П`ять помилок опозиції, або Чому влада наплювала на ультиматум Майдану

Напередодні приїзду до України Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ та політики безпеки Кертін Ештон «беркут» та внутрішні війська зачистили урядовий квартал від революційних барикад та пікетів.

У Віктора Януковича було принаймні три причини прискорити розвиток подій, не чекаючи, поки морози і сніг зроблять усе за нього. Візит Ештон – лише одна з них. Схоже на те, що Януковичу було просто незручно приймати таку високу гостю у Межигір’ї, а не в адміністрації президента. Не те що дипломата могли вразити помпезність і розкоші скромного президентського бунгало – все ж таки Ештон баронеса. Але жоден дебаркадер не додасть тобі аргументів у переговорах, якщо тебе банально не пускають робоче місце.

Друга причина – в будь-які переговори найкраще вступати у статусі господаря становища. А після Маршу мільйона на Майдані 8 грудня вперед вели якраз учасники акцій протесту. Лідери опозицій намагалися диктувати умови, а цього Янукович не любить.

Причина третя – добіг до кінця 48-годинний термін, відведений Януковичу опозицією на виконання вимог про відставку уряду і покарання винних у розгоні Євромайдану. До того часу потрібно перетворити цей ультиматум на нонсенс. Що, власне, і було зроблено. Опозиційні лідери мовчать, мов риби, посилаючись на переговори, хоча наразі немає інформації про те, що їх на ці переговори хоча б запросили.

Влада діяла спокійно і ґрунтовно. Майдан почали оточувати внутрішніми військами та «беркутом» ще вчора з ранку, а центральні станції метро «замінували» - щоб обмежити і затримати підмогу. Десь по обіді справу було зроблено, і силовики чекали лише ночі, коли маніфестантів найменше, щоб почати повноцінну зачистку.

Міліція практично не зустріла жодного опору, враховуючи чисельну перевагу, організованість та відмову опозиції від силових сценаріїв. Лише «Свобода» намагалася дати бій силовикам, але виявилося, що боротися з «беркутом» - це далеко не те ж саме, що з пам’ятником Леніну.

Відтак Єврореволюція знову відкотилася в межі Майдану Незалежності. Сьогодні їй залишається сподіватися лише на підтримку світової спільноти та зведені барикади (які, за влучним висловом журналіста Дмитра Крапивенка, більше нагадують експонати з виставки концептуального мистецтва). Ще, звісно, є надія на масовий вихід людей на вулиці, однак історія показує, що зібрати мітинг на сотні тисяч людей – зовсім не те ж саме, що загітувати їх до участі у революції.

Відтак можна умовно виділити п’ять найголовніших помилок опозиції, які зумовили нічну зачистку урядового кварталу і перехоплення ініціативи Януковичем.

1. Не вірно обраний час для ультиматума. Взагалі, ультимативність тону в перемовинах виправдана лише тоді, коли ситуація перебуває повністю під контролем, інакше все закінчиться епічним соромом. Сьогодні, 10 грудня, о 13 годині закінчились 48 годин, відведених Януковичу на виконання вимог Євромайдану. Після цього опозиція обіцяла привести стотисячну колону до Межигір’я. Однак очевидно, що такої кількості людей на Євромайдані зараз просто нема. Як виконувати обіцянку – невідомо.

Видається за ймовірне, що опозиція запрягла воза поперед коня: потрібно було не ультиматум оголошувати з півмільйонного мітингу, а півмільйонний мітинг зробити логічним фіналом оголошеного ультиматуму. Або, принаймні, формувати колону на Межигір’я одразу ж 8 грудня. Існує припущення, що час виголошення і термін ультиматуму був умисно обраний так, щоб момент істини припав акурат на час прибуття до України Кертрін Ештон. Тоді результати її переговорів з Януковичем (якщо б вони були успішними) можна було б трактувати як ще одну перемогу Євромайдану та його лідерів.

Однак Межигір’я – це не Майдан Незалежності. Там не буде сотень киян, які щодня приносять Євромайдану чай, їжу і теплі речі. Там буде ліс, мороз, сніг і «беркут», який не пропускає машини постачання. Сумнівно, що на цей випадок у опозиції є бодай якісь плани.

Що ж стосується власне ультимативності вимог, то не можна заганяти суперника у глухий кут, висуваючи апріорі неприйнятні вимоги. Інакше для нього рівень можливих втрат переважатиме над бажанням домовитися. Лідери Євромайдану вимагають розформування «беркуту», тим самим настроюючи особисто «беркутів» проти Євромайдану як сили, що посягає на їх сите життя і спокій. Те ж саме стосується вимоги про відставку Януковича, адже тільки зовсім наївні люди можуть вірити у те, що він на це піде. На заваді цьому стане принаймні інстинкт самозбереження.

2. Завелика площа блокування. Зрозуміло, що 8 грудня в контексті безкінечного моря людей на Майдані розширення територій протесту видавалося опозиції не лише заманливим, але й дуже логічним сценарієм розвитку подій. Але більша частина життя Єврореволюції – це будні, коли кількість людей на акціях протесту іноді скорочується до кількох тисяч чоловік (особливо вночі). Контролювати велетенський периметр такими силами неможливо. Влада, користуючись перевагою у ресурсах і можливостях, може просто зносити блокпости по черзі. Навіть без жорстокості і крові. Підмога (якої і без того кіт наплакав) просто не встигатиме прибігти, скажімо, з Майдану до Будинку офіцерів. Саме так усе і відбулося в ніч на 10 грудня.

Опозиція встановить намети знову. Але чи надовго? Зараз їх все одно неможливо втримати. Все вказує на те, що влада в будь-який момент може розігнати не тільки барикади в урядовому кварталі, але й Майдан.

З іншого боку, ще гіршою поразкою було б, якби ці блокпости повторили долю наметового містечка на підтримку Юлії Тимошенко під Печерським судом, яке ось уже два роки бездарно гибіє в центрі Києва, безлюдне і всіма покинуте.

3. Нездійснений страйк. Всеукраїнський страйк міг би стати потужним важелем тиску на владу, як це і було оголошено. Однак, попри заяви опозиціонерів про тисячі зупинених підприємств, у столиці наслідків страйку не видно і не чути. Тим більше у Межигір’ї.

Повного паралічу економіки не відбулося. Страйк провалився. Причиною цього є не тільки заляканість чи політична інертність народних мас, але й неготовність опозиції переламати ситуацію. У Росії революція 1905 року починалася саме зі страйку, однак до цього більшовики провели об’єктивно колосальну агітаційну роботу серед найширших верств населення. У нашому ж випадку жодної такої роботи заздалегідь не велося.

4. Недостатня робота з силовиками. Сьогодні абсолютно поза подіями залишаються українські збройні сили. З одного боку – це добре, адже рідко коли втручання армії у розв’язання політичних криз закінчується без кровопролиття. З іншого – армія є тим каменем, який здатен схилити шальки терезів у той чи інший бік.

Час від часу на сцені Євромайдану з’являються військові, переважно у відставці, які говорять красиві і правильні речі, однак їх авторитету замало, щоб спонукати армію перейти на бік революції.

5. Незадовільна кадрова політика і координація дій. Як завжди у таких випадках, кількість лідерів революції давно перейшла усі розумні межі. Цей містечковий вождізм виливається у те, що ніхто нічого не знає і не розуміє. «Главком», поспілкувавшись у ці дні з багатьма лідерами революції і польовими командирами Євромайдану, втратив надію осягнути складну і заплутану систему їхньої координації і субординації.

Найкращий доказ цього довелося спостерігати 9 грудня, коли влада зачинила станції метро і почала оточувати Євромайдан. На головну сцену вийшов координатор Євромайдану Ігор Луценко і закликав усіх народних депутатів, які його чують, підійти до барикади біля КМДА, бо там вивантажується «беркут». З цього можна зробити висновок, що депутати формують собі «робочий графік» абсолютно довільно, системи оперативного зв’язку з ними нема або вона не дуже надійна, а координатори навіть не знають, на які сили вони можуть розраховувати. До речі, на заклик Ігоря Луценка до барикади підійшли лише троє нардепів.

Окремої уваги заслуговує самопризначення Миколи Катеринчука комендантом революційного Києва, здійснене на «марші мільйонів».

Нарешті, найбільш дивна ситуація склалася у Василькові, де активісти заблокували внутрішні війська і «беркут». Народний депутат від «Батьківщини» і права рука Яценюка Андрій Пишний був єдиним, хто намагався переконати людей… пропустити силовиків на Київ. Сьогодні Пишний пояснив свої дії небажанням доводити конфлікт до кривавих сутичок, але факт залишається фактом: частини, які в тому числі і завдяки зусиллям Пишного дісталися Києва, вночі допомагали зачищати урядовий квартал.