Леонід Кузьмін: У Криму було сім українських шкіл, тепер залишилася одна, де більшість класів… російські

Леонід Кузьмін, голова Українського культурного центру (УКЦ) з Сімферополя, є одним з нечисленних – і одним з найактивніших – громадських діячів, які сьогодні представляють інтереси українців на окупованому півострові. Якщо питатимете про українські організації в Криму, його ім’я з великою імовірністю вирине першим у розмові як з кримськотатарськими, так і з проросійськими активістами. Активність УКЦ насправді порівняно скромна, а впливовість і того менша. Але Кузьмін з товаришами намагаються робити хоч щось в атмосфері відчуження (а інколи й ворожості) до України, яка культивується на півострові, де вже саме створення незалежної української організації є вчинком. Правда, якраз у незалежності Українського культурного центру впевнені не всі, з огляду на стриманість Кузьміна в коментарях на політичні теми. Втім, доводити свою українськість політичними заявами про статус Криму чи майбутні кордони Росії, наражаючись при цьому на кримінальну відповідальність, Леонід Кузьмін не хоче. 26-річному кримчанину з діда-прадіда помітно легше розмовляти російською, ніж українською, але він стверджує, що місія його організації – популяризація української культури на окупованому півострові.

Як визріла ідея створення Українського культурного центру?

Це сталося цілковито не спеціально, після суду. Ми минулого року проводили мітинг до дня народження Тараса Шевченка. Один з його учасників прийшов із прапором «Крим – це Україна», тож після закінчення мітингу затримали мене як організатора і ще трьох учасників. Зрештою суд виніс штраф по 10 тисяч рублів кожному. Після цього ми з товаришами вирішили створити якусь організацію, щоб об’єднати людей, краще контактувати і допомагати одне одному в складних ситуаціях. Ми розуміли, що коли ставитимемо якісь політичні цілі – зміну влади чи повернення Криму до складу України – організацію одразу ж оголосять поза законом і заборонять. І ми вирішили займатися такою абсолютно нешкідливою справою, як культура – вивченням мови, традицій, історії. Передусім для захисту своїх інтересів, інтересів українців. Ось відтоді й існуємо.

УКЦ не має реєстрації, не має приміщення, не має фінансів...

Так, нас ніхто не підтримує.

В чому проявляється діяльність?

Ми проводимо історичні лекції, літературні читання, масові заходи (коли нам дають можливість їх проводити), записуємо відеозвернення, збираємо книги. Зокрема, у нас є своя бібліотечка книг українською мовою, але оскільки відсутнє приміщення, книги лежать вдома у людей.

У нас є, власне, графік заходів, які ми проводимо, і більшість людей, які беруть участь у підготовці цих заходів, знають, коли й де вони відбуваються. Кожен знає, які функції на нього покладені. Тобто такий клуб за інтересами без чітко вираженої структури, але кожна людина знає, чим вона займається.

Наскільки широке (чи вузьке) в Сімферополі коло людей, які цікавляться українською культурою і вашою діяльністю?

Важко сказати. На останні заходи, які ми проводили навесні та влітку, приходило в середньому осіб двадцять. Я вважаю, що для нинішніх умов у Криму це дуже добре, тому що тут українська позиція завжди була достатньо млявою.

Тим, хто лишився тут і з вірою й надією дивиться в бік України, дуже важко. Тому сьогодні найважливіше – навіть не вивчення мови, а морально-психологічна підтримка, можливість обговорити якісь теми, поділитися думками.

Ким ви працюєте, хто за спеціальністю?

Я до 10 березня 2015 року протягом п’яти років працював у школі, викладав історію України і всесвітню історію. Після згаданого мітингу до дня народження Шевченка адміністрація школи попросила мене звільнитися.

Тобто вас просто попросили, а ви написали заяву за власним бажанням?

Спочатку вони 9 березня зателефонували і сказали, що мені, напевно, варто написати заяву. А вже 10-го мене ознайомили з наказом про звільнення.

Без вашої заяви?

Без.

За якою статтею звільнили?

Невідповідність займаній посаді… П’ять років я відповідав займаній посаді, у мене не було жодної догани. І за один день я став не відповідати посаді.

Тобто ви без роботи зараз?

Чому ж, я зараз помічник зубного техніка. Тобто повністю змінив профіль – довелося щось читати, дізнаватися, учитися всього.

Не пробували де-небудь працевлаштуватися за своїм профілем?

До школи йти істориком не хочу. Я чудово знаю манеру викладання сучасної історії: там, де ми з вами звикли чути про київських князів чи князівства, вони в історії для шостого класу звучать як «русские» князі, «русские» князівства, «русская» дружина – всі у них «русские». Означення «київський князь» використовується лише до особи, яка була князем у Києві, Київського князівства. До всіх інших застосовується «русский князь Киевской Руси».

Я пробував минулого року повернутися до викладання, знайти місце в технікумі, училищі, де у викладача, на відміну від шкільного вчителя, більше свободи, де він позбавлений суворих штампів у підручнику і необхідності діяти строго за методичкою й інструкцією. Залишив у різних місцях штук десять резюме на посади викладача гуманітарних дисциплін – історії, соціології, конфліктології, права, – але не пройшов.

Ви не прораховували можливі наслідки, коли 9 березня 2015 року організовували мітинг до дня народження Шевченка? Адже тоді минув лише рік після зміни юрисдикції півострова, – очевидно було, що до акції буде пильна увага.

Але ми від початку не планували переслідувати політичні цілі і не розраховували на цього чоловіка з прапором (із написом «Крим – це Україна!». – Ред.), який виявився таким подразником для поліції. Поліція розцінила це як зміну заявки мітингу, нібито ми без повідомлення самовільно змінили мету мітингу і тим самим порушили федеральний закон «Про мирні зібрання громадян», в якому сказано, що при зміні мети мітингу ми маємо поінформувати адміністрацію міста. Ми ж як організатори мітингу повністю відмовилися від використання української символіки. Тобто це був суто культурний мітинг, який було узгоджено з міською владою. Влада нам його не забороняла, він був законним. І у людей був такий запит: давайте щось зробимо. От ми й зробили. Вирішили, що це буде правильно.

Багато тоді людей прийшло на мітинг?

Тоді до нас на мітинг прийшло 50 осіб. Знову ж, для Сімферополя це дуже хороший показник. Дуже багато людей виїжджає, вони продовжують виїжджати, і багато хто дивується, що я ще не поїхав з Криму. Люди бояться. Тут дійсно є страх того, що коли ти почнеш висловлювати свою позицію, яка іде всупереч лінії влади, то тебе принаймні зафіксують як інакодумця.

Якби такий мітинг провести сьогодні, як гадаєте, скільки людей пришло б?

Ми подавали цього року заявку на проведення мітингу до дня народження Шевченка – і отримали відмову. Адміністрація міста офіційно не погодила наш захід. Якраз був у Криму надзвичайний стан (пов’язаний з обмеженням подання електроенергії. – Ред.), вони послалися на це.

Але можна констатувати, що пліч-о-пліч з вами небагато людей. Чому так?

Я бачу кілька причин. По-перше, є недовіра до нас, бо є підозра, що ми співпрацюємо з органами, «здаємо» і таке інше. Я вважаю, що люди завжди повинні сумніватися, тобто це нормально. Є люди, яких не влаштовує наша позиція, тому що вона багато в чому не пов’язана з позицією української держави. Зокрема, ми не закликаємо повернути Крим до складу чогось там, ми ведемо достатньо мирний спосіб нашої роботи, хочемо займатися літературою, історією, вивченням мови, створенням бібліотеки, а час покаже – правильно це чи ні. Багатьох це не влаштовує, у них така принципова позиція. Причому самі вони не готові це робити, але вони хотіли б це чути від нас. Тим більше їх не влаштовує, що ми подаємо якісь запити до чинної влади, стараємося з нею якось налагодити контакти з якихось питань. Ну й третя причина – страх перед переслідуванням, стеженням.

Інколи проукраїнські люди вважають, що не треба ніяких публічних заходів, краще піти намалювати графіті десь на стіні. Від цього, на їхню думку, користі більше.

А є зараз такі підпільники, які малюють проукраїнські графіті?

Такого, як було в 2014 році, коли тут на багато стовпів було нанесено прапор України чи на багатьох стінах були написані проукраїнські гасла, вже немає. Останнє, що з’являлося в новинах, це коли хтось розмалював пам’ятник Шевченку: намалювали герб України на постаменті, а самому бюсту розмалювали вуса в кольори українського прапора. Але я не вважаю, що це проукраїнські люди. Свідома людина не буде цього робити, тим більше розуміючи, що це наш пам’ятник. Це ж не пам’ятник Леніну чи Сталіну.

Чи небезпечно сьогодні в Криму публічно демонструвати український прапор?

Як показує попередня практика, так. Наших товаришів минулого року, на День прапора, 23 серпня, було затримано за публічну демонстрацію прапора. При цьому вони не проводили ніякого мітингу. Одна людина фотографувала, одна – стояла з прапором. Співробітники поліції приписали їм, що вони проводять несанкціонований мітинг, склали протоколи. У них була розмова спочатку в районному відділку поліції, після того їх забрали до Центру протидії екстремізму. В підсумку у них був у грудні суд, який присудив їм по 10 тисяч рублів штрафу за несанкціонований мітинг.

А цього року на День Росії, 12 червня, чоловік був у Гагарінському парку Сімферополя з маленьким настільним прапорцем, і співробітники поліції його затримали. Він нічого не робив, просто стояв в парку на доріжці з прапорцем. Під’їхала поліція – і його забрали. На нього нічого не було складено, але факт такий: біля людей з українською символікою одразу з’являється поліція.

А особисто у мене за два роки назбиралася вже ціла колекція попереджень від прокуратури Сімферополя і міського управління МВС. Вони перед кожною датою видають такий документ, хоча він формально порушує презумпцію невинуватості, тому що вони попереджають громадянина про те, що він не скоїв.

Про що саме?

Вони застерігають від проведення несанкціонованих масових заходів і порушення закону про екстремізм. Адже тут усе, що пов’язане з критикою влади, може розцінюватися як заклики до екстремізму. А сам цей закон про екстремізм, якщо його читати, дуже розмитий, при тому що після ухвалення змін «пакету Ярової» там тепер строки за екстремізм як за вбивство. Що людину вбити, що розмістити картинку якусь у Facebook чи «ВКонтакте», строк можна отримати такий самий – здається, від восьми до дванадцяти років позбавлення волі.

Що вас досі ще тримає в Криму?

Я не бачу причин виїжджати. На мене нема кримінального переслідування. Те, що вони могли зробити, вони зробили – мене звільнили. Бізнесу в мене нема, на мене нічого не оформлено. Я для них просто людина – і все. Тиснути на мене можуть лише в рамках закону, та й то ми нічого не порушуємо останнім часом, навіть адміністративно.

Ви, навпаки, навіть надмірно підкреслюєте свою відстороненість від оцінок, коли йдеться про приналежність Криму.

Звичайно. Адже якщо ми будемо відкрито говорити про зміну «кордону», який існує після 2014 року, за це загрожує кримінальна відповідальність за статтею про заклики до порушення територіальної цілісності Російської Федерації.

Ви кажете, що не розумієте, чому треба виїжджати. Невже увага ФСБ, яка пильно за вами стежить і закидає попередженнями, не є достатнім приводом?

Цього року це третє таке повідомлення. В порівнянні навіть з минулим роком, коли «гості» приходили щотижня, проводячи бесіди і вручаючи якісь документи, м’яко кажучи, в спокої.

Стосовно того, чи боїтесь, питання, мабуть, риторичне…

Боюся, я ж звичайна людина. Розумію, що колись може прийти кінець усім попередженням і проханням, прийдуть хлопці в масках, одягнуть наручники і відвезуть на допит, а потім у підвал. Але по-справжньому більше боюся якогось ненормального чоловіка з ножем, каменем чи з пляшкою.

Вам уже погрожували?

Якісь «ватники» у Facebook чи «ВКонтакте» пишуть погрози постійно. Але треба розуміти, що половина з тих погроз – порожні.

Крім вашої, є в Криму ще якісь організовані українські групи?

Є створена владою Національна автономія українців Криму. Це організація, яка існує на папері. Її призначення – при потребі сказати, що з українцями все добре, ніхто українців не утискає ні в культурі, ні в мові, ні в чому. Їхньої діяльності немає, по суті… Там є люди з «Молодої гвардії», з «Єдиної Росії», котрі, якщо просто сказати, «призначені українці».

Ви з ними контактували?

Знайомий. Вони самі захотіли познайомитися. Влада неодноразово пропонувала мені працювати з ними, і, я так розумію, це був привід залучити мене до їхньої роботи.

Ви були б не проти працювати з ними?

Ну як працювати… Вони мають прямий стосунок до влади, тому що створені владою і фінансуються з бюджету Криму. Вони можуть нам допомогти в поверненні вивчення української мови до шкіл в якості хоча б факультативів. Я до них звертався з пропозицією разом зайнятися цим питанням – вони відмовилися.

Чому?

Обґрунтували це тим, що, як каже Міністерство освіти, в школах заяв на вивчення (української мови) все одно нема, то нема й сенсу про це говорити. 

А що для вас українська мова?

Особисто для мене українська мова – це державна мова України, яку людина має знати і розуміти. І тим більше випускники шкіл, які бажають вступати на материкову частину України до вузів, повинні обов’язково її знати, причому на достатньо високому рівні, для здачі ЗНО. Я повинен розуміти мову своєї країни. А користуюся я нею щоденно чи ні – це питання регіону.

Який зараз стан справ із вивченням і використанням української мови в окупованому Криму?

З українською мовою все доволі погано. У нас ще в 2014 році було закрито факультет української мови в колишньому Таврійському національному університеті (тепер це Кримський федеральний університет), його об’єднали з факультетом слов’янської філології. У нас у більшості шкіл з 2015 року українська мова відсутня як предмет, навіть факультативно, а де вона є, там питання відвідуваності і кількості (учнів. – Ред.) стоїть дуже гостро. У нас було сім українських шкіл у Криму, із них зараз залишилася одна українська гімназія в Ялті, та й та в дуже урізаному вигляді – там більше половини класів російські. В деяких колишніх українських школах у Криму також залишилися українські класи. Є й кримськотатарські класи. Але кримським татарам дещо легше – їм випустили нові підручники для вивчення кримськотатарської мови, і за бажання батьків кримськотатарський клас відкривають легко.

А за бажання батьків відкрити український клас?

Я знаю випадок, коли в 2015 році в одній зі шкіл батьки дітей подавали заяву в перший клас на навчання українською мовою. То директор школи викликав потім батьків по одному і пояснював, що клас відкрити не може, бо є лише три заяви, тоді як, за законом, їх має бути десять. Потім був такий самий випадок в одній зі шкіл Сімферопольського району, де директор діяв так само. Але оскільки це була сільська школа і батьки контактують між собою, вони об’єдналися і в один прекрасний момент прийшли до директора всі разом: ви кажете, нас троє, а ось вам десять людей – відкривайте клас.

Якщо говорити про пересічного мешканця Криму, що змінилося для нього за останніх майже три роки на повсякденному рівні?

Якщо з точки зору звичайного обивателя, то мало що. Змінилася валюта, в якій він отримує заробітну платню, курс долара-євро і кількість грошей, які він отримує. Ну й ще прапор, який висить на адміністративних спорудах, і телевізор. Але залишилися ті самі проблеми з дорогами, водою, прибиранням під’їздів, ЖЕКами і т.д.

Більша кількість грошей у російських рублях конвертувалася в підвищення добробуту?

В перерахунку з рублів на гривні люди почали отримувати більше, ніж вони отримували в 2013 році. Але купівельна спроможність того ж учителя, який зараз отримує в середньому 12–15 тисяч рублів, не дуже змінилася від того, коли він отримував дві тисячі гривень.

Чи є в людей певне розчарування?

Два роки – достатньо великий строк, щоб ейфорія минула. І приходить усвідомлення реальності – що влада залишилася колишня, вона не бореться з цінами, з хамством водіїв, із брудом на вулицях…

Але це невдоволення з серії «хороший цар – погані бояри», хіба не так?

Так, це нібито Путін не в курсі, йому треба повідомити, – і він одразу розбереться.

Тобто це не жаль за вибором?

Ні, це критичний погляд на дії влади.

А якби зараз провести справді легітимний, чесний референдум, якими були б, на вашу думку, його результати?

Я зараз скажу страшні речі: думаю, що більшість усе одно б вибрала Росію. Аргументація України ґрунтується на тому, що сюди прийшли (російські. – Ред.) війська, захопили державні споруди, а потім сказали: «Люди, ідіть голосуйте». Тільки вона виключає те, що в Криму всі 23 роки була дуже сильна проросійська позиція. Було дуже багато різних проросійських організацій – та ж сама «Русская община», «Русское единство», «Русский блок», «Таврический союз», «Русский Крым», ще якісь слов’янські об’єднання. Їх було дуже багато, і вони були достатньо активними. У них були свої депутати, яких вони проводили за списками Партії регіонів у Верховну Раду Криму і в місцеві ради. І сама підтримка проросійських поглядів була достатньо великою. Порівняно з ними проукраїнські погляди в Криму навіть в хороші роки мало хто сповідував.

Зрозуміло, що там (на так званому референдумі навесні 2014 р. – Ред.) були фальсифікації, – ніяких 97% (за приєднання до Росії. – Ред.) не було, це вигадка фантазерів. Але реально можна казати про 60–70%, які свідомо обрали Росію. І ніякої явки 85% теж не було, але вона була високою – десь 70%. Я тоді ще працював у школі, в нас було чотири дільниці для голосування, і людей там було багато.

І що тепер з цим робити Україні? Кинути Крим, припинити всякі спроби його повернути, щоб не отримати собі разом з ним додаткового головного болю?   

Ні, не треба кидати, треба зважено підходити до цього питання. От кажуть, що я «ватний», бо я наполягаю, що передусім підтримувати слід тут українську культуру. Повернути людям Україну назад у голови, не протиставляючи одну пропаганду іншій, можна лише через культуру. А Україна постійно намагається відповідати на «вкидання» з російського боку. Натомість треба сюди надсилати театральні трупи, музичні колективи, виконавців. Так, спочатку це не буде цікаво, але через рік – буде. Тобто такий-от образ доброї України, яка не бачить у кримчанах ворога, буде тут, на мій погляд, дуже добре сприйматися. Адже ту саму блокаду Криму більшість мешканців, незалежно від своїх проукраїнських чи проросійських поглядів, сприйняли погано.

Розумієте, ви пропонуєте продовжувати культурні відносини так, ніби нічого не трапилося.

Так. Але ми бачимо шлях Молдови, бачимо шлях Грузії з такими ж територіями: Абхазія, (Південна. – Ред.) Осетія і Придністров’я. Минуло двадцять років – у них же нічого не змінилося. Грузія намагалася в 2008 році воєнним шляхом повернути території – у підсумку Росія і ще три країни визнали (Південну. – Ред.) Осетію й Абхазію як незалежні держави. Як людина, котра займається історією й політологією, я виходжу з цього досвіду. Двадцять років минуло – Молдова повернула Придністров’я? Ні. І тоді вона дійшла висновку, що з ним треба працювати. Як зробила Молдова? Вона сказала: хлопці, якщо ви хочете продавати свою продукцію тут, у Румунії, і у всьому світі, ви повинні платити податки нам, ну й платіть їх там у себе. І ці підприємства платять два податки – і в Придністров’ї, і в Молдові. 

Іван Гайванович, для «Главкома»