танку не було. Чому ви переконані, що Лукашенко може піти на цей крок?
Танків не було, бо владі вдалося розігнати протестувальників. Якщо би з першого разу це не вдалося, президент був би більш рішучим. В Росії події нині схожі на білоруські, але там масштаби зовсім інші. Проте Путін також дуже довго не міркуватиме в оцінці того як діяти з протестувальниками. Всі ми бачимо, які репресії відбуваються особливо щодо тих, хто живе у Криму і намагається висловлювати альтернативну точку зору.
Є також величезна різниця у рівні роботи журналістів у Білорусі і в Україні. Якщо в Україні ЗМІ належать різним крупним олігархам, перш за все телеканали, то у Білорусі вони усі належать одній людині і піднімають саме її авторитет. Тобто у Білорусі немає жодної конкуренції у подачі інформації. Електорат Лукашенка дивиться це телебачення і майже завжди йому вірить. Зараз ми побачили виняток. Бо значна кількість людей відчула на собі, наскільки те, що показується по телебаченню, не відповідає реальності. Окрім того люди бояться. Ті, хто міг би вийти, не виходять: знають, чим це закінчиться. Ніхто не хоче до СІЗО, ніхто не хоче сісти в тюрму. Від багатьох своїх знайомих я чую думку про те, що, мовляв, якщо дійсно вийде маса людей на вулиці, то вони підтримають.
Окрім того, важливим фактором для того, щоби люди вийшли є success stories (історії успіху). Нинішній протест почався не скільки з «Маршів дармоїдів», скільки з протесту у Курапатах (у другій половині лютого 2017 року відбувся протест у лісовому урочищі Курапати, що неподалік від Мінська. Громадськість протестувала проти будівництва 5-поверхового офісного центру з боку мінського мікрорайону «Зелений луг» - «Главком»). Тоді активістам вдалося відстояти Курапати. І влада, і забудовник відступили. Так, активістів пізніше все ж таки затримали, але їх вимоги були почуті, вони зуміли досягти результату. Ось такі події, як мені здається, могли би мотивувати людей, аби вони виходили на протести. Але так жорсткий розгін акції 25 березня багатьох демотивує, люди знову починають боятися. Тут ще свою роль грає ефект так званої «вивченої безпорадності», коли протягом 23 років ти бачиш, що нічого не змінюється і будь-яка спроба присікається, люди припиняють навіть намагатися щось робити.
Так звані Марші дармоїдів, які відбулися в різних містечках хоч і були нечисленними, але вільними. Під час цих акції люди активно і відкрито могли висловити свою позицію. Проте за два тижні позиція влади кардинально змінилася і останній мітинг правоохоронці розігнали силою. Чому тепер все інакше?
Дійсно, на тих акціях (у лютому, - «Главком») було не так багато людей. Можливо, влада тоді оцінювала, намагалася зрозуміти, наскільки серйозними є наміри протестувальників. Для простих людей стимулом вийти на вулицю став цей «декрет». Як тільки ці економічні обмеження припиняться, вони повернуться до свого звичного життя і далі будуть вірити телебаченню. На жаль, люди категорії 40+ не заглиблюються в політику. Вони підходять до цієї проблеми, як звичайні громадяни, у яких забрали гроші для існування. Ніякі політичні лозунги не змусять їх протестувати далі. Лукашенко, випустивши цей «декрет», допустив велику помилку, він недооцінив бідність людей, які вийшли на вулицю. Зараз якраз вносяться зміни до декрету. Зокрема, людина матиме змогу надати додаткові документи для підтвердження (безробіття). Під декрет, наприклад, потрапили студенти, які тільки закінчили університет і за півроку не встигли найти роботу. Під дію цього декрету потрапляли люди, які підтримують своїх родичів, людей з інвалідністю. Проте надавши докази цього, вони можуть бути звільнені від дії декрету. Іншими словами, влада справді знаходить варіанти, як можна послабити дію цього документа.
У Москві поліція жорстко затримувала неповнолітніх. Чи були такі затримання в Білорусі? Як ви ставитеся до того, що в протестах беруть участь зовсім юні хлопці і дівчата?
В Білорусі небезпечно протестувати в принципі. І неважливо, чи ти юна людина, чи літня. Раніше на молодь намагалися впливати іншим чином. Якщо бачили на акції якихось студентів, школярів, їх просто виключали з навчального закладу, але не били. Зараз у нас були більш жорстокі затримання і постраждали усі. Ніхто не змушував нікого виходити, однак кожна людина сама для себе вирішує, робити це, чи ні.
Під час акції біля білоруського посольства у Києві можна було помітити чоловіків, які фіксують подію на відео. Чи можуть бути це представники білоруських спецслужб, які стежать за активістами навіть поза межами Білорусі?
Те, що на акції під білоруським посольством можуть бути білоруські агенти, я особливо не сумніваюся. Не можу сказати точно про випадки стеження за нами тут, в Україні, але там (у Білорусі) абсолютно точно ведеться стеження за активістами. Тобто як тільки ти перетинаєш кордон України і Білорусі, ти одразу опиняєшся під ковпаком. Вся інформація про активістів, яка силовикам потрібна, у них є, я в цьому абсолютно переконана.
Чи розраховують білоруські активісти на допомогу від офіційного Києва, якою ця допомога могла би бути?
Політики українські, якщо не на рівні Адміністрації президента, то на рівні окремих депутатів могли б висловити свою позицію з цього приводу. Ніхто їм не забороняє це робити. Більше того, я була би рада, якщо політики, сьогодні підтримали простих громадян Білорусі, які постраждали на акціях.
На мій погляд, висловлення солідарності на різних рівнях було б корисно в будь-якому випадку. Українські політики могли б винести питання того, що у нас коїться, на міжнародне обговорення. Це було б суттєвою допомогою. Зрозуміло, що Україна не вплине на дії Лукашенка, бо ми не так сильно залежні від України в економічному плані. Але от європейці навпаки, могли би вплинути через економічні заходи, не кажучи про санкції. Наприклад, можна було б впливати через кредит МВФ. Окрім того, цього літа у Мінську відбуватиметься засідання ОБСЄ, що дуже дивно. Тобто запланований такий захід у країні, де відбуваються масові затримання, арешти. Я цього не розумію.
Це вплине на владу, пом’якшить опір протестам?
Так. Бо наразі європейські політики заявляють тільки своє занепокоєння. Цього замало. Занепокоєння нікого не змусить припинити репресії. Якщо вони (європейці) діятимуть економічними методами, це буде ефективніше. Але тут потрібно знайти золоту середину, бо досвід запровадження санкцій, які були зняті з Білорусі у 2015-му році показав, що вони неефективні.
Чи підтримують громадські активісти у Білорусі опозиційних політиків?
На жаль, для білоруських політиків спроби знайти єдиного лідера, єдиного кандидата в президенти завжди закінчувалися невдачею. На виборах у 2010-му році був десяток кандидатів у президенти. Було очевидно, що окремо ні в кого з них немає шансів перемогти. На жаль, подібне ми спостерігаємо і сьогодні. Їм заважають власні амбіції… Рівень підтримки серед простих людей в опозиційних політиків є мінімальним. Стосується це навіть тих, які опозиційно налаштований до Лукашенка.
Чому?
…Не в останню чергу тому, що не мають доступу до ЗМІ. Усі ті медіа, через які вони намагаються достукатися до населення є або інтернет-виданнями, або такими як супутниковий телеканал «Белсат», який дивиться дуже обмежена кількість людей. Упевнена, що люди, які живуть у селах взагалі не знають про існування опозиційних політиків, прізвища їх не чули. Інша проблема полягає в тому, що опозиційні політики активізуються лише під великі події, наприклад, перед виборами. А цього замало.
Багато білоруських активістів проживають у Польщі, Литві. Але ви обрали Київ, де, як показує досвід російських опозиціонерів, зовсім небезпечно жити. Чому таки Україна?
У мене були свої особисті причини переїхати до Києва. До цього мала тісний зв’язок з колегами, з якими ми працювали спостерігачами на українських виборах. Після двох років життя тут я можу сказати, що у вашій країні набагато більше можливостей у тій сфері, де я працюю, знайти собі застосування, отримати гарний досвід. Бо у Білорусі правозахисна діяльність балансує на грані фолу: у будь-який момент можуть затримати.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0