Катерина Кухар: Наша відповідь «Лебединому озеру» – «Лісова пісня»

Прима-балерина Національної опери України та найсуворіша суддя проєкту «Танці з зірками» вже декілька років через травму не виходить на сцену, проте вона опанувала нове мистецтво: з 2020 року Катерина очолює Київський державний фаховий хореографічний коледж ім. Тетяни Таякіної. Хоча свого повернення на сцену Кухар не виключає. 

В інтерв'ю «Главкому» говоримо з балериною про виклики, які створює для неї керівна посада, життя по той бік сцени, навчання майбутніх артистів у бомбосховищі, а ще – про спробу припинити панування російського балету на західній сцені.

«Мені ніколи не хотілося чекати моменту, коли хтось урочисто оголосить, що мій час на сцені минув»

Пані Катерино, зі сцени Національної опери перейшли до керівництва Київським державним фаховим хореографічним коледжем ім. Тетяни Таякіної. Ця робота – здебільшого адміністративна. Як ця метаморфоза дається вам, творчій людині? 

Мені завжди здавалося, що найнебезпечніше для творчої людини – одного дня вирішити, що її світ закінчується там, де закінчується сцена. До того ж я змінила не професію, а масштаб відповідальності.

Колись я відповідала за кожен свій рух. Сьогодні відповідаю за простір, в якому народжуються вистави та рухи майбутніх артистів – повірте, це значно складніше. 

Якщо відверто – навіщо це вам? Зазвичай на адміністративні посади митці переходять після завершення активної творчої кар'єри – ви ж почали, ще активно виступаючи в Національному театрі опери та балету. Що це було: пошук «запасного аеродрому» чи поклик серця?

«Запасні аеродроми» шукають ті, хто боїться літати. А мені ніколи не хотілося чекати моменту, коли хтось урочисто оголосить, що мій час на сцені минув і тепер можна зайнятися чимось іншим. У мистецтві взагалі небезпечно чекати дозволу на власне життя.

Коли почалась пандемія ковіду і всі країни закрили свої кордони, весь мій розписаний на два роки вперед графік закордонних гастролей просто розсипався. Хоча зазвичай я понад пів року проводила саме на гастролях за кордоном: Мексика, Франція, США… 

Але, як кажуть, «святе місце пустим не буває», і саме в цей період мені запропонували очолити мою альма-матер. І я прийняла цю пропозицію. Розуміла, що в мене є і міжнародний досвід, і знання, і можливості, які допоможуть максимально сприяти розвитку учнів і студентів – саме вони сьогодні мій пріоритет.

Я впевнена, що в житті кожної людини є час сіяти й час жати. Колись у стінах цього училища я отримала дуже багато любові, тепла й турботи – настав час віддати йому щось натомість.

Але коледж з'явився в моєму житті не як альтернатива сцені, а як можливість продовжити те, що я люблю, в іншому вимірі: передати досвід, створити нові можливості для молодих артистів, дати їм те, чого свого часу, можливо, бракувало нам.

А гроші, вибачте, ця керівна посада вам приносить? І, якщо вже така розмова, чи багато заробляла прима-балерина Національного театру Катерина Кухар?

Будь-яка робота приносить гроші. Інше питання – скільки вона забирає життя.

Якби я шукала тільки фінансового добробуту, то, мабуть, обрала б професію, в якій не потрібно з дитинства стояти на пальцях, крізь біль усміхатися й вважати вихідний майже непристойною розкішшю.

Зарплата артистів – це окрема драма. Іноді мені здавалося, що найбільше в нашій професії цінують не талант, а здатність артиста виживати за будь-яких обставин.

Звісно, міжнародні гастролі, виступи та творчі проєкти відкривають інші фінансові можливості: тут гонорар соліста може складати від декількох тисяч доларів за вихід. Але це вже зовсім інша історія.

«Нам довелося обладнати бомбосховище балетними верстатами»

У чому зараз полягає ваша робота? З якими найбільшими складнощами ви зіштовхнулися?

Іноді мені здається, що я керую не хореографічним коледжем, а невеликою державою, в якій свої закони, дипломатія, бюджет, революції… Ну і балет.

Мій день може розпочатися з обговорення академічної дисципліни, продовжитися переговорами з міжнародними партнерами, а завершитися на будівельному майданчику. І я вже цілком професійно розмовляю про вентиляцію, бетон і протипожежні системи! Ніколи не думала, що в моєму житті з'явиться стільки чоловіків, з якими я обговорюватиму виключно будівництво.

Але найбільший виклик – звісно, війна. Ми виховуємо дітей, які замість звичайного шкільного дзвінка чують повітряну тривогу. І мають навчитися літати на сцені, хоча їм надто часто доводиться спускатися в укриття.

І онлайн у вас не повчишся...

Це наш біль. Балету неможливо навчити онлайн, тому зараз діти навчаються у змішаному форматі. Нам навіть довелося обладнати балетними верстатами бомбосховище, щоб учні могли виконувати хоча б barre (заняття біля верстата – «Главком») та гімнастику під час повітряних тривог. На 22 грудня в нас запланована прем'єра, але, зважаючи на ситуацію в Києві, ніхто не знає, що принесе нам грудень. Сьогодні, на жаль, доводиться вчити дітей тримати рівновагу не лише на сцені, а й у житті.

Ми реконструюємо коледж, створюємо нові навчальні простори. На початку цього навчального року відкрили повністю новий третій поверх – це 640 кв. м: там дев’ять загальноосвітніх навчальних кабінетів, балетний зал, учительська. 

Уявіть: від 1964 року, коли наш заклад був побудований, в ньому жодного разу не було капітального ремонту! Зараз продовжуємо ремонт ще на трьох поверхах навчального корпусу і робимо все можливе й неможливе, щоб завершити ремонт в одній із частин гуртожитку.

Що на сьогодні вважаєте найбільшим досягненням на цій посаді? 

Слово «досягнення» звучить так, ніби ти вже дісталася вершини, поставила прапорець і можеш спокійно милуватися краєвидом. А я поки що бачу наступну вершину, а за нею – ще й ще одну.

Але приводи для гордості дійсно є: те, що ми зробили за цей час, колись здавалося майже фантастикою.

По-перше, наш викладач Олексій Коваленко поставив за драмою Лесі Українки «Лісова пісня» повноцінну двоактну виставу, головні ролі в якій виконують наші студенти. Він відтворив на сцені справжнє українське весілля, і в глядача виникає відчуття, що він на ньому – один із гостей. А студенти мають можливість не просто демонструвати вивчені варіації, а втілювати на великій сцені складні драматичні образи.

І в червні цього року коледж уперше за свою майже 90-річну історію вирушив із «Лісовою піснею» в міжнародне гастрольне турне: Братислава, Рейк'явік, Луцьк. Європейці після вистави підходили до нас і казали, що відкрили для себе Україну. 

Ще один привід для радості – золоті, срібні та бронзові нагороди, які наші студенти здобули на міжнародному конкурсі Tanzolymp у Берліні.

І окрема моя любов – балет «Малевич. Супрематичний рух», який поставив Ярослав Кайнар. Це спроба розмовляти мовою сучасного мистецтва, виходити за межі звичних балетних форм, шукати нову пластику. В грудні плануємо показати цю виставу в Національній опері України. 

Але знаєте, що я вважаю справжнім досягненням? Коли дитина, яка ще вчора боялася зробити перший крок на сцені, сьогодні виходить під світло софітів і раптом розуміє: вона може!

Цієї миті усвідомлюєш, що всі ці безсонні ночі, переговори, ремонти та нескінченні наради були не дарма. 

Зараз через мобілізацію українські театри втрачають і артистів, і технічних працівників. Як мобілізація торкнулася ваших коледжу та трупи? І чи вважаєте ви, що артисти балету мають отримувати 100% бронь від армії – чи вони мають захищати країну нарівні з іншими громадянами?

Мобілізація, звісно, торкнулася і нашого коледжу. Однією з найболючіших для нас стала втрата Олександра Шаповала, заслуженого артиста України, з яким ми багато років разом танцювали на сцені Національної опери України – «Лісову пісню», «Раймонду» та багато інших вистав. 

Пам’ятаю, в «Лісовій пісні» Олександр настільки проживав свого героя, Лукаша, що в одній із вистав повалив дерево-декорацію... Я в цей момент була разом із ним на сцені, а за кулісами артисти навіть трохи злякались. У цьому був увесь Шаповал: і танцював, і жив на всі сто.

Вже ставши директоркою коледжу, я запросила Олександра викладати в нас дуетний танець: для мене було важливо, щоб студенти навчалися в справжнього майстра із сильною чоловічою енергією та особливим відчуттям партнерства.

З перших днів повномасштабної війни Олександр пішов захищати Україну і згодом загинув. В нього залишилися дружина та двоє дітей. Посмертно його нагородили орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Сьогодні служить і комендант гуртожитку коледжу Юрій Анатолійович Лозовицький: людина, на яку я могла покластися в будь-якій ситуації, без якої мені важко уявити щоденне життя коледжу. Ми дуже чекаємо на його повернення!

Наслідки мобілізації відчутні й у повсякденній роботі: до прикладу, ремонт коледжу йде із затримкою, бо дуже складно знайти електриків, сантехніків, малярів та інших кваліфікованих працівників.

Що ж до стовідсоткового бронювання артистів балету… Для мене це непросте питання. Захист країни – спільна відповідальність громадян. Але культура сьогодні теж захищає Україну, її ідентичність і право залишатися собою. Професійного артиста балету неможливо підготувати за рік чи навіть за кілька років, і втрата кожного висококласного артиста чи педагога – це втрата для української культури на десятиліття. Тому, на мою думку, держава повинна мати чіткий і справедливий механізм бронювання для унікальних фахівців провідних державних театрів та мистецьких закладів. Так, ми маємо захистити країну. Але водночас маємо зберегти те, заради чого її захищаємо.

«Європейцям та американцям відмовитися від традиційного різдвяного «Лускунчика» набагато складніше, ніж нам хотілося б»

Як ви вважаєте, чому українському балету досі складно повністю потіснити російську класику із західних сцен і чим ми можемо її замінити?

Світова культура не повинна працювати за принципом «когось прибрати, щоб поставити на його місце себе». Значно складніше завдання – зробити так, щоб українське мистецтво посіло своє природне місце на світовій сцені.

Скажу, можливо, неприємну для когось річ: починати треба із себе.

Для українця має бути так само природно хоча б раз привести своїх дитину, кохану людину, друзів на «Лісову пісню», як зараз ми йдемо на світову класику. Бо дуже дивно вимагати від Парижа, Лондона чи Берліна знати Лесю Українку, якщо ми самі її іноді не знаємо.

Нещодавно я була в складі журі конкурсу Miss Ukraine і під час спілкування з конкурсантками ставила їм запитання про українську культуру. Одна з дівчат, яка претендувала на те, щоб представляти Україну на «Міс Всесвіт», не змогла назвати автора «Лісової пісні»... То що саме ми хочемо розповісти про себе світу?

Наше завдання значно амбітніше, ніж просто когось витіснити: зробити українську класику частиною світової. Але такі речі не відбуваються за декілька років. Світова культурна традиція не змінюється за один день – вона формується десятиліттями, іноді століттями. За великими європейськими театрами стоять потужні інституції, меценати, світові бренди, величезні бюджети. Наприклад, створення балетної чи оперної вистави для Паризької національної опери може коштувати 1 чи 2 млн євро. Репертуарне планування – це стратегічний інструмент, робота на перспективу, що потребує рішень та ресурсів на роки вперед. Тому недостатньо просто сказати: «Приберімо російську класику».

Чайковського популяризували понад століття. Війна показала, що європейцям та американцям відмовитися від традиційного різдвяного «Лускунчика» набагато складніше, ніж нам хотілося б. Тому я вважаю, що наша відповідь має полягати не лише в тому, щоб витісняти російське, а передусім в тому, щоб зробити українське бажаним і впізнаваним у світі.

І в нас є що запропонувати. Для мене один із найкращих прикладів – «Лісова пісня»: музика Михайла Скорульського, філософія Лесі Українки, українські історія та традиції. У нашій постановці хореограф Олексій Коваленко на моє прохання додав у фінал «Щедрик» Миколи Леонтовича. Хотілося світлого фіналу, а водночас ще раз нагадати світові: те, що він давно знає і любить, має українське походження.

Культурна дипломатія починається вдома. Я хочу чути в українських кіно та рекламі Скорульського, Скорика, Лисенка, Леонтовича, як чую у французьких та американських фільмах Деліба, Бізе чи Чайковського.

Саме тому для мене важливі не лише великі гастролі. За моєї ініціативи сьогодні на деяких міжнародних балетних конкурсах уже дозволено виконувати фрагменти з «Лісової пісні». Це може здаватися маленьким кроком, але саме з таких кроків і формується традиція. Так наш твір вже бачать педагоги, хореографи, директори театрів та конкурсанти з інших країн. Українські твори поступово входять в їхнє сприйняття і, можливо, ввійдуть до їхніх репертуарів.

Тому я б не ставила за мету когось витіснити. Я хочу іншого: щоб українська культура стала частиною світового культурного коду.

Іноземний глядач у 2026 році вже не купує квитки просто через солідарність з Україною. Як змінилися ваші закордонні гастролі? Які нові сенси ви закладаєте у вистави, щоб тримати увагу європейців та американців до війни в Україні?

Я давно перестала в спілкуванні з іноземними колегами та культурними інституціями скаржитися на наше важке життя і просити підтримки. 2022 року світ був приголомшений війною, солідарність з Україною була величезною. Сьогодні кожен дедалі більше думає про власні проблеми та інтереси, і це потрібно прийняти.

Ми не повинні будувати ставлення до України на жалості. Жалість – коротка емоція, повага – значно триваліша. А її ми можемо здобувати професіоналізмом, стійкістю, інтелігентністю і дипломатією навіть у найскладніших ситуаціях.

Навесні 2022-го я танцювала «Жізель» у турі солідарності з Україною. До нас приходили королівські сім’ї Швеції й Норвегії, дипломати та політики різних країн, в театрах були аншлаги. Але «Жізель» – це світовий хіт із майже двохсотрічною історією. Глядач знає цю назву і купує знайомий культурний продукт. З «Лісовою піснею» все інакше: ми танцюємо цей балет на п’ятому році війни, іноземного глядача з цією виставою ще потрібно знайомити.

Саме цим ми з командою сьогодні й займаємося: вивозимо балет за кордон, представляємо його на конкурсах, шукаємо партнерів і нові сцени. От зараз ведемо переговори щодо майбутніх проєктів у інших країнах Європи. Але я розумію, що зусиль однієї команди недостатньо. Щоб український твір став частиною світового культурного простору, потрібна системна присутність протягом років.

І дуже важливо, коли один український культурний код починає жити в різних видах мистецтва. Прекрасний приклад – анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня», який ми показували в Словаччині перед прем’єрою балету «Лісова пісня».

Сьогодні Україні потрібна не поблажливість світу, а його повага. Для мене це і є перехід від дипломатії співчуття до дипломатії культурної. Я хочу, щоб одного дня афіша «Лісової пісні» в Лондоні, Парижі чи Нью-Йорку вже не потребувала пояснень, бо глядач вже знав цей балет і хотів його побачити.

«Талант – подарунок долі. Але доля не прийде замість тебе на ранковий клас»

Ви – суворий педагог? Можна порівняти вас із вашими викладачами – чи ви м'якша?

Я не вірю в педагогіку страху. Але й у педагогіку, де викладач безмежно захоплюється кожним рухом учня, теж не вірю.

Балет узагалі досить байдужий до наших почуттів. Йому абсолютно байдуже, в якому настрої ти прокинувся, чи виспався, чи переживаєш перше кохання – він вимагає щоденної праці. У школі, до якої належали мої педагоги, дисципліна була майже релігією. І я вдячна їм за цей фундамент.

Але сьогодні я намагаюся поєднувати вимогливість із розумінням того, що переді мною не просто майбутній артист, а й людина, яка формується. Мені важливо зберегти в цій людині характер й допомогти їй розкритися. Звісно, іноді доводиться бути суворою. Особливо коли бачу, що талановита дитина починає лінуватися. Талант – прекрасний подарунок долі. Але, на жаль, доля не приходить замість тебе на ранковий клас. 

У викладанні ви схожі на ту сувору суддю з «Танців з зірками?»

О, це залежить від того, наскільки старанно студент готувався до заняття.

Звісно, є принципова різниця між телевізійним шоу та педагогікою. На телебаченні ти оцінюєш результат, а в коледжі допомагаєш його створити. 

Що ж до суворості… Знаєте, я можу пробачити помилку. Але мені складно пробачити байдужість – особливо до власного таланту.

Ви сама часто останнім часом стаєте за балетний верстат? Чи на це немає часу?

У моєму житті є дві речі, які неможливо обдурити: балетний верстат і дзеркало.

Їм абсолютно байдуже до твоїх регалій, посади, кількості підписаних документів і міжнародних переговорів. Ти стаєш до верстата – і все одразу стає зрозуміло. Звісно, сьогодні мій графік значно складніший, ніж у роки, коли я могла практично весь день присвячувати підтриманню власної фізичної форми.

Але тіло артиста має дивовижну пам'ять. Іноді достатньо почути перші акорди, щоб воно згадало те, що голова вже майже встигла забути. І навіть коли я сиджу на багатогодинній нараді, десь усередині мене все одно звучить музика.

А як щодо підтримання себе в тій самій формі: за відсутності регулярних балетних навантажень це складніше?

Попри свій графік, я розумію, що форма сама себе тримати не буде. Тому в моєму житті завжди присутні регулярні тренування, інтервальне голодування, режим сну, щоденні прогулянки, масажі.

І відсутні майонез, солодка газована вода тощо: я харчуюся дуже просто й не дуже калорійно, а для перекусів вибираю айран, йогурт чи кефір.

І ніякого алкоголю?

Ну, чому: келих червоного вина іноді можу собі дозволити. Тим паче, що червоне вино – гарний антиоксидант. 

«Сцена значно небезпечніша за наркотик»

У січні вам виповниться 45 років. Уже плануєте якесь святкування?

Знаєте, останнім часом саме слово «святкування» викликає в мене радше рефлексію, ніж бажання щось планувати. В наших реаліях будувати далекосяжні плани – майже недозволена розкіш. Особливо коли йдеться про свята. 

Я взагалі останні кілька років дедалі більше нагадую собі власних бабусю й дідуся, які починали день зі зведення новин і ним же його завершували. Колись мені це здавалося дивним, а сьогодні я прекрасно їх розумію. На жаль, зараз для всіх нас найкращий подарунок – можливість почути, що всі твої близькі живі, здорові й у безпеці. 

Які у вас стосунки з власним віком? 

Ніколи не сприймала цифри в паспорті як визначення внутрішнього стану людини. В балеті ми дуже рано починаємо усвідомлювати плин часу, бо наша професія має особливі, іноді досить жорстокі стосунки з віком. Але з роками приходить те, чого неможливо навчитися біля балетного верстата, – внутрішня свобода, глибина, здатність відчувати життя зовсім інакше. Тому свої 45 я сприймаю не як певну межу, а як ще один цікавий розділ.

Вимушена пауза в сценічній кар'єрі далася вам складно? Адже кажуть, що для артиста сцена – наче наркотик?

Сцена значно небезпечніша за наркотик. Вона дарує тобі можливість прожити різні життя, яких у реальності ти ніколи не матимеш. Сьогодні ти помираєш від кохання, завтра зраджуєш, післязавтра божеволієш, а ввечері виходиш із театру й думаєш, що приготувати на вечерю. І все це абсолютно законно. 

Звісно, я сумую за сценою. Сумую за тією особливою тишею перед початком вистави, коли завіса ще закрита, оркестр уже налаштовується, а ти стоїш за лаштунками й відчуваєш, як змінюється серцебиття...

Але я не хочу робити з цієї паузи трагедію. Так, я зараз не граю ролі на сцені, але в моєму житті сьогодні багато цікавих завдань. 

До того ж я не пішла зі сцени внутрішньо. Просто в цей період життя трошки змінила рід діяльності – але це не означає, що на сцену я більше не повернусь.

І коли ваше повернення на сцену може статися?

Коли з'явиться історія, яку справді захочеться розповісти. І образ, який відповідатиме моєму сьогоднішньому внутрішньому стану. Бо 20-річна жінка і жінка, яка вже встигла прожити кілька життів, не можуть однаково розповідати про кохання, втрату чи надію. Навіть якщо виконують ті самі рухи.

Не можемо не спитати вашу думку про скандал навколо колишніх солістів Нацопери Наталії Мацак і Сергія Кривоконя, які гастролювали Європою з «Лебединим озером» і так не повернулися до України після завершення відпустки…

Я не обговорюю колег за їхньої відсутності. Єдине, що можу сказати: іноді найважливіший вибір людина робить не під світлом софітів, а тоді, коли завіса вже опустилася. Проте час – найвимогливіший з усіх суддів. Тож він розсудить.

«Я не прагну бути ідеальною матір'ю – ідеальні матері існують переважно в соцмережах»

Цікаво, а власних дітей, Тимура і Настю, ви не намагалися навернути в «балетну віру»? У них ніколи не було найменшого бажання танцювати?

Я давно змирилася з тим, що балетної династії в нашій родині не буде. Та й вважаю, що діти мають успадковувати від батьків любов, а не їхні нереалізовані амбіції. У моєму випадку, щоправда, з амбіціями все склалося досить непогано. Тому залишилося тільки любити. 

Тимуру зараз 17, Насті 11 – це складний вік для вас як для мами?

Знаєте, коли діти були маленькими, мені здавалося, що найскладніше – навчити їх ходити. Тепер я розумію, що найскладніше – навчитися вчасно відпускати руку дитини.

Мені хочеться бути для своїх дітей не лише мамою, яка встановлює правила, а й людиною, до якої можна прийти з будь-якою історією. Навіть тією, яку не дуже хочеться розповідати батькам.

І я не прагну бути ідеальною матір'ю – мені здається, ідеальні матері існують переважно в соцмережах. Причому до моменту, поки їхні діти не навчаться писати коментарі.

Часто зараз вдається проводити час із дітьми?

Увесь свій вільний час я намагаюся проводити з Настею. Із сином хотілося б бачитися значно частіше, але, здається, я вже пропустила той момент, коли могла впливати на його розклад. Тепер із вдячністю приймаю його умови та пропозиції провести час разом – не буду приховувати, не такі вже й часті. Але що поробиш: діти дорослішають, і в якийсь момент доводиться вчитися бути не лише мамою, а й бажаною гостею в їхньому світі.

Коли вам вдається відпочивати? 

Сьогодні для мене справжня розкіш – не екзотичний острів чи келих шампанського з видом на море, а можливість прокинутися і не мати жодного термінового питання.

Я люблю подорожі, красиві місця, море, хорошу літературу, неквапливі розмови з близькими людьми. Люблю моменти, коли можна нікуди не поспішати, нічого нікому не доводити й просто спостерігати за життям.

Іноді мені здається, що я могла б годинами сидіти на терасі, дивитися на море й нічого не робити. Але вже за п'ятнадцять хвилин я починаю думати, що непогано було б організувати якийсь міжнародний балетний фестиваль, або виставу, або повезти дітей на конкурс… 

Але я все ж мрію одного дня опанувати найскладніше для себе мистецтво – нічого не робити. І бажано без почуття провини. 

Вікторія Аронова, для «Главкома»