«Я служив Російській церкві». Інтерв’ю із найпрогресивнішим капеланом ЗСУ

Сергій Дмитрієв: «Я не освячую зброю. Я освячую людину…»

У Збройних силах України служать понад 200 капеланів, але всього близько 730 квот на посади. Причому займаються вони не тільки духовною підтримкою воїнів, а й волонтерством, допомагають пораненим. Сергій Дмитрієв – ветеран російсько-української війни. З початком повномасштабного вторгнення офіцер Капеланської служби командування Сил тероборони ЗСУ Сергій Дмитрієв служив у 30-й окремій механізованій бригаді, а з 15 березня цього року – в одному з підрозділів ТРО.

Отець Сергій – розкручений священник, якщо говорити сучасною мовою. Він активний у соцмережах, роздає коментарі. Від багатьох інших служителів його вирізняє прихильність до гендерної рівності та легалізації медичного канабісу.

Сергій Дмитрієв обіймає посади заступника голови синодального Управління соціального служіння помісної православної церкви (яка має право використовувати абервіатури УПЦ та ПЦУ), а також виконавчого секретаря Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО).

В інтерв’ю «Главкому» отець Сергій розповів про своє ставлення до ЛГБТ, чим відрізняються функції капелана і психолога на війні, які бюрократичні проблеми в армії заважають військовим і чого найбільше бояться священники з Московського патріархату.

Цю розмову «Главкому» не вдалося розпочати відразу, капелан Дмитрієв попросив 30 хвилин, бо «треба людей повінчати»...   

«Військові хочуть вступу у НАТО, щоби більше не було бюрократії»

Отче Сергію, розкажіть, кого ви щойно повінчали, хто ці люди?

Це наші військовослужбовці з ТРО.

Люди зараз частіше йдуть під вінець, ніж у мирні часи? Яка тенденція?

Зі свого досвіду можу сказати, що зріс запит на вінчання саме від військових. Щодо цивільних не можу сказати.

Чим пояснюють військові потребу вінчатися? Чому це важливо для них?

Вінчаються переважно давно одружені люди. Тобто вінчанням вони засвідчують свою обітницю. Сьогодні була саме така пара, яка давно одружена.

Часто буває, що пари разом служать певний час, одружуються і потім вінчаються. Є також і ті, які покохали одне одного вже в армії. Для людей важливо засвідчити свій союз не тільки перед державою, а й перед Богом.

Непоодинокі випадки, коли військові заморожують свою сперму. Чи це прийнятно з церковної точки зору? І як ви особисто до цього ставитеся?

Як на мене, це особиста справа кожної людини. Я розумію, що мета – народження нового життя. Щодо позиції церкви, у різних релігійних організаціях вона різна. Але якщо у людей є запит, то важливо говорити про таку можливість.

Якщо людина вагається, чи допустимо здавати біологічні клітини на зберігання з точки зору церковних канонів, що ви їй відповісте?

Якщо до мене звернеться людина із таким запитом, я пораджуся зі своїм єпископом і ми знайдемо правильне рішення. Тому що важливо відповідати на духовні запити людей.

Особисто я за те, щоби діти народжувались, щоби генофонд нашої нації поповнювався здоровими українцями. Я знаю багато прикладів, коли дітей, народжених у такий спосіб, хрестять у церкві.

Раніше ви служили у 30-й механізованій бригаді. Розкажіть, де зараз служите і у чому полягають ваші нинішні задачі?

З березня цього року мене призначено капеланом командування Сил територіальної оборони ЗСУ. Де саме ми стоїмо, даруйте, сказати не можу.

Наразі ми проводимо рекрутинг капеланів, допомагаємо їм в оформленні документів, організовуємо навчання «Вишкіл капеланів Сил територіальної Оборони». Ми вже маємо 40 випускників даного вишколу. І продовжуємо навчати інших.

Більше 120 дітей загиблих військовослужбовців Сил ТРО відправлено на безкоштовний відпочинок до Литви. Надаємо допомогу і супровід військовослужбовцям ТРО ЗСУ, яких звільнено з полону. Розробляємо та впроваджуємо ритуали вшанування полеглих військовослужбовців у підрозділах. Я надаю особисті консультації капеланам під час проходження служби, допомагаю у вирішенні різноманітних питань. Це те, що найперше згадалося, але загалом, роботи дуже багато.

Повномасштабна війна триває вже понад півтора року, багато людей втомилися: і військові, і цивільні. Про що зараз солдати розповідають на передовій, які теми їх хвилюють? Чим настрої відрізняються від тих, що були рік тому?

Насамперед скажу, що моє оточення – вмотивовані люди. Всі ми дуже любимо пісню Христини Панасюк «Я не втомився». Тому ми готові продовжувати свою службу і йти до перемоги, до кінця, скільки би це не тривало.

Ви питаєте, про що говорять? Кожна людина говорить про своє. Хтось мріє про відкриття власної справи, хтось розповідає, як відпочиватиме після перемоги, хтось щось у власному будинку хоче зробити, хтось мріє просто про цивільне життя вдома. Люди живуть мріями.

Військовослужбовці у розмовах нарікають на бюрократію в армії. У кожній інституції є своя бюрократія, звісно. Є вона і в армії, військові кажуть, що хочуть вступу України до НАТО, щоби не було таких бюрократичних складнощів в армії, як зараз. Бо ж є скарги, є черги на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) у військових шпиталях, де відбуваються обстеження, наприклад. Далеко не всі, хто служать, знають, як написати рапорт грамотно, бо ж раніше не служили, прийшли з вулиці. Незнання демотивує, коли система настільки складна як у нас.

Я, наприклад, мрію, щоби у Міноборони з’явився подібний до «Дії» додаток, спеціально для військовослужбовців. Щоби і рапорти, і звітність іншу можна було у простішій формі «витягти» для себе, щоби під твоє ім’я все підв’язувалося.

Із чим до вас звертаються як до капелана?

По-різному. У звичайному житті як до духовника можуть звертатися з будь-якими питаннями, і не тільки духовного характеру. Ми можемо просто поговорити не тільки про Бога, а й про якусь книгу чи фільм. Це можуть бути дружні бесіди, тому що капелан не веде прийом як лікар, до якого купа питань може бути про діагноз. Капелан – це більше про підтримку, розмову. Капелан більш слухає, ніж відповідає. Інколи людині потрібно просто виговоритися і її потрібно просто вислухати. Але у всіх цих бесідах Бог завжди присутній, якщо ви слухаєте уважно.

«У нас залишилися офіцери з радянським мисленням. Особливо серед небойових»

В одному з інтерв’ю ви наголосили на різниці між психологом і капеланом. Але ж і один, і другий допомагають людині порозумітися із собою, дати раду своїм думкам, чи не так? У чому тоді принципова різниця?

Знаєте, тоді ми можемо сказати, що найкращі психологи – це провідники у поїздах, які слухають всі розповіді своїх пасажирів. Або продавчині у сільських магазинах, які багато спілкуються з людьми, які до них приходять і виговорюються. Але ж насправді вони не капелани і не психологи. Психолог – це людина, яка навчається на психолога, вона має профіль, фахово супроводжує людину, а капелан – це духовна підтримка.

Але не кожна продавчиня чи провідник ладні уважно слухати людину, готові її вислухати…

Ну так і священники бувають різними. У священників немає тих задач, які перед собою ставлять психологи. Священник не займається психотерапією, не роздає поради. Священник говорить про духовне життя. Щодо мене, то буває, що запитують, а буває, що хочуть просто виговоритися і варто лиш слухати уважно і бути поруч.

Журналісти часто мене питають, мовляв, про що ви говорите з військовослужбовцями? Але немає універсальної відповіді. Неможливо пояснити в інтерв’ю за декілька хвилин, про що люди говорять, чим діляться. У Святому Письмі є слова «прийди і побач». Тому можете пожити зі мною місяць, поїздити і ви побачите, про що говорять військові на передовій. Розумієте, неможливо односкладно відповісти на ваше запитання. Для мене воно складне. Найкращою відповіддю на нього буде просто побачити все на власні очі.

Радянська армія славилася дідівщиною, приниженням військових. Наскільки ці явища розповсюджені зараз? Якщо такі випадки трапляються, люди готові про них говорити?

Я народився у СРСР. Знаю, що таке дідівщина, що таке радянська армія. Та на щастя за 30 років української незалежності я таких явищ не зустрічав. Подивіться на середній вік наших генералів, командирів батальйонів – це люди, які служили лише в українській армії. Багато з них навіть слова такого не знають як дідівщина і його визначення. Хоча, звісно, у нас ще залишилися офіцери з радянським мисленням. Особливо серед небойових. Певно, ви бачили приклад із Житомира, є відео, де офіцер нетверезий б’є військовослужбовця.

Тобто якщо такі випадки трапляються, вони одразу стають публічними, інформація про них з’являється у соцмережах. Є гарячі лінії, куди постраждалі можуть телефонувати. У підрозділах, де я був і є, я не бачив дідівщини, якихось принижень. А якщо і є, то це одразу присікають. До того ж під час війни командиру буде важче на полі бою, якщо у його підрозділі – дідівщина. Такому командиру не довірятимуть солдати, а він боятиметься своїх же військовослужбовців.

«Користь від публічного рапорта Маркуса отримає тільки ворог»

Історія з рапортом тепер уже колишнього головного сержанта 47-ї бригади Валерія Маркуса викликала значний суспільний резонанс. Ви маєте дружні стосунки з Валерієм. У своєму рапорті, який він виклав у соцмережі, військовий жорстко розкритикував командира. Наскільки прийнятно робити публічним конфлікт із командиром під час війни? Де межа?

Я знаю майже всіх командирів 47-ї бригади, знаю добре і Валерія Маркуса. Я не буду коментувати цей конфлікт, давати йому оцінку. Час все покаже і мені просто боляче, коли такі речі виходять на загал.

Ви питаєте, що варто робити публічним? Різні бувають ситуації. Десь треба виносити, десь не треба. На загал виносять, коли вже не бачать іншого шляху вирішення проблеми, я думаю. Але якщо ми говоримо саме про цю конкретну історію, то хто від цього отримує користь? Чи отримує користь командування від публічності? Чи отримує користь підрозділ від цієї історії? Я думаю, що користь отримує тільки ворог. Він бачить негаразди серед нас.

Той самий скандальний публічний рапорт тепер уже колишнього головного сержанта Маркуса

Ви виступаєте за рівні права, у тому числі за права ЛГБТ. Чи мали ви розмови про свої погляди з митрополитом УПЦ/ПЦУ Епіфанієм? Як ваша позиція узгоджується з позицією помісної церкви?

Я не бачу суперечок у моєму служінні. Я служу у війську. У війську служать різні люди. У першу чергу я служу для військовослужбовців. Я не відрізняю їх за віросповіданням, кольором шкіри, сексуальною орієнтацією чи переконаннями. Для мене важливо, щоби у військовослужбовців була одна мета: працювати на перемогу. І я буду виконувати свої обов’язки для військовослужбовців згідно із законодавством, статутом військового, який чітко прописаний. Для мене інше не має значення.

Так само я священник, який працює у полі соціального служіння, у полі соціальної роботи. Для мене важлива людина, яка потрапила у біду. Але яка вона, ця людина – не має значення. Наприклад, я не питаю у безхатченків, яке вони ведуть життя. Я бачу людину, яку потрібно нагодувати, і ми її нагодуємо. Якщо я бачу, що жінка потребує захисту від домашнього насильства, то байдуже, вірянка вона, чи ні, праведно вона живе, чи ні. Для мене важливо допомогти людині знайти безпечне місце і допомогти жити далі.

У Церкві основні моменти чи сумніви проговорюються, але у священника може бути і своя позиція як у громадянина. Я не очолюю у Церкві відділу з оцінки поведінки людей. Бог мене наділив правом любити людей, а не ненавидіти.

Чи є закиди на вашу адресу з приводу поглядів, що не відповідають поглядам священноначалія?

Про які різні погляди йдеться? На допомогу людям ми маємо однакові погляди. До мене немає закидів від священноначалія. Мені надана довіра від священоначалія допомагати людям, розбудовувати соціальне служіння і через це служіння знайомити їх із Богом, який є любов.

Ще у червні минулого року ви закликали ратифікувати Стамбульську конвенцію, що і зробила Верховна Рада. Але помісна православна церква такої позиції не поділяє. З того часу скільки священослужителів змінили свою позицію і тепер поділяють думку, що Конвенція таки потрібна?

Дійсно, я виступав за ратифікацію документа, який допомагає людям, що страждають від домашнього насильства в Україні. І особисто для мене це, у першу чергу, декларація, яка допоможе знизити статистику випадків домашнього насилля в Україні, яка дозволить притягати до відповідальності людей, що займаються аб’юзерством, приниженням інших, що часто призводить до смертельних наслідків.

То чому церква як інституція не підтримала ухвалення Стамбульської конвенції, якщо у цьому документі стільки плюсів?

А що таке церква? Я люблю, коли у слова вкладають певні поняття. церква перекладається з грецької як «зібрання віруючих». Тобто церква – це всі ми. Бо якщо ми кажемо про державу Україна, кого маємо на увазі, народ, уряд, президента, парламент? Тому церква у моєму розумінні – це люди, які вірують.

Я представник Православної церкви України, працюю у синодальному відділі соціального служіння і ми безпосередньо єдині в Україні, у кого запрацював шелтер (тимчасове житло) для постраждалих від сексуального насильства під час військової агресії з боку РФ. Таких шелтерів загалом шість у країні. У цих шелтерах є жінки, які постраждали також від гендерно-обумовленого домашнього насильства. Вони отримують, у тому числі, державне фінансування. Якби наша церква була проти шелтерів, їх би просто не було, ми би цим не займалися.

Багато народних депутатів і депутаток проголосували за документ, який регулює допомогу у подоланні домашнього насильства, вони також частина церкви. Багато людей з громадського сектора працюють над подоланням домашнього насильства, вони також є вірянами і належать до якоїсь церкви.

Якщо говорити про позицію Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, а до неї входять представники найбільших релігійних організацій України то, напевно, у них теж були зауваження щодо деяких пунктів конвенції.

Чому не всі цілком схвалюють цей документ? Деякі через невігластво двох сторін, прихильників і противників ухвалення Конвенції. Одна сторона пояснювати нічого не хоче, що і для чого цей документ. А інша сторона не може правильно його почути, або зрозуміти. Також треба ще брати до уваги російські наративи. Вони постійно нам втовкмачують думку про «ґрантоїдів», «плохая америка», «соросята»…

Путіноїди, які розганяють ці думки, кидають обвинувачення на громадські організації, які рятують, евакуюють, лікують людей і надають постійну підтримку і комплексний супровід. Той самий Міжнародний фонд «Відродження» за час повномасштабної війни вивіз десятки тисяч людей з гарячих точок, коли йшли активні бойові дії. Цей фонд надав підтримку десяткам тисяч ветеранів. Без допомоги і підтримки міжнародних фондів ми би вже давно програли війну, не змогли би побудувати демократичну, з активним громадянським суспільством, країну.

Ви кажете, що без грошей із різних фондів ми би програли війну. Можливо, ми її не програли саме через рішучість і жертовність українців, які не втекли з перших днів, не злякалися сильнішого ворога, а стали зі зброєю на захист Батьківщини?

Я вам висловив свою думку, ми можемо сперечатися. Це конкретно моя думка. Тому що у мене є бажання евакуювати людей. Але купити автобуси, дати зарплату водіям, заправити ці автобуси, дати людям продовольчі пакети – це все гроші. Українці, якби і хотіли це зробити, не змогли би, бо не було на це фінансування.

Верховна Рада проголосувала у першому читанні законопроєкт про легалізацію медичного канабісу. Чи поділяєте думку, що потрібно легалізувати і немедичний канабіс, принаймні аби він був дозволений для особистого використання як у Нідерландах?

6 липня, під час виступу на пресконференції, присвяченій медичному канабісу, я висловив особисту думку на підтримку медичного канабісу для застосування у медичних цілях. Тим паче що на це є запит поранених військових та інших пацієнтів. У процесі переговорів з представниками релігійних організацій ніхто не був проти легалізації ліків, якими є медичний канабіс. Але офіційна позиція Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій була висвітлена дещо пізніше мого виступу. Наскільки мені відомо, Верховна Рада не розглядає проєкт про легалізацію немедичного канабісу.

Ви поділяєте думку про те, що слід заборонити Московський патріархат в Україні. Але ж ви самі перебували в УПЦ МП до 2014 р. То чому заборонити слід саме зараз, а не 10 років тому, скажімо? Не бачите протиріч у своїй позиції?

Чи можемо ми сказати, що людина має право на вибір, бути на боці ворога, чи не йти з ним? Вочевидь, що так. Якщо є організації, структури, які підтримують убивства наших громадян, такі організації слід забороняти. Причому це стосується будь-яких організацій: громадських, релігійних, політичних партій, які виступають за знищення України та її людей.

Верхівка УПЦ МП каже, що вони не проти України, а навпаки, підтримують наших військових. А випадки, коли виявляють священнослужителів, які працюють на ворога, є поодинокими і не демонструють позицію всього Московського патріархату. Чому ви не довіряєте таким поясненням?

Вони не підтримують наших військових. Зараз я з вами розмовляю, перебуваючи на території Михайлівського золотоверхого монастиря. Тут приймають військових, вінчають, хрестять їхніх дітей, проводжають в останню путь. Тут можуть проживати поранені, які приїхали на військово-лікарську комісію, родини загиблих, цивільні, які лишилися без домівки та потребують допомоги.

Я не бачив, щоби на території Києво-Печерської лаври також проживали такі люди. Я також не бачив від тієї церкви щирої підтримки для тих, хто потрапив у полон, допомоги українській армії, родинам загиблих так, як це робить Православна церква України. Бачу тільки, як вони працюють на державу-агресора.

До вас як до капелана зверталися військові – парафіяни Московського патріархату?

З 2014 року таких не зустрічав. Хоча перепрошую, один випадок таки був. Таким вірянином був наш «замполіт» у другому батальйоні 30-ї бригади, де я служив. Він приніс на позиції ікону Миколи ІІ, вів якусь пропаганду, на що звернуло увагу командування. Тоді його перевели до іншого підрозділу, провели роботу.

Коли починаєш про це з ним розмовляти, то він одразу: «та я ж не хотів», «я просто так», «нічого не знав» і все у такому дусі. Знаю, що він потім звільнився нібито, хотів стати священником і відправити парафіян служити до Збройних сил України, щоби потім маніпулювати, мовляв, у них (в УПЦ МП) також є свої ветерани. Не знаю, чим усе закінчилося.  

Минає 28 років, як ви священник. Тільки російська агресія у 2014 році вплинула на те, щоби ви пішли з УПЦ МП? Хіба раніше не було відомо, що УПЦ МП це частина РПЦ?

Ні, я завжди знав, що це Російська церква, я служив Російській церкві, це так. Але нам доводили у Церкві, що ми об’єднуватимемося в єдину Церкву, що ми не проти України, що ми будемо допомагати цьому процесу об’єднання. Проукраїнська частина церкви, що була під Московським патріархатом, можливо, отримає автокефалію, такі розмови всередині церкви були. Ви знаєте, годували «завтраками», що так буде. Та й взагалі, я народився у Російській Федерації і у 90-х роках, коли потрапив до семінарії, вибір, куди іти навчатися, був невеликий. Однією з найкращих була тоді семінарія Києво-Печерської лаври. От почав навчатися, потім закінчив, спілкуєшся з людьми, які проживають у місцях, куди ти їдеш служити священником. Бачиш людей, вивчаєш історію і твої погляди, якщо ти маєш критичне мислення, змінюються.

Проблема Московського патріархату в Україні у тому, що люди у цій церкві не змінюють позицію здебільшого. Моє рішення про перехід до Київського патріархату назрівало з 2004 року, з Помаранчевої революції. Ніхто вже цього не пам’ятає, але до Києва, на запрошення президента Віктора Ющенка у 2008 році приїздив патріарх Варфоломій. Тоді мала відбутися зустріч церковників у Софії Київській. Вже тоді ходили розмови про Томос і автокефалію. Всі ми цього чекали, багато священників Московського патріархату чекали на це. Але ні, нічого не сталося.

Було втручання російських політиків з Адміністрації президента РФ, був тиск з боку президента Туреччини. Це змінило плани Варфоломія, і він не поїхав на зустріч з президентом України, а поїхав на зустріч з керівництвом УПЦ МП до Києво-Печерської лаври. Це були політичні питання.

На цей час я служив у Храмі святої Варвари у Херсоні, служби у нас відбувалися українською мовою. До нас приходили служити священники Київського патріархату і представники греко-католицької церкви. Ми всі нормально співіснували і це співіснування не впливало на наші політичні погляди. А саме Майдан у 2014 році став тригером для мого остаточного рішення піти з УПЦ МП. Коли ти бачиш, що церква не хоче нормальних змін, повертає тебе у російське рабство 16 століття, ти не хочеш мати з нею нічого спільного.

Ви кажете, що представники УПЦ МП не змінюють своєї позиції. У чому головна причина, чого вони бояться найбільше?

По-перше, це люди, нагодовані пропагандою. Їм важко змінити думку, їм важко критично мислити, оцінювати ситуацію. Найстрашніше, що ці ж люди говорять про прощення і примирення. Але ж саме їм важко примиритися і попросити прощення, визнати свої помилки. Я думаю, що сильна людина визнає свої помилки і зможе змінити своє життя.

По-друге – це страх втратити гроші, те, що вони мають, невіра у нашу перемогу і страх попросити вибачення, сказати «я був неправий». Ні з ким з Києво-Печерської лаври не спілкуюся.

«Я не бачив священників РПЦ, які б вимагали припинити війну»

А чи є у Росії священнослужителі, які не підтримують те, що роблять патріарх Кирило і президент Путін?

Якби були, вони би могли вийти на Красну площу у Москві і висловити якійсь протест. Я таких не бачив. Взагалі, думаю, що серед російського суспільства, громадян цієї держави немає сильних людей, які готові щось змінювати. Вони можуть тихо критикувати, але я не бачив, щоби людина мала чітку позицію і гучно її висловлювала. Я не бачив жодного виступу священyиків Російської православної церкви, які би публічно вимагали припинити війну.

Ви самі родом з Росії. Якісь друзі, знайомі там залишилися? Спілкуєтеся з ними?

Я народився у місті Кола Мурманської області, після школи приїхав до України, на Батьківщину батьків. Не маю друзів навіть серед однокласників чи знайомих зі школи. Я ріс у місті мігрантів і людей, які були вимушені туди приїжджати. Всі, хто міг, за першої можливості поверталися туди, звідки вони приїхали або були вимушено переселені. Я сам виїхав звідти у 1992 році. Знаєте, тоді не було інтернету, тому з місцевими однолітками спілкування не підтримував.

В одному з інтерв’ю ви розповіли, що не освячуєте зброю. Чому? А якщо попросять, відмовляєте?

Дійсно, не освячуємо зброю. Я освячую людину і молюся за людину. Тому що зброя сама по собі не стріляє. Використовує зброю людина.

Але ж є така традиція… Чи це позиція УПЦ/ПЦУ не освячувати зброю?

Дійсно, була така традиція у Середньовіччі, коли священники хрестоносцям освячували зброю, потім якісь козацькі полки освячували свою зброю, якщо ми говоримо про Україну. До речі, у церковних книгах ідеться не про освячення, а про благословення зброї, щоби вона допомагала людину захищати, щоби могла відправляти кривдника на суд Божий. Моя думка: це архаїчні речі, тому зараз для нас головне – людина. Не знаю, чи є десь в Україні ще практика освячувати зброю, спитайте в інших священників.

Михайло Глуховський, «Главком»