Я не міг повірити своїм очам

Туман розійшовся за годину… Поляки, які першими опинилися на місці катастрофи президентського літака, не могли повірити в те, що сталося. В авіакатастрофі загинула еліта країни. Туман, який на момент посадки літака окутував аеродром у Смоленську, вже за годину після катастрофи розійшовся – пише в репортажі з місця трагедії Пьотр Жиховіч в польській Rzeczpospolita.

Діставшись місця катастрофи, ми дізналися, що від літака нічого не залишилося.

Про те, що з польським літаком «трапилося щось погане» я дізнався за кілька хвилин після катастрофи, яка сталася о 8:56 (10:56 за місцевим часом). Я був тоді на Польському воєнному цвинтарі в Катині, де разом із кількомастами іншими особами – представниками Катинських родин, поляками з Росії, польськими офіцерами, молодими активістами, політиками і журналістами –чекав на прибуття президента Леха Качинського.

Інформація про проблеми на військовому аеродромі в Смоленську, в кільканадцяти кілометрах від нас, надійшла від розгубленого дипломата, який стояв неподалік. Він дізнався про це з телефонного дзвінка, але зв’язок був дуже поганий. Він не знав «нічого напевно».

Разом із журналістами поруч зі мною ми одразу ж вирішили: їдемо. Ми сіли в авто. Кореспондентка Rzeczpospolita в Москві Юстина Прус, телерепортер Віктор Батер, його оператор, російський фотограф, журналістка Reuters і я.

-- Аеродром у тумані

За десять, максимум п’ятнадцять хвилин шаленого темпу ми були на місці. Ще дорогою ми дістали інформацію телефоном: «від літаку нічого не залишилося». Це здавалося абсурдним, неможливим. Президенти таких країн, як Польща, просто так не гинуть у катастрофах. І до того ж тут, у Катині. Можливо, сталася якась незначна аварія? Може, вони тільки вдарилися, а хтось роздув із цього цілу трагедію? Однак коли ми дісталися аеродрому, всі надії розвіялися.

Збентежені охоронці пропустили нас крізь браму – достатньо було помахати їм журналістськими посвідченнями, і ми зупинилися перед злітною смугою. На місці, де кілька сотень росіян і поляків чекали на президента. Аеродром був охоплений густим молочним туманом. Мене одразу вразив спокій, який панував там. Якби хтось був поранений, якби була якась надія, всі ці люди бігали б, кричали. Ті, що стоять біля пожежних машин, поспішали б до місця катастрофи.

-- Живих так не возять

Люди на аеродромі стояли незворушно, розмовляли пошепки – згуртувавшись у невеличкі групки. Деякі з телефонами біля вуха. «Сталася катастрофа, ніхто не вижив», – кинув нам блідий, як полотно, поляк – напевне, співробітник посольства. Поруч стояли три автобуси. Вони мали забрати пасажирів ТУ-154М. Усередині сиділи кілька наляканих жінок. «Я не вірю в те, що сталося», – сказала одна з них. За мить зі злітної смуги почала з’їжджати кавалькада «швидких». П’ять, може шість. Їхали повільно, без увімкнутих сирен. Живих людей так не возять.

За хвильку до нас підійшли кілька агентів Федеральної служби безпеки. Сказали залишити територію військового аеродрому. Ми вирішили, що поїдемо на місце, де впав літак. Нам сказали, що це сталося за кілька сотень метрів від огорожі аеродрому, з іншого боку військової бази.

-- Біле й червоне

На вулиці вздовж аеродрому вже утворився ранковий затор. Тож ми долучилися до рятувальних машин, які їхали одна за одною з увімненими сиренами. Одна із них врізалася в сірий цивільний джип. Тріснув радіатор. Рятувальники вискочили з машини і затримали кілька цивільних автомобілів. Почали перекидати в них спорядження. Ми поїхали далі.

Коли ми прибули на місце катастрофи, з поля позаду невеликого салону вживаних автомобілів було видно пожежників з гумовими шлангами. Пожежа невелика, в кількох місцях ще тліла трава. Можна було розгледіти невеликий березовий лісок, а в ньому – розкидані уламки літака. Один біло-червоний. Це частина фюзеляжу президентського «Туполєва», на якому була намальована довга червона лінія. Я знаю, бо неодноразово ним літав. Перед вильотом ми з іншими журналістами завжди жартували, що це вже «останній рейс» старенького літака. Яким же дурнуватим це тепер видається.

За мить біля мене з’являються міліціонери і представники ОМОНу, спецпідрозділу російської міліції. Характерні кругленькі шапки, блакитно-чорні костюми. Деякі мали при собі зброю. Мене просять залишити поле поблизу місця катастрофи. Тимчасом з Катинського цвинтаря доїхали автомобілі з польськими номерами. Із них вибігли кілька десятків фоторепортерів і операторів. Намагаються продертися до розбитого літака.

-- Еліта еліт

Дійшло до галасливої сутички з ОМОНом, кілька осіб опинилися на землі. «Пустіть нас. Це наш президент!» – кричать репортери. Однак росіяни стримують поляків. Тепер, коли вгамувалися емоції, я гадаю, що це було слушно. Добре, що до решток літака і шматків людських тіл, які й досі лежать у лісі, не набігло кілька десятків осіб з камерами і фотоапаратами.

Емоції почали заспокоюватися вже за кілька хвилин. Ми дивилися один на одного, не вірячи в лихо. «Я мав бути на борту цього літака», – кинув хтось. «Ісусе, Маріє!» – казали інші. У руках журналіста, який пройшов повз мене, я побачив білу книжечку із зображенням орла, яку, за дипломатичним протоколом МЗС, завжди готують у випадку закордонних подорожей. Окрім програми візиту, вона містить список повного складу делегації.

Коли я почав її проглядати, нарешті зрозумів масштаб трагедії. Лех Качинський, Ришард Качоровський, Анна Валентиновіч, Януш Кохановський, Януш Куртика, Анджей Пшевозьнік, Януш Крупський, канцлер Ордену військової доблесті генерал Станіслав Коморніцький. Люди, яких я знав особисто.

Як журналіст Rzeczpospolita я неодноразово брав у них інтерв’ю, зустрічав на різних урочистих заходах. Люди – гідні великої поваги. Польські патріоти. Еліта еліт. Це була мить, коли я усвідомив, що сталася історична подія, про яку писатимуть у підручниках. Національна трагедія.

Незабаром на місці події з’явилися очевидці катастрофи. Кілька росіян, які стверджували, ніби «все бачили, як на долоні» і які давали абсолютно суперечливі свідчення. А також один поляк – Славомір Вішнєвський, режисер монтажу TVP, який у мить катастрофи знаходився в розташованому поблизу аеродрому готелі «Новый».

-- Прилетів зарано

«Я почув гуркіт двигунів і вийшов надвір, аби побачити, як літак іде на посадку. Це був урядовий «Туполєв» в біло-червоних кольорах. На хвості шахівниця, червона лінія на білому тлі. Однак мене здивувало, що літак похилився на 40 градусів. І раптом одне крило занурилося в землю. Гуркіт, вибух і полум’я. Літак розбився», – розповідав Вішнєвський.

Хтось збоку додав, що «Туполєв» зачепився крилом за верхівки дерев. У густому тумані пілоти втратили орієнтацію і просто опустилися надто низько. «Як тільки я зрозумів, що сталося, я схопив камеру і побіг на місце події. Усюди валялися рештки літака. Двигун, рештки фюзеляжу. Деякі уламки палали. Усюди дим», – розповів Вішнєвський.

Коли ми розмовляли, а це було вже десь за годину після катастрофи, несподівано вийшло сонце. Туман повністю розсіявся. Умови для посадки були ідеальні. І я тоді подумав, що президент прилетів зарано.

Пьотр Жиховіч, Rzeczpospolita (Польща)