«Моя мрія – аби онуки питали мене: Діду, а хто такі росіяни?»

Українці чинять опір російському агресору на всіх фронтах, у тому числі – інформаційному, тут бої ведуть журналісти і блогери. Після повномасштабного вторгнення «мобілізувався» навіть Олексій Дурнєв, що прославився багато років тому своїм тролінгом українських політиків, чиновників та зірок.

Згодом блогер переключився на зірок Instagram і вів на YouTube програму «Дурнев смотрит сторис».

Із початком повномасштабної війни Олексій змінив формат програми, перейшов на українську і тепер знімає «Дурнєв дивиться сторіс Zombi» – винятково про росіян, а також завів канал на цю ж тему у Telegram, під назвою «Боже, яке ко…чене!».

Олексій запросив «Главком» до невеличкої студії у Шевченківському районі столиці, саме тут його команда знімає свої випуски.

В ексклюзивному інтерв'ю «Главкому» Олексій Дурнєв розповів, як перейшов на українську сам і перевів на мову всю свою команду, коли він розлюбив Путіна, а також пояснив, чому потрібно заборонити усю російську культуру.

«Своїм прикладом я показав, що не слід соромитися, переходьте на українську»

Олексію, ти завжди спілкувався російською і перейшов на українську після 24 лютого. Чому не раніше, адже Росія напала на Україну вісім років тому?

Я міркував, як і багато інших українців: «нащо переходити, російською зручніше». До того ж ми робили контент російською і думали, що глядачам так зручніше. Із Росії у нас було 7% глядачів, ще трохи у країнах Балтії, Польщі. Тобто до війни і далі планували розширювати свою аудиторію.

Розумієте, коли усе життя говориш російською, яка є рідною, ти просто банально краще нею володієш. У нас шоу «Дурнєв дивиться сторіс»  імпровізаційні. У кадрі мені легше імпровізувати російською. З цього і вибір мови був.

Але перейшов на українську, коли почалася повномасштабна війна. Якось стало гидко від усього російського. Навіть неможливо стало слухати музику російською, дивитись щось російською. Потім я зрозумів, що для сотень тисяч людей став прикладом. Адже я російськомовний хлопець із Маріуполя, який перейшов на українську. На своєму прикладі я показав, що це можливо і не потрібно соромитися. Зізнаюся, це було досить складно для мене, до того ж українська у мене поки не досконала.

На самому початку цього переходу на українську я переклав тільки ті частини шоу, які можна було озвучити заздалегідь, а от імпровізаційну частину залишив російською. Тобто українську впроваджував у шоу поступово. Проте з кожною новою серією української в ефірі стає все більше. І зараз вже майже на 90% наше шоу є українськомовним. Відбувається така лагідна українізація у нас. Багато наших людей зі сходу України досі соромляться переходити, а ми їм таким чином допомагаємо.

Як перехід на українську позначився на переглядах?

Максимально позитивно. Навіть ті люди, які залишають під нашими відео коментарі російською, хоч таких зараз значно поменшало, все одно підтримують наш перехід на українську і пишаються цим. Я хочу підкреслити, що цільова аудиторія нашого контенту – Україна, тому реакція зрозуміла. Хоча ви ж знаєте, що чимало українських блогерів свідомо робили свій продукт російською, аби розширити аудиторію. Вони перебували у російському контексті, у них були російські рекламодавці. Ми ніколи не йшли цим шляхом.

Як змінилася географія вашої аудиторії після початку повномасштабної війни?

Ось цифри нашої аудиторії за останні 90 днів. Україна – 71,4%, Польща – 7,4%, Німеччина – 3,5%, США, Чехія ще є. А Росії немає. Зовсім. Якщо, наприклад, взяти грудень 2021 року: Україна – 80%, Росія – 6%, Польща – 4%, трохи було з Білорусі і США.

Не знаю, чому з Росії перестали дивитися. Нібито там немає блокування YouTube з-за кордону. Можливо, зміст нашого контенту їм не до вподоби, бо їм важко дивитися на себе недолугих. Вони не хочуть докласти зусиль, аби зрозуміти ці відео.

У тебе поки недосконала українська мова. Ти займаєшся з викладачем? Хто це?

Так, останні два місяці я займаюся мовою. Викладачку звати Юлія Заремба. Сама вона родом із Росії, але ще у дитинстві переїхала до України, на Київщину. Вона – один з найвідоміших викладачів української мови, працює з медійними людьми: ведучими, співаками, політиками, депутатами. Користуючись нагодою, хочу порекомендувати всім людям, які прочитають наше інтерв’ю, взяти хоча б десять уроків української мови особисто для себе. Навіть якщо ви думаєте, що нормально говорите українською, це вам точно допоможе її покращити. Бо у людей повно проблем з вимовою, наголосами, доцільністю використання тих чи інших слів, русизмами.

Ти і від підлеглих на роботі вимагаєш розмовляти українською…

Насправді це не зовсім так. Підлеглі самі запровадили обов’язковість використання української, причому ще перед повномасштабною війною. У нас є монтажер Даня, це його ініціатива. Він запровадив «українські п’ятниці», коли всі спілкуються винятково українською. Щоби ніхто про це не забув, він у сторіз у соцмережах нагадує про це усім співробітникам. Навіть самі встановили штрафи за порушення. 10 гривень за вживане російське слово. Самі ведуть статистику з цього приводу, збирають штрафи, всі дані вписують у табличку на дошці.

Наскільки велика у вас команда і звідки ці люди?

Команда – близько 15 людей, які працюють над контентом. Мова і про «Боже, яке ко…чене!», і про «Дурнєв дивиться сторіс Zombi». Переважна більшість, зі зрозумілих причин, працюють зараз дистанційно. У нас в офісі немає сховища, тому я не можу наполягати на роботі з офісу. Звісно, кому дуже потрібно, той приїздить до офісу.

Є в нас і магазин мерчу, там чотири співробітника. Але є ще люди, які працюють позаштатно: стиліст, юрист, фотограф, системний адміністратор, перекладачка титрів польською тощо.

«Я народився у тому самому пологовому, який розбомбили росіяни»

Коли ти востаннє був у Маріуполі? Чи залишилися у тебе рідні там? 

Сам я був давно, задовго до війни. У мене залишилися родичі там. Ми з ними не сильно спілкуємось зараз, і до війни також не дуже багато спілкувалися. У мене у Маріуполі живе тітка. Ти знаєш, що вона у тебе є, любиш її отак на відстані, але не спілкуєшся кожен день. Ще двоюрідний брат залишився. На початку війни навіть передачу їм передавав. Вона замовила 50 м² плівки. Вони живуть у п’ятиповерхівці на третьому поверсі, а четвертого і п’ятого поверхів немає. То коли йде дощ, вся вода потрапляє до квартир. Тож вони цією плівкою залатали на четвертому поверсі підлогу. Це дуже страшно, все це розповідати.

Що вони розповідають про життя в окупації?

Різне. Деякі знайомі наче існують в іншій реальності. Наприклад, я питаю про те, як у них справи. Вони відповідають, що нормально. «Дякуємо місту Санкт-Петербург, передало нам автобуси», – кажуть. Натомість я запитую, що невже раніше автобусів не вистачало, адже у Маріуполі все було, включно з автобусами. Вони це визнають.

Тобто виходить так, що спочатку їх розх..ли, потім передали нові і ми маємо за це ще дякувати?

Люди на окупованих територіях перебувають у геть іншій реальності. Я не знаю, чому так. Може, тому, що тут у Києві в тебе є інтернет і ти можеш почитати про все з усіх боків.

До 24 лютого я вважав, що є нормальні росіяни

Це свідома ізоляція, чи вимушена? Чи були можливості у твоїх рідних виїхати з міста?

Моя тітка каже, що не хоче залишати без нагляду нерухомість. У них були дві квартири, залишилась одна.

Я пропонував їм виїхати. Казав, що поможу. Пам’ятаю, вона ще захворіла на Covid-19, коли їх бомбили. То сиділа десь 50 днів у підвалі. Можеш уявити, якщо одна людина захворіла, то й інші, з ким вона контактувала, похворіли. У неї було ускладнення після хвороби, я пропонував вивезти її, аби у санаторії підлікувалася. Потім зняли би їм квартиру. І зараз можу це зробити. Але як я можу докричатися, наполягати? Ніяк. Має бути їхнє рішення.

А у якому стані той будинок, де ти провів дитинство?

Я бачив на фото той будинок, у якому народився та ріс до років 17. Це п’ятиповерхівка.

Я народився саме у тому пологовому будинку, який розбомбили росіяни.

Там, де я жив, взагалі якесь легендарне місце було. Ти пам’ятаєш, певно, 2014 рік, коли сепаратисти зі зброєю з’явилися у Донецьку, вони захопили райвідділок міліції. У Маріуполі відбувалося щось схоже. У нашому місті сепаратисти прийшли до військової частини вимагати у військових роззброїтись, хотіли забрати їхню зброю. Військова частина у Маріуполі була першою на Донбасі, яка їм відмовила і пригрозила застосувати зброю. Так от, та військова частина розташовувалася через бульвар від мого будинку. Пам’ятаю, малими ми з друзями постійно бігали і роздивлялися, як там солдати марширують, нам це було цікаво.

«Я думав, Росія обмежиться «ДНР» і «ЛНР»»

До 24 лютого щось вказувало на те, що війна може повернутися до Маріуполя?

Ні, нічого не вказувало. Коли я був малим, у місті не було такого великого українського патріотизму, який був в останні роки. Тобто Маріуполь з кожним роком ставав усе патріотичнішим. На вулицях була купа прапорів наших, все більше містян спілкувалися українською у публічному середовищі. Відчувалося, що Маріуполь вистояв після 2014 року і пишався цим. Маріуполь – дуже класне місто, робітниче. Там не якісь бомжі живуть. Там люди заробляли кошти важкою працею.

Майже всі мої друзі звідти виїхали, більшість не зараз, а давненько уже. Я коли навчався у міському ліцеї, нам викладачі казали, щоби ми не сиділи у місті, виїздили вступати до університетів деінде. Йдеться не про те, чи слід повертатися до міста. Мова про розвиток.

А як ти сам вважав, чи піде Росія великою війною на Україну? Ти вірив західним ЗМІ, які про це попереджали, чи нашій владі, яка таку ймовірність заперечувала?

Спираючись на те, що я нікуди не поїхав та залишився в Україні, я не вірив, що буде повномасштабна війна. Я собі думав, що Росія обмежиться вже захопленими частинами Донецької та Луганської областей, оголосить «ДНР» та «ЛНР» незалежними «республіками» і офіційно введе туди свої війська.

Тобто я думав, що буде, як з Кримом. І санкції за чергову анексію вони би не отримали такі потужні, як мають зараз. Невідомо, як би до цього поставилася Європа, чи підтримувала би вона Україну, як зараз. 

Але у них в РФ щось з головою, тому вони сунули до нас на всіх напрямках. І ми всі бачили, як вони відгребли під Києвом, під Черніговом, під Сумами, зараз під Харковом. Думаю, що декілька тижнів і вони Херсон залишать так само. як залишили острів Зміїний.

«Моє ставлення до Путіна змінювалося поступово»

Ще 10 років тому ти позитивно ставився до Путіна. В одному з інтерв’ю, коментуючи його перемогу на президентських виборах, ти сказав, що ситуація у Росії краща, ніж в Україні тому, що Росію очолює Путін. «Да, он диктатор, он властный, самодур – ну и че?», –казав ти. Коли твоє ставлення до Путіна змінилося?

Воно змінювалося поступово. У 2012 році, коли було те інтерв’ю, у нас ще не було віджато Крим, не було АТО на Донбасі.

В Україні того часу був якийсь безлад, сварки у політичних шоу, ніякого конструктиву не було. Натомість російська пропаганда нам показувала, що у Росії будується то одне, до друге, то третє. Щось ремонтують, економіка зростає. Складалося враження, що у них краще, ніж у нас.

Мені здається, що у 2012 році багато хто вважав, що у Росії краще, ніж у нас, що у них більш серйозно та правильно збудована вертикаль влади, вона монолітна і це є перевагою.

Але коли нас почали ображати, утискати, це вплинуло на моє ставлення до РФ, воно почало погіршуватися. Не було такого, що самі росіяни погані, а наші всі різко стали хороші. Я одночасно хейтив і росіян, і нашу владу, бо наші теж були «красавчики», корупціонери. Я завжди був не задоволений нашою владою. Щодо Путіна, не пригадаю якогось конкретного моменту, який би переключив мене у ставленні до нього.

Ворогами росіяни для мене не були. Навіть після 2014 року я відокремлював владу і громадян. До початку повномасштабної агресії я вважав, що є нормальні росіяни, навіть з кимось товаришував, знімав програми.

Критерій нормальності – відповідь «чий Крим»?

Дійсно, так було. Ті росіяни, з ким я спілкувався, підтримували думку, що  Крим – це Україна. Це стендап-коміки, наприклад. Я пам’ятаю, як я казав Тамбі (Тамбі Масаєв – російський комік, гуморист кабардинського походження), якого знають за участю у програмі «Що було далі»: «У жодному разі ти не повинен виступати у Криму, їхати туди через Кримський міст, адже після цього ти ніколи не зможеш приїхати в Україну».

У шоу «Дурнєв дивиться сторіс» ти раніше висміював як російських, так і українських блогерів. Але зараз лише російських. Це свідомий вибір вашої команди, чи просто самі недолугі українські блогери з початком повномасштабної війни кудись поділися?

Я не знаю, зникли вони чи ні. Я особисто не моніторю їх. Цим займаються редактори, готують матеріали для кожного випуску. Але рішення не слідкувати за українськими блогерами належить мені. Просто зараз ми маємо спрямувати всю нашу боротьбу у певному напрямку. А ця програма – це моя боротьба.

Треба «хуя…ити» у бік Росії. Потім, коли ми переможемо, у першому ж випуску я обіцяю займемося усіма. А може, навпаки, забудемо про росіян, взагалі їх викинемо з нашого життя. Моя мрія – відокремитись від них парканом, забути про них, щоби онуки питали: «Діду, скажи будь ласка, а хто такі росіяни?».

Поки йде війна – всі росіяни її співучасники

Як виникла ідея створити Telegram-канал «Боже, яке кон…ене!»?

«Боже, яке кон…ене!» – те саме, що «Дурнєв дивиться сторіс», тільки у Telegram. Ми зрозуміли, що підготовка одного випуску «Дурнєв дивиться сторіс» займає до двох тижнів, адже потрібно відібрати матеріал, зняти, змонтувати, графіку накласти. А у Telegram всі відео досить швидко можна скинути. Час витрачається лише на пошук контенту.

У програмі росіяни представлені недолугими. Але, як і всюди, у Росії є різні люди. Для тебе особисто існують «хороші росіяни»?

Я доросла людина і розумію, що є різні люди всюди і не можна ототожнювати усіх з країною. Але зараз така ситуація, що я, як медійна персона, з досить вагомим впливом не можу собі дозволити сказати, що є «хороші росіяни». Поки йде війна – всі росіяни її співучасники. Всі вони мають відповідати за це.

«Російські популярні блогери – на зарплаті у Кремля»

Більшість російських блогерів, які підтримують політику Путіна і війну, живуть далеко від зони бойових дій. Цим можна пояснити їхню позицію. Але ж багато українців, навіть попри російську агресію у 2014 році, прихильно ставилися і до Росії, і до росіян. Тобто ставлення залежить від того, наскільки війна торкається конкретно тебе?

Я би не порівнював 2022 з 2014 роком. Все ж таки у 2014 році не було розбомбленого Маріупольського драматичного театру, не було трагедій Бучі та Ізюма. Так, тоді також була війна. Ми через те, що вона була досить далеко від Києва, можливо, не так серйозно ставилися до неї, як мали би.

Також хочу зауважити, що ми у «Дурнєв дивиться сторіс Zombi» не критикуємо звичайних людей, які собі їдуть у справах у своїй машині і щось там про свої справи на відео розповідають. Ми показуємо саме тих, хто бере участь у пропаганді.

Був такий випадок, що Chanel нібито заборонила у бутіках продавати свої речі людям з російським паспортом. То російські блогери на камеру порізали свої сумки Chanel. Ми це показали на відео. Розмістили п’ять поспіль роликів з тим як вони ріжуть сумки, це були п’ятеро різних людей з різних частин Росії. Примітно, усі вони зачитують один і той самий текст, ріжучи ті сумки. Тобто цим ми показали, що це не власна ініціатива цих людей, що вона спускається зверху, пропагандистська машина залучає цих людей для виконання завдань Кремля.

Усі популярні російські блогері на зарплаті у Кремля?

Зазвичай 70% доходів блогери отримують від іноземних компаній, рекламних інтеграцій. Тобто Nestlé, Procter & Gamble, Pepsico… –величезні компанії, у яких дуже багато брендів і які розміщують свою рекламу у лідерів думок.

Коли з Росії пішли всі ці великі компанії, вони забрали з собою рекламні бюджети та інвестиції. Натомість на російському ринку залишилися російські компанії, які почали страждати через санкції. Коли компанії погано, вона першим ділом скорочує рекламні бюджети. Тому блогери втратили значні доходи. На зміну комерційним рекламникам прийшла влада, від якої блогер до повномасштабної війни мав до 10% доходу за піар, а зараз, ймовірно, більшість доходів.

Скільки відеоблогери заробляють?

У нас справжній блогер-мільйонник до війни заробляв від $10 до $40 тис. у місяць, залежно від тематики. А у Росії ці цифри потрібно помножити на три- чотири.

Як повномасштабна війна позначилася на доходах твого шоу на YouTube?

Дохід людини, яка робить контент і розміщує його на YouTube cкладається з кількох складових. Перша – монетизація YouTube, тобто реклама, яку вставляє у відео сам YouTube. Росіяни після 24 лютого стали частіше скаржитися на наш контент, бо у ньому про них ідеться. Через це бот YouTube вирішує, що це якийсь образливий контент і позбавляє нас реклами, яка дає дохід. Тобто через ці скарги наш дохід загалом зменшується.

Друга складова доходу – рекламні інтеграції. Це, наприклад, коли ти, рекламний ролик, скажімо, Coca-Cola, самостійно вставляєш у певне місце своєї програми. Такої реклами у нас стало у рази менше. Коли війна, сам рекламодавець не прагне щось рекламувати, бо купівельна спроможність населення знизилася.

Хоча зараз рекламний ринок потроху повертається до життя, повертаються рекламні агенції та їхні клієнти з евакуації. Та попри це бюджети суттєво менші, і у цілому замовлень менше. Але це фігня порівняно з тим, через що ми всі зараз проходимо. Я дуже вдячний долі за те, що ми можемо платити зарплатню співробітникам, навіть у цей час її трохи підняли через те, що гривня впала. Бо розуміємо, що людям потрібно орендувати житло та на щось жити.

Щодо образливого контенту: якби ви прибрали образливі слова на адресу росіян, це не покращило би монетизацію?

Взагалі якщо згадувати про росіян, то без образ якось не виходить. Після того як бачиш, як вони атакують наші мірні міста.

«Якщо покличуть до військкомату, звісно, піду»

Ти пробував записатися до тероборони?

Наприкінці лютого я поїхав до Мукачева в евакуацію. У мене там є товариш і він був у теробороні. Я спитав у нього, чи можу теж долучитися. Тоді ніхто не розумів, чи прийдуть росіяни і сюди, і як швидко. Дуже швидко вони просунулися до Києва.

То мій товариш спитав у свого командира про мене, а той командир відповів, що я не потрібен. Це були всі мої намагання. Якщо покличуть до військкомату, то, звісно, піду.

До питання зброї. Ми з березня знову стали робити розважальний контент і у нас були шалені перегляди і шалена кількість позитивних відгуків –люди на початку повномасштабної війни були у стресі, всі сиділи у Telegram, а там же поширювалася купа фейків, що Зеленський втік, наприклад. Можна було збожеволіти. 

Пам’ятаю, як я у березні з’їздив до Львова. У мене ніколи такого не було, але цього разу я навіть не міг спокійно пройти вулицею. Мене зупиняли, казали «Дякуємо за ваші ефіри! Аж легше стало. Записуйте ще!». Тому інформаційна зброя не менш важлива. Якби люди накопичували зневіру, то втратили би віру у країну, у ЗСУ.

«Ми можемо уявити, що Ані Лорак любить Росію більше за Україну»

Світлана Лобода у нещодавньому інтерв’ю російській журналістці Катерині Гордєєвій заявила: шкодує, що свого часу вирішила їхати працювати у Росію. На твою думку, чому небагато українських артистів, які давно виступають у Росії, зробили такі заяви?

Всі люди різні. Не всі відчувають любов до своєї Батьківщини. Є ж такі люди, які не люблять власну маму, навіть є такі, які маму ненавидять, не хочуть спілкуватися, хочуть забути, не дзвонити, хочуть, щоби мама померла. Так і з Батьківщиною. Україна для когось – просто територія. Тобто вони не відчувають цієї любові.

Але тих, хто не відчув цієї любові до України у складний момент все ж меншість. Знаєш, я у себе на сторінці у Facebook також раніше писав не дуже приємні речі і про українську мову, і про Україну, і про українських політиків, про Майдан негативно. Багато чого було. Зараз мені складно пояснити навіть самому собі, чому я так робив. Але у дійсно скрутні часи для країни, коли її існування опинилося під загрозою, я відчув таку сильну любов і таку потребу піклуватися про Україну, якої у житті не відчував. Щодо Лободи, якщо вона відчула те саме, це класно.

Ти засуджуєш українських артистів, які не висловилися про війну?

Бог їм суддя. Український суддя їм суддя. Чого я маю їх засуджувати? Ну, вони обрали самі свою поведінку. Ми ж можемо собі уявити, що Ані Лорак по-чесному любить Росію більше, ніж Україну. Тобто вона дивиться на Самару у вікно і така: «Й…б твою мать, як красиво!». Таке може бути? Звісно!

Які санкції має ввести Україна проти артистів, які продовжують виступати у Росії? При цьому український паспорт їм дозволяє ще й заробляти по світу.

Думаю, наша держава має позбавити їх українського громадянства, тому що український паспорт цим скотинякам додає легалізації і досить багато переваг. Бо з російським паспортом вони би уже не змогли гастролювати усім світом.

Особисто мої вороги – це люди, які мають український паспорт і ображають нашу державу. На одному з відео з каналу «Боже, яке кон…ене!» жіночка перебуває, здається, в Іспанії і вболіває за те, щоби Росія перемогла Україну. Притому, каже, що сама з Донецька і розмахує українським паспортом. От у таких людей потрібно забрати громадянство. Як це зробити, питання до законодавців.

Після війни з Росією ніяких російських пісень у Києві

Після 2014 року ти в Україні відвідував концерти російських і російськомовних виконавців. Зокрема, минулого року був на концерті Скриптоніта. Чи змінилося твоє ставлення до російських і російськомовних артистів з початком повномасштабної війни?

Ставлення змінилося. Причому, незалежно від того, чи я говорю про родичів своїх, які живуть у Росії, чи про виконавця Скриптоніта. Але йдеться не про мову. Всі, хто навіть просто промовчали про те, що відбувається в Україні, для мене зникли. Тобто я не слухаю музику, не цікавлюся кар’єрою, не пішов би на концерти тих, хто мовчить.

Російські артисти діляться на тих, хто підтримав і не підтримав Україну. Ти згоден, що має бути «чорний список» російських артистів, яким в’їзд до України буде заборонено?

Я би взагалі заборонив російську культуру в Україні. Якщо ти російський артист, який підтримав Україну, і це доведено, ти маєш перекласти свої пісні українською, щоби їх тут співати. Ніяких російських пісень, ти що. Після війни з Росією, які російські пісні у Києві?

Розкажи тоді, що зараз у твоєму плейлисті.

 «У нашому місті» – Міша Крупін, «Ти мій» – Ірина Білик (чомусь ностальгував), T-Fest, українська група «Димна Суміш», яку я нещодавно відкрив для себе. Alyona Alyona.

Олексій демонструє плейлист у своєму смартфоні

Яких українських YouTube-блогерів ти сам дивишся, хто тобі видається найбільш змістовним, цікавим?

Чесно зізнаюся, саме українських дуже мало дивлюся. Хоча інколи виникає гостре бажання подивитися щось саме українською. Добре, що зараз у Netflix стало багато україномовного контенту. За це їм велика дяка. Тому що коли вивчаєш мову і хочеш її розвивати, потрібно дивитися контент українською.

З україномовного YouTube відзначив би «Історію без міфів».

«Мені вистачило розуму не «дой…бувати» Яценюка»

Ти вже зав’язав із політичними провокаціями, з яких починав свою кар’єру? Чи зустрічав на вулиці жертв своїх жартів?

Звісно, зав’язав із цим, це ж було дуже давно. Навіть уже забув про те, що було колись. Нікого з них не зустрічаю.

Дев’ять років тому Арсеній Яценюк пообіцяв моркву, яку ти йому вручив, кудись тобі запхати. Обіцянку не виконав?

Ні, мені вистачило розуму його не «дой…бувати», а йому вистачило розуму нічого не робити мені у відповідь. На словесній суперечці ми і розійшлися.

Чому ти відмовився від участі у проєкті «Холостяк»?

Там треба було дуже багато працювати за малі гроші. Продюсери сказали, що на майданчику потрібно провести мінімум 50 знімальних днів. Один раз на 10 днів – вихідний. Моя комерційна директорка порахувала, скільки ми за цей час не зробимо свого контенту, скільки заробимо від моєї участі у «Холостяку», і ми вирішили відмовитися від пропозиції. Мені запропонували учетверо меншу суму, ніж ми хотіли.

Якщо ми вже згадали шоу «Холостяк», то дай, будь ласка, відповідь на питання, яке точно цікавить твоїх шанувальниць: твоє серце вільне?

Нещодавно була дівчина, зараз нікого немає, ні з ким не зустрічаюся. Я не люблю про це розповідати.

У тебе був конфлікт з Машею Єфросиніною: ти якось відмовив їй в інтерв’ю. Маєш список журналістів, кому відмовляєш у спілкуванні, а з ким радо спілкуєшся?

Зовсім ні. Просто коли вона запропонувала, у мене не було настрою, от і все. От ми з тобою списалися, у мене був настрій і час – погодився. Не пам’ятаю, коли востаннє друковане інтерв’ю зі мною виходило.

Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»