Iнфікування несвободою

    Схожі симптоми хвороби Росії, Білорусі та України не означають, що їх потрібно лікувати в одному «бараці»
    Нашій владі довелося проковтнути чергову гірку пілюлю. Уперше з 2004 року в рейтингу Freedom House Україна перейшла зі списку «вільних» країн до «частково вільних». Ось і результат зміцнення так званої вертикалі влади, широкого використання адміністративного ресурсу на останніх виборах, переслідувань з політичних причин діячів колишнього режиму та
    • Юрій Райхель, «День»
    • 21 Сiчня, 2011, 09:26
    • Розсилка

    Схожі симптоми хвороби Росії, Білорусі та України не означають, що їх потрібно лікувати в одному «бараці»

    Нашій владі довелося проковтнути чергову гірку пілюлю. Уперше з 2004 року в рейтингу Freedom House Україна перейшла зі списку «вільних» країн до «частково вільних». Ось і результат зміцнення так званої вертикалі влади, широкого використання адміністративного ресурсу на останніх виборах, переслідувань з політичних причин діячів колишнього режиму та загального наступу на свободу слова. І все це під клятви зміцнювати демократію та європейський вектор руху. Приймаючи високопоставлених європейських чиновників, запевняємо їх у одному, а самі робимо прямо протилежне. Цікаво, чи розуміють наші керівники, що таке шило неможливе ні в якому мішку приховати. І в Європі чудово обізнані щодо лукавості такої позиції, тому постараються до повної зрозумілості дещо зменшити масштаби відносин з Україною. Як казав Авраам Лінкольн, нескінченно обманювати всіх неможливо. Схоже, що наша влада захворіла на інфекційну й вельми поширену хворобу під назвою «несвобода» — поки що в її дещо полегшеній формі.

    Те, що всі передвиборні обіцянки кандидата в президенти Віктора Януковича про свободу й демократію були лише популістськими гаслами, було зрозуміло із самого початку. У той момент, коли заговорили про зміцнення вертикалі влади. Підозріло виглядало те, що сам термін і його зміст були не власного виробництва, а бездумним запозиченням із сусідньої Росії. Як нашій владі подобається все те, що відбувається в сусідів. Депутати від Партії регіонів не втомлюються закликати наслідувати російський приклад. Тепер їм ще більше до душі батька Лукашенко, який відкинув потьомкінське село з імітацією чесних виборів і на мінських площах наочно показав, як він збирається управляти країною. У нього вже така вертикаль влади, що можуть позаздрити Медведєв і Путін. Є у наших керівників рожева мрія — мати й собі таку. А для Європи призначити тих, хто розповідатиме байки про демократизацію. Але подавати чорне білим людям з нормальним зором складно. Не вірять. У результаті Ганна Герман абсолютно заплуталася в поясненні причин зниження рейтингу України в списку Freedom House.

    Було б спрощенням вважати, що нинішня траєкторія руху України в бік авторитаризму пов’язана лише з суб’єктивними уявленнями регіоналів про бажаність твердої влади. Цей чинник присутній, але має додатковий характер. Очевидною є системна криза загального уявлення про владу як таку. Поки домінує примітивне уявлення ще з радянських часів, що струнка вертикаль забезпечує швидке й однозначне проходження керівних імпульсів із Києва до найменшого села. Дивно, але практично всі наші керівники мають дипломи або інженерів, або управлінців і не розуміють досить відомого принципу теорії систем. У багаторівневій системі, а держава є саме такою, керуючі сигнали нижче третього рівня, рахуючи від вершини, не доходять. А якщо й доходять, то з такими спотвореннями, що їх сенс абсолютно втрачається, а часто змінюється на протилежний. І це не лише через злу волю або низьку кваліфікацію виконавців, що цілковито має місце й ще більше підсилює несприятливу тенденцію, а багаторазово підтверджений принцип. Звісно, можна займатися невдячною роботою й спростовувати теорему про те, що сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусів. Такою сізіфовою працею займалося досить багато людей, але результат виявився плачевним. Щоб змінити теорему, треба міняти геометрію.

    «Скільки після завершення війни та звільнення від німців з’явиться, боюся я, найсуворіших, нещадних прокурорів, підготовлених спеціально для України! І як вони суворо будуть судити та розпитувати наших людей: що робив у часи окупації, чи не служив, бува, фашистам, чому взагалі опинився на окупованій території? І будуть ті прокурори й судді безжалісними абсолютно! І через це, отже, доведеться ще пройти народу українському...»

    Олександр ДОВЖЕНКО

    «Людина — аж до самого дна, такою, якою вона є насправді, без маски й позерства — розкривається в «пограничних» ситуаціях, коли абстрактний вибір між «добром» та «злом» раптом стає страхітливо конкретним вибором між реальною смертю (своєю або чужою) та життям (своїм або чужим). Причому у нас в Білорусі народ опинився саме перед таким вибором не в 1941 році, а значно раніше, ще в 20—30-ті роки».

    Василь БИКОВ

    «Усі ми, всі наші гени, кісточки, кров, навіть гімно наше просякнуті були часом і повітрям, створеним Сталіним. Ми і зараз ще багато в чому його діти, хоч і соромно навіть собі в цьому зізнатися».

    Віктор АСТАФ’ЄВ. Лист до В. Кондратьєва

    Друга проблема влади, й вона теж має системний характер, полягає в святій вірі в ефективність простих і прямолінійних методів управління: наказ — виконання — контроль. У складній системі вони не лише недієві, вони ще й викликають украй несприятливі, часто навіть небезпечні наслідки, до того ж важко передбачувані. Причому наслідки вельми тривалі, яких дуже важко позбавлятися. До речі, на цю хворобу недужає влада як у Росії, так і в Білорусі, тепер цей список доповнюється й Україною.

    Інфекція авторитаризму, до кінця не зжита з часів Леоніда Кучми, знов отруює розум. Вона черговий раз занесена з Росії, в якій хвороба уразила всю країну й тепер виходить за її межі. І наша влада із задоволенням дихає цим отруєним міазмами несвободи повітрям. З чого починають так звані реформатори, що кульгають на авторитарну ногу. З того, що розправляються з опозицією, яка буцімто їм заважає. Безшабашні, як батька в Мінську, зовсім нищать її, не гребуючи будь-якими найбруднішими методами. У Москві дотримуються респекту для зовнішнього вживання й утримують у Державній думі рептильну опозицію, що практично є другою стороною партії «Єдина Росія», навіть якщо вони називають себе комуністами. В Україні пішли середнім шляхом. З тими опозиціонерами, який геть зовсім не люблять і чомусь вважають небезпечними, розправляються за мінським зразком, а решті поки дозволяють висловлюватися, але у відведених рамках. Цікаво, Президент і його оточення дійсно вірять у те, що, покінчивши політично, наприклад, з Юлією Тимошенко або Юрієм Луценком, вони розчистять шлях на стовпову дорогу прогресу? Чи це параноїдальна боязнь повторення Майдану-2004 після парламентських виборів, що наближаються. З системного погляду, абсолютно байдуже, чому влада поводиться саме так. Робляться принципової помилки. Віра в те, що в країні без легітимної опозиції немає взагалі опозиції, абсолютно марна. Он туніський президент Зін аль-Абідін Бен Алі понад 20 років керував країною без опозиції, чим він закінчив? Ледве встиг п’ятами накивати й знайшов притулок у Саудівській Аравії. Вірив, напевно, що ніхто йому не указ і його вертикалі влади ніщо не загрожує.

    Зазвичай загальною ознакою інфекційної хвороби є висока температура. Проте для встановлення діагнозу цього показника недостатньо. Потрібні додаткові дослідження. Так і в разі авторитарних намірів української влади. Зараження несвободою не означає, що хвороба спільна. Росія, Білорусь і Україна мають бути розведені до різних палат, і лікування має проводитися теж різне.

    Прикметною особливістю російського авторитаризму є паразитування частини правлячої еліти на величезних природних багатствах країни. Через умови, що склалися в світі, найбільш ходовим товаром, що має практично гарантований збут, є енергоресурси, в першу чергу — нафта й газ. Від СРСР дісталися державні монополії, й вони є економічною основою авторитаризму влади. Дещо менше це стосується електроенергії на зовнішньому ринку, але повністю відповідає такому становищу на внутрішньому. Можливість необмеженого й безконтрольного використання енергоресурсів як для власного збагачення, так і як знаряддя зовнішньої експансії консервує наявний суспільний стан, дозволяючи підгодовувати народ крихтами з панського столу. Будь-яка спроба оскаржити монополізм однієї частини еліти іншою, незадоволеною таким станом речей, рішуче притинається, що видно зі справи Ходорковського. Такий стан може продовжуватися достатньо довго, доки черговий виток науково-технічної революції істотно не змінить як загальну потребу в енергоресурсах, так і в їхніх різновидах. Наприклад, нові технології можуть уможливити видобуток газу з родовищ, розробка яких була неможливою або нерентабельною. У Москві проклинають сланцевий газ і доводять, що у великих обсягах його добувати невигідно, але зі скреготом зубовним вимушені погодитися, що США цю технологію освоїли й уже понад чверть своїх потреб задовольняють саме сланцевим газом. Потім іде зріджений газ, теж не дуже приємний подарунок для «Газпрому».

    Характерною особливістю російського авторитаризму є несприйнятність зміни умов. Нові технології не освоюють, бо плекають надію, що крива якось вивезе. Більше того, вся потужність державного апарату спрямована на те, щоб максимально ускладнити використання всього нового. Суспільство перебуває в стані перманентної стагнації, з якого ніхто не шукає виходу. Повна безперспективність щодо можливості самореалізації змушує більш рухливих і підготовлених громадян виїжджати до далеких країн. Таким чином стагнація посилюється, оскільки зменшується кількість людей, які бажають і мають хоча б потенційну можливість змінити таку ситуацію. З цього зачарованого кола немає виходу, з нього можна лише вистрибнути. Але такі стрибки часто переходять у революційний хаос. І зовсім невідомо, з якого вогню вистрибнуть у яке полум’я.

    До цих об’єктивних чинників слід додати й низку суб’єктивних. У першу чергу — традиція абсолютної централізації влади й відсутності навіть натяків на місцеве самоврядування. Росія ніколи не знала Магдебурзького права. А при всьому самовладді польських магнатів в Україні вони визнавали й дотримувалися особливих прав міст. Їм ніхто не дозволяв, та вони цього й не прагнули, втручатися у внутрішні справи таких міст, як Львів або Київ. Централізація — це не лише організація держави, а й психологія як правлячої еліти, так і пересічних громадян. Хоча Росія начебто федерація, але ж не можна її порівняти з федеральним устроєм Австрії, Німеччини або навіть Індії. І якщо ніхто не може суперечити Москві, то дуже довго визріватимуть умови для зміни такого порядку. До того ж Кремль знищує навіть потенційну загрозу того, що хтось і колись може кинути виклик його всевладдю. Під приводом зміцнення владної вертикалі губернаторів не обирають, а призначають, скоро дійде черга й до мерів. На останніх місцевих виборах громадяни зробили Першопрестольній низку неприємних сюрпризів, тепер готуються і таких несподіванок позбавитися.

    Білоруський авторитаризм приблизно такої ж природи. Принциповою відмінністю є те, що вся країна перетворена на вотчину батька. Його оточення править нібито за дорученням самого. При цьому як справжній господар усієї країни він як його дав, так і забрав у будь-яку мить і без пояснення причин. Зважаючи на відсутність у Білорусі російської кількості природних ресурсів, важко обійтися без зовнішньої підтримки. До недавнього часу таким донором була Росія. Тепер із цим складніше, й це слабке місце режиму.

    Україна перебуває в дещо іншій ситуації. По-перше, авторитарні зазіхання лише почалися. І не можна сказати, що тут згодні терпіти будь-які витівки влади. Недавній Майдан є підтвердженням цього. Українська влада недооцінює протестний потенціал, що є в суспільстві. Тим паче, що є випробувана організаційна форма його вираження — Майдан. У останньому випадку він охопив не лише столицю, а й провінцію. Можна забороняти такі збори, але це не змінює ситуацію, а лише загострює становище. І на це треба зважати. Це ж і дає ліки від хвороби, занесеної ззовні. Самоорганізація в першу чергу політична. Влада чудово вміє боротися з неорганізованим протестом. Вона докладає всіх сил, щоб роздрібнити протестантів, залякати їх. Єдиною протидією цьому є єдність. Проти потужного однорідного потоку не врятує жодна гребля.

    По-друге. Українська влада дуже вразлива. У неї немає величезних фінансових можливостей російської. Нічим особливо ділитися, крихт на столі від маніпуляцій із газовою трубою на всіх не вистачає. По-друге, розшарування української еліти глибше, ніж російської. Інтереси навіть серед донецьких різні. Це, знову ж таки, наочно було видно під час останніх протестів у Києві. Зі східних регіонів протестантів було набагато більше, ніж із західних. Це свідчить про вузькість соціальної бази влади, і проти авторитарних тенденцій можуть об’єднатися всі ті, хто до недавнього часу з певною недовірою ставився один до одного.

    По-третє. Росія може собі дозволити ігнорувати думку навколишнього світу. Та й він, у свою чергу, не прагне надто тиснути на Москву через взаємну залежність. Україна таких можливостей не має. Тому змушена не надто стрімко, хоч би як цього комусь хотілося, йти російськими слідами. Санкціями проти російських чиновників Євросоюз лише погрожує, запроваджувати ж їх не буде. А щодо Києва цілком може застосувати. Технологія була випробувана на Білорусі, і навіть Лукашенко змушений був на це зважати. До того ж запровадити санкції щодо українських чиновників найвищого рангу Євросоюзу набагато легше й безпечніше, ніж щодо російських. Та й на українському прикладі легко показати себе борцями за демократію. А запровадження візових обмежень, а за ними — фінансових санкцій смертельно небезпечне для дуже багатьох серйозних людей не лише в Києві, а й у Донецьку, Харкові та Дніпропетровську. І навіть загроза їх запровадження змушує дуже багатьох неабияк зіщулюватися. Відповідно, влада відчуватиме внутрішній тиск, щоб вона запобігла такому розвитку подій.

    Незважаючи на схожі симптоми інфекції авторитаризму, ліки для кожної країни різні. Як лікуватимуться від цього Росія та Білорусь — вирішуватимуть відповідні народи. Це їхня справа, й ніхто не повинен у цей процес втручатися. Що стосується наших проблем, то не слід недооцінювати небезпеку розвитку й поглиблення хвороби. Ми вже перебуваємо в тій її стадії, коли простим зниженням температури не обійтися. Як говорить англійське прислів’я, desperate diseases must have desperate remedies — дуже тяжкі хвороби потребують дуже сильних ліків. Але чи вистачить нашій владі розуміння того, що авторитаризм не дасть розв’язання проблем? Поки в цьому є сумніви. А час не чекає...

    ФОТО РЕЙТЕР

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ