Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Андрій Цаплієнко: Заради інформаційної безпеки ми порушуємо журналістські стандарти

    • Юлія Ільченко, Христина Головко, для «Главкома»
    • Розсилка
    Андрій Цаплієнко: Заради інформаційної безпеки ми порушуємо журналістські стандарти

    Військовий кореспондент «1+1», опинившись на війні у власній країні, подивився на професійні стандарти по-новому

    Війну на Донбасі Андрій Цаплієнко називає своєю. Дотепер він знімав репортажі про чужі війни – в Афганістані, Іраку, Непалі, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді та інших далеких краях. 2014-й рік багато змінив у Андрієвому житті. Спочатку довелося вперше в житті працювати в центрі Києва в бронежилеті, знімаючи протистояння на вулиці Грушевського. Потім - спостерігати за тим, як від України відривають Крим, як починаються бої на Донбасі. Потім – змінити «Інтер», де Андрій працював багато років, на «1+1». А 22 жовтня за сюжети зі своєї війни він отримав премію «Фаворит телепреси». «Я зрозумів, що живу в непевному, тендітному світі: війна може статись і в моєму домі, коли для неї немає жодних передумов, коли ніхто в неї не вірить», - розповідає Андрій Цаплієнко студентам і гостям Школи журналістики УКУ у Львові.

    Я жодного разу не брав до рук зброю. Якщо ти це зробив, ти вже не журналіст, а комбатант. Але дотримуватись заборони на власну позицію в сюжетах я не можу. Ми завжди сперечаємось із колегами з Reuters, чи має право журналіст говорити «наші», «супротивник», «наші війська». За стандартами – ні, він не повинен ставати на певну сторону конфлікту. Але ми – країна, що воює, і журналісти по цей бік барикад намагаються захистити свою країну в той спосіб, у який можуть це зробити. Тому заради інформаційної безпеки ми порушуємо стандарти професії – відмовляємось бути відстороненими.

    На окуповані території нам дорога закрита. На цій війні мені й моїм колегам не вдається показувати, що відбувається по інший бік барикад – тому доводиться домовлятися з людьми, які мешкають на окупованих територіях, щоб знімали для нас інкогніто.

    Журналістика – це спосіб дослідження конфліктів у суспільстві. А війна – найбільший конфлікт, який може бути. Тому більшість журналістів насправді хоче, принаймні, спробувати попрацювати в зоні бойових дій. Не всі готові, але всі охочі. Ъ

    Військова журналістика – це те, що мені вдається найкраще. Зараз, коли в нашій країні війна, я відчуваю, що моє місце там. Але я намагаюся все-таки часом змінювати жанр. Часом ми знімаємо документальні фільми на теми, не пов’язані з війною. Остання моя книжка, «Империя четырех сторон», також не про війну.

    Спілкуюся лише з двома російськими журналістами. Це люди, які реально оцінюють ситуацію і в Україні, і в Росії. Визнають, що це війна, й підтримують Україну. З рештою спілкування припинив, бо сенсу немає. Вони розуміють, що вони роблять, і мають суто меркантильну позицію.

    Давати слово терористам у теперішній ситуації значить допомагати їм воювати проти нас. Виставляючи їх рівноправною стороною конфлікту, ми їх узаконюємо. Починаємо казати вже не «так звана ДНР», а просто ДНР. За теорією вікон можливостей Овертона, тема, ідея або явище, яке ми не сприймаємо, але починаємо обговорювати, поступово стає нормою. Тому про те, що вони роблять, потрібно повідомляти, але давати їм слово не можна в жодному разі.

    Емоційно стабільним під час війни залишитись неможливо. Десятки українських журналістів, які зараз працюють на війні, раніше не мали такого досвіду. Несподівано опинитись у такій ситуації – це стрес. Але на психологів немає часу. Зазвичай допомагають колеги; можна також переключитись на інший вид діяльності – я, наприклад, часом займаюсь волонтерською допомогою фронту.

    На «Інтері» я завжди дотримувався журналістських стандартів. Мені не соромно ні перед ким за те, що я там робив. Мало хто знає про фронду, таємний протест проти редакційної політики «Інтера» під час Майдану. Позиція «Інтера» в ті дні стала однією з причин мого рішення перейти на «1+1».

    Мені 46, і півжиття я працюю на телебаченні. А половини з цієї половини працював з одним оператором, Вадимом Ревуном. Психологічно важко звикати до нової команди – оператора й водія, але це також корисний досвід. Коли ти ставиш себе в незручні умови, тренуєш свою здатність пристосовуватись до ситуації. Це позитивно впливає на швидкість написання сюжетів без утрати якості.

    Страх потрібен. Це запобіжник, який дає змогу реально оцінити ситуацію. Коли тебе охоплює паніка, ти не можеш діяти свідомо й розважливо. Страх, натомість, дозволяє оцінити ступінь небезпеки й діяти раціонально. Безстрашна людина – це не та, яка нічого не боїться, а та, що може контролювати свій страх.

    Стокгольмський синдром на війні неминучий, якщо ти працюєш лише на одному боці конфлікту. Ти зближуєшся з військовими, будуєш із ними особисті стосунки. Це впливає на твій сюжет. Тому якісні медіа намагаються посилати на війну щонайменше дві групи – одна з одного боку, інша з іншого. Тоді люди бачать об’ємну картинку.

    Треба думати про своїх героїв. Не відвертатись від них, записавши синхрон. Намагатись їм не зашкодити. На передовій ми знімаємо сюжети так, щоб супротивних, побачивши відео, не зміг розпізнати конкретну місцевість. Навіть якщо часом це шкодить якості матеріалу. Життя людей набагато важливіше за сюжет. Бувають випадки, коли треба бути не журналістом, а людиною, й пожертвувати сюжетом, щоб урятувати життя. Колись я мав змогу вивезти хвору людину з оточення, але ми вирішили, що це занадто небезпечно. Дуже шкодую про це рішення – тепер в аналогічній ситуації я б усе ж таки спробував.

    Ми виграємо цю війну, але для цього нам потрібні втричі більші сили, ніж ми маємо зараз на Донбасі. Разом із росіянами в сепаратистів близько 35 тисяч бійців, наших – близько 40 тисяч. Якби не було російського втручання, ми вирішили б це питання дуже швидко.

    Журналісти можуть допомогти виграти війну. Подавати правдиву інформацію, шукати цікаві історії, незвичні сюжетні повороти, які покажуть людям на території, підконтрольній бойовикам, що Україна з ними, а їм варто бути з Україною. Ці люди зрозуміють, що Україна – це їхнє майбутнє. Шкода, що це розуміння коштуватиме багатьох утрат.

    Процес одужання від хвороби сепаратизму тривалий. Десятиліттями на цих теренах людей обробляли певним чином, переконуючи, що Донбас – не Україна, і миттєво перевиховати їх неможливо. Але рано чи пізно це станеться. Зрештою, всі хочуть нормальних умов життя для себе і своїх дітей. Людям потрібно показати шлях до цих нормальних умов, і вони його оберуть.

    Мій товариш із Маріуполя був сепаратистом. Коли на Донбасі починались заворушення, він вірив: щойно росіяни зайдуть у Маріуполь, усе стане добре, його бізнес налагодиться. Потім сепаратисти забрали в нього машину, викрали родину й вимагали викупу. Чоловік відразу перетворився на патріота України. Тепер він, як і десятки інших, займається партизанською боротьбою на Донбасі.

    Раніше я б сказав, що вибори не потрібні. Але без цих виборів ми не вирішимо ключових питань, від яких залежить доля цієї війни. Можливо, цей парламент протримається рік або менше, але він потрібен. Ми повинні прибрати з парламенту проросійську масу, яка розпочала цю війну, а зараз користається всіма благами депутатського статусу.

    Військові стануть новою елітою України. Зараз, розпорошені між багатьма партіями, учасники бойових дій не відіграють ключової ролі в політичних процесах. Їхнє залучення до списків – рекламна акція, що має заохотити виборців голосувати. Але вже наступного року ситуація зміниться.

    Фото Олександри Чернової

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ