«Зменшився страх власної смерті». Олег Покальчук – про те, як змінилися українці за рік війни

За рік війни ми пропустили крізь свої серця жахи Бучі, Гостомеля, Маріуполя, пам’ятаємо кожен теракт окупантів; ми нажили нові звички: щоранку продивлятися звіти Генштабу, тримати документи зібраними, усі гаджети – зарядженими; ми навчилися по кілька діб жити без електрики, опалення і водопостачання. Майже у кожній родині є ті, хто волонтерить або пішов воювати. Війна змінила кожного з нас.

За цей рік ми стали сильнішими, витривалішими та уважнішими одне до одного.

Та чи довго ще українці зможуть витримувати труднощі війни? І взагалі, як дожити до перемоги і при цьому зберегти здоровий глузд? На ці та інші питання в інтерв’ю «Главкому» відповів соціальний та військовий психолог Олег Покальчук.

Як за останній рік змінився середньостатистичний українець? Які риси з’явилися, які навпаки зникли?

З’явилося більше стійкості. Це можна назвати психологічною адаптацією. Або втомою – якщо говорити лірично. Загалом йдеться про механізм психічної стабілізації, до якого входять такі фактори як звикання, втома, розуміння того, що відбувається. Я би додав ще формування ціннісних орієнтацій – у цілому така тенденція є.

Чи були українці інфантильними до війни і чи це змінилося зараз?

Українці взагалі дуже молоді як політична нація. Як народ – древні, а як нація – не діти, але вчорашні підлітки. Зазначу, що зміни в українцях як нації почалися ще до війни.  

У дорослої людини трапляється так, що біологічно вона доросла, а намагається проявляти якісь риси поведінки юної особи, бо у юності все якось веселіше, яскравіше, романтичніше. За ті три десятки років, що я спостерігаю нашу соціально-політичну динаміку, Україна поводилась саме так. Розумієте, українцям притаманний поетичний тип світобачення – образно кажучи, поезія вдається краще за прозу.

Дорослішання відбувається стадіями, всі Майдани, які були з 1991 року, так чи інакше просували Україну у бік дорослішання. Не так стрімко, як би хотілося. Скажімо, ми з Польщею починали за однакових обставин, але де поляки, а де ми.

Майдан 2014 року почав активно змінювати нашу свідомість. А на тлі війни у нас яскравіше проявилися наші національні риси. Зворотнім боком цієї зміни стали посилені срачі – вони теж пояскравішали.

Разом із тим, оця виразність – це і є дорослішання. Тому, я би сказав, що як нація ми перейшли від підліткового до молодого віку.

Які страхи у нас з’явилися, а чого ми вже не боїмося?

Страхи, фобії – дуже суб’єктивна категорія. Некоректно говорити про якийсь узагальнений страх. Як правило, медіа підкидають людям якісь страхи, і вони вирішують: так, ми цього боїмося, хоча насправді у всіх різні преференції. На біологічному рівні люди бояться простих речей: втрати життя, життєвих ресурсів тощо. На ці базові речі нагромаджуються страхи окремих соціальних груп, і вони є різними: приміром, страхи людей, які живуть близько від лінії фронту, дуже відрізняються від страхів тих, хто живе в умовному Тернополі.

Щодо того, чого ми вже не боїмося: може, це прозвучить дещо пафосно, але значною мірою зник страх втрати державності. Цей страх є важливим, тому що тягне за собою страх фізичного знищення, поневолення, втрати сенсу існування у рамках держави, у якій значна частина людей народилася.

Зменшився страх власної смерті – з двох причин. Перша – відсування лінії фронту на схід і південь. Друга – розуміння того, від чого люди гинуть. Вони гинуть від ракетних обстрілів, а отже, нормативна, розумна поведінка значно підвищує шанси на виживання. Те саме відбувається в Ізраїлі, де обстріли стали частиною буденності: працює ППО, інколи трапляється, що хтось гине…

Виявилося, що у реальності рівень стійкості суспільства є значно вищим, ніж українці досі вважали.

Чи має ця стійкість тенденцію до зменшення? Останнім часом чую щось на кшталт «скільки ж можна, нема вже сил».

Розумієте, суб’єктивні переживання людини, її поведінка та вчинки не тотожні між собою. Всім нам, живим істотам, буває страшно. Але одних людей страх паралізує, а інші продовжують робити свою справу. Приміром, немає людей на фронті, які не бояться. Але переважна більшість з них виконують свої службові бойові обов’язки і роблять це з гідністю.

Цивільні – так само. Вони відчувають виснаження, але відчуття виснаження і виснаження як таке – це різні речі. Ще у мирні часи, коли мені хтось казав «У мене депресія», я відповідав: «Якби у вас була депресія, ви би фізично не могли вимовити ці три слова». Тобто, йдеться не про депресію, а про поганий настрій, а це інша історія.

Безумовно, ми втомлені. Можна говорити навіть про ексзистенційну кризу, бо ми усі стикнулися з необхідністю радикально переформатувати своє ставлення до себе, до навколишніх, до світу. Нас викинуло із зони комфорту дуже стрімко і дуже далеко. Крім того, просідає економіка, наша ресурсність падає. Але тут є хороша новина – ми будемо жити у цьому плані як європейці, які заощаджують кожен цент і кожен кіловат. Ми раніше іронічно на це дивилися. Власну емоційну енергію ми також будемо витрачати ощадливо, аби не хворіти.

Разом із тим, я можу констатувати, що наша національна стійкість не зменшується, з нею у нас все гаразд.

На думку психологів, багатьох українців дуже пригнічує те, що вони позбавлені можливості планувати щось на майбутнє, відчувати, що контролюють своє життя. І з довгостроковим плануванням буде кепсько принаймні до перемоги. Що з цим робити, як жити?

Горизонт планування – це така цивілізаційна вигадка для суспільств і країн, які перебувають у стані стабільності з сотню років: Північна Америка, Центральна Європа. Там оце довготривале планування стало трендом, ба більше – маркером здорової соціальної культури. Ми цей маркер перейняли, оскільки ми якийсь час також жили у відносно стабільному світі. Коли ми переймаємо якийсь тип поведінки, ми себе з ним ототожнюємо і починаємо вважати його частиною ідентичності. Це помилка, якої не уникнути.

Звісно, у силу сьогоднішніх обставин у нас горизонт планування сильно скоротився, це саме по собі дискомфортно. Другий чинник дискомфорту –людина перебирає свої довоєнні спогади, згадує час, коли вона могла щось планувати, і думає, наскільки тоді все було кращим. Якщо порівнювати те життя з теперішнім, звичайно, багато кому воно здається ідеальним. Тому це швидше питання сентименту і соціальної романтичності.

З точки зору підвищення власної продуктивності, краще звужувати горизонти планування до мінімуму. Звісно, немає нічого поганого у тому, щоби люди мріяли, але починати це планування слід з чогось малого. Українцям це важко, бо вони стратеги. У нас кинь палице в собаку – поцілиш у стратега. Відповідно, ми завжди йдемо від великого, а до малого нам спускатися важко. Власне, тому в Україні багато негараздів – на відміну від тих самих європейців, бо вони починають своє планування з дрібниць, і поступово доходять до річного планування.

Я раджу починати з дрібних планувань – погодинних, поденних. Якщо вам це буде вдаватися, з великою часткою ймовірності у вас покращиться самопочуття. Згодом можна потихеньку розширювати горизонт планування до того моменту, коли ви відчуєте, що то вже не планування, а мрійництво. Саме тут варто зупинитися.

Колись війна закінчиться нашою перемогою і українці знову почнуть масово їздити на відпочинок закордон. Є висока вірогідність зустріти там росіян. Як бути у такому випадку? Як себе стримати, як взагалі поводитися?

Найпростіша і найправильніша стратегія – це заздалегідь пошукати місця, де їх немає. Наприклад, турецькі готелі з політикою no russians.

Якщо ви їдете, скажімо, у Берлін, звісно, там ви можете зустріти росіянина. Згадую власний досвід: я багато подорожував світом і були різні ситуації, коли хотілося застосувати фізичну силу. Я себе стримував думками про місцеву систему правосуддя. Закордоном ви – чужа людина, є певні місцеві обставини і буде вкрай важко довести, що ви мали рацію. Тобто збитків від короткочасної перемоги у вас буде на порядок більше, ніж ви здобудете тут і зараз. Отже, треба зберігати холодний розум.

Загалом, все дуже суб’єктивно. Якщо моделювати, то припускаю, що у певних ситуаціях я би сам не стримався. Принаймні, переш ніж «зарядити» (вдарити, – «Главком»), треба озирнутися і перевірити, чи немає камер спостереження.

Якщо можете, просто ігноруйте росіян. Ця порода людей століттями наривається. Ігнорування для такого персонажа є більш болісним, ніж навіть бійка, у якій він програє. Презирство та ігнорування для них значно страшніші, ніж очікувана ними сварка або бійка. Ви виграєте, якщо ламаєте уявлення противника про те, як має розвиватися конфлікт. Бо хто встановлює правила – той і виграє.

Наталія Сокирчук, «Главком»