950 років Успенському собору Києво-Печерської лаври. 10 фактів з історії храму

Байку про те, що собор знищили фашисти, туристам розповідали до самого початку повномасштабного вторгнення

Успенському собору Печерського монастиря, або ж як ще його називають, Великій церкві – 950 років. Храм постав у часи розквіту Русі-України – найбільшої держави європейського середньовіччя, від якої Україна веде тисячолітню традицію свого державотворення. У віковому літописі Великої церкви безліч подій – як величних так і драматичних – які яскраво свідчать про історію і самої України. Коротко нагадаємо деякі з них.

• 1 •

За переказом, Велику церкву почав будувати ігумен монастиря Феодосій на кошти, що їх дала на побудову сама Богородиця.

Територію під будівництво храму було обрано у віщих снах преподобного Феодосія. На закладенні храму був присутній київський князь Святослав Ярославич, який подарував печерській братії гору для переселення. Церкву будувала мандрівна артіль будівників з Візантії упродовж п’яти років (1073-1078). Успенський собор одразу став каноном майже для всіх монастирських храмів Русі-України кінця 11 – початку 12 ст.

Нині у заповіднику Києво-Печерська лавра працює дуже цікава експозиція на тему історії побудови собору.

• 2 •

Феодосій помер 1074 року у віці 38 років, поховали його у Дальніх печерах. Невдовзі відбулася урочиста канонізація ігумена.

Феодосій Печерський став третім святим (після Бориса і Гліба) Української церкви. 1091 року мощі святого Феодосія урочисто перепоховали з Дальніх печер до Успенського собору.

Історики називають преподобного Феодосія «батьком руського чернецтва», упродовж майже тисячі років він лишається взірцем ігумена.

• 3 •

У період 15-18 століття Успенський собор був головним українським пантеоном Лаври. До собору були прибудовані каплички Єльців та Корецьких, де поховані десятки представників цих шляхетських українських родів. У самому соборі та навколо нього своїх близьких ховали князі Олельковичі, Вишневецькі, Тишкевичі, Потубенські – найвидатніші постаті української еліти середніх віків.

У Великій церкві свій вічний спочинок знайшов український князь Костянтин Острозький – видатний полководець 16 ст., на гробниці якого був напис: «Москву з татарами поклавши, виписав 63 над ними перемоги…»

 У козацькі часи тут були поховані провідні діячі просвіти – засновник Лаврської друкарні Єлисей Плетенецький, видатний лексикограф Памво Беринда, ректор Києво-Могилянської академії Варлаам Ясинський, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила…

• 4 •

Головною святинею Успенського собору був образ «Успіння Божої Матері», який, за переказом, датували 12 століттям і вважали за дарунок Лаврі від самої Влахернської Богородиці.

Святий образ був оправлений у коштовні срібні ризи, які 1922 року вилучила комісія Помголу (Центральная комиссия помощи голодающим при ВЦИК) на допомогу голодним Росії. Вартість срібної ризи становила 65 тис. карбованців золотом (мистецтвознавець Федір Ернст).

• 5 •

Від 17-го і до кінця 19 ст. окрасою Успенського собору було дивовижної краси малярство, виконане українськими майстрами. «Фарби сяють на ликах святих, ніби у Рубенса, пишне вбрання горить цвітастими взорами, ніби на іконах флорентійців, і лише різняться від них орнаментами, лінії котрих бачимо на українській вишивці» – так оцінювали лаврські розписи сучасники.

Секрет такої краси полягав у поєднанні високої майстерності з українською національною традицією. Останнє ніяк не давало спокою російському духовенству, котре 1896 року оголосило живопис «неблаголєпним» і повсюдно розпорядилося зішкребти.

Хоча неофіційною і вирішальною причиною для знищення розпису була галерея старовинних зображень ктиторів Печерського монастиря – українських князів і гетьманів. На місці знищеного малювання постало нове, яке на замовлення лаврського керівництва виконали російські художники Верещагін і Попов. Мистецтвознавець Федір Ернст назвав їхню роботу «найяскравішим антихудожнім «благолєпним» малюванням царських часів».

• 6 •

У Великій церкві відбувалося багато чудес. Одне з них пов’язане з митрополитом Тобольським і всього Сибіру – Павлом. Мирське ім’я митрополита було Петро Конюшкевич, народився він у Самборі (нині Львівська обл.), після навчання у Києво-Могилянській академії його спершу скерували на посаду проповідника при Московській академії, а пізніше – очільника Тобольської митрополії. Саме у той час цариця Катерина взялася за реформу церкви, суть якої полягала у секуляризації (себто відбиранні) монастирських земель, маєтностей і цінностей. Традиційно і землі, і маєтності монастирі отримували від жертводавців за духовними заповітами на поминання душ. Цариця Катерина своєю реформою скасувала заповіти небіжчиків і привласнивши колосальні монастирські багатства, винагороджувала ними численних коханців за доблесні «подвиги» у своїй спальні.

Проти такого святотатства різко виступив Тобольський митрополит Павло. За це Московський Священний Синод його негайно позбавив сану і відправив доживати віку у Печерський монастир. Тут він і помер 1770 року і був похований у крипті Успенського собору. Минуло 60 років і тодішній митрополит Євгеній Болховітінов намірився упорядкувати крипту собору від «накопичення гробів». Аж раптом вночі йому явився покійний митрополит Павло і українською мовою, малознаною для Болховітінова, суворо наказав не турбувати його останки.

Збентежений ієрарх вранці пішов до крипти, розпорядився відкрити домовину Тобольського митрополита і негайно упізнав у ньому владику, який являвся йому вночі. Тіло митрополита Павла було нетлінним. Саме відтоді, як пише києвознавець Анатолій Макаров, крипта Великої церкви стала місцем великого паломництва.

• 7 •

1718 року Успенський собор разом з усім Печерським монастирем охопила масштабна пожежа. Підпалили Лавру два посланці з Москви на замовлення царя Петра 1. Згоріли величезний архів і бібліотека, книжки і рукописи ще княжих часів, загинули грамоти і пожалування князів, гетьманів…

Причину пожежі пояснюють її наслідки: «Вогонь знищив письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври» (доктор історії Ігор Гирич). Одразу після пожежі московські борзописці взялися переписувати літопис древнього монастиря у повну відповідність до інтересів новопроголошеної Російської імперії (саме тоді Петро I вирішив перейменувати Московське царство на Російську імперію). Результатом їхніх трудів постало вірнопіддане писаніє, з якого вилучили найважливіші факти української історії стародавньої обителі. Показово, що базові ідеологеми з писанія імперських борзописців офіційно і безперешкодно пропагували у заповіднику «Києво-Печерська лавра» аж до початку широкомасштабної війни.

• 8 •

Найбільшим меценатом Успенського собору (як і всієї Києво-Печерської лаври) був Іван Степанович Мазепа. Гетьман вважав політику патронування церкви та її інституцій однією з найважливіших складових будівництва державного.

 Історія зберегла такі цифри щодо пожертв Мазепи Успенському собору: «на позолочення бані Успенського собору 20,5 тис. золотих, великий срібний свічник – 2 тис. золотих, золота чаша і така ж оправа Євангелії – 2,4 тис. золотих, золота митра – 3 тис. золотих». Іван Мазепа був найбільшим, але не єдиним меценатом Успенського собору. Приміром, коштом гетьмана Івана Скоропадського 1729 року у Великій церкві був споруджений іконостас. Вирізали його чернігівські різьбярі, розписи виконували київські іконописці. Результатом їхньої роботи постав величний п’ятиярусний іконостас (22 метри) з шістдесятьма образАми, який фахівці називали шедевром українського мистецтва. Але 1898 року, за наказом лаврського монастирського начальства, іконостас розібрали, лишивши лише перший ярус. Розібрану решту закинули, як непотріб, на дзвіницю. 1914 року срібні ризи з ікон на вимогу царської влади пішли на потреби Першої світової війни.

• 9 •

Найбільших руйнувань Успенському собору завдали московити. 1169 року тут руйнувало, убивало і мародерило військо князя Боголюбського. 1482 року орда кримського хана Манглі Гірея на замовлення московського князя Івана пограбувала і спалила Успенський собор. 1918 року більшовицька армія під командуванням Муравйова понівечила Велику церкву, обстрілявши її з гармат. 1941-го радянські підпільники у кооперації з агентами НКВД замінували Успенський собор і висадили у повітря.

До початку широкомасштабного вторгнення туристам розповідали, що собор знищили фашисти. Цю інформацію найбільше популяризував і відстоював науковий співробітник Національного Києво-Печерського заповідника Євген Кабанець, запевняючи, що «вчинили цей вибух не комуністичні агенти, а Головне управління безпеки райху». Після 24 лютого 2022 року у тому ж Заповіднику нарешті второпали, що логіка подій незаперечно свідчить про інших виконавців цього страшного злочину і тепер про знищення Великої церкви пишуть так: «під час Другої світової війни, 3 листопада 1941 року замінований більшовиками Успенський собор було висаджено у повітря».  

• 10 •

2000 року Успенський собор відбудували коштом Української держави і віддали церкві… Російської імперії. У результаті такого «благодіяння» української влади у Великій церкві (як і у всіх інших будівлях Печерського монастиря) постали твердині «русского міра» – ідеології брехні («общие православие, язык, история»), якою ординська імперія задовго до окупації на танках окупувала голови мільйонів українських громадян.

У лоно національної Церкви Успенський собор повернули майже через рік після початку широкомасштабної війни і 7 січня 2023 року там відбулося перше богослужіння українською мовою.

Отже, у Великої церкви почався новий період життя.

У цьому періоді обов’язково та якнайшвидше має постати правдива українська історія і самого собору і всієї Лаври. Бо «Лавра – це не лише приміщення, це також історія – духовна, культурна, національна… національні святині держава розглядає також як елемент розбудови українського світу» (філософ Ігор Козловський).

І саме тоді, коли Лавра нарешті повернеться в український світ, печерські святині, які «русскій мір» відверто використовував для свого матеріального збагачення, нарешті знову будуть свідчити про забуті тисячолітні традиції «рівнонебесного монастиря» (так величали Лавру в давнину) – стояти на сторожі національної єдності і бути незламною духовною твердинею Української держави.

Ірина Костенко, Ірина Халупа для «Главкома»