Без паніки! Психолог пояснює, як реагувати на воєнну загрозу

Тривожні повідомлення у стрічках новин без зупинки атакують українців котрий місяць: російські війська накопичуються на кордонах, західні країни продовжують вивозити з Києва своїх дипломатів, польоти над Україною скасовуються, олігархи та члени ОПЗЖ вже повтікали чартерами хто куди...

Тим часом простий люд вже не атакує магазини, не тікає з міст і не шукає в інтернеті місця розташування укриттів. За даними Google, українців у мережі минулого тижня цікавив перебіг національного відбору Євробачення, кіноновинки та життя відомих зірок та політиків.

Про те, чому суспільство так по-різному реагує на воєнну загрозу: хтось тікає, а хтось спокійно чекає, а також як протистояти панічним настроям в інтерв’ю «Главкому» розповів соціальний та політичний психолог Валентин Кім.

Валентин Кім: Якщо поруч є хтось, хто дає людині відчуття спокою та рівноваги, то людина «заразиться» цим станом і так само поводитиметься врівноважено

Чому люди настільки по-різному реагують на навислу загрозу: декому взагалі вдається роблять вигляд, що нічого не відбувається?

Те, що реакція різна, це добре. Якби вона у всіх була однакова, це б означало, що ми перетворюємося на клонів. Клони ж не є життєздатними. Ми ж демонструємо різноманітні, альтернативні способи поведінки. Реакція залежить від багатьох факторів: переконань, сили ситуації, поточних емоційних станів тощо.

Скажімо, якщо людина є переконаним пацифістом, вона шукатиме можливості для мирних домовленостей. Якщо для людини важлива можливість чинити опір, вона наполягатиме на інших варіантах. Якщо людина стала жертвою інформаційної пропаганди, навіювання паніки, то існує вірогідність, що вона демонструватиме панічну поведінку. Якщо поруч є хтось, хто дає людині відчуття спокою та рівноваги, то людина «заразиться» цим станом і так само поводитиметься врівноважено.

Чи можете ви дати якусь універсальну рекомендацію?

Універсальної поради не існує. Є певні базові рекомендації, перша з них – виходити із зони тривоги і входити до зони спокою. Це означає робити щось, що надає вам відчуття спокою та впевненості. Наприклад, якщо вам таке відчуття дає комунікація з людьми, значить, спілкуйтеся! Бачите, що у вас викликає наростання тривоги читання новин – обмежте таке читання.

Друге – відчуття тривоги найпростіше компенсувати за допомогою якихось дій. Боїтеся, що щось відбудеться – починайте щось робити, аби підготуватися до майбутньої небезпеки: підіть у тир, попрактикуйтесь у стрільбі; підіть у мерію та з’ясуйте, як діяти у випадку ексцесів, де знаходиться найближче до вас укриття; зберіть «тривожний чемоданчик» і вже будьте спокійними, що найнеобхідніше у вас із собою. Однак у нашій ситуації остаточно вибратися із зони дискомфорту і досягти повного спокою та рівноваги практично неможливо. Втім, знизити градус нікому не завадить.

Часто зустрічається порада: у напівпанічному стані дуже корисно зайнятися побутовими справами, які давно відкладались – зробити генеральне прибирання, прибити поличку, перебрати одяг. У цьому є сенс?

Рекомендація дуже правильна, бо коли у нас зайняті руки, голова починає підкорюватися тим діям, якими ми зайняті. Коли ми щось змінюємо, ми таким чином здійснюємо контроль над оточуючим світом: так, над якоюсь його маленькою частиною, але тим не менш ми бодай щось контролюємо, і відчуття, що від твоїх дій щось залежить, надає сил. Це дуже корисна практика, і це точно краще, ніж сидіти перед телевізором, накопичувати напругу, яка не дає змогу нічого робити. Краще тривожну енергію переводити в інше русло, сублімувати.

Під час першого ковідного карантину в українських супермаркетах вишиковувалися черги до кас: люди гребли гречку і туалетний папір. Чим пояснити те, що зараз такої «продуктової» паніки немає, люди спокійно купують техніку, міряють кросівки на розпродажах?

Спрацьовує ефект звикання. Коли ми стикаємося із новою для нас загрозою, то ми на неї бурхливо реагуємо, бо не знаємо, на що чекати і розраховуємо на найгірший сценарій. До 2020-го року ніхто не мав поняття, що таке пандемія і як реагувати на локдаун. Тому про всяк випадок люди робили запаси. Тим більше, тоді ходили чутки про те, що заборонять виходити з дому. Ми бачили, що відбувалося у Китаї і боялися, що такі само жорсткі заходи спіткають і Україну.

Те, що відбувається сьогодні, – ситуація інакша. Бачите, у стані військової загрози ми живемо вже вісім років, тому певним чином адаптувалися. На власному прикладі ми побачили, що багато страхів, які ми переживали, вже багато разів не справджувалися, тому у суспільства немає такої бурхливої реакції. На користь спокою працює і те, що загроза надходить поступово. Не було такого як у 2014-му: коли ніхто нічого не очікував, а Росія – бац! – відкусила шматок території. Тепер ми вже знаємо, чого чекати від РФ, від самих себе, один від одного. Тому нашу поведінку можна назвати стереотипною, а така поведінка завжди є дуже енергозаощадливою. Ми бачимо, що гречка, сірники і сіль ще з 2014-го року лишилися, тому не біжимо їх скупляти.

Тобто можна сказати, що Україна впродовж восьми років отримувала тривале щеплення від паніки?

Це частково щеплення, частково – навчання. За вісім років перелаштувався і наш спосіб мислення, і наша економіка. Разом із тим усі наші тривоги не йдуть в нікуди. Вони впливають на нас, на наш світогляд, здоров’я, життя. Вони певним чином впливають на нове покоління: наші діти зростають у не дуже сприятливій обстановці – навіть з інформаційної точки зору. Але в цілому ми вже навіть починаємо отримувати певне задоволення від того, що можемо пересилити себе, не впадати у повну паніку у відповідь на справді тривожні сигнали. Тому коли українці чують новини про те, що британці і японці вивозять своїх дипломатів, в цілому реагуємо на це спокійно. У нас значно активніше обговорюється новина про те, що з країни тікають олігархи: ми з цього приводу відчуваємо гнів, злорадство, навіть страх. Можна сказати, що ми вже адаптувалися до цієї ситуації і вона нам шкодить не так сильно, як могла б.

Наталія Сокирчук, «Главком»