Війна зимою і війна улітку – дві зовсім різні війни

Вікна Вугледара свистять цілодобово. Вітер день і ніч полює за нашим теплом; варто лише десь забаритися – і життя витікає швидко з руки чи ноги. Щоб відновити його, щоб прогнати холодний параліч, потрібен час.

Людині, котра повільно замерзає, думати стає важко, слабне воля; величезна, безкінечна зима застилає собою майбутнє.

Противник теж страждає. Я бачив, як прямо на передовій росіяни палили грубку, димом демаскуючи свою позицію. Вочевидь, вважали степовий холод більшою небезпекою, ніж артобстріл.

Але я думаю про інше.

Моя дорога на фронт іде повз могили моїх рідних, котрі померли від Голодомору. Це і буквально так, і у фантазії бачу, як вони дивляться з того світу, як я їду на цю давню війну.

Вони кажуть мені: «Цей твій теперішній холод – тисячна доля холоду зими 1932-33. Зброя, що у твоїх руках нині – в тисячу разів гостріша, ніж та, шо була у нас. Із років наших страждань виросло твоє щастя; ти – та частка нашого роду, об яку зламається їх зброя. Ти, хоч і не найсильніший серед нас, але твоїми руками смерті буде смерть, а життю – життя»