Філософ Вадим Скуратівський: Не чекайте! Перемініть начальство, тільки так, щоб на це місце не сів ще хтось страшніший

Минуло вже три роки з останнього, наймасштабнішого в історії України протесту. Попри війну, яка розпочалася з окупації Криму, Україна рухається вперед і змінюється. Торік набула чинності заборона радянської символіки, радіо зобов’язали дотримуватися мовних квот. Держава оголосила боротьбу з корупцією однією з головних своїх цілей, почали роботу Антикорупційне бюро, Агентство із запобігання корупції.

Чи дієвими є ці реформи? Чому мовні квоти не поліпшують якість медіа? Яка причина згасання волонтерства? Ці та інші запитання «Главком» поставив відомому філософу, історику, викладачу Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого Вадиму Скуратівському.

2016 рік минув під знаком перейменувань не лише вулиць і площ, а й цілих міст. Це показовий процес, спроба влади демонструвати хоч якісь зміни? Чи це таки справжній переворот у свідомості українців, які відкинули «червоне» минуле?

Цей процес десь показовий, а десь доволі щирий. Рано чи пізно це мало статися. А то дуже дивно виглядала країна, яка пішла у напрямку нового капіталізму, і разом з тим вона була заставлена пам’ятниками найголовнішого функціонера комуністичного процесу. Ці пам’ятники Леніну-Ульянову і його, так би мовити, асистентам уже виглядали просто-таки гротескно. Зрештою, що керувало владою, яка розпочала ці зміни – кар’єрні інтереси чи щире неприйняття минулого – залишимо все це психологам.

Тоді, коли розпочався конфлікт із Росією, я помітив, що справді, синьо-жовте переважало у місті. Це дуже допомагає автентичній патріотичній поведінці. Це як політичні афішки на парканах будь-яких славнозвісних історичних подій, починаючи від англійської революції XVII століття і закінчуючи антитоталітарними революціями в Середній Європі кінця XIX століття. Але патріотизм здійснюється не стільки через такі афішки, не стільки через кольори, скільки через конкретні дії.

Минулого року держава також запровадила мовні квоти на радіо. У решті ЗМІ тим часом  домінує російська. До телевізора патріотизм не дійшов?

Із самого початку кризового процесу потерпали саме телебачення і радіо. Десь наприкінці 80-х – на початку 90-х щось перемінилося у цьому світі. Раптом московське телебачення стало не дуже цікавим. І з’явилися дуже цікаві передачі на українському телебаченні, щось там зазвучало в українському ефірі. Минає деякий час і раптом виявляється, що немає ані ресурсів, ані персоналу, ані інших засобів для того, щоб ТБ було цікавим. І зрештою воно починає бути нудним. Як історик засобів масової комунікації мушу вам сказати, що десь у 60-х роках найцікавішим телебаченням було англійське. А слідом за тим воно знову стало нудним. Над цією проблемою треба працювати. Треба нові кадри, персони, а ні того, ні іншого немає. Телебачення нудне не тому, що воно патріотичне чи не патріотичне. А тому, що треба шукати нову поетику, нову естетику, етнос, стилістику тих, хто з’являється у кадрі. А ці трохи мертвотні обличчя наших телеведучих остаточно руйнують його пейзаж.

І тут жодні квоти не допоможуть. Але зрозуміло, коли у серпні 2016 року Україна святкувала 25 років своєї незалежності, «Інтер» показував дурнуваті російські комедії чи не 50–60-х рр. Це, звичайно, обурливо. З іншого боку, можна й не показувати ці комедії, як це робить «Інтер», однак можна все це забазікати і показати зовсім не те, що належить показувати.

Суспільство не вимагає змін від ЗМІ. Ті, як ви кажете, дурні комедії, вочевидь, мають рейтинг, якщо їх показують...

Я думаю, що є пасивність. Потенційно є дуже цікаві кадри для телебачення, але ці кадри там не з’являються з різних причин.

Що таке американське телебачення з його штампами і Трампом? Що таке європейське телебачення? На превеликий жаль, сучасна цивілізація починає орієнтуватись на якийсь усереднений стандарт, а парадокс полягає в тому, що тоді, коли шукають так звану золоту середину, наштовхуються на якусь брудну середину. Ми переживаємо саме таку ситуацію.

Зараз світ в ідеологічному гуманітарному світоглядному відношенні від полюса до полюса перебуває у кризі. Ставлять на усередненість, ще й вважають, що це є абсолютною ознакою демократичного суспільства. Насправді усередненість заважає демократичним суспільствам.

Щодо вимог до змін. Річ у тім, що ми не маємо серйозної історичної підготовки. Колись кілька патріотів з’явилося на національному каналі і почали бити фізіономію мерзотнику, який там сидів. Ну, на здоров’я: мерзотник він і є мерзотник. Бенюк і його колеги (йдеться про інцидент між депутатами від ВО «Свобода» Бенюком та Мірошниченком і головою НТКУ Пантелеймоновим) з’явилися на українському, нібито національному телебаченні, а там сидів якийсь з головних його функціонерів, якесь таке луганське створіння. Маленький анклав московського уряду на національному телебаченні. Його й взяли, перепрошую, за барки. Але ж це не спосіб для перемін телебачення!

Нині багато українців розчаровані повільними темпами соціально-економічних зрушень. Як змінити ставлення до хронічного браку коштів, тривоги через війну?

То нехай українці щось роблять для цього самого зростання, а не чекають! Як вони сторіччями чекали від «доброго начальства» чогось позитивного. Ну, розчаровані. А чому вони мають бути зачаровані? Взагалі, людський історичний процес важкий. Турбує корупція? Ну так вона завжди була. Тоді шукайте якісь засоби для її викорінення, а не дозволяйте якимось рабиновичам та мураєвим бігати біля Національного банку і захищати українських бідаків. Знайшлися «адвокати» злидарів! Бачте, йдеться не лише про так звані еліти, вони насправді доволі слабенькі. Так, вони всюди зараз слабенькі, що довели останні вибори у західному світі. Але, перепрошую, слабенькі й наші маси, які чогось постійно чекають: мовляв, приїде пан і нас розсудить.

Так, ми потрапили в мілітарну пастку у зв’язку з нападом на нас сусідньої країни. Будь-яка війна – це величезна криза. Із цим належить щось робити. Що саме? Україна має відновити свою територіальну цілісність. Парадокс XXI століття полягає в тому, що коли та чи та країна втрачає бодай кілька десятків квадратних метрів, розпочинається криза. А тут Україна втратила немалий шмат своєї території. Отже, треба щось робити. Принаймні далі не пускати цих зайд. Але є ще одна особливість у історії. У нас в Україні маси чогось чекають від начальства. Та не чекайте! Перемініть це саме начальство, тільки робіть так, щоб на це місце не сів персонаж ще страшніший, бридкіший та агресивніший.

Один був плюс у американської цивілізації десь до 1930-х років – інтенсивна самодіяльність американської людини. Не подобалось їй щось, вона намагалася щось перемінити. І на місцевому рівні, і на рівні вищої адміністрації.

Не треба чекати, що врадіївські міліціонери стануть кращими. Я, звичайно, не закликаю до лінчування тих негідників. Але принаймні місцеві самі мають вирішувати ці проблеми, а не чекати, що хтось за них вирішить… Річ у тім, що наша людина дуже пасивна. Добре, вийшли на два Майдани. Але перепрошую, вся наша історія має бути поєднанням нескінченних Майданів і відповідної діяльності у напрямі здійснення тих чи інших інтенцій, того чи того Майдану. Так жила Київська Русь від варягів до монгольської навали. Вона не ідеально жила, але якщо князі не подобалися, з’являлося віче. І щось вирішувалося. І ця цивілізація проіснувала майже 300 років. Це вихід.

Після Революції гідності стався бурхливий сплеск волонтерства, яке багато допомагало армії. Але зараз рівень цієї активності знизився. Чому?

Вони і зараз допомагають. Однак волонтерство не може без кінця тривати. Воно виникає на основі особистісної ініціативи, на основі своєї власної матеріальної ініціативи. Так чи інакше, потім йому треба допомогти. А якщо йому не допомагають, зрозуміло, що людина втомиться від цього. Не може вона бути весь час у режимі так званого подвигу.

Постмайданна влада зробила щось, аби допомогти таким людям?

Одні роблять, інші не роблять – не треба замазувати однією фарбою всю цю владу. Різні є люди в цій владі.

Ви для себе ставлення до цієї влади вже сформулювали?

Я взагалі за своїми переконаннями трохи анархіст. Держава як така – вона ідеальною бути не може. Я розумію так: щось добре робить той чи той чиновник, то я на його боці. Якщо він робить щось недобре, то я залишаю за собою право опиратися.

Я перебуваю в малому суспільному просторі, це таке гуманітарне вузівське поле. Якщо я щось можу добре зробити і призупинити того чи того колегу, який робить щось не те, я це роблю. Або можу, навпаки, підтримати колегу, який, на мою думку, робить щось добре. Інших засобів у мене немає. Дуже пізно з’явилася незалежна Україна, тоді, коли мені вже було піввіку і я кілька десятків років витратив на війну з радянським істеблішментом. Хай йому грець!

За цей рік, що минає, яка людина в Україні, політик чи громадський діяч, вразила вас найбільше?

Час від часу я даю добро чи Порошенку, чи Ляшку, чи Тимошенко, чи своїм колегам з руху «1 грудня», чи Наді Савченко. А в якісь хвилини, звичайно, очі б мої їх не бачили. Тому остаточно визначити якийсь позитив… Перепрошую, це ж культ особи, як казали самі комуністи про «товариша Сталіна».

В Україні в один момент багато публічних людей почали закликати дозволити продаж землі. Більшість з них не є фахівцями, і вони не мають паїв, якими б могли розпоряджатися. Чому ці люди переймаються питаннями, які їх не стосуються?

Кого маєте на увазі, коли говорите, що не має людина землю, чи не є фахівцем із цього питання?

Святослав Вакарчук активно висловлюється із земельного питання, наприклад.

Тут є небезпека в обох напрямах. Коли будуть продавати, то боюся, що буде схоже на французьку казку про Кота у чоботях. Будуть проїжджати і всюди говорити: «Чия земля?» – «Ахметова, Ахметова, Ахметова. Рабиновичів і таке інше». Але якщо її не продавати, то теж буде дуже складно. Зрештою, треба добре вивчити питання і щось уже робити з тими чи іншими аграрними реформами, які здійснювалися в західному світі, і не тільки в західному, щодо землі. Різне можна говорити про латиноамериканські республіки, але є там такі території, де іноземцеві зась. Але треба вивчити все це і дивитися – кому ви продаєте. Якщо в Україні – то одне, а якщо той самий добродій, який вибудовує свій палац у Лондоні за майже 300 мільйонів доларів – то інше. Шукати треба розумну середину.

Нещодавно було опубліковано опитування, згідно з яким значна частина українців, яка проживає на сході, досі позитивно ставиться до Росії, вважаючи росіян братнім народом. Історія нічого нас не вчить?

Що ви хочете від країни, яка впродовж майже чотирьох століть так чи інакше – ідеологічно, світоглядно, мілітарно, адміністративно – залежала від Росії? Так довго українцям говорили, що вони «почті русскіє», що вони досі перебувають у відповідній інерції. Але тут уже йдеться про інше. Україна на сході починає вже розуміти, змінювати ставлення до Росії. Але коли вона залишить позитивне ставлення, приміром, до «великої російської культури», яка від старообрядців і далі від Карамзіна і Пушкіна до Достоєвського і Горького початку XX ст., до часів Сталіна, була опозиційною до російської державності, то буде дуже добре. Але якось так виходить, що починають з російської культури, Пушкіна і Достоєвського, а закінчують… Як я пам’ятаю на Хрещатику, колись ще група молоді кричала на початку XXI століття: «Да здравствуєт Путін, он настоящій царь!» А одна дама, політична ідіотка, вона навіть зорганізувала українську політичну партію під назвою «Путін». Ось це вже треба зупиняти.

Ви зміни помічаєте в Україні, чи революції проходять, а «віз і нині там»?

Річ у тім, що Україна проголосувала за свою незалежність. Видавалося, що ця сама незалежність стане об’єктом лояльного ставлення з боку Росії. Але ж насправді конфлікт розпочався буквально з часів Єльцина. Це помічала так звана спеціалізована інтелігенція. Експерти помічали. А народу видавалося, що раніше ж бо нормальні були стосунки з нашими сусідами, хоча насправді стосунки були зовсім не нормальними. Скінчилося війною. Що ж, це теж великий урок масі.

Я знаю 70-річних киянок інтелігентних, котрі все життя говорили тільки російською мовою, а нещодавно вони раптом почали говорити українською. Внаслідок того, що щось вони зрозуміли в тому, що відбувається у сучасному світі.

Росія завжди годувала свій народ міфами. Зараз росіяни «встановлюють мир» на Донбасі і в Сирії. Чи є в Україні свої міфи? І наскільки таке міфотворення допомагає розвиткові держави?

Я до цього ставлюся доволі обережно. Треба шанувати зусилля УПА, спрямовані проти більшовистського режиму, проти націонал-соціалізму і, зрештою, хай би що там казали, проти так би мовити польської присутності. Треба говорити правду, але замінювати цю саму правду якимись новими міфами доволі небезпечно. От, скажімо, Волинська різанина. Обидві сторони були «гарними» в цій ситуації. Страшна різанина, але треба пояснити її першопричину і полякам, і собі. Перепрошую, це ж українські землі: на них ця трагедія розігралася. Поляки там поводились не дуже адекватно. Разом із цим йдеться не стільки про місцевих, скільки про польський уряд, який у Лондоні мав сказати, що поляки та українці в Україні, давайте відкладемо цю саму проблему до усунення націонал-соціалізму і більшовизму. Але уряд цього не сказав. І слідом за тим розпочалося те, що розпочалося. Ця сама фундаментальна дурість сучасної Польщі: її захищає український вояка зараз на Донбасі, а вона на знак вдячності оголошує його нащадком того самого «різуна». Міф уже XX століття, соціальний міф нового часу, вже виявив свій небезпечний потенціал. Тим більш небезпечний він зараз. Особливо тоді, коли я слухаю добродія, доктора політичних наук, прізвище його Бебик, який на каналі «Тоніс» пояснює велич України тому, що на Чернігівщині народився сам Чингісхан. Ну, перепрошую, не дай боже, ми знову увійдемо в якісь дурнуваті міфи!

Міф у досучасному світі справді впродовж тисячоліть керував масово індивідуальною поведінкою. Якось світ більш-менш тримався. В сучасній цивілізації міф небезпечний.

Новий Майдан прогнозуєте?

Зараз прогнозувати дуже важко. От, скажімо, експерт каже, що все буде погано. Так це схоже на анекдот, як польський уряд свого часу обіцяв, що буде погано, і дотримав своєї обіцянки.

Але одне я можу сказати, це для мене очевидно, світ дуже складний, як ніколи. Починаючи з часів верхнього палеоліту. Але парадокс полягає в тім, що лідери його стають усе більш елементарними і некомпетентними. На основі цієї неймовірної складності і на основі появи різних трампів будь-що може статися далі.

Дуже песимістично виходить…

На превеликий жаль, саме так. Але йдеться про те, як сказано в одному анекдоті: песиміст – це дуже добре поінформований оптиміст. Я не хочу обіцяти, кажучи російською, «разносолов и пряников». Працюйте над тим, щоб світ був трохи іншим. Бо конкретні прогнози не спрацюють.

Михайло Глуховський, «Главком»