Онук Максима Рильського: Кажуть, що діда врятував Хрущов
«Я б запитав у діда: як тобі пощастило, що залишився живий?»
Максим Рильський народився 19 березня 1895 року, а помер 24 липня 1964-го. З дня його народження минуло 130 років, з дня смерті – 61 рік. Між цими датами – «круглою» і «некруглою» – «Главком» зустрічається з онуком Максима Рильського та його тезкою. Наш візаві пропонує побесідувати у музеї діда.
Музей Максима Рильського розташовується – прогнозовано! – на вулиці Максима Рильського, яка пролягає на крутій горі, що височіє над Голосієвом. Якщо йти від найближчого метро, то доведеться наполегливо дертися вгору. «Там 105 сходинок», – завбачливо попереджає онук Максим Георгійович.
Поруч із музеєм – чийсь розкішний котедж. Зовсім не такий вигляд мала ця вулиця кілька десятків років тому. «Свій будинок дід збудував у 1951-му, – розповідає Рильський-молодший. – Тоді тут стояли самі лише халупи. Але дід хотів жити у лісі, тож взяв тут ділянку».
Аж не віриться, що ти стоїш посеред столиці. Жодної звичної інфраструктури – ані магазинів, ані аптек. За всім треба їздити на машині. Ну або громадським транспортом. «Колись з центру до Голосієва ходив трамвай №10, але добиратися все одно було незручно. А дід був депутатом, тож проводив прийом на Хмельницького, 68», – каже 77-річний онук поета.
Максим Георгійович, утім, вживає стару назву вулиці – «Леніна, 68». І не випадково. За цією адресою у Києві знаходився «Роліт» – дім, де жили «робітники літератури». Це був аналог знаменитого харківського будинку «Слово», заселеного у 1930-му. Київський «Роліт» трохи молодший – його звели у 1934 році. Пізніше у ньому замешкав і Максим Рильський. Так, це була престижна адреса. Але вона не означала, що Рильський був у фаворі у влади. Влада, здається, гралася з ним як кішка з мишею – принаймні, до смерті Сталіна тривало саме так.
Неокласик Рильський уникав політичних тем у своїй ранній творчості. Він не оспівував радянську владу і не таврував її. Але саме така байдужість радянській владі і не сподобалася. У 1931-му його заарештували та піддали короткочасному ув’язненню. Рильський вийшов з тюрми за п’ять місяців, так і не зізнавшись у антирадянській діяльності. Але після цього тональність і тематика його віршів змінилася – у них зазвучали ті мотиви, яких від нього й сподівалися в НКВС. Далі була Друга світова, евакуація в Уфу і вступ поета (у 1943-му) до ВКП(б).
Останнє, однак, не врятувало його від нової загрози – у 1947 році газета «Радянська Україна» надрукувала статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського». А це означало немилість і – майже напевно – повторний арешт. Але чаша ця Рильського минула. За часів хрущовської відлиги він знову став почуватися вільним – так, як це було у молодості, зміг відійти від радянських агіток та повернутися до милої його серцю лірики… Але життя людини – тим паче, такої! – у кількох абзацах і не вмістиш. Ми, втім, не намагалися.
«З усіх онуків дід найбільше писав мені»
Ви – онук від прийомного сина Максима Тадейовича – Георгія, якого той всиновив, коли одружився з Катериною Паткевич. Були й рідні онуки – нащадки сина Богдана…
Так, але молодший онук – Тарас Богданович помер позаминулого року, а другий онук – Андрій живе за кордоном. Чудовий арабіст. У 90-ті роки Андрій повернувся в Україну і очолював тут пресдепартамент Української освітньої програми ринкових реформ. Це американці з USAID таку програму запускали. Андрій і мене туди запросив, тож два чи три роки ми працювали разом. Його син – теж, до речі, Максим, правнук Максима Тадейовича – працює на Тайвані. Розпочав там бізнес.
А яка ваша родина?
Маю дочку Катерину. Їй – 56. За освітою вона – філолог, працювала колись літредактором у «Голосі України». З першим чоловіком розлучилася, але тепер – у другому шлюбі. Зараз – домогосподарка, живе за містом. Їй колись пропонували очолити музей, так не захотіла – не моя, каже, робота.
А ви самі очолити музей не захотіли?
Не захотів. Теж не моє. Ця музейна тиша (махає рукою)… Ще у мене є онука, Дар'я, піарниця. Закінчила університет Шевченка, працювала у кількох компаніях, а зараз вона – ФОП.
Скільки онуці?
33 роки. Та я вже й прадід! Є правнук Тимофій, Тимоша. Два рочки йому… Але бачите, ніхто по моїй лінії не «захворів» літературою, нікого те не цікавить…
Як ставився до вас Максим Тадейович?
Візьміть збірку його листів і побачите, що з усіх онуків він найбільше писав мені. Що й не дивно, адже я – найстарший. І у тих листах – про все на світі. Від того, як ловити рибу і до згадок про спільні подорожі. Звісно, йому зі мною було цікавіше їздити, аніж з молодшими за мене Андрієм і Тарасом.
Та й не міг дід по-іншому... Бо я – син «Жоржика», а ніхто (і сам «Жоржик» передусім) не повинен був думати, що він любить нас менше, аніж сина Богдана та його нащадків. Батько цим, між іншим, зловживав…
Як саме?
Ну от захотілося йому мати машину, «Волгу». А ви ж розумієте, що таке у радянські часи дістати машину… Так ще й батькові неабияку треба, а кольору бірюзи подавай! Дід до міністра дійшов, аби вибити йому таку машину. Поїхав батько у Горький, де «Волги» виробляли, і прямо там, на заводі, йому мали пофарбувати машину у колір бірюзи…
Пофарбували?
Аякже. Пригнав батько «Волгу» ядуче-зеленого кольору. Я вам цей відтінок навіть описати не берусь. На що дід йому написав: «Жоржику, ти не переживай. Цей колір також дуже приємний. Але головне, що машина нова і, мабуть, справно ходить».
«Дружина у Рильського була одна, але закохань – як і в кожного поета – вистачало»
Жінки у житті Максима Рильського. Розвинемо цю цікаву тему?
Ви просто як один видавець. Він все мене заохочує: напиши та й напиши про коханих діда, я це опублікую і всі будуть читати… А що ж я напишу, якщо бабуся була його єдиною дружиною? А закоханість… Закоханість у кожного поета є, особливо такого калібру.
То у кого ваш дід був закоханий?
У Ганну Романенко, приміром… Це дівчина з його батьківщини… Він називав стосунки з нею «дитяче малповане кохання», тобто від слова «малпа», а не «мавпа»…
Так, це польською. У Ольги Кобилянської теж це слово зустрічала… Але чому малповане?
Діти мавпують дорослих – мабуть, тому. Дуже юні вони були, коли зустрілися. Він їй пізніше поезію присвятив: «Ластівки літають, бо літається / І Ганнуся любить, бо пора... / Хвилею зеленою здіймається / Навесні Батийова гора». А наприкінці там такі слова: «Хай собі кружляє, обертається, / Хоч круг лампочки, земля стара!.. / Ластівки літають, бо літається, / І Ганнуся плаче, бо пора...»
Перегукується з Ліною Костенко. «Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять!»..
Так… Запала дідові Ганнуся у душу міцно. А потім була закоханість у молодшу доньку Миколи Лисенка (український композитор, піаніст, диригент, педагог – «Главком»). А вона, між іншим, від діда на 12 років старша. Катерина Миколаївна (дружина) – та на дев’ять років старша…
До речі, ваш дід відбив Катерину у свого друга, у законного чоловіка. Мабуть, у ті часи це було неабияким скандалом?
Був скандал, так. Він же Катерину з Жоржиком викрав, можна сказати… Про це Михайло Драй-Хмара (поет, ровесник Рильського, був репресований і загинув на Колимі у 1939-му – «Главком») у спогадах пише. Прийшов, пише, до мене п’яний Рильський… А чого п’яний? Бо його вигнав з дому той чоловік, у домі якого він жив і з дружиною якого мав роман…
Згадує Драй-Хмара, що пішли вони з моїм сумним дідом на Хрещатик, там ще купили випити, потім гайнули з тою випивкою на Дніпро – посиділи, поспівали, а потім Рильський лишився ночувати у Драй-Хмари, бо іти йому було, власне, нікуди.
Тобто ваш рідний дід, Іван Очкуренко, прекрасно знав про стосунки своєї дружини і Максима Рильського?
Аякже… Знав. Там досить складні були відносини… Був час, коли Максим Тадейович і Катерина Миколаївна переховувалися разом на вулиці Лабораторній, а Жоржик, певна річ, був поруч з мамою. І так тривало доти, доки все це не переболіло і не відболіло. Іван Очкуренко одружився вдруге – в якийсь момент він просто здався, мабуть…
А ви Очкуренка про ті часи не розпитували?
Ні. Ані діда Івана, ані діда Максима про таке не питав. Та й вони не вважали, що з підлітком на такі теми слід розмовляти.
Але з Очкуренком ви підтримували стосунки?
Безумовно. І не тільки я. Є знімок, де отут, на бордюрі басейну, сидять Рильський, Очкуренко, Катерина Миколаївна і друга дружина діда Івана. Та й на Хмельницького, колишній вулиці Леніна, Очкуренко теж у діда бував… Дружили вони, але, як бачите, дід у друга та земляка дружину відбив…
І це не єдиний такий випадок. Взяти хоча б Павла Михайловича Губенка – Остапа Вишню. Теж дружили так, що нерозлийвода. А дружина Вишні – Варвара Олексіївна Маслюченко, котра була акторкою – писала дідові досить інтимні листи. Красива жінка, дуже… Щоправда, писала вона йому вже після того, як і дід овдовів, і сама вона чоловіка втратила.
Я так бачу, що той видавець, якого ви згадували, має рацію: романів вашого діда на цілу книгу назбирається…
Є фото, де Максим Рильський і Варвара Олексіївна сидять поруч і отак зажурено дивляться один на одного – чому, мовляв, у нас доля склалася так, а не інакше…
…А ще у діда була закохана Зоя Гайдай – відома оперна діва. Вона йому писала: «Максимушка! Викради мене звідси». А знаєте, на чому вона це написала? На репродукції картини Васнецова «Іван Царевич на сірому вовку», адже там Іван Царевич Олену Прекрасну на вовку везе. Вкради, мовляв, як завгодно, але вкради…
Максим Рильський та радянська влада. Чи можна сказати, що ваш дід обрав у стосунках з нею певний компроміс?
Мені інколи кажуть, що дід був надто радянським. Надто оспівував владу. Так, оспівував. Як і всі, хто не відсидів за відмову оспівувати в таборах. Хоча дід п’ять місяців провів у Лук’янівській тюрмі, було це у 1931-му. А у 1938-му вийшла постанова НКВС про арешт Максима Рильського на підставі сфабрикованих свідчень, вибитих у Михася Семенка, Павла Филиповича та Миколи Зерова.
Їх усіх, вочевидь, катували.
Навіть не сумніваюся в цьому… Та у них про це не запитаєш… Коли вийшла постанова про арешт Рильського, ані Семенка, ані Филиповича, ані Зерова вже не було серед живих. Але всі вони дали свідчили про те, що дід очолював антирадянське фашистське підпілля. Тому його доля була вирішена – його повинні були арештувати також. Але, кажуть, що діда врятував Хрущов.
Його прихильністю дід користувався до 1960-х років, і, чесно кажучи, багато чого собі дозволяв. Бо у 1957-му Хрущов написав у газеті «Правда» (а ви ж розумієте, яку вагу мала тоді «Правда»!), що Максим Рильський – це великий український патріот. І все, після цього від діда відчепилися назавжди. Ба навіть більше: у 1957-му йому дозволили поїхати до Франції, а згодом – й до Бразилії, хоча до того нікуди, окрім соцтабору, його не пускали.
І от з цього й почалося третє дідове цвітіння. Він як лірик повернувся до того, з чого починав у 1920-х роках, коли йому було чхати на владу. От що значить духовна і творча розкутість…
А до заступництва Хрущова йому не раз доводилося переробляти свої рядки, бо вони не подобалися цензорам. Наприклад, прочитали вони у циклі віршів «Весняні води» рядки «О Дніпре великий й могучий, ти служиш нам, батьку, як дідам служив» і питають: як таке можливо? Адже радянська влада вже давно в країні встановлена, а Максим Рильський все якихось дідів згадує…
Він це переживав?
Страшенно. Тому й пив – просто за цим столом, де ми зараз сидимо. Пив і курив… І коли ми бачили, як з-під цих дверей валить дим, то розуміли: дід стривожений, він щось обмірковує… А що він міг обмірковувати? Як вийти з цієї історії… Тож у підсумку вірш переробив. І вийшло так: «…ти служиш нам краще, ніж дідам служив…». А потім взагалі пішли фантазії – Дніпро простягає руку дружби Волзі…
Спочатку у вірші такого не було?
Та, звісно, що не було. Візьміть його двадцятитомник – там обидва варіанти вказані. І той, що до цензури, і той, що після цензури… І це ж лише один з прикладів. Він був змушений багато переробляти, і це була його трагедія.
А розстріляних друзів згадував?
Він почав повертати їхні імена під час хрущовської відлиги. Семенко і Зеров були вже реабілітовані, тож дід видавав їх твори і писав до них передмови. Повертав їх українському читачу… Коли Рильський побачив звільненого нарешті Остапа Вишню, то вигукнув, що чекав на цей момент 10 років – саме на стільки засудили Вишню. Та ж Варвара Олексіївна згадує, що у Рильського було у 1940-х роках два костюми, а у Вишні – жодного, і Рильський один свій костюм йому віддав.
Лише два костюми? Він так бідно жив?
Він був скромний, так. І у побуті дуже невибагливий. Коли дружини не стало, то вже невістки слідкували, щоб у Максима Тадейовича були мінімально необхідні речі.
«До свого сексота дід звик…»
Чи дійсно мистецтвознавець Микола Йосипенко, з яким у вашого діда є спільні фото, був пов’язаний з НКВС / КДБ? Начебто Максим Рильський чудово про це знав, але приймав правила гри…
Дід згадував про того Миколу Кузьмича, і фото з ним мав… «Ну й базіка він, – казав дід, – зате рибалка – відмінний». Тож запрошував його із собою неодноразово на риболовлю. А той і радий – анекдотами сипле, байки розповідає…
І навіщо Максиму Тадейовичу була така компанія?
Ну бо краще вже цей, аніж хтось інший. Дід так і казав. Мовляв, все одно когось пришлють, а до нового ще звикати треба. А Кузьмич – як на долоні, та й цікаво з ним дідові було. Як він там писав? «Я сам не знаю так себе, як мої друзі з КДБ, мої біографи невтомні…».
Звісно, що за дідом весь час слідкували. Як казав мені історик Ігор Гирич, Максим Рильський не повинен був вижити. За всіма канонами того часу… Але живив. Під щасливою зіркою, мабуть, народився. Бо навіть ті, хто радянську владу прославляв та гімни їй складав, часто могли бути репресований.
Або ні. Як Тичина, наприклад. Він як «ліг» під владу, так і «лежав» під нею до самої смерті. І отримував усі преференції. Як до нього ставився ваш дід, до речі?
Ви знаєте, чудово ставився. Якось стикнулися в дверях, коли поспішали на якісь збори, і почали торгуватися. «Павле Григоровичу, прошу, проходьте», «ні, Максиме Тадейовичу, тільки після вас…». У підсумку запізнилися обидва.
Гоголівська сцена, Чічіков в гостях у Манілова…
…Ми от з вами говорили про те, що Рильського врятував Хрущов. Так це ж було з подачі Тичини… Тичина дуже тепло ставився до Рильського. А здавалось би, такі два класики мали б ревнувати один до одного. Але не було такого… Є спомини Богдана Максимовича про те, як батько повертається додому (це ще коли вони у «Роліті» жили) і каже дружині: «Катрусю, знаєш, сьогодні були збори, і мене назвали другим поетом України».
Другим після Тичини?
Ну, та звісно.
А ще така є байка про вашого діда: Рильський любив обідати на широку ногу, завжди в компанії друзів, і приходячи в ресторан, робив замовлення так: «дайте нам українського борщу», а потім після паузи додавав: «українського радянського борщу»…
Так, а це не байка, а спомини письменника Олексія Опанасюка. Він теж житомирянин, їздив по Житомирщині, і у Романівку їздив, і в Брусилів… І оце якраз у Брусилові був великий ярмарок, куди і Рильський з Вишнею приїхали. Кожен замовив собі щось своє, а Рильський зажадав «український радянський борщ» і «українську радянську горілку з перцем».
Офіціантка спочатку розгубилася і каже: «Та у нас такого нібито нема». А Рильський – своє: «Ні, ви все-таки собі запишіть – український радянський борщ і українська радянська горілка». А потім тихо так додає: «Привчили, дочко…».
Привчили до радянщини?
Так… Оця вулиця, яка тепер – Рильського, спочатку теж Радянською називалася. А поруч – ще й провулок Радянський. Дід завжди казав: а чим вони більш радянські, аніж сусідні вулиці та провулки?..
«Ваше прізвище «Калюжний», що українською перекладається «гівно південне», – сказав дід одному функціонеру»
Хто був вашому діду найближчий приятель?
Андрій Малишко. Їхня дружба почалася ще у 1930-ті, коли в діда була дача в Ірпені. Малишко туди приїздив «на вогник». Він навіть дідові вірш присвятив, який так і назвав – «На вогник»: «В вечірню годину, де в зорях долина, / Де вогником світиться дім, / Шумить під вікном молода тополина, / Неначе у серці моїм…».
А Рильський на це також відгукнувся віршем – «Зо мною друг, / і знов душа розкрита... / Спасибі Вам / за ласку, за тепло!». Отак і спілкувалися віршами. Були братами, що тут казати…
Коли ви усвідомили, якого масштабу особистості збиралися у вашому домі?
Тільки в останні роки, мабуть… Коли власну книгу про діда готував та упорядковував його твори, перечитав усі спомини про нього, які виходили раніше… Зрозумів, між іншим, яке – на додачу до інших талантів – було неймовірне почуття гумору у діда. Наприклад, він був добре знайомий з ректором одного вишу, на прізвище Швець. Той своє прізвище – всупереч граматиці – писав без м’якого знаку, щоб виходило по-російськи. Так мій дід казав, що в українській мові є лише два слова, які закінчуються на «ц» і пишуться без м’якого знаку. Це – «Швец» і «поц» (сміється).
Або історія з Калюжним. Вона трапилася на письменницьких зборах, під час обговорення перекладів російських авторів на українську. Один з доповідачів – оцей самий Калюжний – і каже: «Товариші, я взагалі не розумію, навіщо нам переклади? Росіяни і українці – це братні народи, ми прекрасно розуміємо російську, то який смисл з неї перекладати?». А дід мій і каже: «Різниця є. От ваше прізвище російською – Калюжний, а українською буде геть інакше. Бо «калюжний» – це нашою мовою «гівно південне».
Це правдива історія чи пізніша міфотворчість?
Чесно? Не знаю.
Як до росіян Максим Рильський ставився, зрозуміло. А тварин він любив?
Любив. У нього постійно жили три собаки – ірландські сетери. Наприкінці його життя вже, щоправда, тільки один пес залишився…
А освіту ваш дід отримав медичну?
З тою освітою ціла пригода. Не хотів він вчитися на медика, це для нього було геть чуже, але його мама наполягла… Тож пішов він учитися. А потім з’явилася довідка про те, що у нього – малокрів’я (анемія у нинішній термінології – «Главком»), і катар легень, і важка неврастенія. І що студент Рильський аж ніяк не може бути допущений до іспитів…
Де ж він роздобув таку рятівну довідку?
Десь та й взяв. Вона його й справді врятувала від немилої професії. Хоча спочатку дід ще намагався навчатися і до квартири у Києві, яку він винаймав, тягав людські кістки, щоб по них займатися, і цим дуже лякав свою хазяйку.
А потім наступні три роки навчання – з 1915-го до 1918-го – він просидів у рідній Романівці (село Попільнянського району Житомирської області, де народився Рильський – «Главком»), з вудкою у руках. Споглядав річку, дерева, птахів – оце все його й породило як поета-лірика. «Люби природу не як символ / Душі своєї, / Люби природу не для себе, / Люби для неї», – писав він.
Потім перевівся на історико-філологічний факультет, хоча жодного так і не закінчив – ані цей, ані медичний. Почалася революція, війна, вже не до того було…
…А чому дід згодом оселився в Ірпені, знаєте? Бо там була річка. А дід мій дві пристрасті мав – річку та ліс. Його навіть називали «Водяник Рильський»… Виїхавши з Ірпеня, він оселився тут, на голосіївському узліссі. Тут мав безкінечно довгі прогулянки з собакою, тут була його Еллада…
«Я б запитав діда: як так сталося, що він оселився у свого друга, який йому довіряв, і відбив у нього жінку»
З відкритих джерел: «Максим Тадейович вільно володів 13 мовами». Як на мене, знання мови неможливе без її постійного застосування, спілкування з носіями. Де і як він практикував знання цих 13 мов?
Окрім української та російської, дід знав польську та французьку. А все решта… Тут мається на увазі підрядковий переклад, тобто дослівний, з нього дід вже робив поетичний художній твір.
Кажуть, що музиці його навчав сам Микола Лисенко. А що дід любив грати? Чи практикувалися у вашій родині домашні концерти?
Ну які концерти… Як має настрій, то сідає за рояль… У ресторані міг заграти щось… Хоча його батько Тадей ще у 1902-му писав: «Бог не обділив мого Максюшу ані пам’яттю, ані слухом. Може, ще й музикантом стане». Та й сам Максим Тадейович у споминах зазначав, що він «народився швидше музикантом, аніж поетом». Але сталося так, що слово переважило.
Якби ви могли повернути час назад, про що б ви запитали діда?
Цікаве питання… Я б запитав, напевно, як так сталося, що він оселився у свого друга, який йому довіряв, і відбив у нього жінку. Мені дуже шкода діда Івана… Хоча прожив я своє життя з дідом Максимом і бачив від нього добра дуже багато, а дід Іван хіба що в гості до нас приходив, або ж ми з батьком їздили до нього на вулицю Предславинську. Там він купив маленький клаптик землі і звів собі будиночок. Він агрономом був, і без землі просто не міг…
Друге питання до діда: чому він, вже овдовівши, не одружився із Зоєю Гайдай? Може, він тоді б і прожив довше… Дід із Зоєю спілкувався ще в евакуації, в Уфі. Тобто зналися вони ще з часів Другої світової. Чому ж нічого не склалося? Я не знаю…
А насамкінець би спитав таке: чи дійсно, діду, пощастило, що вцілів?
Вас мучить те, чи не міг ваш дід цих людей, що називається, «здати»?
Навіть підозру таку не сприймаю. Своїх друзів – неокласиків? Ніколи! Я вивчав його справу, яка була в журналі «Київ» надрукована, читав спомини… Знаю, що у Бориса Антоненка-Давидовича (український письменник, що жив у 1899-1984 рр. і був репресований у сталінські часи – «Главком») виникали сумніви щодо діда. Він ділився своїми підозрами з Нілою Підпалою (культурологиня, дружина поета і прозаїка Володимира Підпалого – «Главком»), а Підпала вже розповідала про це мені. Але ні, я не знайшов доказів, що Максим Рильський міг когось здати.
Він «здавав» самого себе. Себе зраджував. Його відносини з радянською владою були як пиття кумису київськими князями у татарських зверхників. Коли треба йти на якісь домовленості… Навіщо він це робив? Для того, мабуть, щоб вціліти, щоб розпочалося його «третє цвітіння», а ми могли прочитати дідові «Троянди й виноград». От Василь Стус, дисидент, зрозумів діда. І написав про це у рецензії до «Троянд й винограду»… А Євген Маланюк (культуролог, жив у 1897-1968 рр. – «Главком») зазначав, що так, не всім дано бути такими еластичними, як Максим Рильський.
Різним він був, мій дід Максим Тадейович Рильський. Так, служив радянській владі. Але, перш за все, Україні служив. А я, його нащадок, слово «радянський» викидаю і лишаю тільки слово «Україна». Хіба ж я не маю на це право?..
Наталія Лебідь, «Главком»
Читайте також:
- У Києві презентують збірку «Мудрості від Максима Рильського»
- День рідної мови. Як дбав про українську Максим Рильський
- Колаборація митця та влади: де межа? Розмова про Тичину, Бажана та Гончара
- Тичина vs Булгаков. Чому не можна порівнювати цих письменників
- 130-річчя від дня народження Максима Рильського: таємниці біографії, особисте життя та спогади внука
