День хрещення Русі – України. Головні фейки Москви про князя Володимира

«Князь Владимир – креститель Руси». Так московити підписали 17-метрову скульптуру великого київського князя Володимира, яку встановили 2016 року на території Кремля. І умудрились втулити у короткий текст три фейки.

Перший. Ім’я князя насправді – Володимир, а не Владімір. Бо в усіх без винятку писемних пам’ятках Русі князя іменують лише Володимиром і ніколи –Владіміром.  

Другий. Князь Володимир був хрестителем, а не «крестителем». Михайло Максимович, перший ректор університету Святого Володимира дослідив, що автори тисячолітніх київських літописів писали «хрест», а не «крест» (і відповідно – хрестити, хресний, хрещений, хрестини, Водохреща), а от суздальці (майбутні москалі) вже значно пізніше, переписуючи наші літописи,  багато чого переінакшували – як то замість Володимир писали Владімір чи замість хрест – крест.

Третій. Князь Володимир хрестив Русь-Україну. А не Русь-Московію, як то переконують світ ідеологи «русского міра». Запевняючи, що нібито хрещення Росії відбувалося на берегах київського Дніпра. Це звичайна імперська маячня.   

Річ у тім, що на місці, де нині височіє 17-метровий пам’ятник «крестителю Руси», у часи Володимирового хрещення були непрохідні хащі, у яких жили напівварварські племена – предки нинішніх москалів.  Ту далеку територію аж до 15 століття називали Заліссям, тобто «земля, що міститься за лісом». Від тих стародавніх нетрів і донині лишилися знамениті брянські ліси та болота.

Залісся у часи правління князя Володимира було глухою провінцією Русі – величезної середньовічної імперії, що простягалася від Сяну до Волги. Ця імперія «була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен і територій» (доктор історії Сергій Висоцький).

Суть християнської віри крізь нетрі московської ментальності так і не пробилася

До складу імперії входили численні етноси, але державотворчим і об’єднувальним етносом були українці, як то науково обґрунтував академік Михайло Грушевський: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності – українсько-руської». Це не виняток, а закономірність, що в основі будь-якої імперії завжди фігурує один конкретний етнос (наприклад у Візантійській – греки, в Османській – турки).

На неосяжних просторах Київської держави Руською землею, або ж власне Руссю, називали територію лише сучасних Київської, частково Чернігівської областей та Переяславщину. Решта земель були колонізовані українцями (тоді вони іменувалися русичами) – Полоцька, Новгородська, Залісся тощо.

Руська земля  у державній системі мала особливий статус, вона була політичним панівним територіальним ядром, де проживала владна верхівка, через це її населення мало значні пільги і не сплачувало Києву данину, як інші землі держави, за даними доктора історії Михаїла Присьолкова.

«Києву платив данину навіть Новгород. Нічого подібного не відомо щодо Чернігова, Переяслава та інших міст Руської землі», – пише доктор історії Сергій Висоцький.

Тому і хрещення 988 року торкалося населення Києва та міст Руської землі.

Перша ж згадка про село під назвою Москва з’явилася лише 1147 року – тобто через півтора століття після знаменних подій у Києві.

«Моска – корова і ва – вода, тобто «коров’яча калюжа» – таке тлумачення угро-фінської назви нинішньої російської столиці петербурзький історик Василь Ключевський вважав найбільш достовірним.  

Туди, у периферійне Залісся, нова релігія проникала значно пізніше і вельми драматичніше: «Київські ченці, проповідники та інші церковні просвітники, які прагнули поширювати християнство серед тамтешніх язичників, засновували монастирі, відкривали школи… часто наражаючись на потужний спротив, переслідування та мученицьку смерть», – пише академік  Григорій Півторак.

Але за певний час в історії цієї «коров’ячої калюжі» відбувся прогрес і, як пише британський історик Норман Дейвіс, у 15 столітті Москва вже була «найпериферійнішою провінцією найпригнобленішої  парості християнського світу».

Від угро-фінської назви «Москва» згодом постала і назва держави – Московське царство або ж Московія. 1581 року один з перших західних подорожніх означив головну особливість цього царства: «Увесь народ вважає себе за холопів, тобто за рабів свого володаря». («Історія Європи», Норман Дейвіс). 1656 року мандрівник із Сирії Павло Алепський, при зустрічі з московитами, виокремив те ж саме: «Їхня любов до царя неприступна для розуміння: від великого до малого вона все більша і більша».

А хіба сьогодні не споглядаємо те ж саме – неприступну для розуміння  любов росіян до міжнародного злочинця Путіна?

1721 року відбулися зміни у назві їхньої держави. Цар Петро І проголосив Московське царство «Российской империей», а москалів – «россиянами». За привласненням історичної назви України та українців московити успішно присвоїли собі наші історію та культуру.

Доктор історії Євген Калюжний у своєму дослідженні пише, що тоді указу Петра І не визнала жодна країна. «Тільки через 36 років, отримавши численні дари чи хабарі від московського уряду, західноєвропейські  країни починають офіційно визнавати територію Московії під новою назвою – Росія. У 1757 році Франція офіційно визнала імперію Петра під назвою Росія. За нею була Іспанія у 1759 році та Польща у 1764».  

Найдовше такій підміні понять пручалася Британія. 1876 року прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі, у листі до королеви Вікторії, пропонував «вимести московитську центральну Азію і загнати їх (московитів) у Каспійське море». Дізнавшись про це, цар розлютився. Не через можливу військову інтервенцію Англії, а через образу, тому що Дізраелі відмовився називати царя та його почет росіянами і називав їх московитами, такі дані наводить доктор історії Євген Калюжний.

Київський пам’ятник князеві Володимиру на Володимирській гірці

Фото: Вечірній Київ

Донедавна, упродовж років, 28 липня, у День пам’яті рівноапостольного князя Володимира, московський патріарх Кіріл, в оточенні своєї багатотисячної української пастви, гордо крокував Києвом до Володимирської гірки і пишномовно благословляв звідтіля Україну та українців. А сьогодні він благословляє смертоносні ракети на житлові будинки, школи, лікарні, дитячі садки та храми України.

Патріарх Кирило в Україні. Київ, 2013 рік

Станіслав Груздєв, «Главком»

Про що це свідчить? Лише про те, що суть християнської віри крізь нетрі московської ментальності так і не пробилася. І що московити як були так і лишаються вірними холопами своїх кровожерних царів і володарів.

На відміну від українців, у яких після Володимирового хрещення «розум у серці розсіяв» бо «Христос царем визнається» («Слово про закон і благодать», митрополит Іларіон, 1051 рік).  

І останнє, щодо напису до 17-метрової скульптури князя Володимира у Москві. Не маємо жодних сумнівів, що мрія генерала Залужного скоро здійсниться. І він промчить на танку по Арбату. А вже невдовзі по тому на постаменті неодмінно з'явиться і правильний  напис: «Князь Володимир – хреститель Русі-України».

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома»