Правозахисники пропонують декриміналізувати ВІЛ-статус

130 стаття Кримінального кодексу України регулює питання зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. Формулювання першої частини цієї статті не відповідає Конвенції про захист прав і основоположних свобод, отже, необхідно вносити зміни до цієї статті. Про це розповів Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, під час прес-конференції в пресцентрі «Главком».

За період 1987 – вересень 2017 рр. в Україні офіційно зареєстровано 310 680 випадків ВІЛ-інфекції, у тому числі 99 694 випадки захворювання на СНІД та 43 958 випадків смерті від захворювань, зумовлених СНІДом.

«На жаль, люди, що живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВ), як і раніше, піддаються дискримінації та стигматизації за відповідною ознакою, в тому числі при реалізації соціально-економічних прав, зокрема, права на медичну допомогу, трудових прав», - розповідає Павліченко.

За його словами, проявів дискримінації та стигми у сфері охорони здоров’я зазнало 8% опитаних людей, що живуть з ВІЛ/СНІД. При цьому значній частці – 89% – відмовили надати медичні послуги у неспеціалізованих для ЛЖВ закладах, 11% – у Центрах профілактики та боротьби зі СНІДом.

До цього додається криміналізація ЛЖВ за статусом – стаття 130 КК України, яка фактично ставить усіх громадян України з ВІЛ+ статусом в положення потенційних злочинців.

Частина перша статті 130 КК України «Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, - карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років» повинна бути зміненою. Слово «свідомо» повинно бути викинуте з тексту частини першої згаданої статті.

«Саме термінологічне означення «свідоме поставлення іншої особи в небезпеку» в правовому вимірі є в певному сенсі нечітким. У термінах Конвенції про захист прав і основоположних свобод така норма не може вважатися законом, адже не окреслює дуже чітко можливі поведінкові наслідки особи, яка регулюється законодавством. Поняття «поставити свідомо іншу особу в небезпеку» має передбачати знання всіх наслідків стану здоров’я на цей момент. На сьогоднішній день ВІЛ-захворювання не є тією хворобою, яка становить той ризик, який вважався, коли виписувалися ці статті закону 15-20 років тому, і особа, яка приймає антивірусну терапію за ризиком зараження фактично не становить жодних загроз по відношенню до контактів з іншими особами. Відповідно регулювання цього моменту правовідносин між особою, яка має статус, але разом з тим вона не може визначити свій рівень ризику, який між іншим може бути нульовим або трошки вищим від нульового, є не зовсім коректним в правому відношенні», - резюмував Павліченко.