Освітній омбудсмен: Із вступною кампанією будуть великі складнощі. Але ми впораємося

«В Україні панує хибна думка, що дистанційна освіта – це погано»

Українські діти продовжують навчатися і під час війни. Пересиджують тривогу у шкільному бомбосховищі, слухають урок, коли з’являється зв’язок і роблять «домашку» при світлі свічок. Сумують за однокласниками.

У когось так і не було першого дзвоника, а у когось – випускного. У когось більше немає школи, бо зруйнована російською ракетою, а у когось загинув учитель чи однокласник.

Тисячі українських дітей тепер навчаються не у своїх рідних містах, а часто – і не у своїй рідній країні. Одним доводиться нарешті опанувати українську, а іншим – пожертвувати онлайн-уроками в українській школі, бо за кордоном доводиться ходити у місцеву і на навчання у двох просто не вистачає сил.

Українські вчителі опанували онлайн-уроки ще під час пандемії коронавірусу, а тепер ще й призвичаїлися проводити їх будь-де – хоч біля магазину, хоч у пункті незламності, тільки би зловити зв’язок і встигнути дати новий матеріал.  

Про найболючіші проблеми української освіти та шляхи їх вирішення «Главкому» розповів перший освітній омбудсмен України Сергій Горбачов.

«Доки війна, ми не зможемо повноцінно організувати освітній процес»

На що вам останнім часом скаржаться? Як змінилася кількість і тематика скарг?

Під час воєнного стану кількість звернень зросла більш ніж удвічі. Здебільшого це звернення від учителів: щодо умов та оплати праці, режиму роботи, відпусток, роботи за кордоном.

Разом із тим, на 40% побільшало звернень від батьків здобувачів освіти – з питань організації освітнього процесу, зарахування оцінок, укриттів у навчальних закладах, дій під час повітряної тривоги тощо.

Скільки учнів виїхали з України за кордон?

Узагальнених даних щодо кількості дітей, які зараз перебувають за кордоном, немає і різні офіційні установи надають різні дані.

Наприклад, Міністерство освіти і науки України повідомляє про 500 тис. дітей за кордоном. За даними Генерального директорату з питань міграції та внутрішніх справ Європейської Комісії, станом на 7 лютого 2023 року 744 тис. українських дітей інтегровано у шкільних системах країн Європейського Союзу, але ж тут не враховані Велика Британія, США, Канада.

В Україні всього 4 млн дітей шкільного віку і ми не маємо точної картини, не знаємо скільки наших дітей за кордоном реально. 

Багато учнів змушені навчатися онлайн, це дуже важко в умовах постійного відключення електрики. Як вчителі і діти виходять з такої ситуації?

Ситуація дійсно вкрай важка і перебої з енергопостачанням – це суттєва, але не єдина перепона. Обладнання укриттів, закриття деяких закладів освіти, де неможливо ці укриття облаштувати – це також дуже сильно впливає на якість освітньої діяльності. Школи шукають виходи, будують свої графіки так, щоби можна було залучити якомога більше дітей.

Або, наприклад, використовують асинхронний режим, тобто вчитель записує відео-урок чи завдання, а коли у нього є світло – викладає його у мережу. Діти своєю чергою дивляться, коли у них є світло і зв’язок. Адже далеко не завжди буває так, що світло є водночас і в учнів, і у вчителя.

Треба більше використовувати можливості дистанційних платформ з уже розміщеними онлайн-уроками, зокрема «Всеукраїнську школу онлайн», або розміщувати уроки у Google Class.

Доки триває війна, ми не зможемо повноцінно організувати освітній процес, бо постійно виникатимуть питання безпеки, доступу до освіти дітей у зоні бойових дій тощо.

Як змінився освітній процес у зв’язку з великою кількістю внутрішніх переселенців? Чи багато проблем навколо мови? У Львові нещодавно був скандал…

Люди, які приїжджають зі сходу України, не завжди добре володіють українською мовою. При цьому вони здебільшого добре розуміють та усвідомлюють важливість саме української мови.

Вчителі допомагають дітям, щоби вони змогли швидше заговорити українською. Якщо з оточенням таких дітей, з однокласниками правильно працюють педагоги, то все відбувається спокійно і з розумінням: як з боку місцевих, так і з боку вимушених переселенців.

Хоча ми бачимо факти відвертого булінгу на мовному ґрунті. Таких фактів, на щастя, небагато. Психологи, педагогічні працівники, керівництво шкіл мають підтримувати дітей, які у родині розмовляють російською, а у школі зобов’язані говорити державною мовою. Тут дуже багато залежить від підтримки з боку педагогів, бо не так просто перейти на мову, яку ти хоч і знаєш, і чуєш, але постійно нею не спілкуєшся.

 Чим вони це мотивують?

Це абсолютно логічна позиція людини, яка все життя говорила однією мовою, а тут треба говорити іншою. І хоча ця вимога законна, вона іноді зустрічає супротив.

«Освітні втрати в Україні можуть становити більше року»

Чи є ще якісь особливості роботи вчителів з дітьми-переселенцями? Може, побільшало запитів на спілкування із психологами?

Ще до початку повномасштабного вторгнення, коли стало зрозуміло, до чого все йде, ми порушували питання психологічної підтримки дітей. На сайті освітнього омбудсмена є низка відповідних рекомендацій. Ми багато про це говоримо, але розумієте, зараз з психологічною підтримкою у школах біда, бо психологів не вистачає. Оплата їхньої роботи у закладах освіти та й їхня кількість у закладах освіти вкрай недостатня. І на всі звернення щодо цього відповідь одна: грошей немає.

Звісно, є й інші варіанти: наприклад, чимало програм психологічної підтримки та реабілітації людей із посттравматичним синдромом. Ці програми підтримуються закордонними донорами, можна скористатися чималою кількістю ресурсів.

До слова, психологічної підтримки та реабілітації потребують і батьки. Адже вони перебувають у постійному стресі через тривогу за дитину, за її фізичну безпеку.

Давайте продовжимо тему коштів. Чи вистачає їх на інклюзію: логопедів, додаткові години роботи з дитиною, на асистентів вчителя?

Освітня субвенція суттєво скорочена і хоча Кабінет міністрів України ухвалив рішення про виділення додаткових коштів на забезпечення освіти дітей з особливими потребами, виникає дуже багато запитань на місцях. І ми не маємо права це замовчувати.

На своїй сторінці у Facebook ви написали про проблему вимірювання та компенсації освітніх втрат. Поясніть, будь ласка, що це за складнощі?

Термін «освітні втрати» означає, що дитина має певні втрати знань та навичок, якими мала би володіти в умовах нормального освітнього процесу. 

Наразі на рівні держави, на жаль, відсутні усталені процедури для дослідження рівня освітніх втрат та їх компенсації, але представники Сектору освіти Світового банку зазначають, що через пандемію та війну освітні втрати в Україні можуть становити більше одного року. Тобто якщо сумувати ці втрати, можна сказати, що частина наших дітей рік не навчалася. Для сільської місцевості цей показник може бути ще більшим.

Перший крок у вирішенні проблеми – обрати методики для визначення освітніх втрат. Далі треба розібратися, як компенсувати ці втрати. Скажімо, у країнах Європейського Союзу, Великій Британії, Сполучених Штатах Америки під час пандемії Covid-19 ухвалювалися дуже серйозні рішення, спрямовані на підтримку дітей, які несуть освітні втрати. Виділялися додаткові кошти для оплати роботи тьюторів, репетиторів, проводилися додаткові заняття, складалися спеціальні графіки для тих, хто змушений був перейти на дистанційну освіту. 

Освітні втрати впливають не лише на окрему дитину та її майбутнє, а й на державу загалом. Наприклад, втрата третини року ефективного навчання учнями, які постраждали від закриття шкіл на початку 2020 року, знизить ВВП країн у середньому на 1,5% на решту століття.

Зрозуміло, що зараз в Україні немає коштів для державної програми з компенсації знань. Але критично необхідно піднімати це питання, розробляти стратегію, адвокатувати перед донорами. Думаю, фінансові можливості з’являться.

Ми неодноразово зустрічалися із міжнародними організаціями, журналістами закордонних медіа, одне із запитань, яке вони нам ставили: чи існує, або чи розробляється програма компенсації освітніх втрат в Україні? Вони дуже дивуються, що такої програми немає, і що вона не розробляється, і підкреслювали її важливість для майбутнього нашої країни.

Тут є цікавий і дуже важливий для нас практичний момент: в Україні панує дуже хибна думка, що дистанційна освіта – це погано. Ні, це не погано, ефективність дистанційної освіти залежить від багатьох факторів, зокрема – від віку того, хто навчається. У часи пандемії проводилося чимало досліджень: наприклад, у Нідерландах – для початкової школи та у Єгипті – для університетів. Виявилося, що чим старша людина, тим вона ефективніше використовує дистанційну форму здобуття освіти, бо вона вже має сформовані навички інтелектуальної діяльності, роботи з цифровими технологіями. Водночас для маленьких дітей, для початкової школи – це просто критично, освітні втрати там дуже відчутні, бо дитина у такому віці потребує безпосереднього контакту із вчителем.

Тому, до речі, коли ми ще влітку та восени обговорювали, як ми будемо організовувати освітній процес у нинішніх умовах, і я, і люди, які безпосередньо працюють в освіті, наголошували, що за найменшої можливості треба відновлювати очне навчання саме для початкової школи.

Ми розуміємо, що все впирається у питання ресурсу. Якщо, наприклад, у школі є приміщення-укриття на 100-150 дітей і співробітників, а у школі –600-700 учнів, то перевагу треба віддавати саме початковій школі. І заводити дітей на очне навчання. Для них оці освітні втрати у сензитивному періоді – найбільш страшні.

Дітям, які зараз живуть і навчаються за кордоном, але хотіли би повернутися в Україну, необхідно вивчати українську мову, літературу, історію України. Як їм вивчати ці дисципліни?

Дані нашого серпневого опитування показують, що близько 80% тих, хто виїхав, налаштовані повернутися. Наступні дослідження показали зменшення цього відсотку (після атак на інфраструктуру), але все одно більшість хотіли би повернутися. І мене дуже хвилює, що Україна поки не має системного підходу щодо підтримки наших дітей за кордоном і щодо того, що робити з дітьми,  які повертаються, і ще повернуться до України.

Через те, що діти мусять навчатися у школах тих країн, де вони зараз живуть (за відмову у багатьох країнах доведеться платити великий штраф), більшість батьків обирають місцеві школи, а в українській дитина переходить на сімейну форму навчання чи екстернат. При цьому більшість дітей не володіють мовою країни перебування настільки, щоби навчатися у класах, які відповідають їхньому віку.

На жаль, до сих пір не розроблений механізм зарахування українськими школами оцінок, отриманих дітьми у закордонних школах. Кожна школа вирішує на свій лад, з цим є великі проблеми. Не визнають навіть фізкультуру та малювання. 

А як довчити цих дітей, які перебували за кордоном? Поки є лише кілька громадських проєктів, які допомагають таким дітям. Це, зокрема, проєкт «Освітній суп» – безоплатні онлайн-заняття (академічний тьюторинг у малих групах) з урахуванням шкільної програми. Зараз триває набір. 

Проєкт дає можливість учням 5-11 класів, які перебувають за кордоном, зберігати зв’язок з Україною та її системою освіти. Долучившись до проєкту, діти матимуть змогу вивчати українську мову, літературу та історію України. Безоплатні українознавчі онлайн-заняття відбуваються у будні ввечері та у суботу. Щоби дитина доєдналася до занять, батьки мають заповнити відповідну форму.

Що буде із вступною кампанією?

Будуть великі складнощі. Вони були і минулого року. Але я переконаний, що ми впораємося і вступна кампанія до закладів вищої освіти відбудеться організовано та дасть можливість нашим випускникам навчатися в українських вишах.

«Вчитель чергує у пункті незламності, а у якому статусі?»

Які проблеми у галузі ще існують?

Дуже велика проблема, про яку треба говорити – це недостатній рівень відповідальності. Це помітно на всіх ланках, від керівника закладу освіти до Міністерства освіти. Розумієте, я є палким, послідовним та дієвим прихильником автономії закладів освіти. Коли я працював директором школи, то самостійно ухвалював безліч рішень.

Дуже багато керівників на це не наважуються. Тобто якщо немає прямого дозволу, вони не хочуть брати на себе відповідальність. Це дуже велика проблема.

Ну і дуже велика проблема – це нестача кваліфікації у багатьох керівників. Коли їм вказують на закон, вони у кращому випадку роблять вигляд, що чогось не знали. Приміром, мене не полишає ошелешення від одного випадку – тоді я мусив втрутитися. Ситуація така: 19 км до кордону з Росією, фактично прифронтовий населений пункт і на сайті відділу освіти з’являється повідомлення, що такого-то числа, у приміщенні сільської ради, відбудуться загальні збори керівників закладів освіти за участю представників військової адміністрації. У мене очі на лоба полізли, 19 км до кордону — це дальність гарматного пострілу. Тобто жахнуть — навіть тривогу не встигнуть оголосити.

По-перше, усі вже знають, як працювати дистанційно. По-друге, якщо вже керівнику так хочеться побачити очі підлеглих, то треба збирати людей так, щоби про це не могла отак просто дізнатися ворожа розвідка!

Далі – щодо пунктів незламності у школах. Заради цікавості зазирніть туди і перевірте, чи спитають у вас документи. А школа — це заклад з особливим режимом доступу, бо там діти. І це питання ніяк не вирішено. Тобто фактично, може зайти будь-хто до школи, а директор відповідає за безпеку дітей. Далі, вчитель чергує у пункті незламності, а у якому статусі? Хто він там? От вкрадуть генератор, наприклад, не дай Боже…

І він буде відповідати?

Не буде, бо він там ніхто. Ні, на нього спробують це повісити, але ж якщо людина хоч трохи орієнтується у правових питаннях, вона скаже: вибачте, а з якого дива? Я тут ніхто, я тут ні за що не відповідаю. Тому ці питання треба вирішувати, врегульовувати.

Наталія Сокирчук, «Главком»