Юрій Шевчук: Сердючка – чи не єдина форма українськості, прийнятна для росіян

На четвертому році після Революції гідності мовне питання в Україні розвивається як у тому анекдоті: «Яка мова найскладніша? – Українська. Бо її вивчити не можуть самі українці». Час від часу спалахують запеклі дискусії щодо мовної політики в державі. Власне, держава поводить себе так, наче проблем із мовним питанням не існує. Деякі міністри, перебуваючи на своїх посадах, продовжують демонстративно ігнорувати вимоги закону і послуговуються не державною мовою. Громадянське суспільство намагається відстояти не стільки мову, скільки власну гідність, адже за фактом україномовні залишаються дискримінованими у публічному просторі.

І ось сьогодні зроблено важливий крок у цій боротьбі: Верховна Рада проголосувала за  встановлення обов’язкової квоти україномовного контенту на телебаченні. Законопроект підтримало 269 народних депутатів, проти – 15.

Юрій Шевчук, мовознавець та лектор Колумбійського університету (США) в інтерв’ю «Главкому» розмірковує, як змінилося мовне питання в постмайданній Україні і як українцям вийти із замкненого кола.

Як змінилася ситуація із мовною політикою в країні через три роки після Революції гідності?

Уряд, розвиваючи настанову своїх попередників, намагається робити вигляд, що мовного питання взагалі не існує. Або якщо воно і стоїть, то воно штучне. Найкращий спосіб дії, за їхнім розумінням, – ігнорувати проблему. За такою логікою порушувати мовне питання – отже, розколювати країну, штучно політизувати проблему, а це в умовах війни контрпродуктивно.

З іншого боку, поширена думка, що українська мова та російська мова мають відповідати новому баченню українського політичного проекту, який відображається в неоколоніальному гаслі «Єдина країна. Единая страна». Це гасло сфабриковане таким чином, щоб у чотирьох словах задекларували відсутність конфлікту між колонізатором і колонізованим, між олігархатом, який в Україні виріс зі старої радянської номенклатури, і загальною масою народу, позбавленого влади. Можна поетично називати події 2004 і 2014 років революціями, відповіно Помаранчевою і Гідності. Але революція відбувається тоді, коли засадничо змінюється лад, міняються ті, хто є при владі. Якщо застосувати цей критерій до подій 2004 та 2014 років, то жодної революції не відбулося, адже олігархат як був при владі, так і залишається.

Русифікаторська політика тому й триває, а подекуди посилюється. Олігархат – це породження радянського ладу з глибоко закоріненим відчуттям зверхності та ворожості до всього українського. Як ми пересвідчилися з окупації Криму й Донбасу, ця ворожість набирає навіть самовбивчих форм. Люди на найвищих щаблях влади, такі як Аваков, Порошенко, Ахметов, зацікавлені в тому, щоб легітимізуватися, а не виглядати як чужинці. Тому звучати вони повинні як представники української держави. За цією логікою треба говорити корінною мовою, українською. Але для них ця логіка чужа. У них відраза до українського сильніша за інстинкт політичного, економічного, а подекуди й навіть фізичного самозбереження. Вони не здатні винести елементарний урок виживання з того, до чого призвела антидержавна політика регіональних кланів у Криму і на Донбасі.

Водночас сьогодні громадянське суспільство набагато мобілізованіше.

Так, воно усвідомлює, що справа не закінчується, а лише починається з мовою. Мовне питання – це насамперед інституціоналізована, легітимізована самою олігархічною владою дискримінація величезної більшості українських громадян за мовною ознакою. Відсутність українського кінематографа, українського голосу на телебаченні, у пресі і загалом у публічному просторі – це все тільки відображення загального економічного і політичного безправ’я всіх простих українців без огляду на те, якою мовою вони розмовляють. Тому в цьому сенсі річ не в мові, а в усьому іншому, просто мовне питання відображає політичне, економічне і культурне безправ’я українців. Якщо подивитися на те, як розподілена мова за суспільними класами, то побачимо, що український олігархат практично скрізь російськомовний. Це цілком закономірно, бо при владі лишається той, хто її мав і до 1991 р. Мовна гегемонія росіян у сьогоднішній Україні – це продовження їхньої гегемонії – політичної, економічної, культурної і символічної.

Мені здається, що громадянське суспільство починає поступово усвідомлювати цей факт і вже так легко не піддається заговорюванням, як раніше, особливо поміркована частина політичного спектра. Тривалий час мовні права в Україні відстоювали винятково ультраправі партії. Це теж було дуже зручно для партії влади, адже тоді можна було подавати питання мови як питання «мовностурбованих». Перейматися мовою – це виявляти певну психологічну аномалію, якісь психологічні відхилення, екстреми в побутовій і політичній поведінці. Мовляв, говорити про мовні права і мовну гідність можуть екстремісти, ультраправі і люди в чомусь ущемлені. Натомість «нормальні», помірковані люди – а за своїм характером українці є поміркованими – мовою не цікавляться. Зараз ця міфологема починає розпадатися.

Дуже часто вдаються до такого риторичного засобу, а що, хіба в нас немає жодних інших проблем, крім мови? Хіба ми вже побороли корупцію? Нам пропонують таку залишкову логіку – мовляв, треба спочатку порозв’язувати все на світі і тоді вже можна вирішувати питання мови, бо мова не така важлива. Така логіка розрахована на людей без освіти і розуміння, що в людському суспільстві все взаємопов’язане. Мова нерозривно пов’язана з економікою, політикою, культурою, самою здатністю спільноти до виживання у війні.

Уряд намагається стримувати дедалі сильніший тиск суспільства, що спрямований на забезпечення законних мовних, а з ними політичних, економічних та інших прав. Уряд всіляко намагається тримати цей комплекс питань у стані стагнації. Я маю на увазі показове чи, краще сказати, показушне слухання щодо ганебного закону «Про засади мовної політики» в Конституційному суді. Скільки часу вже минуло, а рішення досі немає. До того ж КС роками ігнорує звернення п’ятдесяти з гаком депутатів  ВРУ про неконституційність цього закону.

Нинішня політика уряду ставить за мету тримати українців у стані перманентного ідентифікаційного поділу. Доки суспільство буде поділене, доти олігархатові буде легше ним маніпулювати і доти сама Україна лишатиметься легкою здобиччю російського імперіалізму, вона буде стратегічно не спроможною до виживання і самовідтворення. Російська мова за визначенням не здатна бути об’єднуючим началом для українського суспільства. По-перше, це не є мова більшості, по-друге, вона невід’ємно пов’язана з кривавою історією російського імперіалізму, з фізичним знищенням мільйонів українських громадян, за рахунок чого вона поширювалася в Україні. Тому впихання російської мови під різними приводами, знаючи, що більшість українців її не прийме, це є продовження ідентифікаційного, політичного, громадянського поділу, який в Україні здійснюють агенти московського впливу.

У своїх спогадах Павло Скоропадський описував свій період будівництва української держави і дивувався тим українцям-патріотам, котрі вважали, що, начепивши українську табличку, українська держава відбулася… Історія повторюється?

Є речі посутні, а є речі театральні і фасадні. Якщо суть починають замінювати фасадом, то це маніпуляція. Коли велике явище зводять до маленького знаменника, це називається редукція, і цим дуже легко маніпулювати. Редуктивний підхід до українців є дуже типовим для російської імперської пропаганди. Коли українців зводять до вишиванки чи до етнографії, або тільки до «садка вишневого коло хати», не враховуючи всіх інших безкінечно багатих і множинних форм виявлення українськості, включно з модерними, авангардовими, космополітичними – це колоніальний підхід. Він спрямований на те, щоб змусити людей втратити саму волю бути незалежною самодостатньою політичною спільнотою. Окрадені в такий спосіб люди відчувають потребу взяти собі іншу престижнішу ідентичність, яка викликала б у них повагу до самих себе.

Тому нам потрібно дивитися: а що далі? Гаразд, є вишиванка, але це так само, якби ми зводили американців тільки до ковбоїв, чобіт, капелюхів і коней. Очевидно, що в американців це викличе сміх. А в нас це постійно відбувається. Чому Вєрка Сєрдючка така мила російському серцю? Бо це є редуктивний підхід, зведення безкінечно багатої українськості лише до чогось комічного, до суржика. Сердючка – це чи не єдина форма українськості, прийнятна для росіян. Як тільки замість Сердючки з’являється українець-інтелектуал, що знає багато мов, цілком нормально почувається в широкому світі і не перестає ні на секунду бути українцем, тоді носія російського імперського менталітету розбиває якийсь параліч, розгубленість, він панікує.

Ми повинні розвивати істотні ознаки української ідентичності, а не зводити її до якогось одного знаменника. Українська політична нація за такою логікою має бути інклюзивною за тієї умови, що всі ті, хто хоче бути її частиною, мусять шанувати та поділяти перелік певних цінностей українського народу. Серед них культура і мова на першому місці так, як ці речі є на першому місці в кожній іншій інклюзивній, а не ексклюзивній політичній нації. Російська п’ята колона намагається нав’язати суспільству думку, що кожна людина, яка відстоює українську мову, автоматично стає на бік ідеї виключної, етнічної нації. Це фікція, неоколоніальна фабрикація. Життєздатна українська політична нація можлива лише на основі об’єднуючої функції української мови, української культури і української ідентичності без застережень і словесної акробатики на кшталт «я хоч і не говорю українською мовою, але дуже люблю Україну і почуваюся її великим патріотом».

Але якщо Україна не буде успішною, наприклад, в економічному плані, то навряд чи з’явиться престиж жити в Україні, розмовляти українською мовою?

Все взаємопов’язане. Я люблю наводити приклад американського соціолога Річарда Фло́риди, який займається дослідженням розвитку міст. Він доказово й аргументовано пише, що культурна атмосфера, максимальне сприяння виявам людської індивідуальності, хоч би які вони були – культурні, мовні, релігійні і т.ін. – створюють умови, що максимально сприяють вибуху економічної активності. Він доводить, що такі американські міста, як Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Сан-Франциско чи Атланта, де культура саме так і функціонує, сприяють виявам індивідуальності, коли кожен може виявляти свою людську сутність і не боятися агресії, також виявляє й економічну ініціативу. Якщо в Україні величезна кількість населення говорить українською на вулиці і одразу відчуває на собі майже дотикову агресію в Києві, Одесі, Харкові, Дніпрі, якщо людей дискримінують в наданні роботи, послуг і товарів за мовною ознакою, то ні про який вияв економічної ініціативи не може бути й мови.

Вам не здається, що ті активісти, небайдужі громадяни, борці за мову у своїх діях проти дискримінації стають агресивними? І як наслідок питання перетворене на «мовосрач»?

Коли ви говорите про те, що форма боротьби проти дискримінації набирає якихось крайніх виявів, ви тим самим фокусуєтеся не на самій хворобі, а на її зовнішніх проявах, тобто не говорите про суть справи, про те що саме змушує людей вдаватися до скрайнощів. У французького соціолога П’єра Бурдьє є поняття законсервованого насильства, коли людина постійно стає об’єктом не фізичного, а символічного насильства, тобто приниження, тиску окремих людей і цілих інституцій, коли її трактують як громадянина другого сорту, відмовляють їй в елементарній гідності громадянина і споживача. З часом накопичується ефект від такого «законсервованого» насильства, яке рано чи пізно мусить вирватися назовні. Дуже часто це набирає екстремальних форм.

Правильніше питати, що веде до цих екстремальних форм, а не те, що, скажімо, письменниця Лариса Ніцой, не гідна терпіти публічне приниження, кидає «бідолашній» продавчині решту на прилавок. Форма протесту тут є менш важливою, ніж те, що його породжує.

Що ж до означення дискурсу мовних прав українців словами на зразок «мовосрач» – це стратегія, спрямована на те, щоб тривіалізувати, звести на нуль дуже нетривіальну проблему. Мовне питання – для України й українців – справа екзистенційна, адже йдеться про те, що мільйони людей позбавляють людської гідності в їхній же начебто країні, на їхній власній землі. Для українців немає іншої України. Боротьбу за цю гідність можна називати «мовосрачем», чи «відволіканням від справжніх проблем», чи «навмисним створенням проблеми там, де її начебто нема». Це по суті неоколоніальний спосіб ведення дискусії. В такий спосіб питання про саме існування України як незалежної, культурно осібної держави перетворюють на водевіль, комедію. Адже для колонізатора все українське – це жарт (як у п’єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло»: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?»). Це російський імперський спосіб форматувати дискусію так, щоб висміяти і її, і тих, хто її веде, і так унеможливити саму постановку питання про громадянські і людські права українців. Це подача проблеми цілком у стилі сумновідомої програми «95 квартал», де все українське за визначенням сміхотворне, жалюгідне і примітивне, так як для російского расиста безкінечно смішна, скажімо, українська мова. Тим часом становище не смішне, а дедалі драматичніше. Якщо ви в публічному просторі звертаєтеся до співвітчизника, який вас мав би обслужити, українською мовою, а вам відповідають російською, то це означає, що в вас не бачать людини. Це означає, що вам публічно відмовляють у людській і громадянській гідності. Ви не здаєтеся, чемно просите обслужити вас українською мовою, а натомість дістаєте агресію. Рано чи пізно має настати момент, коли вашої чемності вже не вистачає. Людина ж не робот, мало хто з нас здатен терпіти таке приниження дуже довго.

Слід теж визнати, що часто люди, яким урвався терпець, свідомо чи ні можуть грати на руку п’ятій колоні в олігархічних ЗМІ України, що так люблять пропагувати і смакувати мало не кожне екстремальне висловлювання пасіонарної (часто на шкоду справі) Ірини Фаріон. Просто тому, що вона гарно надається до демонізації чи карикатуризації боротьби українців за свою людську гідність у своїй же країні так, як у слові «мовосрач». Так само олігархічним мас-медіа зовсім не сподобається уявний український ліберальний націоналіст, який буде говорити про це помірковано, тактовно, але послідовно і з глибоким знанням предмету та світової практики.

Але чуємо нарікання і з боку російськомовних, що їх дискримінують у такий спосіб…

Це теж маніпулятивне. Кожна ситуація має розглядатися у властивому контексті. Нормою є те, що якщо людина не володіє панівною мовою країни, вона почуватиметься як мінімум некомфортно чи навіть дискримінованою. Смішно подумати, щоб росіянин почав волати про утиски його мовних прав, скажімо, в Польщі, Франції чи Німеччині, чи кожній іншій країні з власною державною мовою. Ніхто серйозно не поставить питання про якісь мовні права росіян у цих країнах. Чому в Україні має бути інакше? Ми ж говоримо про українську державу! Французький історик XIX ст. Ернест Ренан писав, що нація – це «щоденний плебісцит» про належність громадянина до відповідної політичної спільноти. Найлегше задекларувати належність до своєї політичної спільноти мовою. Щоразу, говорячи українською мовою в Україні, ви оголошуєте факт своєї належності – до українського громадянства, української політичної спільноти. Росіяни, які принципово відмовляються голосувати за такою логікою, мають бути готовими до наслідків. Ці наслідки неоригінальні для України – таких неуникно сприйматимуть як членів іншої, не української спільноти і нації. Аномалією сьогоднішньої української дійсності є те, що росіяни почуваються в Україні комфортніше, аніж самі українці. Це потворна спадщина російського неоколоніалізму, якій не має бути місця в незалежній Україні.

Але водночас ті, хто хотів би вивчити українську мову, не мають змоги це зробити. Жодних відеоуроків з вивчення української мови… З книжками-самовчителями та ж сама історія…

Ви говорите про елементарні речі. Це функція держави, яку вона ганебно не виконує вже чверть століття. Кожна інша країна зацікавлена в асиміляції всіх своїх громадян у мовно консолідоване суспільство. Опанування мови є найпершою формою асиміляції. В інших країнах є безкоштовні курси відповідних мов. У нас усе навпаки, бо для найвищих очільників уряду культура і мова завжди «не на часі», завжди порожній звук. Ситуація погіршується ще й тим, що ми не маємо ресурсної бази. До 1991 року офіційно вважалося, що українська мова рано чи пізно зіллється в «братських обіймах» з російською і зникне. За радянських часів не готували навіть кадрів, які вміли б викладати українську мову як другу чи чужу.

Гроші – це тільки частина проблеми. У нас сьогодні існує гострий брак професійних кадрів. Ми не маємо елементарного українсько-англійського словника, написаного для тих, хто вивчає українську, а не англійську. Це теж стратегічне питання для України. Адже йдеться про передумови мовної консолідації суспільства. Соціологічні опитування останніх років свідчать, що в українському суспільстві є величезна потреба на україномовний культурний продукт. Багато російськомовців декларують свою готовність опанувати українську, але не мають елементарних можливостей. У такому випадку слід питати в урядовців з міністерств освіти і культури: що діється, панове?! Організувати курси не є великою проблемою. Я сам давав майстер-класи для викладачів, як можна цікаво навчати української мови, не через коліно, як у нас роблять, бо надто часто в школі навчають так, що пересічний учень починає відкидати чи навіть ненавидіти все українське.

Чи маємо моральне право дорікати тим, хто ще не володіє українською мовою або володіє погано?

Якщо йдеться про продавчиню, то вона не мусить знати української мови, щоби обслужити клієнта. Вона мусить знати максимум тридцять українських слів. Навіть людина з гостро обмеженою когнітивною функцією може вивчити тридцять слів. Папуга може вивчити тридцять слів. Така продавчиня, відмовляючись обслуговувати українською, демонстративно плює в обличчя своєму клієнтові, від грошей якого вона, до речі, залежить. Це одна ситуація.

Інша ситуація, коли люди дійсно люблять цю країну, щиро хочуть опанувати мову. Звісно, ми не можемо їм дорікати, що вони досі не говорять українською. Мої студенти-американці приїжджають в Україну і русифікуються за місяць-два, то що ви хочете від людини, яка все життя прожила в Україні? Саме публічне середовище України часто унеможливлює освоєння мови. В Україні немає фільмів, популярних телепередач лише українською, де не було б російської, де не було б постійної мовної шизофренії.

Як впливає на мовну ситуацію те, що високопосадовці і не тільки не виконують 10-ту статтю Конституції?

Однозначно негативно. Міністр Аваков, як очільник МВС, зобов’язаний ревно виконувати Конституцію. Це не лише непрофесійно, а й аморально з його боку порушувати головний закон країни. Це викликає сумніви або в його інтелектуальних здібностях, або щодо його політичної настанови до самої незалежної держави Україна. Важко повірити, що він не здатний опанувати українську. Він справляє враження людини, котра зневажає мову. Цю зневагу він не соромиться демонструвати публічно. Наявність цієї людини на чолі міністерства означає автоматичну русифікацію всієї вертикалі цієї установи. Це видно з поведінки спочатку такої улюбленої нової поліції. Зараз же ця поліція часто поводиться як московські окупанти, як сила, глуха до українців, яким вона покликана служити. Дедалі частіше чути скарги, що поліціянти так само, як їхній очільник, відкрито виявляють зневагу до мови.

Таке ставлення Авакова підриває не лише довіру до поліції, а й весь правопорядок як такий. Якщо очільник міністерства порушує Конституцію, то чи можна йому довіряти охорону правопорядку і тієї ж Конституції?

Водночас у демократії ніхто не має права казати людині, що їй робити в приватному житті, якою мовою думати чи розмовляти. Всі ці речі – прерогатива суверенної вільної особистості. Думання – процес приватний. У політичній же площині людина, яка реально, а не лише риторично любить цю країну і є її патріотом, повинна навчитися наступати на горло власній пісні заради цієї любові. Ми не можемо ні на хвилину забувати про те, що ми змушені існувати в потворній тіні кривавого агресора – імперської Росії. Історія Росії – це історія бруталізації сусідів, завоювань, вбивства мільйонів людей, загарбання їхніх земель, руйнації їхньої культури, геноциду й лінгвоциду. У цій ситуації робити вигляд, що всього цього не було і зараз теж немає, означає вчиняти самогубство. Ми не можемо брати приклад з Бельгії, Канади чи Швейцарії, яким сьогодні нічого не загрожує ззовні, хоч і проблема мови там постійно є, а в Бельгії й Канаді вона набирає справді гострих форм. Ті, хто нав’язливо ставлять нам у приклад ці країни, або свідомо лукавлять, або не знають елементарних речей про них. Коли останній раз хтось нападав на Швейцарію?

Постійна екзистенційна загроза з боку Москви і її агентури в Україні – це головний чинник, який мусить визначати всі наші дії, стратегію і здатність оборонятися і наступати проти московського агресора і його п’ятої колони. Ми нарешті повинні зрозуміти, що агресор уже давно порядкує в самій Україні через насамперед  олігархічні ЗМІ, які, не ховаючись, транслюють ворожу ідеологію, ставлячи на один рівень жертву агресії і агресора, подаючи ворожі ідеологеми як «альтернативну» точку зору, використовуючи фільми, музику, телебачення, книжки для того, щоб деморалізувати маси українців, забрати в них саму волю бути незалежними. Агресор відкрито воює з українцями вже на їхній ще не окупованій фізично, але вже давно окупованій ідеологічно території через Московську православну церкву, і робить це цілком відкрито, користуючись привілеями, нечуваними для будь-якої иншої релігійної установи деінде у світі.

Тому важливо, як і якою мовою людина говорить у публічному просторі, і зовсім не має значення, якою мовою вона думає.

Трохи дивно, що українці весь час копирсаються в минулому. Складається враження, що країна йде вперед із оберненою назад головою. Адже завтра ми будемо там, про що ми думали сьогодні.

Американський письменник Вільям Фолкнер колись сказав: «Минуле ніколи не вмирає. Воно навіть не минуле». Це казав представник народу, який вважається колонізаторським. Навіть для американців минуле, за Фолкнером, – це теперішнє. Наша ситуація значно тяжча і складніша, бо ми не знаємо свого минулого, бо за нас писали наше минуле в Москві, за нас вирішували, хто наші герої, хто наші негідники. Елемент порахунку з минулим завжди присутній в кожному процесі деколонізації. Україна ще не позбулася колоніального рабства. В Україні незалежність є в багатьох випадках фіктивною, декоративною. Особливо в мовному питанні. Коли ви деколонізуєтеся, найперше ви повинні осмислити і усвідомити, що з вами сталося. Українське суспільство є перманентно травмованим. Минуле величезною мірою визначає наше сьогодення, і без глибокого осмислення минулого воно визначатиме і наше майбутнє і робитиме це далеко не на користь справді незалежної України.

Осмислення минулого і адекватні порахунки з власною історією дуже ускладнює діяльність російської п’ятої колони в інформаційному просторі, в університетах, академічних установах, в системі середньої освіти. Ми продовжуємо вести розмову про наше минуле з агентами впливу Москви, які навчилися фальсифікувати речі, поширювати імперські фабрикації, унеможливлювати саму тверезу наукову дискусію. Нам не дають почитати архівні документи без того, щоб хтось не шепотів на вухо, що саме читати і як тлумачити прочитане в архівах. Нам потрібно очистити свій публічний простір від московських бійців ідеологічного фронту. Пропаганда і пропагандисти повинні викриватися, а не толеруватися. Так є в кожній здоровій демократії: забезпечувати плюралізм думок і свободу дискусії геть не означає потурати психологічній агресії й пропаганді.

Люди, що вийшли з радянської номенклатури, не здатні мислити по-державницьки, в глобальних, стратегічних, історичних термінах. Все, на що вони виявилися спроможними в стратегічному плані, – це убоге колоніальне у своїй суті гасло «Єдина країна. Единая страна». Думаю, що український політичний клас ніколи не ставив собі за мету виробити бачення майбутнього України, послідовну програму державотворення. Це поза його інтересами і компетенцією. Все, на що здатен український олігархат і ті в політиці, хто його обслуговує, – це відтворювати себе самого і власну систему антицінностей, глибоко ворожу українському проектові. Це самовідтворення триватиме доти, доки український виборець дозволятиме олігархату панувати в політиці, економіці і культурі України.