А Я. на морі

Відпустка - свята справа. Її не можна проміняти ні на що. Навіть на державні турботи. Вона так рідко випадає, що не приділити їй належної уваги просто гріх. Державні справи нікуди і так не подінуться, їх можна вирішити і завтра, і після завтра, і навіть ніколи. А от про здоров’я треба дбати «вже сьогодні», бо завтра може бути пізно. Тим більше, коли твоє здоров’я – не тільки твоє. Коли воно тобі майже не належить, а вже давно перетворилось у надбання цілого українського народу.

Приблизно такими аргументами, напевно, оперував наш улюблений Президент Віктор Федорович Янукович, коли дізнався, що Україна святкуватиме двадцяту річницю прийняття Декларації про суверенітет. Можливо, в нього були й якісь інші аргументи, і зовсім не такі банальні, як ми несвідомі подумали. Можливо. Але те, що про святкування такої вікопомної дати його не могли не повідомити, це точно. Втім, цілком можливо, що Віктор Федорович не зміг прийти в парламент на урочисте засідання, на яке явився чи не в повному складі весь його уряд професіоналів, з більш вагомих причин. Він насправді дуже хотів туди прийти, але як на зло, вся його адміністрація і, напевно, більша частина охорони, яка зазвичай забезпечує такі візити, акурат пішла в відпустку. Само собою зрозуміло, що піти в Раду без охорони Президент не може. Це можливо й безпечно, але не правильно. Мало що кому взбреде в голову. А до того ж, за останні місяці його так залякали інформацією про гіпотетичні замахи на його світлу постать, що Віктор Федорович вирішив не ризикувати. Подумаєш, свято. Якась там річниця Декларації. В житті бувають і більш вагомі дати. Які, до речі, також не обов’язково святкувати. Або відзначати їх в оригінальний спосіб. Так вже ця банальщина набридла. Ну, відзначив же ж якось річницю Голодомору на полюванні в Білорусії поряд з родинним селом Януки, ну, потанцював з друзями на власний день народження під Кіркорова, Сердючку та Лору Фабіан, хіба ж погано вийшло? Оригінально і зі смаком. То чому б 20-ту річницю прийняття Декларації України про державний суверенітет не відсвяткувати на морі з вудочкою чи склянкою мохіто в руці? Здається, в сам раз. Ні, ви не подумайте, Віктор Федорович не проігнорував таку визначну дату в житті молодої української держави. Він просто не зміг її проігнорувати, і був присутній у дуже особливий, притаманний тільки йому спосіб…

З самого ранечку в п’ятницю 16 липня до будинку під куполом на Грушевського потяглися зграйки святково одягнутих людей. Як правило, були це народні депутати минулих скликань, поодинокі обранці сучасності, їхні помічники, друзі, представники дипломатичних місій, а також невтомні журналісти. Всі вони чинно зайняли свої місця в залі, а кому місця не вистачило, прилаштувався спостерігати дійство, стоячи під стіною в проходах і на балконі. Перед тим, щоправда, одна колишня народна депутатка на прізвище Тимошенко, більш відома як Юля Володимирівна, користуючись нагодою, влаштувала брифінг для журналістів і закликала парламентарів не тільки посвяткувати, а й прийняти кілька важливих документів. Зрозуміло, що таку пропозицію було відкинуто одразу. Бо яка в біса може бути робота, коли більшість народних обранців, як і Президент, гріють свої пуза на морі, а в парламенті снують купа зайвих людей, нехай в минулому і народних обранців.

Святкове дійство розпочалось чітко в 10 годині. Головуючий Володимир Литвин привітав присутніх і оголосив урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене 20-й річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, відкритим. Хор на балконі затягнув «Ще не вмерла Україна» і на рідкість повний зал в міру своїх вокальних можливостей підтримав співаків. Після співання гімну слово надали Президенту України Віктору Федоровичу. Як я вже зазначив, він не зміг проігнорувати таку важливу державну подію, але з тих чи інших причин не зміг покинути свою резиденцію на південному березі Криму, тому, будучи людиною відповідальною, вирішив скористатися новітніми технологіями і звернутися до присутніх в залі за посередництвом відеокамери. Такий спосіб комунікації у цей день виглядав трохи не звично, чим дуже розвеселив Юлю Володимирівну Тимошенко. Але Віктору Федоровичу її веселощі були байдужі, тому що він їх просто не бачив. Він звернувся до всіх присутніх в залі, до всього українського народу, і до Юлі Володимирівни, яка єхидно ухилялась, до речі, також, і привітав з такою важливою датою. Він віртуально висловив думку, що прийняття Декларації має важливе значення, а також звернув увагу присутніх на те, що до її прийняття Україна також жила щасливо в сім’ї братніх народів і може похвалитися за цей період чималими здобутками. Окремо Президент наголосив, що нарешті в країну разом із ним прийшла стабільність, але в зв’язку з тим, що цього явно недостатньо, треба закласти міцні підвалини реформ, дбати про євроінтеграцію і обов’язково кохатись з Росією.

Після виступу Президента зал, звісно, частково зааплодував, а коли оплески втихли, піднялось кілька народних депутатів минулих скликань і заспівали пісню на слова Івана Франка «Не пора». «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить, довершилась України кривда стара, нам пора для України жить». Не знаю, чому, але озброєні беркутівці в цей момент не з’явилися з-під землі і не кинулись на співаючих, як це зазвичай останнім часом буває, коли хтось робить щось не по затвердженому сценарію. Можливо, цьому посприяв факт, що, вчувши перші слова пісні, до хористів приєднались ще з сотню народні обранців.

Після імпровізованого виступу слово взяв Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Спочатку поросив всіх встати і пом’янути померлих народних депутатів, яких за 20 років назбиралось вже 85, хвилиною мовчання, а далі взявся читати промову. Читав він довго і дуже нудно. Багато з присутніх за якийсь час почали позіхати, шептатися між собою і відверто нудьгувати. Завдяки неймовірним зусиллям і сталевій силі волі, вони все-таки всиділи на місцях і дочекалися, аж поки голова ВР закінчить. І винагорода не забарилась. Далі всіх присутніх чекав без перебільшення феєричний номер від Миколи Яновича Азарова. Хто хоч раз чув його виступи, не дасть збрехати, - вони неймовірні. І цього разу голова уряду також не підкачав. Усвідомлюючи, що вже віддавна є народним улюбленцем, він блискуче прочитав спеціально написаний з цієї нагоди текст і зірвав просто шквал-зливу-бурю оплесків. Аплодували здебільшого, щоправда, не змісту сказаного, а без перебільшення фантастично збудованому артикуляційному апарату Миколи Яновича, який, як не бийся, а не здатен продукувати українські звуки.

Після Миколи Яновича будь-який з промовців виглядав би дуже блідо. Будь-який, але не перший Президент України Леонід Кравчук. І, знаючи це, режисер святкового дійства доручив саме йому важку місію заспокоїти публіку, і вивезти її з стану ейфорії. Леонід Макарович справився з цим професійно. Він облив всіх присутніх в залі холодним душем правди-матки, назвав Верховну Раду філіалом Адміністрації Президента, і закликав українську владу бути трохи скромнішою та не надуватись. Дуже шкода, що в залі не був присутнім Віктор Федорович. Мабуть, йому було б цікаво послухати виступ першого українського Президента. Він би не тільки дізнався з нього багато нового про свої методи керування країною, а й отримав би кілька цінних в професійному та людському плані порад, які навряд чи зможуть надиктувати йому його радники. Через те, що Президента не було, думки і поради Леоніда Макаровича мусіли вислуховувати члени його уряду, яким чомусь в цей момент дуже було некомфортно сидіти.

Коли після Леоніда Макаровича слово взяв Олександр Мороз, частина урядовців, не витримавши напруги в залі, вирішила покинути засідання і переміститися в свої кабінети, де їх чекає багато важливих справ на благо українського народу. І не дуже дивно. Бо Сан Санич нічого суттєвого не говорив. І напруга, і температура під куполом відразу спала і наблизилась до 0. Він навіть не збирався говорити щось важливе, а просто мусів виступити, бо так вимагав сценарій. І заради справедливості треба сказати, справився зі своїм завданням блискуче. Виступив…

Коли на трибуну після Мороза вистрибнув депутат Іван Заєць і своїм звичним давно забутим «Іванзаєцьмістокиїв» привітався з публікою, публіка моментально розтанула і відповіла взаємністю. За Зайцем слово взяв ще президент Асоціації народних депутатів України Олександр Барабаш і також всіх привітав.

Володимир Литвин, користуючись тим, що після Барабаша ніхто з присутніх не виявив бажання заспівати ще якусь патріотичну пісню, вирішив від гріха подалі швиденько закрити засідання. Ще раз привітав всіх зі святом, побажав щастя і здоров’я, та оголосив засідання закритим. Залунав гімн…