Війна, стосунки і секс. Розмова з психологом про те, як не втратити себе

Якою є сучасна українська сім’я? Чи можливо її зберегти, якщо чоловіка та дружину тривалий час розділяють сотні кілометрів? Як партнери реагують на такі випробовування? Чи виправдані сподівання уряду на покращення демографічної ситуації після закінчення війни і чому українці не поспішають народжувати дітей?

Відповіді на ці питання «Главком» шукав разом з кандидаткою психологічних наук Мариною Діденко.

Сьогодні дуже багато родин розлучені, наприклад, чоловік пішов на фронт, або дружина виїхала за кордон, рятуючись від війни. Чи є перспектива у таких сімей?

Будь-яка криза в родині і будь-яка зміна зовнішніх умов, наприклад, зміна місця проживання, соціального або професійного статусу, зміна контексту спілкування – це фактори ризику для родини. Але все залежатиме від того, як швидко партнери перебудують спілкування, скільки вони будуть готові вкладати і скільки матимуть сил та ресурсу для того, щоб це робити.

Якщо партнери усвідомлять, що зараз потрібно змінити правила взаємодії, то така родина, звичайно, існуватиме. Якщо подружжя не перебудується і прірва між ними, різниця контекстів (він в одному контексті, вона – в іншому) збільшуватиметься, то такій родині буде важко залишатися разом. У кожній родині є свої фактори, які на це впливають, але якщо говорити узагальнено, то так, роз’єднаність – це фактор ризику.

Що може тримати разом партнерів, які живуть у різних контекстах і до того ж не мають тактильного контакту?

Спільні цінності, спільні плани на майбутнє, спільні мрії, виховання дітей. Потрібно ділитися контекстами, наприклад, дружина, яка за кордоном, телефонує чоловіку, розповідає, як у них з дітьми справи, що нового. Вони обмінюються фотографіями, спілкуються, влаштовують спільні сніданки чи вечері з відеозв'язком. Те, що вони зможуть розповісти один одному, і стане своєрідним місточком між подружжям. І коли з’явиться можливість об'єднатися, відновити подружні зв’язки, завдяки цим місткам та емоціям це буде легше зробити.

Давайте поговоримо про пари, які проживають спільно. Чи справедливе твердження, що серед них набуває популярності відкритий шлюб? У медіа останнім часом багато розмов про такий формат, скажімо, модель та телеведуча Вікторія Маремуха активно ділиться своїм досвідом.

Я б сказала, що такий формат стосунків не став популярнішим, просто про нього стали більше говорити.

Складність у тому, що потрібно чітко проговорити правила відкритих стосунків, бо у кожної пари вони можуть бути дуже різними. Наприклад, в одній парі може бути дозволений флірт з кимось «на стороні», в іншій – просто романтичне листування у месенджері, у третій парі – побачення, у четвертій – сексуальний зв'язок. Може бути так, що ми показуємо людину, з якою йдемо на побачення, і сподіваємося, що партнер має схвалити цей вибір. А в інших парах все навпаки: ми домовилися, що це дозволено, але ми не розказуємо, не показуємо.

«Трикутники» в сім'ях, тобто якийсь роман на стороні – це ж не новина, не ознака нашого часу. Так було в багатьох сім’ях в усі часи. Зараз, коли багато стресу, багато різних контекстів і велика відстань між партнерами, поява третьої особи в стосунках, або й четвертої, ще більш вірогідна.

Хто, як правило, виступає ініціатором відкритих стосунків?

Буває дуже по-різному. В якихось сім’ях партнери разом до цього приходять, в якихось – хтось один розповідає, а інший думає, чи готовий прийняти це.

Щодо гетеросексуальних пар. Думаю, що існує стереотип, начебто ініціатором відкритих стосунків є чоловік. Але це не завжди так. Радше, відкриті стосунки, ініційовані чоловіком, у нашому соціумі вважають легалізованою зрадою. Якщо чоловік пішов наліво, має ад'юльтер, скочив у гречку – будь-які слова, які ми можемо використовувати для означення цього, – то в нашому соціумі яка на те реакція? «Ну, зрозуміло, це ж чоловік». А якщо це зробила жінка? «Та як вона могла?!». Це подвійні стандарти.

Водночас зараз спостерігається тенденція якщо не вирівнювання, то принаймні зближення цих стандартів. Ми зараз говоримо про те, що не тільки чоловікам потрібен якісний секс – він потрібен і жінкам, не тільки чоловіки хочуть отримувати задоволення, а й жінки також. Тому тема сексуальності пари стає відкритішою, важливішою. Якщо раніше це була прерогатива молодих пар, то зараз почали досліджувати секс на різних етапах формування пари. Тобто розвивається сексуальна просвіта не тільки для молоді, а й для дорослого населення – пари досліджують себе.

Звичайно, важко порівнювати Київ або інші великі міста з містечками чи селами, але мені здається, є загальна тенденція до того, що пари досліджують свою сексуальність. Тобто секс у наших парах є.

Чи траплялося, що той з партнерів, хто забажав відкрити шлюб, пожалкував про це?

Так. Наприклад, в одній молодій парі жінка була ініціатором. Проте виявилося, що це їй не підходить морально, їй стало емоційно важко перебувати в такому стані. Ми не можемо спрогнозувати наших реакцій на відкриті стосунки – от у чому складність.

Ми ж домовляємося про те, що в партнера є сексуальний зв'язок на стороні без емоційної прив'язки, але чи можна гарантувати, що емоційний зв’язок не виникне? Звичайно, не можна. У цей момент у пари може бути якась криза в стосунках – і раз, відбувся емоційний зв'язок з кимось іншим. Потрібно врахувати, що існує ризик, що хтось з партнерів не впорається з почуттями, і буде криза, яка може призвести до розлучення пари.

До речі, у відкритих стосунках іноді ще існує подвійний стандарт: коли чоловік хоче відкрити стосунки, він ніби хоче зробити це для себе, тобто легалізувати свій секс на стороні, але водночас не хоче, щоб партнерка могла робити те саме. У цьому контексті я пояснюю парам, що кожен з партнерів є в рівних позиціях: якщо можна комусь одному, то можна й іншому, і ми досліджуємо їхню готовність чи неготовність до цього.

Традиційно вважається, що жінки більше піддаються емоційному зв'язку, тобто що жінкам потрібен емоційний зв'язок для сексу, а чоловікам – ні. Схоже, такі уявлення відходять у минуле. Я бачу, спілкуючись з клієнтами різного віку і статті, що цей момент вже не є визначальним. І чоловіки, і жінки використовують секс для зняття напруги, для задоволення.

Звичайно, секс з емоційною прив'язкою і секс без неї – це два різних статевих акти. Вони абсолютно інші за взаємодією, мають свої плюси і мінуси.

Багато родин у нас розділені, і це триває в когось вже понад два роки. Тим часом венерологи у неофіційних бесідах кажуть про зростання захворювань. Що відбувається? Українці займаються сексом з випадковими партнерами та партнерками більше, ніж до війни?

Секс є одним із способів зняти стрес, тому ми можемо припустити що зараз його стало більше. Але реакція на стрес є індивідуальною, у когось лібідо збільшується, у когось зменшується – це природня і нормальна реакція. Вірогідно, що стало більше сексу з непостійними партнерами або партнерками. Крім того, оскільки є криза в країні, війна, організм підсвідомо прагне до збереження себе, збереження роду. Зрозуміло, що зараз секс – це точно не про народження дитини, це про зняття емоційної напруги передовсім.

Хтось собі дозволив секс поза усталеними стосунками, хтось вирішив спробувати нове, вийти за свої рамки, бо чи є сенс їх дотримуватися, якщо невідомо, чи я завтра буду живим/живою. Не завжди люди думають про захист від хвороб, що передаються статевим шляхом, не проходять тестування, не використовують презервативи.

Тому цей сплеск статевих захворювань точно є, і він буде, бо будь-яка криза – а війна це величезна, в тому числі екзистенційна криза – лише підвищуватиме сексуальну активність.

«Ми переоцінюємо необхідність людини мати пару»

Чи траплялись у вашій практиці такі кейси, коли один з партнерів зі звичайної гетеросексуальної пари йшов до партнера своєї статі?

Таке буває. Приміром, якщо людина була бісексуальною від початку і, наприклад, ніколи раніше собі не дозволяла контакт зі своєю статтю, а тут війна, загроза для життя, то чому б не спробувати? Таке трапляється і з чоловіками, і з жінками.

Інший варіант – це коли людина мала внутрішню гомофобію, не могла прийняти свою гомосексуальність. І в якийсь момент у неї виникає думка «більше так не можу, хочу спробувати…». Є пари, які про це домовляються, коли партнер або партнерка знають, що їхній чоловік/жінка мають гомосексуальну орієнтацію. Ба більше, є сім’ї, де партнери чудово взаємодіють: вони бачать, що їм класно разом, попри те, що в одного чи однієї з них є сексуальний потяг до людей своєї статі. І тоді може виникнути такий ніби шлюб на трьох, коли ми чудово взаємодіємо як сім'я, і кожен з нас, або один із нас має ще сексуальний зв'язок на стороні з тим, з ким комфортно.

Хочу зауважити, що такі випадки були і раніше, до великої війни.

Такий зв'язок – це більше про сексуальний потяг чи про емоційний?

Це дуже індивідуально. Це може бути сексуальна взаємодія, а може бути і секс утрьох, і такий експеримент може бути на один-два рази, а може стати й регулярною практикою.

Загалом різних варіантів, як люди перемішуються, взаємодіють, займаються сексом – ну, просто мільйон. Ми можемо навіть не уявляти, як іноді люди формують своє життя. Вони про це нікому не розповідають, бо це те, що називається особистим життям.

Загалом не треба боятися розкривати свою сексуальну сторону. Секс для стосунків точно не є основним, але є дуже важливим. Важливо працювати над своєю сексуальною взаємодією, незалежно від того, скільки вам років, і скільки років ви у шлюбі. І це можуть бути дуже цікаві відкриття.

Чи буває повна відсутність потреби мати партнера і чи це нормально?

Норма у кожної людини індивідуальна. Що таке вихід із норми? Це коли щось заважає життю людини або несе якийсь ризик.

Людина – істота соціальна, і вона потребує інших людей. Нам потрібне парування для продовження роду. Проте не всі пари нині продовжують рід, бо змінюються цінності. Раніше треба було об'єднатися в пару для того, щоб вижити, бо людина сама не вижила б – ні чоловік, ні жінка. А раз такого немає, людина може мати якісне життя, живучи сама. Якщо їй так комфортно, то чому ні?

Я зустрічала таких людей, але дуже мало.

Як правило, на консультаціях люди, навпаки, говорять про те, що їм не вистачає стосунків і що вони сублімують свою енергію в роботу, творчість, інше. Однак є декілька кейсів, коли людина сама, і їй так комфортно. Але я б сказала, що це виняток з правил, а не тенденція.

Крім того, у нашому суспільстві є переоцінене розуміння необхідності мати пару. Я б говорила, що пара потрібна, якщо ти маєш якісні стосунки, які тебе підтримують, збагачують, наповнюють. Якщо це стосунки токсичні, руйнівні, то людині здоровіше бути одній.

У часи молодості наших бабусь і дідусів розлучення були вкрай рідкісним явищем. Чи можна говорити, що тенденція «хай тільки не сам, чи не сама» зберігається зараз, коли триває війна, коли потрібна підтримка?

Багато залежить від місця проживання, соціального статусу людини, її професійної реалізації.

У часи наших бабусь чимало населення України проживало в селі. А у селі сама ти город не обробиш, хазяйство не потягнеш. Якщо ми говоримо про міського жителя, то йому для якісного проживання, як правило, не потрібен партнер або партнерка. Ми можемо вести свій побут самостійно, можемо замовити будь-яку послугу з ремонту, якщо маємо гроші, можемо купити собі пральну машину, посудомийку, робити самостійно побутові справи або за допомогою певних сервісів.

Отже, зараз люди вступають у стосунки для підвищення якості життя. І це, напевно, принципова різниця між побудовою сім’ї нашого покоління та покоління наших бабусь-дідусів.

«Першу дитину тепер народжують приблизно в 30 років»

А як же діти? Чи варто зберігати шлюб для дітей?

Складне питання. Але якщо батьки сваряться або є домашнє насильство чи зловживання алкоголем чи наркотичними речовинами когось із партнерів, то дитині краще жити в здорових, безпечних стосунках без одного із батьків.

Я б говорила не про те, що потрібно зберігати шлюб заради дітей. Я б говорила про те, що партнери, які вирішили розірвати стосунки, мають працювали над якісною взаємодією між собою, над дружнім контактом, і для дітей це буде комфортний формат, психологічно менш травматичний, ніж коли батьки будуть разом, але сваритимуться, і діти знатимуть про зради, обмани, сварки.

Народжувати зараз далеко не всі хочуть. Чи це як з відкритим шлюбом: людей, які не хочуть мати дітей, не стало більше, просто про стиль життя чайлдфрі почали більше говорити?

Кілька досліджень свідчать про те, що чим вище розвинуте суспільство, чим вищий соціальний та інтелектуальний статус людини, тим менше вона хоче дітей.

Ми знаємо, що родини з меншим фінансовим достатком, люди в селах народжують більше дітей, ніж люди у містах. Люди з вищою освітою народжують пізніше, тому що в них у пріоритеті – побудова кар'єри, а потім уже родина і дитина. Народження першої дитини молоді пари переносять на старший вік, народжують ближче до 30 років, або навіть відмовляються від дітей.

Опоненти чайлдфрі кажуть, що продовження роду – це інстинкт. Чому так виходить, що раціональне мислення бере гору над інстинктами?

Розвивається критичне мислення людини, і це природній процес розвитку. Ми живемо тепер не тільки інстинктами, а частіше керуємося раціональними міркуваннями. Не знаю, наскільки це добре для екології, соціуму тощо.

«Багато сімей приходять до партнерських стосунків, ігноруючи оформлення шлюбу»

Трапляються історії, зокрема, у публічних людей, коли у пари є діти, але вони не хочуть офіційно оформлювати шлюб. Чому?

Що таке офіційне оформлення шлюбу? Це щось про юридичне забезпечення наших стосунків. Для гетеросексуальної пари їхні стосунки сприймаються і без цього: всі родичі знають, що вони разом, їх сприймають на роботі, в колі їхнього спілкування. Крім того, у Сімейному кодексі України, якщо я не помиляюсь, передбачено: якщо пара проживає більше п'яти років, партнери можуть претендувати на спадок одне одного, приймати рішення і так далі. Тобто вони стають юридично захищеними. Не хочуть розписуватися – це значить таке: «Нас визнають як пару, нам не потрібно додаткового підтвердження».

Що в цьому сенсі відрізняє одностатеві пари від гетеросексуальних? Їх не визнають. Закон про партнерство, про який зараз багато говорять, дасть можливість одностатевим парам створити партнерський договір, де вони зможуть оформити домовленість про правонаступництво, успадкування, ухвалення рішень у критичних ситуаціях. Але цей закон важливий для всіх, будь-які дві людини навіть не маючи романтичних стосунків можуть заключити договір, що убезпечить їх юридично в разі критичних ситуацій.

Серед гетеросексуальних пар побутує теза про те, що розписуватись не хочуть чоловіки, тому що це додаткова відповідальність. Можливо, суто психологічна. Чи стикалися ви з небажанням брати на себе таку психологічну відповідальність серед жінок?

Думаю, що тут питання у вихованні і в подвійних стандартах, у подвійних вимогах до чоловіків і до жінок в соціумі. Коли в родині зростає хлопчик, всі кажуть: не поспішай одружуватися, ще встигнеш. До дівчат підходи інші: твоє основне завдання – це вийти заміж і народити дітей. І якщо у віці 25, 30, 35 або, не дай Боже, 40 років жінка незаміжня, то вона ловитиме на собі співчутливі погляди, мовляв, бідна, нещасна. На чоловіків тиск соціуму менший, на жінок більший. Через те жінки частіше говорять про одруження, ніж чоловіки.

Ґендерні стереотипи працюють і після РАГСу: чомусь багато чоловіків досі вважають, що жінка має тягти на собі весь побут.

Справді, у багатьох родинах є певні установки, хто за що має відповідати в сім'ї. Умовно: жінка має варити їсти, а чоловік – заробляти гроші. У сучасному світі ці тенденції потроху зникають. Багато гетеросексуальних сімей уже приходять до партнерських стосунків, однак у деяких досі є оці установки, які часто стають причиною конфліктів.

Я за те, щоб люди домовлялися, відходили від стандартів, що має робити чоловік, а що – дружина, і приходили до дослідження себе: що нам більше подобається робити, як ми можемо ділити обов'язки в парі – і побутові, і фінансові.

Наталія Сокирчук, «Главком»