Павло Гунька: Український симфонічний оркестр грав у Америці російську класику. Це - трагедія

Зірка європейської оперної сцени, викладач співу та акторської майстерності, активний популяризатор української класичної пісні на міжнародній арені – це все про нього. Павло Гунька - син українця та англійки. Виріс у невеликому містечку в Туманному Альбіоні, чудово володіє рідною мовою та з теплотою згадує кожен свій візит до України. Декілька років пропрацювавши юристом, володар унікального бас-баритона вирішив втілити свою мрію - співати в опері.

Наразі, через 29 років після початку кар’єри, Павло Гунька може похизуватися 81 роллю у провідних європейських театрах. Одна із головних цілей Павла – записати всі відомі класичні українські пісні та допомогти реалізуватися молодим українським співакам. «Україна - друга держава, після Німеччини, за кількістю класичних пісень. Світ має знати про це багатство», - говорить Гунька. Його проект Ukrainaian art song об’єднує людей з Англії, Канади, США, України… Автори проекту записали 352 українські пісні.

«Главком» поспілкувався з Павлом Гунькою під час його візиту до Данії, співак грав у опері «Загибель богів» Ріхарда Вагнера. Артист розповів, чому музичний спадок Лисенка та Стеценка - важливіший для іміджу України, аніж успіхи Кличка й популярних виконавців, та чому зовсім непогано, якщо українські оперні співаки роблять кар’єру в Європі.

Павле, сьогодні ви - у Данії, а коли на вас чекати в Україні?

Так, сьогодні маю виставу в данському місті Оденсе. Тут, до речі, будують другий оперний театр і через рік його відкриють циклом опер «Перстень Нібелунга». Оденсе – це також місто народження письменника Ганса Крістіана Андерсена, коло мого готелю є будинок, в якому він народився.

До України їдемо у жовтні: у Львові в мене будуть майстер-класи. А взагалі я живу у Англії, біля міста Стратфорд-на-Ейвоні, де народився Шекспір.

Судячи з вашої біографії, ви доволі пізно почали кар’єру оперного співака, у 27 років, після навчання в університеті та роботи адвокатом. Завдяки чому це стало можливе?

Це не пізно. Треба чекати, щоб розвинувся низький голос. Я не марнував часу: вивчав мови й літератури в різних університетах. Коли став адвокатом, пропрацював чотири роки і зрозумів, що це не для мене. Я хотів втілити свою мрію.

Треба чекати на той час, коли ви справді зможете зрозуміти власний голос. Голос – це не той інструмент, який можна купити, а потім викинути. Я завжди хотів бути співочим актором, а не тільки співаком. Кожен може співати, є тисячі голосів, але щоб бути добрим актором, треба багато вчитися. І я чекав. Професійного стажу нині маю 29 років.

Ви неодноразового в інтерв’ю казали, що ваш батько родом із Тернопільщини…

Він народився 1 квітня 1924 року в селі Мужилів у Підгаєчинні (Підгаєцький район Тернопільської області – «Главком»). Коли йому було 17 років, почалася Друга світова війна.  Як нацисти заїхали до його села, то вони брали найстаршого сина з кожної родини на примусову роботу до Німеччини,  аби замінити своїх німецьких солдатів. Мій дід на той момент вже помер і вони хотіли взяти брата мого батька, але він був занадто молодий, замість нього поїхав мій батько. Його забрали до Берліна, там він працював помічником шевця. Німці йому пообіцяли, що після шести місяців він зможе поїхати додому на тиждень, але не дотримали слова. Через це батько вирішив втікати. Його заарештували і посадили в концтабір Заксенхаузен, що був розташований за 50 кілометрів від Берліна. Батько просидів там 20 місяців, аж до того моменту, як скінчилася війна. Дивлячись на те, що чекало декотрих колабораціоністів, він не зміг повернутися додому й вирушив через Францію у Англію, де почав працювати на автозаводі Jaguar Cars. Він пропрацював там 40 років, познайомився з моєю мамою у місті Ковентрі. Народилися мій брат Стефан і я. Після отримання Україною незалежності батько один раз поїхав туди, а трохи потому він помер.

Павло Гунька (фото: ukrmusic.org)

Вочевидь, ваша чудова українська - заслуга вашого батька. Яким чином у англійському середовищі вдалося так добре пізнати мову?

Знаєте, я багато читаю українською, пісні співаю, наприклад «Апостола» у церкві. Я дуже люблю українську мову і радий, що мене запрошують до Львова.

Я займаюся українською піснею, очолюю проект Ukrainian art song у Канаді. До речі, буду давати у Львові майстер-класи, тому що ми плануємо записувати українські мистецькі пісні (пісні, написані в XIX-XX століттях відомими українськими поетами та композиторами – «Главком») у вас в Україні, так само зараз пишемо їх у Торонто.

Ми хочемо створити між Торонто, Мюнхеном і Львовом культурний міст, де буде розвиватися українська мистецька пісня.

Восени 2016 року ви казали, що з 1 161 українських мистецьких пісень, що вам вдалося знайти, ви записали вже 350 пісень. Які з того часу відбулись зміни?

Насправді написано майже дві тисячі українських класичних пісень. Україна - на другому місці у світі, після німців, бо в них є п’ять тисяч пісень. Українці не знають про це своє багатство. Наш великий обов’язок  - розповсюдити нашу музику. В мене вдома є ноти до 1200 пісень. Але це ще не всі, а лише близько 70%, і я продовжую пошук.

Ви сказали, що тепер проект буде реалізовуватись і в Україні?

Ми до сьогодні записували пісні в Торонто, в  Glenn Gold studios, на канадському радіо. Через те, що в Україні вибухнула війна, і багато іноземних меценатів направили свої фонди в Україну (на допомогу армії, - «Главком»), ми мусили трохи менше записувати. Тепер ми подумали, що треба почати робити це у Львові, бо там є багато молодих співаків.

Ви так само, як і колись американська співачка українського походження Квітка Цісик, популяризуєте українську пісню за кордоном. На вашу думку, чому українці, які живуть в інших країнах, приділяють українському мистецтву більше уваги, ніж українці тут, у себе вдома?

Україна досі шукає себе і цілковито не розуміє, що тільки через класичну культуру можна показати, що Україна  - це поважна цивілізована країна.  Українці часто йдуть на популярну музику, часто забувають, хто вони є. То не цілковито вина людей, тому що українське забороняли спершу царисти, потім Радянський Союз. Але тепер молода генерація мусить зрозуміти, що Україна може будуватися тільки на серйозній культурі. Наприклад, дуже гарний привід показати Україну  – це «Євробачення». Але воно минає,  забувається. Пісні Лисенка, Стеценка, Людкевича лишаються назавжди. Наша праця – переконати людей в Україні, що вони - багаті і мають бути горді через це. Навіть на Заході, коли я даю концерти тільки з українських пісень, мені кажуть: «Чому я не знаю про таку прекрасну музику? Чому ця музика не стоїть на світовій сцені?». Відповідаю: «Тепер ви знаєте про неї і тепер вона стоїть там». Я і кілька моїх колег в Канаді та Англії розповсюджують українську музику, але вони - не українці. Це іноземці, які люблять музику. Україна – то не лишень Кличко, то не попсові виконавці.

Розкажу вам історію. Національний симфонічний оркестр України був на гастролях цього року і давав концерт у Торонто. Українці, які були там, розказували, що програма оркестру була… російська. В Америці вони повністю російську програму грали, а як доїхали до Торонто, то додали до репертуару Станковича (Євген Станкович – сучасний український композитор класичної музики, – «Главком»). У часи українсько-російської війни тяжко зрозуміти, чому Національний симфонічний оркестр України вибрав Чайковського для другої частини концерту. Чому не Брамса, Бетховена? Чому на біс грали народну музику? Ніде в світі не робиться так. Класичний концерт означає - класичний концерт.

То була велика нагода показати патріотизм, але вони не скористалися з тієї нагоди. Мої знайомі говорили дуже дипломатично, що їм шкода. Але це не шкода. Це - трагедія. Абсолютне нерозуміння того, що вони є українцями…

Моя мама була англійкою, але вона дуже любила Україну. Я у неї питав: «Чому ти так не борешся за англійців, як за Україну?». Вона казала: «Англія вже тисячу років вільна і 300 років має демократію, але не Україна». Ми в Англії також маємо корупцію. Але ви ще не настільки здібні, щоб боротися з нею. То не буде завтра. То може бути за 50 років. Як я почав цей проект Ukrainian art song, то говорив нашим людям у Канаді: «Ви не думайте, що українці зрозуміють, що ми робимо під час нашого життя. Може за 100 років вони зрозуміють…».

Фінансово втілювати проект української мистецької пісні допомагає українська діаспора в Канаді?

Вкладаємось ми з дружиною та інші люди, але більшою мірою це - допомога Канади. Це дуже величезні гроші, але нам потрібно набагато більше. Я точно не знаю навіть скільки... Люди розуміють і хочуть допомогти.

Як зайшла мова про гроші, то скажіть, як заохотити фінансувати оперу? Яким чином вдається залучати меценатів на Заході?

Я завжди вважав, що найкраще, щоб уряд підтримував оперу, бо в Німеччині тільки держава цим займається. В інших країнах - і уряд, і меценати разом. В Америці тільки меценати підтримують оперу і дуже мало держава. Це не добре, бо меценати хочуть впливати на мистецтво, тоді режисер, диригенти не є вільними, щоб створити щось нове. Вважаю, що набагато більше треба дати грошей українській культурі. Треба також запросити людей із Заходу. На Заході є дуже радикальні режисери, вони провокують публіку, щоб вона починала думати, а не тільки ходила на гарний спів. Це дуже потрібно в Україні. Якби я керував оперою, одразу запросив би режисера із Заходу, і ми ставили би українські опери «Тараса Бульбу» або «Запорожця за Дунаєм». Їх треба дати тим чужинцям, які нічого про Україну не знають. Тільки вони би шукали в тексті щось універсальне, що мало би ефект на цілий світ.

Я дивився оперу «Борис Годунов» Мусоргського у Львові й у Києві, вона вже виглядає дещо застаріло. Забувайте, що Тарас Бульба ходить у шароварах, треба показувати оперу по-сучасному. Показати, що там є ті самі розмови, ті самі сварки, як зараз, у повсякденному житті. Тоді буде зрозуміло, що українська музика важлива і сучасна. Таким чином ви будуєте свою ідентичність. Це робота на тривалий час. Сподіваюсь, що за 10, 20, 100 років ситуація зміниться.

Павло Гунька (фото: ukrmusic.org)

Коли востаннє ви були в Україні? Які зміни помітили? Чи українська культура рухається вперед завдяки відриву від Росії?

Я вважаю, що в Україні є великі таланти, яким потрібно перейняти світовий досвід. Ми в Торонто створили перший літній інститут української мистецької пісні цього року, з України також приїдуть учасники.

Маєте дуже цікавих композиторів Юрія Ланюка, Богдану Фроляк, яка тільки-но дістала премію Шевченка. Вона, між іншим, пише твір «Мазепа» на слова лорда Байрона, англійського поета,  для мене і для хору, який я сподіваюся буду виконувати в Україні наступного року.

Хто братиме участь у літній школі української мистецької пісні, чому навчатимуть?

Студенти з Америки, Канади, України. Хочемо запросити 12 людей. Я сам буду проводити лекції. Кожен студент буде вчити чотири пісні. Потім вони представлятимуть їх на концерті 13 серпня. Хочу їм трохи показати, що таке бути класичним співаком. Я дуже багато працюю в Німеччині і бачу, як німці шанують свою мистецьку пісню і кожен німець знає хоча б кілька пісень. Німеччина – це центр класичного музичного світу. Я беру з них приклад, як працювати на українській ниві. Початком того всього була німецька мистецька пісня. І ми маємо такі пісні. Перекажіть усім, щоби українці розуміли і більше не плутали народну і класичну пісню. Люди легковажать цим і це є велика помилка. Тут на Заході цього ніхто не робить.

Ви згадали про «Євробачення». Як оцінюєте проведення конкурсу в Україні?

Я рідко дивлюсь цей конкурс, але цього разу дивився  вдома. І я вибрав того співака (Сальвадор Собрал – переможець «Євробачення» 2017 від Португалії – «Главком»), що виграв. Він дуже добре співав, від душі. Собрал мав рацію, коли виголосив, що забагато виконавців співають без почуттів.  Я сподівався, що на «Євробаченні» покажуть більше України - гори, степи, людей, але вони дуже мало про Україну говорили.

В України завжди були талановиті оперні виконавці, але останнім часом все частіше наші зірки з’являються в Європі. Натомість в Україні про них знають дуже мало. Як гадаєте, чому?

Те саме діється зі мною. Дуже мало людей в Англії мене знають, як оперного співака, бо я працюю на континенті. Якщо ти вже зробив кар’єру, то можеш повернутися в Україну. Добре, що вони на Заході працюють, бо там вони навчаться у різних режисерів і, сподіваюся, що за якийсь час передадуть те, чого вони навчилися іншим українським виконавцям.

Ви товаришуєте з кимось з українських виконавців?

Я товаришую більше з композиторами. Сучасний український композитор Олександр Яковчук написав цикл пісень для мене. Також товаришую з Богданою Фроляк, яка пише «Мазепу». Із декотрими виконавцями я співав, наприклад, із Василем Гереллою з Чернівців, Стефаном П’ятничкою, його я дуже часто бачу у Львові. Також з Ларисою Шевченко – вона у Петербурзі живе, Віктором Луцюком, Олексієм Стеблянко.

Раніше ви їздили виступати до Росії. Зараз вас також запрошують туди?

Ні, мене більше не запрошували. Я співав у Москві чотири рази, але давно - на початку 2000-х у Большому театрі твори Чайковського і Вагнера.

Маєте улюблені ролі?

Я за 30 років виконав 81 роль. Мої улюблені - у операх «Фальстаф» Верді, «Пеллеас і Мелізанда» Дебюссі… Я називаю ці опери, бо в цих ролях я почуваюся дуже зручно. Не тільки вмію співати, а й зіграти, відчути. Дуже важко знайти ідеальні ролі, бо кожна людина - інакша. Також люблю роль Альберіха з опери «Зігфрід» Вагнера.

Юлія Тунік, «Главком»