«У спину летять прокльони». Відверта розмова з 25-річним фронтовиком, який тепер служить у ТЦК
інтерв’ю
«Хотілося б, щоб була справедливість – щоб воювали всі»
Він спокійний і доброзичливий, як Махатма Ганді, любить спілкуватися з людьми. Саме тому 25-річного сержанта Олександра Порожнюка, позивний Малий, керівництво ТЦК зазвичай відправляє «на повістки». Це не означає, що Малий палким словом запалює сумління ухилянтів, але принаймні вміло упереджує конфліктні ситуації.
Робота в ТЦК, м’яко кажучи, не почесна, і мало хто хоче про неї розповідати журналістам. «Я вам чесно скажу, я погодився (на інтерв’ю – «Главком»), бо прагну хоч якось посприяти мобілізації. Бо з такими темпами і настроями людей ми можемо навіть програти війну», – зауважує Олександр.
Ми неспішно говоримо про те, як побудована робота в територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, хто там, про «останніх добровольців», нахабних ухилянтів та зростаючий негатив у суспільстві до мобілізації, що рикошетом б’є по співробітниках ТЦК.
Олександр каже, що більша половина військових у Решетилівському ТЦК на Полтавщині, де він служив, та в Диканському ТЦК, де служить зараз, – фронтовики з пораненнями та контузіями. Сам він хотів піти на війну восени 2022 року, але оскільки дружина була вагітною, отримав відстрочку і мобілізувався у січні 2023-го, коли синові Назару ще не виповнився місяць. За професією тракторист, Сашко вивчився на навідника, став командиром танка і потрапив до 33-ї бригади, яка готувалася до контрнаступу на Запоріжжі.
Каже, багато побратимів мріють перевестися з ТЦК, бо не витримують пресингу. Сам Олександр Порожнюк теж цього хоче, але в бойову бригаду.
«То з чого починати вам розповідати? З самого початку?», – питає він, начебто відділяючи всі 22 роки свого довоєнного життя від історії, що почалася в січні 2023 року.
«У контрнаступі ми просто вперлися в стіну»
У перші дні червня 2023-го ми вийшли колоною з Дніпропетровщини на Запоріжжя. Люди дорогою вітали нас, кричали «Слава Україні», я сидів на броні і співав «Червону калину». Настрій був бойовий, – розповідає Олександр. – 4 червня пішли в наступ. Наші танки прикривали піхоту, яка, здавалося, вперлася в стіну. Ми здаля побачили розбиті ПроМакси (MaxxPro, американський бронетранспортер – «Главком»), нашу розбиту піхоту, багато двохсотих і трьохсотих.
Протимінні ножі на моєму танку – вони кріпляться спереду, як у трактора для оранки, – заклинило, і ми скоро наскочили на міну. У моєму Т-74 повідривало котки і гусеницю. Екіпаж вижив завдячуючи Стасу і Ярику, командирам двох інших екіпажів, – вони поставили свої танки обабіч нашого і відстрілювалися, щоб ми за цей час могли вилізти з танка. Ми вибралися і вступили в стрілецький бій: лупили в лісопосадку, де були москалі, щоб дати можливість нашій піхоті відійти, бо вони й голову не могли підняти. Із 70 чоловік піхоти 17 були такі, що більш-менш могли вести бій, а решта – серйозно поранені або мертві. А коли вже п*дарська арта почала по нас працювати, Стас, він був старший серед нас за званням, лейтенант, сказав: давайте відходити, бо нас зараз усіх накриє. Ми на двох танках забрали піхоту, всіх вивезли.
Тобто ви самі прийняли рішення відходити?
А як інакше? Радєйки не працювали, зв’язку ні з ким не було. Атакувати було неможливо. Ну, навіть якщо наша піхота візьме посадку, що було нереально, то їх покришить арта – і що? Втратимо ще 17 чоловік намарно?
Наступного дня знов пішли в наступ. Стас сказав мені сісти за командира в його танку, а сам зайняв місце навідника. І був ще з нами мій механік Андрюха. Ми поїхали в ту саму місцевість, майже до тієї ж посадки. Стас зробив кілька пострілів, і відразу по нашому танку прилетіло. Потім були ще два прильоти, але третього я вже не пам’ятаю, бо опинився на землі. Як виліз з танка – не пам’ятаю. Поранення в праву руку, частково обгоріли обличчя і шия, лопнула перепонка у правому вухові, частково втрачено слух у лівому. Я й досі ношу слуховий апарат.
Стас у тому бою загинув. Ярик мене евакуював до себе на броню і сам відстрілювався. І тут черговий приліт неподалік, мене відкинуло вибуховою хвилею. Танк був підбитий. І ми поповзли полем до нашої посадки під щільним вогнем. Потім приїхав евак, і ми під вогнем арти в нього загрузилися.
У Запоріжжі в госпіталі я тиждень лежав під кисневою маскою, а потім лікувався в Житомирі, де зробили операції з пересадки шкіри із правого плеча на обличчя. Десь за місяць, бачу, йду на поправку, так чого ж ліжко займати, може, кому з хлопців поранених більше треба... Волонтери посадили мене на автобус до Решетилівки і сказали водію, щоб стежив, аби я ніде не виходив. У мене ж контузія була і я спершу людей не впізнавав. Попросив двоюрідного брата зустріти мене на зупинці. Брат бере мої сумки, а я ґвалт підняв: хто ти такий, куди мої сумки тягнеш?! Він каже: «Сань, це я», а я його не признаю. Але потім це минулося. Мені дали 30 днів на реабілітацію. Потім ВЛК визнала мене обмежено придатним. Направили в 58-му бригаду, а потім перевели у ТЦК…
Багато не витримують у ТЦК, і хто може отримати інвалідність, той звільняється
Куди саме?
Спершу служив у Решетилівському ТЦК, а зараз перевели в Диканське, поки що в роту охорони, але скоро знов переведуть на оповіщення. Ми виїжджали «на повістки» також в Полтаву.
Отже, задачі для тих, хто служить у ТЦК, регулярно змінюють? Мабуть, це тому, що військові не витримують такої невдячної роботи і хочуть хоч якийсь час не працювати на врученні повісток?
Так. У нас багато хлопців, які повернулися з бойових, отримали контузії, поранення, й деякі не витримують і просяться перевести їх на інші завдання. Дехто – ті, у кого були такі поранення, що можна отримати інвалідність, – звільняються через ВЛК.
Часто люди вважають, що в ТЦК служать пристосуванці, які примудрилися туди потрапити, щоб уникнути передової. ТЦК сприймають як таку собі форму «легального ухилянтства». Ви кажете, що серед ваших колег багато тих, хто воював. Багато – це скільки: більше половини чи значно менше?
Та більше половини. Я можу сказати за свої ТЦК, де я знаю: в основному в нас хлопці, що мають бойовий досвід. Багато молодих хлопців з пораненнями, наприклад, Сашко і бойовий медик Петя воювали у 110-й бригаді в Авдіївці. Є й старші з пораненнями, наприклад, Микола, йому добре за 50, він воював у 72-й.
Є, звичайно, у наших ТЦК і такі, що не були на війні, але то в більшості люди з групою інвалідності. Одиниці не служили раніше, наприклад, програміст у штабі.
Можете порівняти ставлення людей до мобілізації, до співробітників ТЦК на початку 2024-го, коли ви починали службу в ТЦК, і сьогодні? Щось змінилося?
Складно сказати... Що тоді не бігли до ТЦК з розпростертими обіймами, що зараз. Але в 2024-му ще були добровольці. І було більше тих, хто спокійно погоджувався їхати з нами в ТЦК, коли ми вручали повістки на вулиці.
А де краще ставлення до працівників ТЦК – у більших містах чи в малих містечках та селах?
У Полтаві, у великому місті легше ставляться. Може, тому, що тим, хто не хоче йти служити, у місті легше загубитися у натовпі, а в селі всі як на долоні.
У мережі раз-по-раз з’являються відео про те, як молодики кидають камінням у співробітників ТЦК, кидаються бити їх. Ви особисто чи ваші колеги стикалися з таким?
У мене такого не було, а в побратимів було недавно: вони сиділи в машині, ще не встигли вийти, як гурт людей підбіг і давай машину розхитувати, хотіли її перекинути. Це було, здається, в Оржицькому районі.
Раніше в Решетилівці газовим балончиком в обличчя бризнули побратимові. Ну і ви ж знаєте, мабуть, про той випадок у Пирятині, коли вбили нашого побратима. Я не був з ним знайомий особисто, але хлопці наші його знають.
Справді, люди часто гноблять нас, лаються. Буває, нормально спілкуються, а буває, просто собі йдемо, а в спину прокльони сипляться...
Хлопці, які з передка їдуть у відпустку, перевдягаються в «гражданку», щоб не думали, що вони з ТЦК
Дійшло до того, що хлопців, які з передка вертаються, люди довбуть дорогою в автобусах: а, ви такі-сякі тецекашники. То хлопці намагаються їхати додому у відпустку в «гражданці», форму знімають – щоб не думали, що вони з ТЦК.
Помітив, що люди зараз стали більше знімати нас на відео, навіть коли ми когось просто спиняємо, щоб вручити повістки. От недавно було: ми підійшли до хлопця, попросили облікові документи, він давай тікати, а якась старша жіночка знімає це на відео – думала, мабуть, що ми поженемося за ним. Потім почала нас відчитувати: нащо ви таке робите, ідіть краще воювати і так далі. Я кажу спокійно: «Я вибачаюсь, жіночко, я сам звідти прийшов, а от у вас хтось із родичів воює?». Вона каже: «Так, син». Я кажу: «Бачите, ваш воює, а той хлопець ховається, а якби він через два місяці пішов на фронт, і всі ті, що тікають зараз, пішли б, то могли б змінити вашого сина та його побратимів, і вони б змогли у відпустку прийти». Розказав, що моя 31-ша бригада рік стоїть на передовій, бо нема ким їх замінити, у мене рідний брат у відпустці рік не був, бо нема ким замінити. Вона: «Серйозно? Ой, вибачте, що я хотіла вас на відео знімати». Тобто люди про це навіть не думають.
А вам заборонено знімати процес вручення повісток?
Ні, це не забороняється. Буває, ми ходимо з нагрудними камерами, такими, як у поліцейських. Якщо людина сама вчиняє агресію, а потім дзвонить скаржиться на гарячу лінію, ми можемо за допомогою відео довести, як усе було. Але не всі і не кожен раз ходять «на повістки» з відеокамерами, бо ті камери коли видають нам, а коли й не видають.
Знайомий з ТЦК, який зараз на фронті, обурюється, що в мережі викладають тільки ті відео, де ТЦКівці брутально запихають чоловіків у бусики, але, за його словами, таких історій в рази менше, ніж тих, які не потрапляють у соцмережі: коли люди, як він висловився, «бикують», принижують співробітників ТЦК, провокують сутичку. Що ви скажете? Чи були у вас такі випадки?
Так, було таке. Одного разу в Полтаві, коли я підійшов до хлопця перевірити облікові документи, виявилося, що йому 24 роки, а мені здалося, що вже років 26. Тобто я думав, що він уже призовного віку. Я ввічливо попросив документи, а він почав клясти мене на всі лади, матюкатися. Кричав мені в лице: «Ідіть самі воюйте! Війна для вас, а не для нас». Я кажу, що мені самому 24 роки і я вже був на передку. А він: «Тебе бог покарає!». Та мене, кажу, вже покарав – я поранений. А він: «То ще раз покарає! Ідіть воюйте. У нас тут, у Полтаві, війни немає»...
Знаєте, у таких ситуаціях ти мовчиш-мовчиш, а насправді так хочеться тупо вдарити його по морді! Реально мені хотілося тому пацану так зацідити, щоб його з того місця «швидка» забрала. Я стримуюся в таких випадках, бо розумію, що... ні, мене не посадять, але я не хочу мати через це проблеми. Тому стримуюся.
Кричав мені в лице: «Іди сам воюй! Війна не для нас». Хотілося тому пацану так зацідити…
У ваших колег були подібні ситуації, коли хтось не стримався і вдарив такого жевжика?
Я особисто свідком такого не був. Один раз колега почав скандалити, коли хлопці, до яких підійшов, попросили показати документ, що він має право вручати повістки. То словесна була сутичка. То я тоді підійшов, поговорив, вони нормально поставилися, показали мені свої документи, що в них є бронь, ми нормально так побалакали. Мій побратим був трохи неправий.
Чесно сказати, я ставлюсь до людей по-людськи. Коли ти підходиш і спокійно починаєш пояснювати, а не сходу кричати, що от я герой, бо воював, а ти ухилянт, то тоді ставлення інакше. «Доброго дня. Можна ваші облікові дані перевірити? Чи є у вас відстрочка?». Як люди бачать, що ти нормально до них ставишся, то й вони нормально.
«Може, проїдете з нами в ТЦК?». Охочих все менше
А якщо немає відстрочки, то везете в ТЦК?
Якщо чоловіку є 25 років і він не оновив дані або не має документа чи не має відстрочки, то ти спокійно кажеш «Може, з нами проїдете в ТЦК?» і пояснюєш, що там перевірять дані і що він проходитиме військово-лікарську комісію. Якщо людина каже, що біжить на роботу і зараз не може поїхати з нами, то ми виписуємо повістку з тим, що він має з’явитися в ТЦК сам. І передаємо ці дані в ТЦК, там усе фіксується. А якщо каже: ні, я з вами не поїду, то ми пояснюємо, який штарф, за законодавством, якщо ти не оновив дані: від 17 тис. грн. Поліція складає протокол, з якої причини громадянин відмовляється. Йому прийде штраф і він перебуватиме в розшуку.
І що, при зустрічі з вами такі чоловіки не тікають?
У мене було лише кілька випадків, коли тікали. Я не ганяюся за ними. І товариші мої, з якими разом ходимо, не ганяються. А смисл йому тікати? Втечеш раз, другий, але ти ж по-любому прийдеш у військкомат поновлювати свої дані, або тебе зутрінуть завтра чи післязавтра, чи через місяць.
Напевно, тікають, бо сподіваються, що війна скоро закінчиться, і вони зможуть сховатися й перечекати цей час. Очікування примарного перемир’я розхолоджує людей.
Є таке. Останніми місяцями мене питають люди на вулиці, в маршрутках: а коли війна закінчиться? Та хіба ж я знаю! Цього ніхто не знає. Я чесно їм кажу: хочу, аби війна швидше скінчилася. І бажано, щоб ми ще й відвоювали свої території. Що швидше війна скінчиться – то краще для моїх хлопців, кажу я. Тому що мої побратими, з якими я воював, зможуть повернутися до своїх жінок, дітей, батьків. І мій брат старший Діма зараз воює у на передку в 116-й, йому хочеться до сім’ї, у нього двоє дітей. Та й хочеться просто пожити.
А ще бувають такі випадки, що чоловіки не відмовляються їхати з вами у ТЦК, тобто що вони морально були готові до того, що доведеться служити, але самі не йшли і чекали на випадок долі?
Бувають, але їх дуже мало. У мене був один випадок, трохи кумедний. Подзвонила з Полтави моя знайома: «Саш, ти в ТЦК працюєш. А можеш мого батька в армію забрати?». Її батько – років десь 45 – трохи випивав, влаштовував скандали вдома. Чую через телефон, кричить: «Хай забирають, я готовий». Вони дали дозвіл зайти до них у квартиру (бо просто так зайти до когось в дім ми не маємо права). Приїжджаємо, забираємо, і вже в машині він «включив задню», а коли машина спинилася, вискочив і втік. Невдовзі пише моя знайома: батько додому прийшов, сумку збирає, документи, їдьте знов по нього. І він тоді вже спокійно зібрався і поїхали в ТЦК. Він пройшов комісію, зараз служить.
Ті, що погоджуються мобілізуватися, переважно молодші чи старші?
Різного віку. Бува, діди в 60 років приходять проситися на службу. Жінки приходять. У мене в Решетилівський ТЦК у 2024 році, наприклад, приходили й 18-річні добровольці. Це ще до того, як запровадили спеціальну програму. («Контракт 18-24», за якою доброволець молодший 25 років отримує пільги, мобілізуючись до війська. Проєкт почав діяти з 11 лютого 2025 р. – «Главком»).
Поки ти ховаєшся від мобілізації, ці шакали можуть дійти до твого дому, і що, будеш тоді кричати: а де ж наші Збройні Сили України?
Так звана «бусифікація» з’явилася як відповідь на те, що в країні фактично закінчилися добровольці, але не закінчилася війна. Як ви особисто ставитеся до цього явища?
Я проти того, щоб ловити людей, ламати і силою втягувати в бус, бо в них потім мотивації не буде. У них буде одне на думці – СЗЧ (самовільне залишення частини – «Главком»). Ті, яких силоміць привезли, вони намагаються утекти. Надія на таких на передовій – нуль.
А втім, серед моїх близьких є хлопці, які саме так потрапили на фронт, правда, це було раніше, ще на початку 2024 року. Мого друга так «погрузили» у Львові, коли він поїхав туди до дівчини. І мій двоюрідний брат також через бус потрапив на передок.
То як же вирішити проблему мобілізації? Якщо всі ховаються, то хто ж буде воювати?
Я вважаю, що такі проблеми не на нашому рівні треба вирішувати, не на рівні ТЦК. Є призовний вік, і всі чоловіки з 25 років до... нехай не до 60-ти, а до 50-ти, повинні воювати. Треба, щоб воювали всі – щоб були резерви у ЗСУ, щоб була ротація. Якось це треба продумати на державному рівні. Бо якщо хлопці ховатимуться, то такими темпами ми можемо програти війну.
От у мене знайомий ховається, каже: я пересиджу, перечекаю. А я йому кажу: поки ти ховаєшся, ці шакали завтра можуть дійти до твого дому, і що ти робитимеш? Будете тоді кричати: а де ж наші Збройні Сили України, де наші хлопці, чому нас не захищають.
«До ухилянтів зневаги не відчуваю»
Яка зарплата в ТЦК? Наприклад, яка солдатська зарплата?
Зарплата залежить від посади і від звання. Солдатська зарплата – приблизно 20300 гривень. Я молодший сержант, моя зарплата 22 800.
Негусто. А вас держава годує, коли ви на службі?
Так, звичайно, триразове харчування. Держава надає продукти, наші кухарі готують. І тих, кого привезли в ТЦК, теж годують.
Які у військових ТЦК є пільги? У тих, що мають посвідку учасника бойових дій, і в тих, які не мають УБД?
У всіх військових безкоштовний проїзд. А пільги є тільки в тих, хто учасник бойових дій – це великі знижки на комуналку, на лікарні та санаторії. Ну, як у всіх УБД.
Доводилося чути, що у деяких регіонах у людей, яких привезли в ТЦК, забирають телефони. А як у вас?
Ні, у нас такого немає. Там, де я служив і знаю: в Решетилівці, Диканьці, Полтаві – такого немає. Телефон – це приватна власність. Ми не маємо права відбирати телефон. На яких підставах я буду забирати телефон у чоловіка, якщо він хоче жінці подзвонити чи мамі? Я що, буду забирати, а потім кожну годину видавати?
А дозволяють у вас передачі передавати мобілізованим – їжу, одяг, ще якісь речі потрібні?
Так, звичайно. Є ж люди, які з дальніх сіл, і до них можуть приїхати аж на другий чи третій день. У нас в Решетилівці годують їх, душова є.
Якщо ви почуєте після війни, що хтось галасує «Я танки гриз, як барбарис», знайте – він не воював
Як ставиться ваша родина, друзі до того, що ви служите в ТЦК?
До мене всі нормально ставляться, бо всі мої рідні, однокласники, люди з мого села знають, чому мене перевели в ТЦК, вони знають, чому я зараз не воюю.
А вас особисто ця робота влаштовує?
Я до своєї служби нормально ставлюся. Служба є служба. Може, мені легшою вона відчувається, бо скоро буду проходити ВЛК і переходити в бойову частину на БпЛА. Коли формували нову бригаду і туди підбирали хлопців з ТЦК, то я вивчився на дронаря, була така можливість. А далі хочу вчитися у військовому інституті, стати офіцером.
Як ви ставитеся до ухилянтів? Відчуваєте презирство, зневагу, адже ви та ваші побратими воювали, ризикували життям, проливали кров, а вони відсиджуються за вашими спинами?
Я особисто не відчуваю зневаги, чесно скажу. У кожного свій вибір. Нащо засуджувати людину? Але хотілося б, щоб була справедливість і щоб воювали всі.
Коли закінчиться війна і ми, дай Боже, переможемо, й хлопці, дай Боже, повернуться з передка живими, думаю, що вони не будуть цькувати тих, хто відсидівся. Якщо ви почуєте, що хтось ходить галасує «Я танки гриз, як барбарис» і всяке таке, то знайте – той не воював. А хто воював, той ніколи не буде кричати на всіх кутках, як його «Гради» крили, як арта по ньому насипала, як його розстрілювали в окопі. Хто воював, той більше мовчатиме.
Олена Зварич, для «Главкома»
Коментарі — 0