Психолог Спартак Суббота: Спільний перегляд аніме під час війни зміцнить ваші стосунки

«Бажання створювати сім’ї в скрутні часи – це просто бажання вижити»

Під час війни соціальні зв’язки між людьми посилилися. При чому, на всіх рівнях. Включно із стосунками інтимними. Як людська психіка реагує на розставання найближчих людей, чи є загроза «інституту сім’ї» та як позбавлятися стресу?

Про це «Главком» поговорив з психологом, членом-кореспондентом Української академії наук, кандидатом психологічних наук Спартаком Субботою. За його словами, українці активно шукають максимальної близькості в основному через бажання мати більше ресурсів для побудови власного життя після війни. Не в останню чергу саме тому минулої осені кількість зареєстрованих шлюбів стала найбільшою за попередні сім років.

«Той, хто почувався самотнім, зміг дати собі раду після початку війни»

Спартаку, ви разом із Євгеном Яновичем (український актор, сценарист, співзасновник студії «Мамахохотала»  –  «Главком») не так давно почали вести спільний відео-подкаст «Подкаст-терапія». У межах цього формату вам обом нерідко випадає відповідати своїм глядачам на питання про міжособистісні стосунки. Які запитання ставлять найчастіше та скільком слухачам вам вдалось допомогти?

Мені в особисті повідомлення надходить аж надто багато прохань про допомогу від різних людей. Тому ми і вирішили запустити цей подкаст.

Найбільша кількість питань від глядачів і слухачів завжди пов’язана із проблемою стосунків. Навіть під час війни людей більше хвилюють не питання здоров’я, а стосунків. Така вона вже, людська природа. Бо людина є тварина любляча, вона соціальна і це їй потрібно, щоб просто знати, що вона спрямовує свою життєву енергію в правильне русло.

Ми дуже здивувалися, коли виявилося, що більшість наших глядачів не знає, як себе правильно поводити у стосунках з партнером. Наші люди дуже часто не розуміють, що можуть казати «ні» й не почуватися присоромлено, або що у партнерів можуть бути різні інтереси.

Минулого року восени, за даними Opendata bot, було зареєстровано рекордну за сім років кількість шлюбів. Як би ви пояснили таке палке бажання українців горнутися одне до одного?

У складні часи людям властиво прагнути до об’єднання. Наш мозок дуже добре поділяє людей за принципом «свій-чужий». Інколи, на жаль, це грає з нами злий жарт. Особливо, коли виявляється, що люди з доброго дива можуть почати ділити навіть своїх на якісь табори. Тоді з’являються конфлікти всередині держави, сім’ї і так далі. Але зазвичай ця наша властивість не підводить нас.

Є такий базовий страх, який зветься «страхом соціального відчуження». Тобто, ми боїмося бути самотніми й непотрібними. Тому й прагнемо до контакту одне з одним. Споконвіку виходило так, що виживали ті людські створіння, які були об’єднані в активні групи під час полювання та виживання й захисту від зовнішнього ворога. Тому-то бажання створювати сім’ї в скрутні часи – це просто бажання вижити, щоб мати більше ресурсу на подолання певних стресових ситуацій. І це, насправді, працює. Чим складніша ситуація, тим більше шансів, що люди будуть будувати сімейні стосунки.

Винятковою в цьому контексті є хіба що ситуація в час коронавірусу. Чому?

Тому, що ті шлюби, які були на той момент, розпадалися, а нові шлюби було дуже складно створити через велику кількість питань, пов’язаних з карантином. Інакше кажучи, як ти одружишся, коли всі навколо ізольовані? За статистикою часів коронавірусу, значно більше людей розійшлося, аніж створило нові родини.

Війна ж показала нам протилежну картину. Ми побачили значно сильніший сплеск одружень і менше бажання розлучень.

А чи зросла, за вашими спостереженнями, кількість самотніх людей? І наскільки?

Самотніх якраз навпаки стало менше. У першу чергу тому, що величезна кількість людей прилучилася до спільної справи волонтерства для армії. Активна соціальна комунікація між багатьма людьми в процесі допомоги війську дозволяє забути про проблему самотності. Той, хто почувався самотнім до 24 лютого минулого року, зміг легко дати собі з цим раду після.

Чи є якась психологічна специфіка у розривах між людьми під час війни, яку б ми не зауважили у мирний час?

Так, і специфіка ця підв’язана до уявлення людей про принципи та світогляд одне одного після повномасштабного вторгнення. Це означає, що у людей, які раніше жили під одним дахом, змінюється погляд на деякі речі. І при тому всьому завжди змінюється не в один бік. Ну, тобто, вони дивляться на ті чи інші речі спершу по-одному, коли сім’я тільки будується, а з плином часу у співмешканців вже формуються протилежні погляди на одну й ту саму річ або явище у суспільстві чи політиці.

І от, коли в країну прийшла війна, ці суперечності тільки посилися в таких родинах. Наприклад, одна людина каже іншій, з якою має спільний побут: «Тобі треба забиратися з країни!». А інша цього не хоче. Тут і починається конфлікт на ідеологічному ґрунті: питання патріотизму, підтримки держави і т.п.

Також є випадки, коли люди розбігаються через відчуття «покинутості» одного із партнерів. Зазвичай таке відчуття з’являється після від’їзду одного з подружжя через війну. Наприклад, мама з дитиною виїжджають: наче врятувалися й усе добре. Але у мами в цей момент виникає враження, що її всі покинули з дитиною напризволяще. У такі моменти критичне мислення у людини вимикається.  Звідси й такі відчуття.

«Один раз сходили в кіно чи театр – й уже хочуть одружитися. Це проблема»

Уявімо собі, що до вас приходить людина зі скаргами на відчуття глибокої самоти. Що порадите найперше?

Для того, щоб щось порадити, треба спочатку з’ясувати причину самотності, поставити питання, коли востаннє людина почувала себе не самотньою. Все залежить від причини. Якщо самотність стала наслідком втрати близької людини, то працювати треба з самим відчуттям болю через втрату. Тобто, з переживанням горя. Треба спонукати людину відновлювати свою соціальну активність, щоб не дати їй заглибитися у це з головою. Щойно ми починаємо активно спілкуватися з іншими, відчуття самотності, як правило, проходить дуже швидко.

Зовсім інша розмова, якщо у людини є перманентне відчуття самотності. Постійну самотність почувають переважно люди зі специфічними характерологічними патологіями. Тобто навіть у стосунках, знаходячись серед собі подібних, такі особливі люди не почуваються краще. Тут вже справа радше у індивідуальних переконаннях. Тому й підхід до терапії має бути іншим.

Назагал, я б рекомендував людям із відчуттям самотності спочатку зрозуміти свої цінності та цілі, саме особисті. По-друге, знайти групу людей, яка може допомогти з реалізацією цінностей і цілей. А в ідеалі – матиме ідентичні цінності. І, нарешті, третє – плекати ті цінності і стосунки з тими людьми, які допомагають нам реалізуватися у своїх цінностях та цілях.

Проблема в тому, що інколи люди, кажучи про самотність, самі не бажають ніякого контакту ні з ким. Наприклад, у них є таке переконання, яке називаємо «схемою дефективності». Мовляв, я дефективний. Через це зі мною ніхто не захоче спілкуватися, бо зі мною щось не о’кей. Віра у свою неповносправність веде людину до демотивації. Під впливом схеми дефективності людина не хоче шукати собі ані стосунків, ані якогось іншого спілкування. Думка про дефективність лише глибше вкорінюється. Розумієте, яке замкнене коло виходить? Окрім всього, людям властиво мати надочікування, яке вони передчувають незадовго до виходу з так би мовити зони власного відчуження.

Примовка «все або нічого» в дії, так?

Так-так. Дуже часто у людей завищені очікування від свого першого виходу в світ після тривалих страждань наодинці. Один раз сходили в кіно чи театр – й уже відразу хочуть одружитися на першому ліпшому. Це проблема, бо так не буває навіть у людини без характерологічних патологій. Неможливо так швидко взяти і зблизитися аж настільки, щоб одружитися за першої ж нагоди.

Чи здатна людина, яка втратила близьких під час війни, сама впоратися з горем? Чи обов’язково треба іти до психолога за порадою і розрадою?

Так, людина може пережити це все самотужки, але на це потрібен час. А ще потрібні емоційні ресурси. Тобто, у людини має бути щось, що допомагало б їй боротися з відчуттям втрати. Повторюсь, люди здатні впоратися з усім самі. Але. Є ситуації, коли самому все винести несила. Тоді треба неодмінно звертатися за допомогою до спеціалістів. З цим не варто затягувати. Оскільки ми не знаємо, в якій позиції перебуваємо в даний момент.

От дивіться. Допустимо, що ви і я – такі люди, які можуть самостійно справитися з емоціями. Але ми не знаємо, наскільки нам важлива людина, яку ми втратили. Ми навіть можемо не усвідомлювати, що після втрати потрібно йти до психолога. Тому, я б рекомендував похід до психолога розглядати як профілактику. Просто ходити і діагностуватися на рівень страждань. Є типові опитувальники, які психолог під час таких профілактичних сеансів пропонує пацієнтові, щоб дізнатися, чи достатньо у людини ресурсу, аби пройти через усе самостійно.

«Людині з ПТСР не можна дати відчути, що вона непотрібна»

А яка саме терапія найкраще допомагає?

Травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія тут стане у пригоді. Вона є найкращим вибором при всіх рекомендаціях. Тільки сам терапевт згодом може сказати, чи нормальними є ваші симптоми переживання втрати, чи вони є динамічними. Також хороший фахівець обов’язково має порадити використання тих ресурсів, які раніше допомагали вийти зі стану скорботи. Ось і все.

Знову ж таки, інколи людина не дуже сильно страждає сама по собі. Але треба врахувати, що у людській свідомості може відбутися зміна. І це може стати неконтрольованим. Щоб контролювати своє горе, людина і повинна йти по допомогу. Аби хоча б зрозуміти, чи вистачить у неї власних сил побороти свою біду.

На що слід звернути увагу, будуючи стосунки із тим, хто страждає від ПТСР? Адже ми знаємо, що за даними ВООЗ, на цей розлад можуть страждати вже зараз близько 10 млн українців. Це доволі серйозна кількість.

Треба зважати на те, чи немає раптом у людини якихось деструктивних змін поведінки. Як, наприклад, бажання зашкодити собі чи оточуючим. І якщо є хоч якісь симптоми, треба обов’язково звертатися по допомогу до спеціалістів та  вирішувати цю проблему швидко.

Треба розуміти, що ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) буває різних типів. І прояви його, відповідно, також є різними. Якщо ці прояви є помірними, це все одно не скасовує необхідності звертатися до фахівця. Але. За жодних обставин людині з ПТСР не можна дати відчути, що вона не бажана чи непотрібна.

Інколи буває, що партнер хворого на ПТС вирішує за краще залишити стражденного на самого себе. Такого робити теж не слід. Покинувши свого хворого співмешканця надовго, ми можемо спровокувати виникнення суїцидальних думок, які за якийсь час переростуть у реальні наміри піти з життя.

Навпаки, треба валідизувати симптоми, кажучи, що відчувати щось подібне – це цілком нормально під час війни, бо ж ми всі живі люди, ми не роботи.

Не менш важливо наглядати за партнером чи родичем із ПТСР ще й тому, що такі особистості можуть бути схильними до вживання психоактивних речовин.

Окремі українські родини виявилися розділені війною. Та так, що наприклад дядько живе в Україні, припустімо, на заході, а племінник – у Росії, де справно платить податки і загалом працює на ворожу економіку. При цьому спілкування між дядьком і племінником залишається на тому ж рівні, що й раніше. Хоч перший позиціонує себе щирим патріотом. Як можна пояснити таке чудернацьке дводумство?

Є такий ефект причетності. Це коли ми не ставимося критично до речей чи людей, до котрих маємо хоч якийсь стосунок. Наприклад, якщо ми будемо оцінювати свою і чужу дитину, або родича свого і чужого, то, хочемо ми того чи ні, але наша прихильність завжди буде на боці свого. Простими словами кажучи, ми завжди будемо упередженими.

Дослідники називають це явище «ефектом Пігмаліона» або «ефектом Розенталя». Коли науковець намагається не оцінювати своєї праці, а віддає перевагу оцінці третьої особи.

Так само є і з включеними в стосунки людьми. У них немає критичного погляду один на одного через свій емоційний зв’язок. Ось тому оцінювати тверезо одне одного вони не можуть.

В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що як психолог працюєте в тому числі й із військовими. Як узагалі, з вашого досвіду, відрізняються стосунки між людьми на фронті й у тилу?

З військовими здебільшого ми працюємо, надаючи їм освітні послуги. Пояснюємо в форматі лекцій, як працює нервова система в тій чи іншій стресовій ситуації. Даємо корисну інформацію людям про те, як можна нормалізувати свій стан.

Різниці між стосунками у відносній безпеці в тилу і на фронті я не бачу. Скажу лише, що мені траплялися люди, які в мирному житті мали собі якісь стосунки з партнером, який не надто поділяв їх бачення життя. І варто було тільки таким не до кінця вдоволеним людям поїхати воювати, як вони знаходили собі іншу пару, з якою перебували в одному контексті. Відчуття спорідненості між людьми на фронті настає значно швидше. Що дозволяє людям мати стосунки на війні на основі більшої кількості спільних інтересів, ніж якби це було, скажімо, між солдатом і типовою мешканкою тилового міста.

«На десерт» питання, яке стосується вашого дозвілля. Ви любите аніме і моє питання буде таким: яке аніме Спартак Суббота порадив би подивитися людям, які хочуть налагодити свої стосунки під час війни?

О, це дуже гарне питання (посміхається). Мені подобається в цьому плані двійко повнометражних аніме-мультфільмів від режисера Хаяо Міядзакі. Перший мультик, на який раджу звернути увагу парам, це «Мій сусід Тоторо». Про дуже дружні стосунки.

А друге – це «Віднесені привидами». Дуже гарне і повчальне аніме про стосунки не лише між чоловіком та жінкою, а й взагалі про стосунки. Той, хто його хоч раз дивився, зрозуміє мій вибір.

Богдан Боднарук, «Главком»