Співголова Об’єднання українців Росії: Емський указ – квіточки порівняно із тим, що зараз

Після нападу на Україну у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022-му, українці в Росії зазнають репресій, яких не було навіть за радянських часів. Про це свідчать представники діаспори, які продовжують жити у Росії.

У ворожій РФ найбільша українська діаспора у світі. За різними підрахунками, вона становить понад 4 млн осіб.

Як живуть українці Росії, як вони ставляться до повномасштабної війни, і чому їхнього голосу на захист України, на відміну від діаспор в інших країнах, не чути, в інтерв’ю «Главкому» розповів співголова Об’єднання українців Росії Валерій Семененко. У 2023 році він змушений був виїхати з Росії до Вірменії, після того, як у його помешканні силовики провели обшуки.

Пане Валерію, як змінилася ситуація для українців у Росії після початку повномасштабної війни? Те, що ви перебуваєте у Єревані, є свідченням тиску на українців, які не можуть підняти голову у РФ?

Те, що голову неможливо підняти – це абсолютно ясно. Навіть культурно-просвітні заходи усюди згортаються. Як тільки почують «Україна», чи «українське» – все. Якщо це люди совісті, то ховають очі.

Після початку повномасштабної війни ми зайнялися волонтерською діяльністю. Я організував групу «Українська волонтерська ініціатива», у зв’язці з кількома волонтерськими фондами ми вивозили біженців з України, особливо багато – з Харківщини і Маріуполя. Люди тікали від війни, але й у Росії залишатися не хотіли, їхали далі у Європу. Ми багатьох перевозили до кордону з країнами Балтії. Тобто ми орендували машину і водій-волонтер їхав із цими людьми.

Скільком вдалося допомогти?

Лік іде на сотні. Але не тільки безпосередньо ми перевозили.

У вересні минулого року була оголошена «часткова мобілізація», частина моїх волонтерів розбіглися. Наприклад, волонтер Андрій поїхав до Молдови, він має окрім російського румунський паспорт. Інший волонтер зараз у США, бо також має друге громадянство. Тож у 2023 році ми продовжували роботу, але перевозили менше людей. Я намагався збирати гроші в української діаспори. Авжеж це були копійки, порівняно із допомогою від інших фондів.

Чи залишилися у Росії українці, які попри все не бояться висловлюватися про війну?

Немає жодного, окрім, хіба що, Михайла Кригера (член руху «Солідарність», у 2022 р. його двічі затримували силовики за наліпки на підтримку Олексія Навального, проти Путіна і війни. Нині ув’язнений – «Главком»). Він мав справу з багатьма опозиційними рухами, а у травня минулого року прибився до нас. Як і я, він із Дніпра. Давай, кажу, будеш возити людей, тільки не пиши у соцмережах нічого, бо тебе заарештують. Але все одно восени минулого року його зупинили і заарештували посеред дороги, зв’язали руки й ноги.

Ми ходили на усі суди. Йому дали 7,5 років. На суді він заспівав «Червону калину»

Є люди, які живуть чимось старим, телефонують мені: «Валерію Фоковичу, а Український культурний центр діє?». Я їм кажу: «Забудьте все на найближчі 10, 20, а може й більше років! Такого немає і не буде. Все. Абсолютно все».

Те, чим ми займалися, звичайно, не залишилося поза увагою компетентних органів. Авжеж я прекрасно знав, що ми під ковпаком. Я ніколи собі не дозволяв на нашому сайті, чи на Facebook щось писати про воєнні дії. Тільки про допомогу людям, які рятуються від бомб і снарядів.

Що вас змусило виїхати з Росії?

2 серпня у мене у будинку та гаражі провели обшук. О шостій ранку приїхали дві машини силовиків. Шукали бомбу, зброю тощо. Забрали два комп’ютери, два смартфони. Мовляв, ось постанова Мосміськсуду на проведення обшуку у вашій квартирі. Але щось вони не дуже ретельно обшукували. Сказав їм, щоби не замилювали мені очі, не прикидалися поліцією, бо вони з ФСБ. Їм потрібен був якийсь компромат. У мене забрали маленький український прапор.

Я будь-якої миті чекав на їхню появу. Сказав, що вони мене не злякали. Потім писав кілька листів із проханням повернути мої речі.

Мене ще питали, чи знаю я когось із СБУ. Я казав, що знаю. Кого? Малюка! (голова СБУ Василь Малюк, – «Главком»).

У принципі, я давно запланував поїхати до України. Зараз це можна зробити через Молдову. Я є громадянином Росії, але маю посвідку на проживання в Україні, інакше я б і не рипався.

Деякі люди мені телефонують, хочуть поїхати з Росії. Але для нас – українців з російським паспортом, це зараз дуже складно. Один із наших адвокатів уже переїхав до України, перед тим ще один – із «Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга».

Як приїду до Києва, будемо їх трясти (МЗС України, – «Главком»), вирішувати проблему. Це проблема дуже болюча і пекуча, що українців Росії викинули на смітник.

«У нас великі міграційні проблеми»

Що держава Україна має зробити для українців із російським паспортом?

У нас є великі міграційні проблеми. Є людина з російським і українським громадянством, яка вирішила поїхати із сином до Єревана, бо у дитини в школі почалися «уроки ненависті» (йдеться про «Разговоры о важном», – політінформування, що проводиться щотижня у школах Росії та на окупованих територіях, – «Главком»). Людина просила в України закордонний паспорт. Але наше МЗС вимагало ще довідку з місця, де людина отримала внутрішній український паспорт. А це було у Донецьку, то куди вона має поїхати за цією довідкою?

Наскільки знаю, паспорт таки зробили, але людина не дочекалася його і відправилася через Мексику до США. Зараз вони із сином у Каліфорнії. Вже ця людина отримала дозвіл на роботу.

Попри тиск, сайт Об’єднання українців у Росії регулярно оновлюється. На ньому можна знайти чимало інформації про допомогу біженцям після початку повномасштабної війни

Як багато українців у Росії хочуть переїхати до України?

Наталія Романенко, яка очолює організацію «Криниця», створила дуже добрий хор і зібрала колосальну колекцію українського вбрання з різних регіонів. Після початку повномасштабної війни вона побоялася, що її колекція у Росії пропаде і вирішила її переправити до України. Але як? З Хабаровська поїхала до Пекіна, у посольство України. Ті розводять руками, кажуть, що нічим не можуть допомогти. Тож Наталія з дочкою повантажили ці 60 кг костюмів у баули і полетіли до Стамбула, звернулися там до хлопців, які возять товари в Україну, розповіла їм про ситуацію. То вони погодилися безоплатно перевезти костюми до Чернівців, і вже звідти їх відправили поштою до Києва.

От такі проблеми виникають. Часто до нас із питанням, як зробити українську візу, звертаються. Я розумію, що війна, не до цього. Але мати би хоч якийсь зворотній зв’язок! Є така імпотентна організація «Українська всесвітня координаційна рада» (спілка неурядових організацій та неформальних громадських об'єднань, які єднають українців для задоволення й захисту їхніх національно-культурних, мовних, освітніх, творчих, соціальних, економічних, вікових та інших спільних інтересів, – «Главком») на чолі з Михайлом Ратушним. У них нещодавно форум відбувся… Потусувалися і розбіглися.

Віце-президент «Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга» Михайло Волик перебрався до Полтави. У нього є посвідка на постійне проживання в Україні. З ним три години спілкувався співробітник СБУ. То наприкінці розмови і питає, чи знає Волик людину на прізвище Шухевич? А Михайло у відповідь: Роман, чи Юрій? (посміхається).

Я з Михайлом весь час підтримую зв’язок. Українці Санкт-Петербурга написали книжку про досягнення тамтешніх українців у 20 столітті. Вони багато чого зробили…

На жаль, Україна до нас повністю дупою повернулася.

«Українське викреслюється звідусіль»

У 2022 році у Росії вийшла книга українця Авраменка «От куреней Запорожской сечи к станицам и городам Кубани». Попри всі утиски і заборони це приклад того, що все ж таки можливо займатися українською історією і культурою?

Так, він за свої гроші випустив книжку. Мені нещодавно зателефонував Прокопович (Марко Романович Прокопович, голова товариства української культури Хабаровського краю «Зелений Клин») із Хабаровська. Він старенький уже, 85 років. Розповідає, що у них буде концерт, який довго відкладали. Каже, що будуть у них дні української культури. А я йому і кажу, що концерт їм скасують. То скасували.

Обкладинка книги «От куреней Запорожской сечи к станицам и городам Кубани». У Росії книгу можна купити через інтернет. Її вартість в електронному форматі – 551 руб. (приблизно 200 грн)

Немає зараз такого, щоби десь українці у Росії про себе щось заявляли. У Санкт-Петербурзі сильна організація. Вони збираються, освітньо-культурні заходи проводять. Але це настільки натягнуто… Це уже не системна робота. Вона загнана на маргінес. Наприклад, у них у місті було таке, що збираються на культурний захід національні об’єднання і їм дають виконати по одному номеру. Нібито дозволили, але потім українці почули настанову: «пусть все-таки поют на русском языке». Українці відмовилися і заспівали «Рідна мати моя». Я вважаю, що це абсолютна сміливість.

Одним із відомих українців у Росії є бізнесмен Володимир Самборський з Югри, який перебуває під тиском після початку повномасштабної війни, адже російські активісти йому ледь не фашизм закидають за кольори українського прапора на вивісці його офісної будівлі. Наскільки безпечно зараз висловлюватися, зокрема таким відомим людям, як він?

Володю я дуже добре знаю. Він керівник «Української національно-культурної автономії міста Сургут». Він поставив пам'ятник Тарасу Шевченку за свої гроші у Сургуті (Самборський – власник фізкультурно-оздоровчого центру «Стан», бізнес-центру «Самбор» та ще декількох підприємств – «Главком»).

Вони (відомі люди) не говорять нічого. Між собою можуть десь посидіти та переговорити. Але широкомасштабних акцій не проводять. Їм просто не дадуть їх провести. Тобто не проводять не тому, що не хочуть. Українське викреслюється звідусіль. Єдині, хто українською десь щось можуть вигукнути, – це колаборанти. Є у нас така Таня Ткаченко у Владивостоку. То вона може вбратися в український костюм і піти на мітинг, де славословлять приєднання Криму. І тут же вона біля начальства витанцьовуватиме, в українському вбранні.

Лідер української громади Югри Володимир Самборський має проблеми з російською владою через жовто-блакитну вивіску на своїй офісній будівлі Фото: Володимира Самборського

Ну ще недавно режисерка Оксана Байрак, яка втекла до Росії, також  вийшла у прямий ефір у соцмережі і показово спілкувалась з аудиторією українською, заявляючи, що вона – «найбільша патріотка», а війну розпочав Порошенко. Ось таких колаборантів у Росії багато?

Я би не сказав, що багато, але вони є. Я можу поіменно їх назвати, країна повинна знати своїх «героїв», так би мовити. Наприклад, нам надійшла заявка поїхати до Пензи та забрати біженців, сім’ю з Маріуполя. Ми роздобули вантажний «Соболь» (російський малотоннажний автомобіль «ГАЗ») і вдвох із волонтером поїхали. Забрали родину. Через Мордовію їдемо, і у цей час нова заявка надходить, забрати бабусю з онуком, які також з Маріуполя,  а потім ще заявка, аби ми забрали людей у Єкатеринбурзі. І я розумію, що ми не встигнемо з усіма.

Телефоную Олександрові Кринецькому – голові організації українців в Єкатеринбурзі. Попросив його змотатися, привезти людей. Різка між нами розмова відбулася… Якраз тільки почалось повномасштабне вторгнення Росії і він мені заявляє: «Русская армия не может (вчиняти злочини в Україні)». Натомість я його питаю, чи чув він про Бучу? Він твердив «Это всё враньё», про вбивства українців. Ось так. А він же співав українські народні пісні, костюми вдягав українські…

Однією із гучних історій утисків українців є закриття Бібліотеки української літератури у Москві. Що сталося з книжками, фондами бібліотеки, чи вдалося їх зберегти?

Обшуки відбувалися ще у 2010 році у бібліотеці, а вже міцно за неї взялися за п’ять років. Тоді пішли тотальні обшуки, мені за пів дня перекинули догори дригом усю квартиру. У багатьох працівників бібліотеки були обшуки, у Віталія Крикуненка зокрема (заступника директора бібліотеки), у співробітниці бібліотеки Тетяни Мунтян (керівниця відділу комплектування).

Животіла бібліотека потім ще два роки, а тоді фонди з 50 тис. книжок вивезли у підвали Бібліотеки слов'янської літератури і вони там досі перебувають. Я намагався забрати свої книжки, але не зміг.

«Світовий конґрес українців викинув нас зі своїх лав»

Які центри українців у Росії були найбільш потужними і активними і як склалася їхня доля після початку повномасштабної війни?

З точки зору культурно-просвітньої роботи: Петербург, Мурманськ, Сиктивкар, Воркута, Республіка Комі, Оренбург, Воронеж, Тюмень, Сургут, Іркутськ, де є Наталія Вітт і Андрій Зав'ялов, який захистив дисертацію, є кандидатом соціологічних наук. У нього багато хороших статей про українську міграцію у Росію. Зараз він у Канаді, працює у Суспільній службі українців Канади у Торонто. Він ще у 2018 році подався на «грін-карту», і от тепер йому прийшла позитивна відповідь і він поїхав. То ж він у Канаді, як не дивно, залишається громадянином Росії.

Які у вас стосунки із Світовим конґресом українців (СКУ)? Ви якось казали, що просили у них грошей, але вам не допомогли. Чому?

Вони викинули нас зі своїх лав. Коли їх оголосили небажаною організацією і запахло у Росії смаленим, я їм тут же написав, що ми, Організація українців у Росії, змушені призупинити членство у СКУ... Для того, щоби зберегти із ними зв’язок, ми вступили до СКУ п’ятьма окремими регіональними організаціями: Об'єднання українців Москви, національно-культурна автономія Петербурга, Мурманська, Владивостоцький духовний центр «Просвіта» і Омська організація «Сірий клин». Тобто ми вийшли із ситуації таким чином, зберігаючи зв’язок, ми були присутні на всіх конгресах, на усіх річних зборах, я був членом ради директорів СКУ.

Далі, коли у цьому році ми дізнались, що все-таки планується зібрання конгресу спочатку у Варшаві, а потім у Львові, ми написали їм листи. Спочатку я написав, а потім ще написали з Петербурга, Дубнів Московської області, там є наша група в Об’єднаному інституті ядерних досліджень. Написали про те, що хочемо потрапити на зібрання хоча би у статусі гостей. Коротше кажучи, нас просто викинули звідти та й годі…

СКУ – це щось не те, я повністю розчарувався у них, та і не тільки я.

Якщо вас із СКУ щось зв’язувало би, тобто із організацією, оголошеною небажаною у Росії, у вас могли би бути проблеми з російськими правоохоронцями. Можливо, в СКУ навпаки хотіли не наражати на небезпеку?

Вони про це нам і писали у відповідях на наші листи. Але це не їхня справа щодо нашої безпеки. Ми люди дорослі, і ми знаємо самі, що нам безпечніше. Ми самі були за те, щоби призупинити членство, про що я і казав вище. Але призупинка не означає, що нас неможна як гостей запрошувати. Дайте нам гостьове запрошення і все. Ми могли би спробувати через Польщу попросити візи і приїхати на засідання конгресу… Коротше кажучи, результат багаторічного співробітництва з СКУ у нас абсолютно негативний.

Справжні погроми були у Росії наприкінці жовтня, коли розлючений натовп у Дагестані шукав євреїв, які буцімто прилетіли літаком. За українцями так ще не полюють? За прізвищами, можливо, вираховують, якось тиснуть через наявність родичів в Україні?

Розумієте, у конкретному населеному пункті все залежить від місцевого керівництва.

Ми цього року у травні у Москві зробили «День вишиванки»: вбралися у вишиванки і пішли на Арбат. Щоправда нас небагато було. Слава Богу минулося, але це настільки було сміливо. Люди від нас шарахалися. З нашого боку це була хлопчача витівка. От ризикнули кілька людей таке утнути. Це максимум, що ми можемо сьогодні зробити у Росії як організація. Це навіть більше максимуму, одягнути вишиванки і пройтися центром Москви.

І все таки, наскільки реально, що і на українців росіяни скоро полюватимуть як в Дагестані на євреїв?

Абсолютно реально. Якщо ти мовчатимеш і з усім погоджуватимешся, тобі нічого не загрожує. А от якщо українець десь себе проявить, наприклад увімкне у машині пісню українською, то начувайся. Все українське рубають під корінь.

У Росії колись і українську мову заборонили, згадати сумнозвісний Емський указ (розпорядження російського імператора Олександра II від 18 травня 1876 року, підписане в Бад-Емсі і спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери. Емський указ забороняв українську мову в багатьох сферах життя). Нинішню ситуацію можна порівняти з тими часами?

Тоді були квіточки, а зараз під корінь стирається абсолютно все. Зараз утиски на кілька порядків більші.

Михайло Глуховський, «Главком»