Володимир Золкін: Кремлівська пропаганда переконує росіян, що в полоні їм обов'язково щось відріжуть

Блогер Володимир Золкін почав брати інтерв’ю у військовополонених росіян з перших тижнів повномасштабного вторгнення. «Я чудово розумію, що інтерв’ю, які я роблю, – монотонні. Людей такий контент може перестати цікавити. Я би сам його якось урізноманітнив. Але зараз я просто роблю те, що можу», – розповідав він «Главкому» два з половиною роки тому. Однак, як показав час, Золкін помилявся: інтерес до розмов із полоненими росіянами та їхніми родичами залишається на дуже високому рівні: нині тільки у нього понад два мільйони підписників, і це при тому, що він працює разом з колегою Дмитром Карпенком, який має окремий, не менш популярний канал.

В інтерв’ю «Главкому» Володимир Золкін розповів, як змінилися росіяни за три роки повномасштабної війни з Україною, яких атак зазнав він сам зазнав від тих, кому не подобається його діяльність, а також про технології російської пропаганди, яка досі ефективно зомбує мільйони людей.

Вашому проєкту понад два роки. Ви дещо змінюєте формат: до прикладу, спілкуєтеся з трьома полоненими одразу, але суть лишається та сама. І ці відео продовжують стабільно набирати сотні тисяч переглядів. У вас шалена кількість підписників. Чим особисто ви пояснюєте стабільний інтерес аудиторії до російських полонених і їхніх родичів?

Нічим. Я від початку не розраховував на таку кількість переглядів. Думав, що це буде дивитися дуже обмежена аудиторія – люди, які проживають на певних територіях. Наприклад, спілкуюсь я з людиною з Камчатки, і це відео мали б дивитися глядачі з Камчатки: вони знають конкретно цю людину, можуть послухати, що відбувається з їхнім земляком. Я думав, що перегляди будуть коливатися на рівні 20-30 тис. Я не знаю, чому люди дивляться це досі: кількість переглядів доходить до кількох сотень тисяч, а то й мільйона.

У мене взагалі враження, що люди, які дивляться відео, не відділяють одні інтерв'ю від інших, хоча вони різні. Ну наприклад, у нас відкрився другий канал – Дмитра Карпенка. Саме на ньому виходять відео з чеченцями. Ясно, звідки така кількість переглядів: це чеченці, овіяні міфами, їх всі хотіли побачити і почути. Зрозуміла цікавість людей до певного персонажу, а не до загальної концепції. Скажімо, усім цікаво послухати курського строковика Ще один приклад: розповідь голови Російського добровольчого корпусу Дениса Нікітіна, який безпосередньо брав участь у звільненні агрегатного заводу у Волчанську, та полоненого, якого захопили саме при цій операції. Тут ми бачимо дві сторони однієї історії. Це також може викликати інтерес. Та головним чином це серйозна документальна фіксація цих подій.

Відео, які записую я, здебільшого рутинні. Я приходжу в певне місце, де тримають полоненого. Я абсолютно нічого про них не знаю, не розумію, хто з них що може розповісти.

Золкін взяв інтерв’ю у полоненого кадировця

фото: скриншот

Хіба згоджуються на інтерв’ю не ті, хто готовий говорити?

Розумієте, що росіяни не мислять такими категоріями, як ми. Більшість з них не замислюється, чого вони хочуть і чого не хочуть. У них є лише «зобов'язаний». І коли до них приходить хтось з адміністрації і каже, що журналіст їх кличе на інтерв'ю, багато хто з них може думати, що він зобов'язаний на нього йти. І вже потім я йому маю пояснювати, що вони нічого не зобов'язані. Я на це пояснення витрачаю дуже багато часу – і це лишається за кадром. Я роз’яснюю, що це не під примусом, що мені потрібна або щира розмова, або не потрібно ніякої.

«Перед кожним інтерв’ю я витрачаю 1,5 години на пояснення»

Чи багато відсіюється на цьому етапі, коли усвідомлюють, що це необов’язково?

Я думаю, відсотків 15. У мене навіть є в телефоні відео на 1,5 години, яке я даю подивитися журналістам, особливо закордонним, де я пояснюю полоненим, що не примушую їх до інтерв'ю. Оскільки люди не дали згоди, я не можу викласти його на YouTube, тому охочим подивитися це відео показую у себе на телефоні.

Безпосередньо перед кожним інтерв’ю я витрачаю 1,5 години на подібні пояснення. Просто це лишається поза кадром. Коли я беру на інтерв’ю трьох полонених, я нічого про них не знаю, і спілкуюся в надії на те що хтось з цих трьох щось цікаве розкаже. Самі по собі вони як персонажі нікому не цікаві, це строковики, які в полоні вже кілька місяців. Менше з тим, люди все одно це дивляться. І мене нема однозначної відповіді на питання «чому?». Я на вулиці у людей питав: велика частина з тих, хто дивляться, обрали собі це як такий собі контент перед сном. Важко сказати, що саме приваблює. Хтось любить фільми жахів, я їх, наприклад, не дивлюсь, а хтось любить бесіди з полоненими. У кожного контенту – свій глядач.

Як за 2,5 роки війни помінялась риторика родичів полонених?

Помітно, що родичів консультують (російські спецслужби – «Главком»), як відповідати на те чи інше запитання. І це одна з причин, з яких мені дедалі менше хочеться цим займатися. Я розумію, що яке б питання я не поставив, відповідь буде одна із кількох: «Все говорят по-разному», «Правды мы не знаем», «Политикой не интересуемся». Звісно, можна ставити ще якісь запитання, спробувати все ж таки вивести їх на розмову, але у мене завзяття до цього немає жодного останнім часом. Та і зрештою, задача ж не переконати полонених чи їхніх родичів, а показати глядачу весь контекст цієї історії.

Нещодавно ви телефонували матері одного з полонених. Вона от тільки-но прийшла з церкви. І загалом часто родичі полонених розповідають, що вони дуже набожні. Як загалом бомбардування КАБами мирних міст корелюються з вірою?

У Росії працює звичайна воєнна диктатура, і відповідно, воєнна пропаганда працює і в церкві, і по телевізору, і в усьому інформаційному середовищі. Російська пропаганда так працює, що на одну незручну їм правду вона видає п'ять-шість неправд. Наприклад, коли Путін знищив Пригожина, це була незручна правда. Тоді одразу в інформпростір РФ пропаганда вкинула кілька версій: «Пригожина у літаку не було», а «був, можливо, Уткін» (права рука Пригожина – «Главком»), а можливо, «Пригожин втік в Африку», а насправді «Пригожина бачили в Ізраїлі» тощо.

Так само вкидається інформація про те, що потрапивши у полон, їм обов'язково щось відріжуть. Одну і ту саму історію мені розповідали декілька полонених: що на самому початку повномасштабного вторгнення вони були на похороні якогось хлопчика, якому відрізали геніталії в Україні, і після повернення з полону він повісився, тому що не витримав цієї ганьби. І от вони були у нього на похороні. А коли я почав допитуватися, то виявилося, що не вони були на похороні, а їхні знайомі. А як глибше копнути, то вже знайомі знайомих. А історія проста: їх намагаються залякати, що в Україні відрізають геніталії. Причому вкидають вони подібну неправду досить грубо, але для росіян і не потрібно вигадувати чогось правдоподібнішого.

Щодо кореляції релігійності із КАБами. Перша версія: вони не розуміють, що з їхнього боку на нас летять КАБи. Другий варіант: ті, хто це розуміє, будуть вам розповідати про «восемь лет бомбили». Ну або третій варіант: будуть розповідати про 2 травня в Одесі і як там спалили невинних людей.

До того ж, усі бачили священнослужителів так званої РПЦ, які розповідають що потрібно йти воювати, вбивати, загинути, що це священна смерть і все таке. «Гойда» – з цієї серії.

Тобто це повноцінна робота машини воєнної пропаганди. А от наша машина пропаганди не працює і ніколи не працювала. Я думаю, коли-небудь визнають, що найкращим контрпропагандистським проєктом є наш проєкт. Інші журналісти також почали це робити, і це дуже добре. Але, на жаль, кожен з них це робить виключно для хайпу. Хайп та інтерес – це дві основні мотивації наших журналістів зробити таке інтерв'ю.

Що саме ви маєте на увазі?

Мене на самому початку питали, мовляв, чому саме ти, а не хтось інший. Так, це почали робити інші журналісти, але вони записують від одного до п’яти інтерв’ю. Відзняти, задовольнити свій цікавість, хайпанути – і все, надалі до цього не повертатися. Бо це дуже складна рутинна робота.

Вважаєте, ваш канал може переконати українців-ждунів, завербованих ФСБ, підлітків, які палять машини військових, яких зараз активно ловить СБУ?

У мене є окремий плейлист – інтерв'ю з колаборантами. Всі вони отримали по 10-15 років ув'язнення, і шансів вийти найближчим часом у них немає. І ніхто їх не забирає на обмін. Якби колаборанти, які зараз ще на волі, подивилися б це, то, мабуть, це б справило на них враження.

Росія справді жодного з них не забрала?

Небагато. В основному забирали чомусь церковнослужителів. Медведчука забрали – про те всі знають. І, може, були якісь поодинокі випадки ще. Наша сила і наша слабкість у порівнянні з нашим ворогом у тому, що у нас більше є можливостей для самовираження кожної окремої особи. На загальнодержавний рівень контрпропаганда не виходить, тому що у кожного ЗМІ – свій власник, своя редакційна політика, своє фінансування, яке вони отримують під щось конкретне. Деякі канали на певних умовах брали мої відео, показували у себе. Деякі примудряються стерти мою плашку, повісити свою, це якесь жахіття.

У Росії ж пропаганда працює системно. Якщо їм потрібно вкинути якусь новину, її вкидають всі ресурси одночасно: «воєнкори», і Скабеєва, і Соловйов, і всі-всі-всі. Вони разом починають працювати в одному інформаційному напрямку.

«Інформація про мою тривалий час нікому не була цікава»

Проти вас у ЗМІ з’являлись матеріали з негативним підтекстом: про те, що ви були у в’язниці, не досиділи свій термін. З чим ви це пов’язуєте?

Так писали про те, що я не досидів свій термін, що мене витягло СБУ і посадило робити те, що я роблю зараз. Давайте рахувати: я отримав 14 років. Понад п’ять років я був у Лук’янівському СІЗО, де день рахувався за два. Це вже виходить 11 років. Плюс ще півтора року я провів у таборі для колишніх працівників правоохоронних органів. От вже виходить 13 років. А ще є така штука, як умовно дострокове звільнення, яка у нас працює, і це абсолютно нормально. Вона працює щодо більшості ув'язнених: якщо ти нормально себе поводиш, то ти виходиш раніше. Насправді інформація про мою судимість є у відкритих реєстрах. Але виходили матеріали під заголовками про «секретну судимість». Чи це не маніпуляція?

Наші ЗМІ замість системної роботи біжать кожен в своєму напрямку і кожен за своїми цілями і дуже часто ігноруємо нашу загальну ціль – перемогу над ворогом.

Першоджерелом матеріалів було розслідування блогерки Тетяни Заровни. Хто це? Ви їй перешли дорогу?

Інформація про мою судимість завжди була у відкритих джерелах, але тривалий час вона не була цікава нікому.

Чим відома Тетяна Заровна, яка зробила цей матеріал? У себе на YouTube-каналі вона ще на початку АТО поливала брудом добровольців, і почала вона з Моджахеда (білоруський доброволець Даніїл Ляшук,  з 2014 року боронив Україну, загинув 31 березня 2024 року – «Главком»), нині покійного. Вона розповідала, що він дітей ґвалтував. Досі ніхто не опублікував жодного матеріалу, який би бодай якось це підтверджував, окрім якихось незрозумілих нарізок, таких, суто російського пошибу. Це відео набрало 5 млн переглядів, і всі коментиабсолютно проросійського характеру. Наступні її жертви – батальйон «Торнадо». Їм пред'явили статті, які можна було пред'явити на той момент кожному атовцю. Вони просто перейшли дорогу певним можновладцям, і їх просто всіх закрили. Потім вона поливала брудом Семена Семенченка. Я розумію, що всі, про кого я зараз кажу, це геть зовсім не білі-пухнасті котики. Потім на мене почала лити бруд. Я їй написав особисто, мовляв, Тетяно, давайте поспілкуємось, я вам все розповім… Не вийшло діалогу.

Чи отримуєте ви якісь погрози?

Пошукайте мене через Яндекс – і ви побачите, де я живу, де живуть моя дружина і донька, наші адреси і номера телефонів, на яких автомобілях ми їздимо. Це все опублікували ще в перші місяці повномасштабної війни. Погрози я отримую постійно. І це насправді смішна історія, бо раніше мені писали: «Скоро за тобою прийдуть». Я у відповідь почав цікавитися, що в розумінні росіянина означає слово «скоро». Нині ж ці погрози переформулювали: починають тепер з «рано чи пізно». Я розумію, що моє життя і здоров'я перебуває під загрозою, і причому у цієї загрози немає термінів давності.

Чи не думали ви про охорону – принаймні, до кінця війни?

Не хочу розповідати деталі, щоб не нашкодити безпеці, але я не уявляю, скільки потрібно охоронців, щоб забезпечити всю мою родину безпекою. До того ж, мені здається, у цих охоронців зараз є важливіші справи.

Який у вас трафік з Росією?

Десь 40%. Останні дані я дивився пару місяців тому. Ці цифри стабільно трималися, поки у РФ не почали перекривати YouTube. Зараз – не знаю. Я думаю, що кількість така сама, просто дивляться вже через VPN.

Чи слідкуєте ви, скільки полонених, з якими ви чи Дмитро спілкувалися, пішли на обмін. Тобто скільки росіян повернулися завдяки небайдужості їхні родичів?

Відсоток не скажу, але такі з'являються постійно.

Тобто справді, якщо рідні докладають зусиль, то полонених таки внносять у списки на обмін?

У них це тільки так і працює. Тобто там забирають лише тих, хто важливий. Моментально забирають кадирівців, курських строковиків. Є один полонений, якого не забирають з перших тижнів війни. Халкін його прізвище.

Якось до мене в таборі для військовополонених підійшли полонені з Самари і попросили про звернення до свого губернатора. Я їх зібрав всіх в одній кімнаті, куди привозять новоприбулих, і ми записали десь годину спілкування з ними, їх там з 10 було. Вони звернулися до свого губернатора, начебто пішла навіть якась реакція, губернатор на це відреагував, мовляв, будемо робити все можливе. Наперед скажу, що нічого вони не зробили.

«Більшого фуфлижніка, ніж Алаудінов, немає: він переплюнув навіть Конашенкова»

Ви вже зауважили, що кадировцями більше займається ваш колега Дмитро, але, певно, ви в курсі, що командир російського спецзагону «Ахмат» Апті Алаудінов казав, що йому не потрібні полонені кадирівці, бо ж якщо чеченці сиділи у полоні, то вони не мужики. Кадировців не забирають?

Нещодавно у мене на каналі вийшов вийшло відео, яке присвячено цьому питанню. Ми там показали полонених кадировців, причому – в автобусі, коли їх забирають вже на російську сторону. Простіше кажучи, більшого «фуфлижніка», ніж Алаудінов, немає: він переплюнув навіть Конашенкова (Ігор Конашенков – спікер Міноборони РФ, – «Главком»). І це навіть визнають всі російські воєнкори.

На початку кожного ролика є звернення Дмитра, який закликає мешканців Росії ділитися з ним інформацією для ЗСУ за гроші. Наскільки корисними є отримані таким шляхом дані скільки грошей вже виплачено?

Це працює досить добре. Я сподіваюсь, що після закінчення бойових дій ми покажемо вам всі ці матеріали, і підтверджень, що це працює дуже добре, буде більше ніж достатньо.

Ваш YouTube-канал визнаний редакцією ресурсу «Слово і діло» одним із тих, що найбільш динамічно розвивається – серед каналів про війну. Критерій: величезна кількість підписників, переглядів. Чи звертаються до вас люди проханням прорекламували товар, бренд чи з якимись оригінальними пропозиціями? Може, хтось із політиків, представників влади хоче ваш ресурс задіяти?

Було б чудово, якби хтось із влади звернувся. Бо я постійно читаю, що я працюю на когось із влади, але у мене тоді запитання: де мої гроші? І навіщо ми тоді рекламували певний час одноразові сигарети? Ми рекламували багато чого, на телеграм-каналах у нас є реклама – від різних приватних компаній. Ми перестали працювати з рекламою онлайн-казино після того, як я побачив звернення військового (Павла Петриченка, який зареєстрував петицію про обмеження роботи онлайн-казино. Героїчно загинув у травні цього року – «Главком»), який розповів, що багато військових програють гроші в цих онлайн казино. Як я про це дізнався, то одразу припинив їх рекламувати. Всі кошти від цієї реклами ми спрямовували на обмінний фонд.

«На питанні про Путіна російські полонені впадають у ступор»

На вашу думку, чому російська пропаганда не скопіювала вашу ідею і не створила альтернативу вашому каналу, де б полонені українці під примусом розповідали, як все погано в Україні…

Десь рік тому я намагався підрахувати, скільки проєктів, аналогічних нашому, росіяни намагались запустити. На той момент я вже нарахував штук десять. Проте у тих десяти проєктів я нарахував загалом десь сорок відео. Тобто щось у них з цим не складається. Тоді як у нас кількість відео вже давно перевалила за тисячу. Будь-яке моє спілкування з військовополоненим базується на запитаннях: «Що ти тут робиш?», «Що ти тут забув?» і «Навіщо це все?». А от росіянам немає на що спертися. Їм потрібно дійсно дуже довго готувати людину до такого інтерв'ю, щоб вона сказала те, що вкладається в їхню пропаганду. Це має дуже неприродній вигляд, це – погана калька.

Розкажіть про найбільш крінжовий випадок, який навіть вас вразив, хоча ви уже чули сотні і сотні чудернацьких історій окупантів?

Це радше не історія, а тенденція.

Я спокійно вислуховую все, що вони розказують. Як правило, вони не приховують, що були на фронті як м'ясо, що в армії у них все погано. Вони цього не приховують і начебто тверезо мислять. І тут я переходжу до запитання: «Що ви думаєте про Путіна?». У цей момент вони просто всі впадають у ступор, тому що не знають, що сказати. У цьому вся психологія росіян: цар хороший, а якщо щось погано, цар не винен – бояри погані.

Більше половини полонених реально не розуміють, через кого вони потрапили на м'ясо!

Ще одне спостереження: у полонених, які вже повернулись до РФ, я часто спостерігаю такий собі збій матриці. Бо, з одного боку, вони там розповідають, як сиділи, нібито, у мене «на підвалах», де їх катували, хоча пики в них при цьому вдвічі більші, ніж були до полону. З іншого боку, вони намагаються мене не згадувати, тому що кожна згадка про мене – це зайвий перехід на мої ресурси.

Журналісти, які побували у таборі для військовополонених, відзначають, що спілкування з ними – це неприємно, гидко і важко. Ви цим займаєтеся майже три роки. Як ви це витримуєте?

Це справді важко. І чимало залежить від умов роботи. Якби мені в студію приводили полоненого, було б простіше. Але коли мені треба кудись їхати, чекати, щоразу обирати якийсь ракурс, це ускладнює процес. До того ж, я нічого про них не знаю, постійно оці розмови перед тим, як я почну писати відео. Це все забирає дуже багато часу і енергії. На це завжди йде цілий день. Раніше я писав по п'ять інтерв’ю на день, зараз більше двох я вже не можу. І після них мені важко навіть взяти до рук телефон, з кимось поговорити чи щось почитати.

Наталія Сокирчук, «Главком»