Провідник-легенда Анатолій Бабічев – про загиблу дружину, втрачений дім та життя у поїзді

«Як почалася повномасштабна війна, ми проводили у поїзді по 28 днів»

Коли почалася повномасштабна війна, Анатолій разом із дружиною Наталією працювали провідниками на евакуаційних поїздах.

Під час рейсу у Лиман на Донеччині, у ніч з 12 на 13 березня, поїзд потрапив під обстріл. Він прямував за дітьми Донбасу, аби вивезти їх у безпечне місце.. Ешелон зупинився перед дамбою біля станції Брусин. Наталія загинула внаслідок осколкового поранення. Анатолій невдовзі повернувся до роботи. Її було надзвичайно багато. Для тисяч людей залізниця тоді залишилась єдиним шляхом порятунку.

Відзнака президента «Національна легенда України» – державна нагорода, встановлена для відзначення громадян за визначні заслуги у становленні Незалежної України, зміцненні державності, захисті Вітчизни та служінні українському народові, вагомий внесок у розвиток національної економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, спорту, охорони здоров'я, а також за активну благодійну та громадську діяльність. Заснована 14 липня 2021 року

«Главком» поспілкувався із Анатолієм під час його вихідних у Львові, де він гостював у доньки. В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Анатолій Бабічев розповів, як з колегами зустрів війну, про життя у вагонах, долю свою і колег та про те, як з ремонтника електровозів перетворився на провідника.

«Пам’ятаю дівчину у піжамі, з різним взуттям на ногах»

На «Укрзалізницю» з перших днів повномасштабної агресії лягло величезне навантаження. Пригадаєте, що було спочатку?

24 або 25 лютого я, як завжди, пішов у регулярний звичайний рейс. Були маршрути Костянтинівка – Київ, потім Київ – Маріуполь. Взагалі ми належимо до депо Маріуполя, але маємо філію у Костянтинівці, вся наша бригада, в основному, складається з мешканців донецького регіону.

Наприкінці лютого ми зробили останній рейс у звичайному режимі і 1 березня вже були у Києві. До Маріуполя мали поїхати, але не поїхали, бо розпочалися бойові дії. Тому поїхали до Костянтинівки. Трохи почекали, коли керівництво вирішило розпочати роботу у режимі евакуаційних поїздів.

Яким був ваш перший евакуаційний маршрут?

З Костянтинівки до Ужгорода, потім їздили до Івано-Франківська, Львова. Маршрути кожного разу були різними, не було постійного. Ми навіть не знали куди повертаємося. Здається, до Костянтинівки ми більше не поверталися. Були маршрути з Краматорська, Слов'янська, Харкова…

Вісім років тому, коли тільки почалася війна на Донбасі, мешканці регіону евакуювалися з думкою, що за тиждень-два повернуться, коли все нормалізується. Дехто навіть речі із собою не брав. Цього разу якими були евакуації, чи багато людей вважали, що їдуть надовго, що розповідали?

Багато пасажирів, особливо ті, які виїжджали з Сєвєродонецька, просто тікали від війни. Не думаю, що вони міркували навіть, як надовго їдуть, в них була думка – врятуватися. У нас у вагоні була дівчина у піжамі і курточці, з різним взуттям на ногах. Вона просто напхала у пакет все, що встигла схопити.

«Собаки і коти їхали в одному купе і не чубилися»

У Києві в перші тижні на залізничному вокзалі царював хаос. Доходило до того, що поїзди змінювали напрямки руху прямо на платформі, буквально за декілька хвилин до відправлення, коли вже були заповнені пасажирами. Куди їхали люди, яких ви перевозили? Які відчуття були у пасажирів?

Настороженість, тому що вони не знали, куди їдуть. Спочатку ми набирали стільки людей, скільки можемо вмістити. Зараз вже, з досвідом, можу сказати, що це було помилкою. І потім ми почали трошки обмежувати кількість людей у вагонах, оскільки просто дуже важко було пересуватися і обслуговувати пасажирів. І нам було важко, і їм.

Нам дуже допомагали опісля волонтери з Краматорська. Вони до нас просто підходили і запитували, скільки людей ми можемо прийняти. Ми запускали до вагону по 20-30 людей, розсаджували і дивилися, скільки ще поміститься. В одне купе у мене входило по вісім людей, якщо була дітвора по 8-10 років, то і більше. Їхали сидячи. Люди розташовувалися і на підлозі. Ми давали їм мішки з білизною, щоби вони мали, на що сісти.

З кожним наступним рейсом ставало легше, призвичаювалися, набиралися досвіду. Зрозуміло, що хочеться більше людей вивезти за раз, але коли пасажирів забагато, створюються нелюдські умови поїздки.

У нас багато поїздів йшли з Краматорська і Слов'янська. Пасажири були дуже налякані. Навіть собаки і коти в одному купе не конфліктували і сиділи тихо. Не знаю, може, атмосфера на них так впливала. В одному купе було дві собаки і три кішки. Вони до цього моменту не були знайомі, але не почубилися.

Навіть маленькі діти поводилися мирно і тихо, що аж насторожувало. По-різному люди реагували на те, що відбувається. Були ті, хто плакав, ті, хто їх заспокоювали.

«Дружина загинула, будинок зруйнований»

Ви і ваші колеги у цей період що думали про війну, чи надовго вона?

Якщо чесно, думали, що буде ненадовго. Може, місяць і якось сторони домовлятимуться й усе заспокоїться. Ні в кого навіть на думку не спадало, що все дійде до таких масштабів. Навіть коли все це починалося і були удари по великих містах, як-от Харків, у голові не вкладалося, що це все насправді. Та й досі не вкладається.

Залізничний вокзал у Краматорську також був обстріляний. Ви були тоді у місті?

Обстріл вокзалу у Краматорську стався набагато пізніше від початку повномасштабної війни. На той час я тимчасово не працював, оскільки не міг виїхати зі свого селища Красногорівка, за 7 км від Авдіївки. У мене загинула дружина і я не міг виїхати.

А повертатися вам є куди, будинок цілий?

Там уже нічого немає. Він зруйнований.

Ви з дружиною Наталією працювали разом чи випадково опинилися удвох у вагоні, куди поцілив ворог?

Не випадково. Ми вдвох завжди і працювали. Справа у тому, що все життя ми з нею завжди були вдвох і всі дивувалися, як ми можемо бути і на роботі разом, і вдома. Такою вона була хорошою людиною.

Не було думок звільнитися після того, як Наталія загинула?

Потрібно якось жити, все одно треба заробляти гроші. Я не хочу, наприклад, сидіти на шиї у своєї доньки. Ну і нестерпно вдома сидіти без діла, коли нічим не займаєшся. Зараз я на вихідних, приїхав до доньки до Львова, а 12 вересня мені у рейс.

Взагалі з житлом я не визначився, поки що розмірковую. Можливо, нашому підприємству у якомусь гуртожитку виділять ліжко-місце.

Ми, залізничники, не думали, що по пасажирських поїздах будуть завдавати удари. Ясна річ, не виключали, що може прилетіти, якщо будемо десь на вокзалі чи біля військових складів. Це війна і саме собою зрозуміло. Тим більше для нас, людей з донецького регіону. Можна сказати, що у нас ці прильоти вісім років вже не закінчуються. Але звичайно, таких масштабів, як зараз не було...

Десятки залізничників загинули з початку повномасштабної війни. Чи були колеги, які звільнилися через небезпеку?

Були. У кого маленькі діти і хто побоявся за сім'ю, ті пішли. Це все зрозуміло, сім'ї потрібно евакуювати. Звинувачувати цих людей я не буду, це людський фактор. Чогось героїчного у тому, що ми вийшли на роботу, я також не бачу. Розумієте, це просто наша робота.

 «Воду гріли, милися з ковшика. Треба тримати марку»

Залізничники, як почалася повномасштабна війна, тижнями жили у вагонах. Які умови у вас були, як харчувалися, милися?

Як тільки повномасштабна війна почалася, ми проводили у поїзді і по 28 днів. Самі готували, самі прибирали, у нас є емальоване відро, то воду нагрівали і милися, обливаючись з ковшика. Зрозуміло, що це не душова кабіна, але все одно нормально. Прати і прасувати не виходило, але якось примудрялися бути чистими, охайними. На нас же люди дивляться і треба тримати марку.

Величезне спасибі волонтерам, які у Львові, Чопі, Ужгороді нас годували, це дуже підтримувало. Хотілося домашнього, ми самі готували якісь супчики. Волонтери носили спочатку пиріжки, потім дізналися, що нам так хочеться гарячого, змогли і це налагодити.

Зараз темпи роботи вже інші, ми позмінно працюємо, графік упорядкували. І волонтерська допомога пішла туди, де вона більш потрібна.

Як змінилася робота у порівнянні з першими місяцями війни?

Нічого не змінилося окрім того, що я змінив місце роботи. Як ви розумієте, маріупольського депо вже не існує, багато провідників залишилися на окупованій половині, багато хто загинув у Маріуполі.

Я перевівся до Києва. Ми тільки будемо збирати нову бригаду. Для розуміння: у зимовий час на одному вагоні працюють дві людини, а у літній час на два вагони – три людини. Саме з нашої бригади, а в нас було 34 особи, багато хто працює зараз у пасажирських депо провідниками, як і працювали: у Кременчуці, Запоріжжі, Дніпрі. У Києві з нашої бригади поки що працюють четверо, тож потихеньку будемо знайомитися з іншими людьми. Щодо напрямку, на якому працюватиму, то ніби дають Київ-Рахів.

Чи спілкуєтеся з колегами, які залишилися в окупації? Що вони розповідають?

Звичайно, спілкуємося. Кожен виживає як може, хто де працює. Хтось пішов у торгівлю, хтось на літо виїжджав на заробітки у готелі, прибиральниками і прачками. Жити ж якось треба, заробляти треба.

З Маріуполем у нас, звичайно, мало зв'язків, з тими, хто ще у місті. Я думаю, там теж важко хлопцям. Наприклад, зараз у нас, маріупольських провідників, така проблема – поновити трудові книжки, бо всі вони згоріли. У Пенсійному фонді інформація є тільки з 2007-2009 років, а я працюю провідником з 1994 року. Вся інформація про мою роботу зараз знаходиться на окупованій Донеччині. Депо у нас було між Донецьком і Ясинуватою. То документи там і залишилися. Доводиться зараз щось думати, відновлювати інформацію про стаж.

Чимало українців повертаються з-за кордону, у тому числі туди, де небезпечно. Спілкуєтеся з ними, як вони пояснюють те, що повертаються?

Дійсно, багато повертаються. Це видно по тому, що багато речей з собою везуть. Розмовляєш із ними, і вони кажуть: «Самі розумієте, мене додому тягне зі страшною силою».

А як же безпека?

Можу сказати про себе. У мене немає можливостей повернутися до Красногорівки. У селищі залишилося людей 60 і все, решта виїхали.

 «У 90-ті провідники привозили масло і ковбасу. От я на це і купився…»

З огляду на власну трагедію, що би ви сказали людям, які попри обстріли усе одно повертаються?

Як кажуть, «береженого бог береже». Я розумію, що у людей закінчуються кошти і вони вже від безвиході повертаються додому. Дивлячись куди, звісно. Тому що за цей час я вже багато надивився, і я б нікому не побажав таке побачити.

Якщо на початку війни ви сподівалися, що все швидко закінчиться, то зараз якої думки дотримуєтеся? Чи війна надовго?

Думаю, що так, це надовго. Я не можу, звісно, давати прогнозів, але, думаю, що все це не закінчиться так швидко, як нам хочеться.

Чи міркували про те, щоби змінити професію на безпечнішу? Все ж війна ще триває і невідомо куди доля вас закине

А що я можу міняти? Мені вже 53 роки, я відпрацював понад 30 років провідником. Ви знаєте, от моя дружина закінчила навіть Харківський залізничний університет (Український державний університет залізничного транспорту) і могла би працювати начальником поїзда, але просто не захотіла залишати свою бригаду.

Але навіть серед залізничних спеціальностей є ж і інші позиції. Вам пропонували?

Коли дружина навчалася, намагалася і мене затягнути на позицію начальника поїзда, але я не захотів, там своє підводне каміння. У мене освіта не дозволяє. Спочатку я закінчив Ясинуватське профтехучилище №69, я СЦИБіст – це сигналізація, централізація та блокування. Тобто ось ці всі світлофори, стрілочні переводи на мені були. Так от я попрацював, потім пішов до армії, а коли повернувся, влаштувався у Локомотивне депо ТЧ-20 і ремонтував електровози.

Але як вас доля закинула у провідники?

Звичайно, не хочеться цього говорити… У 90-ті було дуже важко, а провідники привозили то масло, то ковбаску. От я на це купився і вирішив теж піти у провідники. Втягнувся у роботу і пішло-поїхало.

Зараз труднощі з тим, що у нас немає сформованої бригади. Наша стара бригада – це був душевний колектив, один за всіх, всі за одного, ми завжди й свята відзначали разом.

Багато ваших колег виїхали з України? Спілкуєтеся з ними, вони повертатимуться?

Так, ми листуємося, підтримуємо зв’язок у надії, що колись щось зміниться. Всі хочуть додому. Де би ти не був, удома краще.

Михайло Глуховський, «Главком»